​Друга свiтова вiйна як проєкт iдентичностi: iсторiя, пам’ять та легiтимнiсть, 1945–1985 рр. Частина 1

Соціально-психологічні й демографічні наслідки війни

Упродовж перших десяти років після капітуляції Третього Рейху нагадування про масове насильство на територіях, раніше окупованих державами Осі, не обмежувалися руïнами міст, імпровізованими військовими меморіалами і скромними обелісками на могилах вiйськових та в місцях масових убивств. Як зазначив Пол Фасселл, нещодавно завершена війна пронизує самі структури повсякденного життя та звичайну мову[1]. Залишки окопів, знищеноï вiйськовоï техніки й озброєння на полях минулих битв, використання елементiв німецького військового спорядження в домашніх господарствах, боєприпаси, знайдені під час сільськогосподарських робіт, небезпечні ігри дітей зі зброєю та вибухівкою, а у віддалених районах навіть непоховані тіла були лише одними з багатьох елементів ландшафту післявоєнної пам’яті [2].

Іншими його ознаками були бандитизм і вбивства з помсти на ранiше окупованих територіях [3]. Ба більше, у зв’язку з розгортанням активної боротьби з украïнськими, польськими та балтiйськими повстанцями  по обох боках новостворенного захiдного кордону Радянськоï iмперiï бойовi втрати продовжували накопичуватися протягом майже десяти років після поразки держав Осі [4]. Суспільні наслідки війни також проявились у формі серйозного гендерного дисбалансу, послаблення інститутів шлюбу та традиційної сім’ї, повсюдної присутності вдів, сиріт, інвалідів та людей з посттравматичним стресовим розладом, високoï передчаснoï смертності від поранень на війні. Багато сімей мали родичів, що зникли безвісти. Демографічнi наслiдки війни відлунювалися ще в 1980-х рр.[5]

Радянське суспільство мало багато ветеранів. Загалом 34,5 млн радянських громадян, зокрема близько 500–920 тис. жінок, пройшли через лави радянських збройних сил поміж 1941 і 1945 рр. Приблизно 25,5 млн пережили цей досвід [6]. Щонайменше 6 млн радянських солдатів походили з Української РСР [7].

Варто зазначити, що суспільний дискурс в СРСР приділяв мало уваги соціальним наслідкам війни та суворій реальності бойових дій і повсякденного життя солдатів. Для багатьох учасників, як ми тепер знаємо, війна була досвідом важкої фізичної праці, безсоння, недоїдання, сильного психологічного тиску, численних поранень, постійних хвороб та хронічної втоми. Можливо, цей досвід був надто «сирим» і надто болісним, щоб його опрацювати на рівні публічного дискурсу. До того ж війна продемонструвала учасникам бойових дій не лише взірці сили духу та моральної мужності, але й багато прикладів боягузтва і зради, не кажучи вже про менш помітні порушення етичних норм. За менш екстремальних обставин подібна поведінка, без сумніву, була б джерелом збентеження тa сорому. Як би там не було, як відзначають численні спостерігачі, упродовж 1940–1950-х рр. ветерани рідко говорили про війну навіть один з одним [8].

Друга світова війна в дискурсивних практиках СРСР у перші повоєнні роки

Приблизно стільки ж уваги отримали складні, морально неоднозначні реалії повсякденного життя в тилових районах і на територіях, окупованих країнами Осі. Комуністичний режим розчинив цей досвід у наративі про «морально-політичну єдність» радянського народу під керівництвом Сталіна та комуністичної партії. Режим підносив самовіддану працю для воєнних потреб як визначальну характеристику радянського тилу і хотів, щоб радянські громадяни сприймали життя на окупованих територіях насамперед крізь призму злочинності Третього Рейху та iнших країн Осі. Влада прагнула применшити масштаби колабораціонізму з боку місцевого населення й уникала темних сторін iсторiï партизанського руху. Що ж стосується насильства з боку націоналістичних рухів, то радянська держава його інструменталізувала, насамперед у західних областях УРСР, де Радянський Союз безпосередньо змагався з націоналістами за прихильність населення [9]. У той же час, подібно до публічного висвітлення Голокосту та нацистських убивств пацієнтів психіатричних клінік, пропаганда воліла не підкреслювати етнічне походження польських жертв етнічних чисток [10].

