«Ну що ж, цього разу до раю я не потрапила»: трагедія Маріуполя у рефлексіях відомої дослідниці греків Приазов’я Ірини Пономарьової

‒ Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, яким був Маріуполь до повномасштабного вторгнення? Яким Ви його пам’ятаєте?

Маріуполь – це місто, де народилася я і вся моя сім’я: чоловік, сестра, діти та онуки. Чоловік у мене грек, із тих греків, які ще з Криму прийшли (усміхається). Його мама Варвара – чистокровна гречанка. Наша велика грецька родина дуже любила Маріуполь. Це чудове місто було засновано наприкінці 18 ст. кримськими греками та названо на честь Божої Матері. Воно пережило Російсько-турецьку та Другу світову війни, зберігши історичний центр. З дві тисячі п’ятнадцятого року місто постійно змінювалося на краще. У той період я працювала в Греції, читала лекції в  Салоніках. Якось увечері, прогулюючись містом, я подумала: «Як тут гарно, світло – всюди. Коли вже і в Маріуполі так буде?» І приблизно через рік Маріуполь таки перетворився на місто, яким можна було насолоджуватися: з колоритними подвір’ями, дитячими майданчиками та кав’ярнями. 

Та вже взимку двадцять другого року до нас стали приїжджати журналісти/ки. Вони постійно наголошували (з посиланням на ВВС), що скоро Маріуполь буде зруйновано, що Російська Федерація навкруги розмістила чимало військових частин. Проте ніхто не хотів у це вірити, ми намагалися не думати про це. І тільки зламана сильним вітром ялинка, яку поставили на День Святого Миколая перед Драмтеатром [1], наштовхнула мене на думку, що це не дуже хороший знак. Я ніби відчула, що має статися щось погане. І я не помилилася. Зима двадцять другого все змінила: у повітрі кружляла суцільна тривога, а люди з кожним днем ставали все обережнішими. 

Мій син наприкінці січня полетів у відрядження до Європи. Перед від’їздом він сказав: «Мама, будь уважною, бо з тобою залишаються двоє внуків». Наша сім’я тоді щойно купила квартиру, діти були надзвичайно щасливі. Напружували тільки думки про можливий наступ росіян. У лютому мер Маріуполя почав з’являтися на телебаченні з тезами про полк «Азов», який «у разі чого» нас захистить, і про три лінії оборони міста. Я йому, як і інші, хотіла вірити. Трохи згодом приїхав Рінат Ахметов [2], який заспокоював робітників «Азовсталі»: «Не хвилюйтеся, у нас тут серйозний захист». Люди по-різному ставилися до таких меседжів, але до кінця в наступ ніхто не вірив. 

«…негативні сюжети про азовців були вигаданими, але імідж чотирнадцятого року, звісно, псував їхню репутацію»

‒ Ірино Семенівно, полк «Азов» у російсько-українській війні відіграв дуже важливу роль, став героїчним військовим формуванням, навколо якого, однак, утворилося багато міфів. Як інсайдер, скажіть, будь ласка, яким було ставлення маріупольців до «Азову»?

У 2014 р. образ азовців був різко негативним. Після звільнення Широкиного [село в Маріупольському р-ні Донецької обл. – С. М.] ширилася інформація, що вони влаштували там масові крадіжки та мародерство. Широкине на той час було дуже заможним селом. Широкинці тоді насправді дуже натерпілися. 

Однак після чотирнадцятого року імідж азовців змінився. Я бачила, як вони змагалися, як щоранку займалися спортом. Я дивилися на антропологічний тип цих людей – сильних, красивих представників різних куточків України. Мій онук ходив на спортивну секцію, що функціонувала під егідою «Азова». Азовці викликали у мене щирий захват і повагу. Потім знову почали ширитися різноманітні плітки про насилля азовців, тому багато хто ставився до них з обережністю. Я особисто з подібними випадками не стикалася. Я не впевнена, що ситуації, про які говорили, були реальними. У моєму оточенні чимало медиків/инь, відтак, якби були випадки насилля, люди зверталися б за допомогою, і я б про це чула від знайомих та колег/жанок. Тому, припускаю, що ці негативні сюжети про азовців були вигаданими, але імідж чотирнадцятого року, звісно, псував їхню репутацію.

