Минуле, яке досі з нами

Огляд на: Тоні Джадт. Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944–1956. Львів: Човен, 2024. — 512 с.

 «Ненависть убивць викликала у відповідь і ненависть з боку жертв…

І коли вбивць не стало, французи залишились із ненавистю, частково позбавленою об’єкта. Тож вони й досі дивляться одне на одного із залишковою люттю»

(Промова Альбера Камю в La Mutualité, 15 березня 1945 р.)

Маю особистий список неперекладених книг, які бажаю побачити на книжкових вітринах України. Цей список протягом багатьох років очолювала книга Тоні Джадта «Past Imperfect» (1992). Тепер це вже не мрія, а книжкова реальність, до якої можуть долучитися українські читачі. Пам’ятаю, як ще напередодні повномасштабного вторгнення на закритому професорсько-аспірантському семінарі Ярослава Грицака та Олі Гнатюк ми робили розбір цієї книжки.  Нині здається, ніби це все було в позаминулому житті. Шкода, що ми тоді не здогадались зробити запис, з іншого боку — фіксування всього сказаного порушило б інтимну інтелектуальну атмосферу наших напівакадемічних зібрань. Хоч книга мені сподобалась, ба навіть більше, з усіх книг Тоні Джадта це моя улюблена, на семінарі я вирішив не зосереджуватись на її чеснотах. Навпаки, почав грати таку собі роль «адвоката диявола»: звичайно, не в сенсі спокусника Аль Пачіно, а ватиканського представника, який шукає причини, щоб не визнати «святим» чергового претендента. Згадую, що тоді я напирав на джерельній поверхневості дослідження Тоні Джадта — жодних архівів, трохи опублікованої епістолярії, але переважно статті та спогади. І дійсно, Тоні Джадт не належав до тих дослідників, які місяцями заривались в архівах та знаходили унікальний невідомий раніше документ. Він належав до тих дослідників, які, звертаючись, здавалося б, до загальновідомої тематики, виводили її на абсолютно інший рівень інтерпретації. Осмислювали в найбільш несподіваній та інтелектуально вишуканій манері. Цей огляд не буде переказом змісту, це занадто примітивно щодо книги Джадта. Не буде він і глибоким концептуальним осмисленням, це заскладне наразі завдання, яке я залишаю більш підготовленим колегам. Радше я спробую вас переконати, чому «Недовершене минуле» Джадта — must read для всіх освічених українців і подвійно must read для гуманітаріїв та тих, кого прийнято називати opinion-makers.

     Перше, що впадає в око, коли тримаєш українське видання в руках, це те, що його обкладинка значно краща за оригінальні англомовні. Фотографія Жана-Поля Сартра та Сімони де Бовуар, зроблена Антонасом Суткасом під час візиту французьких інтелектуалів у Литву в 1965 р., куди краще передає двоякість та неоднозначність французького повоєнного інтелектуального життя.

Видавництво «Човен» обрало чудову перекладачку для книги — Галину Герасим. Завдяки їй Тоні Джадт з майстра англомовного слова перетворюється в блискучого українськомовного мислителя. Іван Гомза в передмові до видання вводить читача в контекст епохи і проводить паралелі між повоєнною Францією та сучасністю — традиція інтелектуалів заплющувати очі на злочини в Східній Європі не завершилась разом з комунізмом, вона триває й досі. Власне, дослідження самого Івана Гомзи «Республіка занепаду»[1] стане чудовим прологом до книги Джадта, читання їх у парі відкриє широку панораму французького інтелектуального життя ХІХ–ХХ ст. Крім того, це дасть більш цілісне розуміння тяглості деяких ідей та способів мислення французьких авторів. Завершуючи про українське видання книги, хочеться окремо подякувати за великий шрифт, значно зручніший, ніж в оригінальному виданні — чим більше читаєш та живеш, тим більше цінуєш такі недріб’язковості в книгах.

     Про що ж книга? Просте запитання, на яке може бути декілька відповідей. Перша — книга про те, чому французькі інтелектуали протягом тривалого часу були зачаровані комунізмом та вперто відмовлялись звертати увагу на його злочини. У цьому сенсі дослідження Джадта варто розглядати як частину історіографічної традиції, представленої, зокрема, відомими працями Франсуа Фюре[2] та Стефана Куртуа[3].      