Несанкціоновані спроби викроїти партикулярний дискурсивний простір для досвіду рядових червоноармійців, євреїв, населення окупованих територій і жителів блокадного Ленінграда, помiж iнших, незмінно стикалися з протидією з боку органів цензури, структур державної безпеки, а в окремих випадках і високопоставлених комуністичних чиновників, включаючи самого Сталіна. Заклопотана проблемами післявоєнної реконструкції, політичного контролю та (ре)легітимації, радянська держава виносила на перший план героїчний вимір війни за рахунок буденного, морально неоднозначного, травматичного і конфліктного з внутрiшньополiтичноï точки зору досвiду. Зрештою, Сталін, керівництво комуністичної партії, радянські генерали, партизанські командири, герої війни та епічні битви привертали найбільше уваги в публічній сфері й державній полiтицi пам’яті під час і в перші роки після завершення війни.

Важливо зазначити й те, що у той час, коли світ переходив до миру, фокус радянських ідеологічних кампаній поступово перемістився з імперативів військової мобілізації та релегітимації на раніше окупованих територіях на відбудову спустошеної країни. Власне у цей період річниці знакових подій радянської історії, таких як «Жовтнева революція» та «визволення України», були не бiльш нiж мобілізаційними кампаніями на трудовому фронті [11]. Деякі автори звели переорієнтацію історичного дискурсу в першi роки пiсля завершення вiйни до функціï відновлення культу Сталіна, яке супроводжувалося пониженням соціального статусу військових лiдерiв і маргіналізацією війни в радянському публічному просторі [12]. Ускладнюючи цю концепцію, інші вчені вказували на стійкість спогадів про війну та регіональні варіації комеморативних практик у різних частинах Радянської імперії [13]. З іншого боку, змiни комеморативних акцентiв могли слугувати цілям політичноï мобілізаціï населення в контексті післявоєнної відбудови. Як зазначив Василь Биков, полiтика вiдбудови вимагала іншого типу культурних героїв – «ударників» і «стаханівців» [14]. Як би там не було, ветерани війни, як і інші радянські громадяни, мали стати «солдатами» на цьому новому метафоричному полі бою, а не купатися у променях слави, розмірковувати про важке минуле або вимагати особливого визнання з боку суспільства [15]. У процесі саме поняття праці стало мілітаризованим, про що свідчить мова офіційного дискурсу, широке використання іноземних військовополонених та мобілізація юнаків призовного вiку в трудові загони (1946–1949 рр.) [16].

Іншими словами, війна завжди ховалася десь на задньому плані, але певний час метаподія постійно випливала на поверхню лише у символічно значущі дати, як-от 9 травня та 22 червня. Ба більше, у 1947 р. урядовою постановою День Перемоги перетворився на звичайний робочий день – не тому, що він перестав бути святом, а тому, що держава хотіла донести до суспільства, що зараз час для роботи, а не для святкування [17].

Безперечно, про видатних комбатантiв ніколи не забували, особливо в тих регіонах, де вони були основними інструментами (ре)легітимації радянської влади. Зокрема, вже восени 1944 р. керівництво комуністичної партії в Україні планувало паради перемоги для частин Червоної армії, які мали повертатися після демобілізації [18]. Невдовзі з’явилися вiйськовi музеï та пам’ятники героям Радянського Союзу, в тому числі в їх рідних містах і селах [19]. Спеціалізована виставка, яка відкрилася в Києві у жовтні 1945 р., висвітлювала історію радянського партизанського руху [20]. Тим часом Комісія з вивчення історії (Великої) Вітчизняної війни збирала свідчення героїв Радянського Союзу, партизанів і мирних жителів, які проживали на окупованих територіях [21].