Коли почалися обстріли Маріуполя, деякі місцеві заговорили про те, що у цьому винні азовці. Одні вірили, що бомбардування здійснює «Азов», інші – що бомбить Росія. Думаю, дехто з маріупольців/чанок і досі не змінив своїх переконань щодо азовців. 

«Укриттям для нас став підвал на Лівому березі, біля «Азовсталі…» 

‒ Де Ви перебували на момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Двадцять четвертого лютого зателефонував мій син і сказав: «Мама, збирай швиденько речі, я домовився про бомбосховище». Укриттям для нас став підвал на Лівому березі, біля «Азовсталі», над яким розташовувалося кафе. Мій чоловік – інвалід першої групи, який пересувається на візочку. Тому ідея з підвалом його дещо «потішила». «Та що ви, нічого такого не буде, усе буде гаразд. Не хвилюйтеся! Не панікуйте!» ‒ сказав тоді він. Але мій син просив убезпечити дітей і дружину Олечку, мою невістку, тож я не наважилася проігнорувати його прохання. 

Відтак мій чоловік залишився у квартирі з котом Марселем [3]. Він не захотів нікуди їхати. Я тоді ще сказала: «Так, Марсель, залишаю тобі їжу на два дні». Електрику я вимкнула, чоловіку принесла все необхідне та їжу на певний час. З собою ми взяли документи, воду, ліхтарик, телефон, банківські картки та гаманець. Ми вийшли з дому двадцять четвертого лютого. Через три години після мого з дітьми від’їзду ворожий снаряд повністю знищив квартиру наших дітей у дев’ятиповерховому будинку. Від сусідніх помешкань також нічого не залишилося, але про це я дізналася лише згодом. 

Як виявилося, бомбосховищ ніхто не готував. До нашого підвалу люди принесли якісь дивани, матраци. Тоді електрика ще була. Згодом зникло світло і почалося жахіття. Телефон ніби є, але користі від нього немає, бо ніде не зарядиш. Гроші є, але навіщо, якщо нічого за них не можна купити. Люди масово займалися мародерством: грабували аптеки, магазини – усе, що тільки могли.  

Уночі ми ще трохи поспали. Та невдовзі звуки вибухів стали наближатися, і вже через тиждень вийти з підвалу не було жодної можливості. У наших будинках знаходилися азовці. Вони нас захищали. Росіяни ж спеціально обстрілювали житлові квартали, щоб зрозуміти, звідки наші військові можуть відстрілюватися. З’ясувавши координати, вони бомбили ті райони, де зосереджувався полк «Азов». Через два тижні росіяни розпочали масовані атаки. Ми вже не могли нікуди вийти. 

Напередодні повномасштабного вторгнення мені наснився сон, ніби я йду по святковому Маріуполю, аж раптом опиняюся в темному підвалі. Я довго не знала, куди йти, поки не побачила себе у яскравому місті, серед пальм, ніби в раю. Після кожного чергового обстрілу, я думала: «Ну що ж, цього разу до раю я не потрапила» (усміхається). Але смішного було мало, коли ти в підвалі сидиш не сам, а з дітьми. 

«Люди тоді вибігали з домівок без нічого, аби тільки врятувати своє життя»

‒ Якщо не можна було вийти зі сховища, як ви жили, як задовольняли свої щоденні потреби?

Якось ми вийшли з підвалу, щоб набрати води. У перші дні нам привозили воду, а потім ми зрозуміли, що все – ніхто нам нічого більше не привезе. Мій чоловік і кіт увесь цей час залишалися у квартирі, я про них на той момент нічого не знала. Пройшов тиждень, ситуація не змінювалася. Наша тодішня віра у вплив на перебіг подій міжнародної спільноти не виправдалася.