     Сам Джадт пише, що його книга не є ні класичною історією ідеї, ані соціальною історією французького інтелектуального життя. Радше вона є чимось гібридним, що перебуває на межі обох. Автор вважає свою книгою історією розмови — між інтелектуалами певного покоління на тематику «заангажованості», відповідальності, «вибору», тощо[4].

Чому саме 1944–1956 роки? Формально, нижня межа — це поступове завершення окупації Франції з 1944 р., а верхня — ХХ з’їзд КПРС 14–25 лютого 1956 року,  який разом з наступною Угорською революцією змусив багатьох публічних західних європейців розірвати свій «роман» з комунізмом. Однак у такій хронології є й глибші пояснення. Режим Віші делегітимізував до того дуже впливову французьку правицю. Про яку йдеться в уже згаданій книзі Івана Гомзи. Тим часом досвід війни радикалізував лівих інтелектуалів або як мінімум їхні дискурси. Як наслідок, саме в повоєнній Франції ми бачимо розквіт лівого радикалізму, та навіть більше — його монополізм. Після 1956 р. стурбованість європейським радикалізмом змінюється антиколоніальними рухами поза Європою та розчаруванням комунізмом в Європі, яке затягнулось аж до Празької весни 1968 р.[5] 

      Річ, на яку я звернув одразу увагу, читаючи книгу Джадта, — це слабкість центристської течії та лібералізму у французькій інтелектуальній традиції. Інтелектуалів-центристів було вкрай складно знайти, і вже в міжвоєнний період ідея, що Третя Республіка згнила та не підлягає порятунку, була тим, що поєднувало радикалів як справа, так і зліва. Для багатьох фашизм та комунізм були негайними загрозами, але істинним ворогом  був лібералізм та буржуазний світ, який він презентував[6]. Взагалі, інтегральний антилібералізм французької республіканської інтелігенції був своєрідним «якорем» її ідеологічного полотна[7]. Одні з небагатьох, хто не піддався спокусі такої інтерпретації, були представники старшого покоління, що сформувались ще до міжвоєнної доби. Джадт був одним з перших дослідників інтелектуальної історії, що зробив особливий наголос на важливості категорії покоління в інтелектуальній історії.

Ті, хто сформувався як особистість на межі ХІХ–ХХ ст., якраз у розпал процесу над Дрейфусом, зберегли вірність класичній формі республіканізму, якби вони при цьому не критикували політику республіканської Франції. Водночас молодше, міжвоєнне покоління, формаційним досвідом для якого стала війна, а не захист прав людей, легше зваблювалось комунізмом та фашизмом[8]. Власне, попри певні нюанси, ми бачимо подібний розрив у поколіннях і в міжвоєнній Центрально-Східній Європі. Починаючи з морального вододілу справи Бейліса[9] перед Першою світовою та завершуючи досвідом нового міжвоєнного покоління[10]. Власне, для нового покоління характерна негація всього минулого досвіду та прагнення отримати все та одразу[11].  Цікаві розмірковування Джадта стосовно потреби для інтелектуалів належати до чогось більшого за себе — тим самим відчувати себе частиною самої Історії[12]. Якщо переводити це на сучасну мову — бажання бути в мейнстрімі. Ті, хто, подібно до Раймона Арона[13] чи Альбера Камю, наприкінці 1940-х — на початку 1950-х йшов проти головного «тренду» захоплення комунізмом, опинялись на марґінесі публічного життя. 