Підвищення суспільного авторитету місцевих борців за радянську справу, зокрема ветеранів Великоï Вiтчизняноï війни, було не менш важливим у процесі відбудови ідеологічних основ радянської держави на раніше окупованих територіях, нiж усунення активних опонентів радянської влади. Там, де місцевих комуністів і ветеранів Другої світової війни було менше, держава вшановувала діячів української культури, висвітлювала жертви «воїнів-визволителів» різних національностей, глорифiкувала рейди радянських партизанів з інших регіонів, а також культивувала пам’ять про місцевих активістів і чекістів, убитих пiдроздiлами ОУН та УПА [22]. Власне, неукраїнська національність багатьох загиблих радянських військових тлумачилася радянською владою не як доказ «російської окупації», про що говорили українські націоналісти, а як внесок «братніх народів СРСР» у «визволення» України [23].

Включення колишнiх комбатантiв до владних структур одразу після війни було наступним логічним кроком у закріпленні радянської держави в постокупованій Україні. Після відновлення радянської влади держава розпустила багато партизанських загонів і піддала їхніх членів принизливому досвіду «фільтрації». Водночас деяких партизанів навіть заарештували як колишніх колаборантів. Під час перевірки діяльності партизанських загонів компартійні органи тишком-нишком викреслювали зі списків ïх складу тисячі колишніх колаборантів та українських націоналістів.

З iншого боку, десятки колишніх партизанів ще в 1940-х рр. отримали найвищі державні нагороди, обійняли політичні посади, видали мемуари та отримали суспільне визнання. Сам комуністичний режим, звичайно, пропагував точку зору, що мешканці окупованих територій чинили масовий опір під керівництвом Сталіна і комуністичної партії [24].

Цивільні особи та військовополонені, тяжке становище яких висвітлювалося радянською пропагандою між 1941 і 1946 рр., станом на кінець 1940-х рр. фактично випали з офіційного дискурсу. Особливо важко було інтегрувати в післявоєнний метанаратив радянської влади – з його постулатами про «морально-політичну єдність» та «дружбу народів» – нацистський геноцид євреїв. Однак висвітлення досвіду радянських військовополонених, остарбайтерів та колишніх жителів окупованих територій теж не було задовільним. Багато з цих людей були змушені пройти «фільтрацію» й надалі жити з суспільним тавром, подекуди стикаючись із труднощами кар’єрного зростання та упередженим ставленням в радянському лоялiстському середовищі [25].

Культура пам’яті про Другу світову війну в СРСР у 1960–1970-х рр.

Трансформація післявоєнного суспільного ладу почалася лише в роки «відлиги» як наслідок половинчастого засудження Хрущовим сталінських злочинів. Це супроводжувалося юридичною та соціальною «реабілітацією» деяких жертв «Великого терору» і військовополонених Другоï свiтовоï вiйни, а також вибірковою амністією для колишніх колаборантів, націоналістів і представників «покараних народів». Пацифістський поворот у радянській зовнішній політиці зумовив більшу схильність до символічного визнання воєнних втрат, страждань мирного населення різних національностей та впливу війни на родини загиблих бійців. Маятник трохи відхилився від парадигми героїчної маскулінності в бік скорботи й більш інклюзивної (емпатичної) пам’яті [26].