Ми дуже раділи, коли йшов дощ, бо з’являлася можливість набрати дощової води для різних потреб. До активних бойових дій у Маріуполі було багато голубів. З початком обстрілів білі та сірі голуби зникли, залишилися тільки чорні, вони, судячи за все, нікуди не збиралися. Горобці також одразу полетіли. Величезна кількість тварин втікала з місць бомбардувань. Котів і собак ми за можливості підгодовували. В їхні очі важко було дивитися спокійно. 

Поліцейські, до речі, до останнього залишалися в місті. Вони були зі зброєю, тому долучалися до військових операцій. Вони возили допомогу до лікарні, але невдовзі туди потрапила бомба.

Одного разу ми піднялися нагору і побачили у дворі сусідських діточок, яким мама варила якусь кашу в казанку на вогні. Аж раптом – вибух. Дивлюся, тільки каша залишилася, а людей більше немає, нікому їсти. Ми вкотре переконалися, що виходити з підвалу дуже небезпечно. 

Днів через десять у підвалі жінка народила дитину. Треба було знайти хоч якесь харчування для немовляти. За кілька днів породіллю з дитиною вивезли волонтери. Чи довезли її кудись, чи ні – ми і досі не знаємо. Але на той момент ми раділи, що їх евакуювали. 

‒ А хто допомагав жінці народжувати в підвалі?

Інші жінки, які мали досвід та уявлення, що і як треба робити. Якісь ганчірки познаходили, бо вагітна прибігла до підвалу з порожніми руками. Люди тоді вибігали з домівок без нічого, аби тільки врятувати своє життя. Багато було тих, хто все втратив. 

Одного разу ми вийшли по воду, аж раптом назустріч іде жінка років вісімдесяти зі спінінгом у руках. «Та проміняла, ‒ каже, ‒ на пачку сігарєт. У місті розбомбили мисливський магазин, і дехто прихопив собі рибальські снасті. Моєму чоловіку через кілька днів вісімдесят років, і я хочу йому цей спінінг подарувати, щоб ми вже влітку ходили на рибалку. Ми все одно переможемо. У нас така чудова українська армія, ми переможемо!» ‒ продовжила вона. І ми тоді дещо зарядилися її оптимізмом. 

«Ми провели в підвалі сорок шість днів»

‒ Як довго Вам довелося перебувати в укритті?

Ми провели в підвалі сорок шість днів. Тридцять днів не було можливості мити руки взагалі, просто не було чим. Вода була необхідна для більш важливих потреб.

Моїм світлом у підвалі були онуки Анюта та Юрчик. У Юрка 25 березня був день народження. До того ж, це День незалежності Греції, у жилах моїх онуків тече і грецька кров. У довоєнний час усі дні народження ми святкували весело і смачно. Своє ж 15-річчя Юрчик зустрів по-дорослому. Він спокійно реагував як на вибухи, так і на привітання всіх присутніх у підвалі. І лише на мить став по-дитячому щасливим, коли я подарувала йому шоколадку. 

Анюта багато малювала і читала. Під час бомбардувань вона несамовито кричала: «Я хочу жити! Я хочу жити! Літаки, летіть до своєї Росії!» Вона весь час повторювала цю фразу як замовляння. Одного разу у неї випав молочний зуб. Я їй почала розказувати, що це хороший знак. Значить, скоро будуть гарні новини. Військові з «Азову», які захищали нас на другому поверсі нашого будинку, повідомили, що Україна скоро увійде до Євросоюзу. Анюту ця новина трохи заспокоїла, хоч вона і не розуміла до кінця, що таке Євросоюз. Її почало цікавити, чи приносять Зубні Феї дітям Євросоюзу подарунки, як це роблять українські Зубні Феї. 

‒ Скільки людей перебувало у підвалі?  

Спочатку було двадцять п’ять людей. Потім дехто почав виходити, і згодом нас стало двадцять, а потім сімнадцять. Дехто з моїх тодішніх співмешканців чекав на росіян. Коли неподалік з’явилися російські танки, один із чоловіків вибіг їм на зустріч з криками: «Ура! Наши!» Росіяни одразу його розстріляли. З нами залишався чоловік, який звинувачував у всьому українську армію і полк «Азов»: «Що вони захищають!? Краще б здалися!» Було багато розмов про те, що саме через них усі обстріли та руйнування. Але в нашому підвалі висів український прапор і більшість була налаштована патріотично. 