     Комунізм так чи інакше асоціювався з ідеєю Революції, особливо принадною для французьких мислителів. Заради відданості ідеї революції інтелектуали готові були пробачити численні «перегиби» та тактичні «зиґзаґи» комунізму в СРСР. Міф про майже всезагальну причетність французів до Руху опору під час війни створив живильне середовище для моральної амбівалентності в повоєнній Франції. І ґоллістам, і комуністам він був вигідний, адже накладався на їх інтерпретацію недавнього минулого. Ще більш вигідний він був інтелектуалам, які прагнули долучитись до стану переможців та надати сенсу своєму існуванню[14]. Розправи над жінками, запідозреними в колаборації з окупантами, саме пов’язання дискурсів колаборації з жіночністю, — було колективним перекладанням вини на інших за почуття національної слабкості[15]. Характерна риса Джадта — він не заявляє, що є нейтральним об’єктивним дослідником. У дусі найкращих порад Робіна Джорджа Коллінґвуда він намагається зрозуміти персонажів свого дослідження, поставити їх слова та думки в контекст часу. До того ж Джадт не відмовляється від власної моральної позиції і називає зло злом, а подвійні стандарти та лицемірство — подвійними стандартами та лицемірством. Це робить його не звичним «адвокатом» чи «суддею» на умовному «процесі» над французькими інтелектуалами, а радше присутнім в залі «журналістом», що намагається передати читачам атмосферу та логіку того, що відбувається. У цьому сенсі, Автор зрозумів логіку та спосіб думання тих же французьких екзистенціалістів як мінімум не гірше, аніж Сара Бейквелл у своїй недавній книзі[16], однак вже тоді дав їм набагато проникливішу та точнішу оцінку. Екзистенціоналізм, як показує Джадт, ніяк логічно не поєднувався з комунізмом. Поєднання трапилось у повоєнний час, адже обидва поділяли спільного ворога, спільні мовні звороти і схильність відкидати теперішнє в ім’я заяв про майбутнє[17]. Тоні Джадт тут суголосний з Раймоном Ароном в його «Опії інтелектуалів» — на Маркса радше покликались, ніж серйозно вивчали його роботи[18].

     Неочікуваними та однозначно вартими уваги є розмірковування Джадта стосовно точок дотику між католицизмом та комунізмом у повоєнній Франції[19]. Розділ «Америка збожеволіла» є блискучим інтелектуальним екскурсом для розуміння витоків антиамериканізму Франції. Алексіс де Токвіль, на жаль, не породив традицію глибокого інтересу французьких авторів до Америки та її життя. Токвілівське спостереження, нехай і обтяжене європейськими революційними уявленнями[20], поступилось місцем віддаленим стереотипам. Після Першої світової Америка стала символом модерності, матеріалізму, буржуазного самовдоволення, таким собі втіленням «бунту мас», як його розумів Хосе Ортеґа-і-Ґассет[21]. Відповідно Америка перетворювалась на втілення стереотипів буржуазності, капіталізму, виродження та навіть антисемітизму, що в сукупності об’єднував як лівих, так і правих французьких авторів. Після Другої світової війни антиамериканізм тільки посилився. Французи, які під час Другої світової війни чи не більше воювали на боці Осі, ніж антигітлерівської коаліції, так і не змогли пробачити американцям те, що вони їх звільнили.

      Книга Джадта є взірцем дослідження на межі історії ідей та інтелектуальної історії. Автор не тільки передає думки французьких інтелектуалів, пояснює причини «сліпоти» до злочинів комунізму та демонструє стереотипність тогочасного мислення. Джадт також піднімає глибинні пласти колективної психології інтелектуалів та opinion-makers, які залишаються актуальними й для нашого часу. Річ не тільки в тому, що багато західних інтелектуалів, як і сто років тому, воліють не бачити злочинів, що відбуваються на сході Європи. Тоні Джадт ставить питання глибше та пропонує свою відповідь, чому публічні автори так піддатливі до панівних ідейних напрямів у своїх суспільствах — навіть якщо ті заперечують логіку їхнього світогляду. Ба більше, книга порушує питання повоєнного стану суспільств, ролі  та відповідальності інтелектуалів у цей період. І насамкінець «Недовершене минуле» чудово ілюструє ілюзорність переваг «герметичної» національної історії. Саме тому, що Тоні Джадт не був французьким дослідником, він порушив питання, які не надто цікавили його французьких колег. Він чи не перший звернув увагу на показову відсутність інтересу  до публічної етики чи політичної моралі у французькій традиції. Крім того, такий «зовнішній» погляд дозволив йому більш відсторонено проаналізувати, чим французька реакція на тоталітаризм відрізнялась від інших західних країн, зокрема в Італії. Форма французького інтелектуального дискурсу цікавить чужоземців більше, ніж самих французів[22]. Поєднання певної культурної та національної відстороненості з глибоким дослідницьким зануренням часом дає феноменальні результати.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.