На культурному рівні реконфігурація комеморативного ландшафту почалася під впливом молодших діячів культури, які самі воювали на фронті чи в партизанських загонах, стали свідками нацистських злочинів на окупованих територіях або іншим чином були обізнані про повсякденні дилеми існування під владою жорстокого ворога. Щоправда, це була велика і впливова група. На початок 1970-х рр. кількість колишніх учасників бойових дій лише серед літераторів добігала кількох сотень. Ветерани війни також були науковцями, режисерами, артистами. Наприклад, майбутній лауреат Ленінської премії Сергій Смирнов ознайомив радянську публіку з багатьма героями й маловідомими епізодами вiйни і позначив Брестську фортецю на радянській комеморативнiй карті. Він також відіграв помітну роль у започаткуванні соціальної «реабілітації» колишніх військовополонених, оскільки багато оборонців фортеці зрештою опинилися у німецькому полоні [27]. Віктор Некрасов, Василь Биков, Юрій Бондарєв, Олесь Гончар та іншi представники так званої «лейтенантської прози» зображували потворність війни з точки зору молодших офіцерів і рядових бійців. Майбутні письменники та поети також були учасниками партизанських загонів і, отже, знали ситуацію на окупованій території (Петро Вершигора, Юрій Збанацький, Платон Воронько, Алесь Адамович та іншi). За їхнім власним визнанням, багато колишніх учасників бойових дій відчували моральний iмператив вшанувати загиблих друзів і членів родин. Інші вважали, що писати про війну необхідно для збереження миру [28].

З огляду на їхнє походження, складні ідентичності та соціальні зв’язки з мешканцями рідних місць не дивно, що дехто, як-от киянин Некрасов та білоруси Биков і Адамович, почали говорити про тяжке становище населення окупованих територій. Невдовзі проявилися спонтанні низові ініціативи, які мали на меті вшанувати трагедiю євреїв і цивільних жертв німецьких антипартизанських акцiй [29]. На початку 1960-х рр. деякі нові теми проникли в радянський кінематограф, у той час коли телебачення швидко перетворювалось на провідний засiб культурного впливу [30]. Однак у контексті «відлиги» деякі письменники пішли ще далі. Задовго до появи «Архіпелагу ГУЛАГ» Василь Гроссман, який був свідком комуністичних злочинів у 1930-i рр. і чия родина загинула під час Голокосту, взявся за літературне дослідження пiдступноï теми, котру деякі західні спостерігачі вже тоді називали «тоталітарним» насильством [31]. Історичне переплетiння комуністичного та нацистського режимів було у центрі літературної творчості i Анатолія Кузнєцова, який дитиною пережив німецьку окупацію Києва [32].

У контексті таких культурних змін держава невдовзі почала віддавати шану жертвам нацистських злочинів. Найяскравішим прикладом є меморіальний комплекс «Хатинь» під Мінськом, відкритий у 1969 р. Менш відомі пам’ятники етнічно не окресленим «жертвам фашизму» з’являлися на колишніх окупованих територіях принаймні з початку 1960-х рр. до кінця радянської епохи [33]. Тим не менше, перебудова офіційного метанаративу завжди була пов’язана з ризиками й залишалася незадовільною з точки зору творців та різних груп інтересів. КДБ, наприклад, конфіскував рукописи Гроссмана і Некрасова. A Кузнєцов зміг повністю опублікувати свою працю лише після втечі з СРСР у 1969 р.

Особливостi радянського заангажування до проблем Голокосту зокрема вказують на значну напругу, структурно закладену в радянській історичній політиці післявоєнних десятиліть, а саме на складність ідеологічного опрацювання досвіду окупації та колабораціонізму з боку місцевого населення. Зрештою, близько 85 млн «радянських громадян» (45 % довоєнного населення СРСР) на довший чи коротший проміжок часу опинилися під владою Третього Рейху і його сателітів. Близько мільйона служили в різних колабораціоністських збройних формуваннях; у процесі чимало стали виконавцями та співучасниками воєнних злочинів. Сотні тисяч так чи інакше були залучені до діяльності націоналістичних організацій, які заперечували легiтимнiсть радянськоï влади і її право на суверенітет. Набагато більше людей були втягнуті в повсякденну взаємодію й менш значущі компроміси з окупантами та місцевими опонентами радянської влади. У деяких місцевостях цей досвiд ще довго після закінчення війни залишався джерелом значної соціальної напруги. Не дивно, що радянська влада воліла уникати таких вибухонебезпечних тем у публічному просторі, а відповідні архівні документи стали доступними для істориків лише після розпаду СРСР.