Згодом до нашого сховку заскочив ДНРівець [4]. Його відправили на службу з Донецька. Він прибіг до нас з проханням про порятунок. У руках чоловік тримав один магазин від автомата, бо всі інші частини зброї російське командування наказало здобувати в бою. Азовці натомість були дуже добре озброєні. Їм регулярно привозили допомогу, з якої вони навіть підгодовували наших дітей. 

‒ Чи знали ви під час перебування в підвалі, що відбувається навколо?

Дуже довго точилися бої за Морський бульвар, власне, де ми і перебували. З одного боку стояли кадирівці, чеченці, з іншого – наші азовці. Сорок днів вони один з одними перестрілювалися. У результаті майже всі будинки було зруйновано. Потім росіяни біля проспекту поставили машину з грамофоном, з якого лунало «С чєво начінаєтца родіна…». Згодом почали через рупор оголошувати про можливість евакуації. Частина людей повірила, особливо родини з дітьми. Одного разу я побачила маму з малечею, яка попри обстріли поспішала до так званого місця евакуації. Коли я намагалася її зупинити, вона відповіла: «Мої діти вже три дні нічого не їли, мені вже все одно». Чи дійшли вони, чи ні – невідомо. 

«Найстрашнішим було питання малечі «Коли ми будемо їсти?»

‒ Як ви організовували побут у підвалі?

Ми годували всіх разом . Чоловіки принесли з якогось супермаркету одноразові тарілки, і ми на кожну розкладали їжу: тушонку, шматочок сухарика або яєчні, приготовленої на свічках, тощо. Це була наша денна норма, але до вечора діти вже просили їсти. Найстрашнішим було питання малечі: «Коли ми будемо їсти?» Важко пояснити дітям, чому треба терпіти голод. Спочатку ми ділили продукти між дітьми, після чого залишки роздавали дорослим. Я, наприклад, щоб задовольнити хоч трохи свої потреби, жувала пакетики з фруктовим чаєм. Я розривала пакетик і їла цю заварку. За сорок шість днів я схудла більше, ніж на десять кілограмів. Коли мені зараз розповідають, що «я нічого не їм, а обмін речовин не дозволяє схуднути», то я в це вже не вірю (усміхається). 

Щодо гігієнічних потреб, то крім основної, у нашому підвалі була ще одна зруйнована кімната, де стояло відро. Попри небезпеку ми періодично його по черзі виносили. Те, що я професорка, ніяк не впливало на мої функції. Я могла щось смачненьке на всіх приготувати (поки ще було трохи продуктів), і це дуже цінували. Крім того, я часто розказувала своїм співмешканцям різні цікавинки з історії України, які вони залюбки слухали. Моя невістка добре володіє англійською мовою, тож вона навчала в підвалі дітей. Через два тижні вони вже заговорили. У школі більшість із них довго не могли просунутися у вивченні іноземної мови, а тут вдалося побачити прогрес за кілька тижнів. Просто у сховищі у всіх виникало непереборне бажання відволіктися від подій навколо і повністю віддатися якій-небудь справі.

‒ Скільки всього дітей було в підвалі? 

Дванадцять дітей віком від дев’яти до шістнадцяти років. Знаєте, що було найцікавіше, поки ми були в підвалі, у нас ніхто не захворів. Ніхто не мав можливості на повноцінну гігієну, дезінфекцію, але при цьому ніхто не захворів. Руки мити не було змоги, але організм, вочевидь, був дуже налаштований на виживання. 

‒ Як ви заспокоювали дітей у сховищі?