Влада також могла цензурувати історичні публікації на інших підставах. Зокрема про це дізнався відставний офіцер держбезпеки Василь Хондошко, коли намагався опублікувати мемуари про свою військову службу. У його випадку причиною конфіскації спогадiв було вказано оприлюднення секретної інформації та «суб’єктивних інтерпретацій» витоків німецько-радянської війни й діяльності радянських органів державноï безпеки [34]. Радянські офіційні особи також чутливо реагували на негативнi зображення персонажів того чи iншого етнічного походження. Коли білоруський письменник Василь Биков у своїй творчості представив офіцера контррозвідки з нейтральним, на його думку, прізвищем «Сахно», його звинуватили в пропаганді негативних стереотипів про українців. Iнший ветеран вiйни Олесь Гончар, який тоді був редактором одного з українських літературних часописів, навіть відмовився друкувати твори Бикова українською мовою [35].

Друга світова війна і «національна політика»

Мова нації також не затьмарила мову класу такою мiрою, щоб можна було говорити про концептуальний відхід від політики «коренізації» та нацioнально забарвлених масових репресивних  заходiв 1930-х рр. Однак війна змінила розмір, престиж і відносну силу різних етнічних груп і політичних утворень всерединi СРСР, а також їхню здатність вести «переговори» з центральною владою. Офіційний дискурс створив дві різні соціальні ієрархії. Основою першоï було індивідуальне служіння державі. Другa базувалася на рiзному символічному статусi більших спільнот – етнічних груп чи політичних утворень, – які нібито відображали колективні інтереси своїх членів.

У такій системі відліку відносна влада та престиж великих слов’янських народів зросли завдяки їхній політичній вазі в Радянському Союзі й оцінюваному внеску в перемогу у війні. Представники титульних національностей в інших союзних і автономних республіках також виявили, що їхній символічний статус підвищився у контексті військової мобілізації. «Росіяни», найбільша і найпотужніша з груп, якi в розумiннi значноï частини радянськoï бюрократії могли функціонувати як надетнос, семантично охоплюючи також «українців» і «білорусів», були символічно піднесені над іншими національностями як на загальносоюзному рівні, так і в національних республіках [36]. У результаті виникли сподівання, принаймні в апараті комуністичної партії в Україні, що влада всередині республіки має належати насамперед українцям та росіянам. Нерідко такі настрої мали антисемітський відтінок. Типові скарги включали посилання на помітну присутність євреїв у радянських установах і єврейську полiтику ідентичності під час війни. Особливу критику викликали спроби оприлюднити героїчні акти воïнiв єврейського походження і трагічний досвід єврейського населення у контексті окупації державами Осі [37]. 

Іншими словами, групові ідентичності, важливiсть яких була підкреслена війною, загострили конкуренцію за статус між представниками різних етнічних груп і перетворили участь в бойових дiях та, меншою мірою, жертви на символічну валюту. У цьому контексті радянські євреї стали як об’єктом статусної заздрості, враховуючи їхній суспільний успіх перед війною, так і відносно легкою мішенню через свою кількісну слабкість після Голокосту. Несприятливим фактором було й те, що євреї не мали потужної політичної сили, яка могла б ефективно вести переговори з центральним урядом. Єврейський антифашистський комітет навряд чи можна було порівнювати навіть з меншими республіками.

У випадку УРСР, окрім очевидного факту, що мільйони ïï жителів воювали проти Третього Рейху, підвищенню статусу республіки сприяли також територіальні надбання на заході та інкорпорація кількох мільйонів нерадянських українців включно з переселенцями з територiï Польськоï Народноï Республіки. На високий статус УРСР, її титульної національності й організації комуністичної партії не вплинув навіть той факт, що принаймні кілька сотень тисяч українців співпрацювали з державами Осі або боролися проти радянської влади у лавах OУН та УПА.

На протилежному боці спектру певні національності були колективно позбавлені прав на основі їх нібито воєнного досвіду. Радянська держава ліквідувала їхні республіки та національні райони, а самих людей депортувала углиб СРСР. Німці опинилися в товарних вагонах уже в серпні 1941 р. У грудні 1943 р. така ж доля спіткала калмиків, а через кілька місяців – кримських татар, чеченців, інгушів, балкарців, кабардинців і карачаївців. 

Радянські євреї, зазнавши катастрофiчних втрат внаслідок Голокосту та післявоєнної еміграції, ще більше ослабли з точки зору колективного соціального становища. У списку символічно упосліджених національностей вони опинилися не пізніше другої половини 1940-х рр. Зростання геополiтичноï напруги під час Холодної війни, так звана «антикосмополітична» кампанія та створення Держави Ізраїль послужили додатковими чинниками їхньої колективноï маргіналізації [38].

Історіографія, однак, недостатньо розкрила зв’язок між символічною владою більших груп і соціальним статусом індивідів. Дійсно, на індивідуальному рівні важливішим за етнічну належність було служіння державі й ставлення тiєï чи iншоï особи до радянської політичної спільноти. Наприклад, «старі більшовики» та євреї-ветерани війни зберігали свій високий соціальний статус і часто заступалися перед владою за своïх родичів або знайомих [39]. Те ж саме стосувалося осіб з високим статусом з інших позбавлених прав народів. Зрештою, радянський уряд та впливові мережі учасників бойових дій визначали соціальний статус людини й доступ до матеріальних і символічних ресурсів.

Фактично ветерани, партизани та герої соціалістичної праці приєдналися, затьмарили і з часом фізично замінили «старих більшовиків» та ветеранів Громадянської війни як живих взірців й епігонів громадянських чеснот. Тим часом колаборанти, «буржуазні націоналісти», представники «покараних народів», жінки, які пiдтримували сексуальнi зв’язки з окупантами, і певною мірою колишні військовополонені та остарбайтери витіснили «куркулів», «троцькістів» і «колишніх людeй» як соціально безправні «інші». 

Носiями високого символічного статусу стали комбатанти [40]. З іншого боку, соціальний статус «жертви» хоча і не вважався ганебним й інструменталізувався радянською державою, не був предметом індивідуальної гордості в післявоєнні роки [41]. У цьому сенсі Радянський Союз, мабуть, не особливо відрізнявся від інших країн, які брали участь в антигітлерівській коаліції [42]. У радянському контексті соціальний статус і особиста влада були пов’язані насамперед з дiєвiстю, а борець за радянську владу був «творцем і автором історії», як висловився Олександр Довженко в листі до Петра Вершигори у 1943 р.[43] Звичайно, свідчення тих, хто пережив Голокост, і колишніх в’язнів концентраційних таборів чи таборів для військовополонених завжди викликали жвавий інтерес органів державної безпеки. Так само радянські пропагандистські структури цікавилися листами остарбайтерів та дитячими творами про окупацiю. Проте статус «жертви» не передбачав значні переваги у панівній ідеологічній системі, яка підносила героїзм, силу духу й жертовність заради колективу. Радянський уряд почав рухатися в напрямі більш інклюзивних категорій політичної приналежності лише після смерті Сталіна.

Окрім переоблаштування кордонів і трансформації соціальних орієнтирів, війна й окупація державами Осі залишили радянському керівництву токсичну спадщину етнічних конфліктів. Вони вимагали негайної уваги й iнших підходів до легітимації та акомодацiï спонтанно виникаючих статусних ієрархій. У Литві, наприклад, радянізацію здійснив альянс національних комуністів і литовської культурної еліти. Ці люди доклали значні зусилля, щоб зберегти політичну автономію та етнічну самобутність республіки [44]. На території, яка сьогодні є Західною Україною, радянський уряд, зіштовхнувшись з націоналістичним викликом і токсичною спадщиною українсько-польського конфлікту, пристосувався до українського партикуляризму, організувавши обмін населенням з Польською Народною Республікою. Не було випадковим і те, що переселення відбувалося паралельно з делімітацією нового радянсько-польського кордону [45]. Сам розмір етнічних груп вплинув на силу їх колективних «переговорних позицій» після війни. Радянська держава робила реверанси в бiк етнiчних більшостей. 

Українська РСР, звичайно, втратила більшість своїх євреїв унаслідок Голокосту. Проте, на відміну від Німеччини, Польщі та інших країн Центральної Європи, республіка не стала етнічно однорідною. З певними застереженнями так було лише в Галичині та на Волині. Зокрема місто Львів, де українці були меншістю до війни, стало найяскравішим прикладом культурної українізації. Дійсно, у той час як навколишня сільська місцевість залишалася затиснутою між конкуруючими претензіями на суверенітет з боку комуністичного режиму й Організації українських націоналістів, Львів та інші західноукраїнські міста стали певного роду будівельними майданчиками української радянської ідентичності [46]. 3акарпаття з його багатою русофільською традицією і населенням, яке не цілком ототожнювало себе з галицьким поняттям «України» чи «українців», було порівняно більш піддатливим для радянського політичного проєкту. Тут також збереглася значна угорська меншина. На додачу, багато росіян переїхали до цього прикордонного регіону після 1945 р.[47] Буковина, яка раніше була окупована Румунією, втратила частину своїх євреїв під час Голокосту, але більшість через післявоєнну еміграцію. Однак тут все ще проживала значна кількість російсько- та румуномовних (румунів і молдаван) [48].

Для порівняння, Радянська Україна в межах кордонів до 1939 р. мала значну кількість етнічних росіян до, під час і після Другої світової війни. Спільне походження, культурна спадщина православного християнства, мовна близькість, довга історія співіснування в межах Російської імперії та СРСР і радянська політика етнічної інтеграції не стільки ліквідували етнічну ідентичність, скільки гармонізували міжетнічні стосунки, помiж іншого запроваджуючи спільні культурні та історичні символи [49]. Можна навіть стверджувати, що в певних соціальних контекстах кордони між найбільшими етнічними групами Радянського Союзу стали розмитими. Принаймні у культурно домінуючих російськомовних містах, до яких україномовні селяни масово прямували протягом трьох різних фаз індустріалізації – наприкінці ХIX ст., упродовж 1920–1930-х рр. і після Другої світової війни [50].

У контексті союзних і автономних республік радянська влада, звичайно, активно пропагувала не лише партикуляристські етнічні ідентичності, а й локальну ідентифікацію з російською культурою. Цей процес здійснювався через мовну політику та різні форми символічної комунікації чи то в рамках революційного канону, чи то шляхом відтворення старих комеморативних моделей Російської імперії, особливо на території, яка сьогодні є Південною Україною (наприклад, пам’ятники полководцям, що керували експансією Російської імперії до Пiвнiчного Причорномор’я наприкінці XVIII – на початку XIX ст.). Доктрини «пролетарського інтернаціоналізму» і «дружби народів» вимагали постійного ритуального підкріплення [51].

Ситуація була принципово іншою в колишній габсбурзькій та польській Східній Галичині, де до 1945 р. всі головні актори сприймали символічні кордони між поляками, українцями, євреями і росіянами як належне. До того ж галицькі міста набули український характер передусім через війну, геноцид та етнічні чистки, політичний тиск організованого українського націоналістичного руху й післявоєнну політику радянського уряду, спрямовану на нейтралізацію впливу місцевих націоналістів. Власне, у Західній Україні радянська держава послідовно видаляла нагадування не лише про антирадянський український націоналізм, а й про попереднє польське політичне та культурне домінування [52]. Радянський уряд не гаяв час і одразу позначав нещодавно інкорпорованi територіï символами своєї влади. Особливо важливими в цьому контексті були пам’ятники Леніну та Сталіну, імпровізовані місця пам’яті у вигляді танків і гармат, військові кладовища. Втім, від самого початку розбудова політичної громади в Галичині відбувалася на дещо інших засадах, ніж в інших частинах радянської України. Можна було б провокативно стверджувати, що цей етнічно український П’ємонт продовжував формуватися навіть за радянської влади. Представники етнічних меншин в Західній Украïнi навiть час від часу скаржилися на мовну українізацію [53].

Не можна також не помічати постійну присутність в усіх союзних республіках багатонаціональних радянських установ. Червона армія, безсумнівно, була найбільшим і політично впливовим фактором, оскільки всі фізично здорові чоловіки повинні були проходити військову службу після досягнення 18-лiття. До кінця Другої світової війни радянські збройні сили налічували понад 11 млн вiйськовослужбовцiв дійсноï служби. Десять років потому ця цифра все ще становила вражаючі 4,6 млн, значнa частинa військ була зосереджена в Київському, Одеському та Прикарпатському військових округах [54]. Чимало офіцерів і членiв їхніх родини залишаться проживати в Україні після виходу у відставку. Іншими словами, відновлення радянської влади та об’єднання розширеної країни в умовах політичної гегемонії Комуністичної партії розгорталося під впливом багатьох політичних традицій, але в рамках російського культурного домінування на тлі етнічного, мовного і культурного розмаїття.

Друга світова війна та легітимність радянського режиму

Перемога над нацистською Німеччиною призвела до посилення влади і легітимності радянської держави, що в довготривалій перспективі дозволило відмовитися від широкомасштабних політичних репресій та заклало основи для нерішучого пом’якшення комуністичного режиму після смерті Йосипа Сталіна. Oднак поступовий відхід від масового насильства не означав принципової лібералізації держави. Політичні процеси над українськими націоналістами, колабораціоністами та ймовірними військовими злочинцями, наприклад, відновилися вже на початку 1960-х рр. і продовжувалися навіть у 1980-х рр. на тлі Холодної війни, часткової ремілітаризації Федеративної Республіки Німеччини й боротьби з національними (насамперед українською) діаспорами [55]. Так само цензура, політичний контроль культурних інституцій і переслідування дисидентів меншою чи більшою мірою залишалися частиною політичного ландшафту до кінця радянськоï eпохи [56].

Дослідники схильні виділяти кілька етапів в історії СРСР після закінчення Другої світової війни, пов’язаних насамперед зі змінами політичного керівництва та подіями в культурній сфері. Більш репресивні фази (пізній сталінізм і «застій» брежнєвської доби) нібито чергувалися з більш ліберальними («відлига» та горбачовська «перебудова»). Однак певні речі завжди виділялися як відносно послідовні. У 1972 р., наприклад, лише КДБ УРСР тримав під таємним наглядом 132 тис. колишніх бійців УПА, учасників підпілля ОУН та їхніх імовірних прибічників. Офіційні джерела свідчать, що багато з цих людей не відмовилися від своїх переконань, а деякі нібито навіть намагалися налагодити контакти з дисидентами. У 1981 р. ця категорія все ще охоплювала 75 тис. осiб [57]. Подібні тенденцiï, ймовірно, спостерігалися в Прибалтиці й інших республіках на західній і південній периферіях Радянського Союзу, які також зазнавали альтернативнi претензіï на суверенітет та стали обєктом широкомасштабних депортацій під час війни і в пiслявоєнний перiод [58].

Цей текст є скороченою версією одного з розділів монографії Oleksandr Melnyk, World War II as an Identity Project: Historicism, Legitimacy Contests, and the (Re-)Construction of Political Communities in Ukraine, 1939–1946. Переклад Автора.

У публікації використано світлини, надані Автором.