Діти спочатку грали в настільні ігри, які ми принесли з собою. Грати в рухливі ігри практично не вдавалося. Тим більше, коли тривали обстріли. Було дуже холодно, температура подекуди опускалася до ‒10˚С. Треба було берегти тепло, відтак усі діти обов’язково знаходилися поруч із батьками. Моя Анюта [онучка. – С. М.] взяла з собою в сховище маленьке електричне піаніно і постійно грала «Щедрик» Леонтовича, додаючи трохи оптимізму та підтримуючи всіх морально. У нас було сім тварин, але двоє котів не витримало тяжких випробувань. Господарі взяли, звичайно, для своїх домашніх улюбленців корм із дому, але згодом доводилося шукати для них харчування в магазинах, наражаючись на небезпеку. Тварини дуже добре все відчували і часто підказували нам, що треба готуватися до обстрілу. 

«Коли кадирівці оточили кожен будинок в нашому районі, один із чоловіків сказав, що треба терміново прибрати прапори»

‒ Звідки ви дізнавалися інформацію про події навколо?

Спочатку нам розповідали азовці. Потім вони сказали, що їм уже не підвозять зброю в ці райони, тому вони змушені відступити. Коли кадирівці оточили кожен будинок в нашому районі, один із чоловіків сказав, що треба терміново прибрати прапори. Була інформація, що у сховищах, де кадирівці бачили українську символіку, вони одразу всіх розстрілювали. Тому ми все сховали. 

Ми до останнього чекали на українську армію, ми сподівалися на реакцію міжнародної спільноти, ми щоранку прокидалися з надією. Якось з’явилася інформація про буцімто «зелений коридор» у Маріуполі, але ніякого коридору, як з’ясувалося згодом, не було. Дехто наважився їхати в Бердянськ, а звідти просуватися далі. Чимало людей тоді по дорозі розстріляли. Допомоги жодної не було. 

Скрізь було дуже багато суб’єктивної інформації, яка людей сильно дезорієнтовувала. До того ж, напередодні вторгнення влада зовсім не готувала людей до можливих сценаріїв. Ми і досі не маємо відповідей, чому маріупольців/чанок не рятували, чому їм не допомогли виїхати.

‒ За яких обставин Ви змогли залишити укриття?

Щойно азовці вийшли, міна прилетіла в наш будинок і зачепила підвал. Тоді ми усвідомили, що вже зовсім скоро від нашого сховища нічого не залишиться. Кадирівці все «зачищали», щоб не залишити навіть натяку на спротив. Одного ранку ми зрозуміли, що наш будинок уже під контролем росіян, хоча сусідній ще контролювали українці. Тоді я прийняла рішення піти до військових з проханням вивести нас із зони бойових дій в Маріуполі. Моїм найголовнішим завданням було врятувати дітей. Що буде зі мною, мене мало хвилювало. Я хотіла захистити малечу. Під час вибухів я намагалася постійно їх прикривати собою. Коли пішла розшукувати військових, страх відступив, адже я повинна була врятувати дітей. 

Сорок шість днів у підвалі суттєво позначилися на моєму зовнішньому вигляді. Вийшовши з підвалу, я почала кричати: «У нас тут діти! Допоможіть!» І раптом з вікна іншого підвалу мені помахав рукою російський солдат. Я побачила молоде обличчя військового – блакитноокого, вродливого хлопця з рум’янцем на щоках. Я його запитала: «Ти що тут робиш?» А він: «Нас відправили на навчання, а ми опинилися тут». Видно було, що хлопець зовсім не був готовий до того, що побачив у Маріуполі. «А твоя мама знає, де ти зараз?» ‒ «Ні, не знає!» Тоді я запитала: «Чи є десь неподалік ваш командир, хтось зі старшого складу, щоб я могла з ним поговорити?» Наскільки я зрозуміла, там був військовий, який керував захопленням міста. І цей хлопчина звернувся до нього зі словами: «Товаріщ-командір, там к вам какая-то бабушка прішла» (усміхається). І тут я попри вибухи та складність ситуації здивовано вигукнула: «Яка ще «бабушка»!?» (сміється). Коли мене називають бабусею, у мене вмикається інша система координат. 

Я глянула на того «командіра» – вигляд ніби нормальний, на відміну від типажів ДНРівців, подібних до п’яниць та наркоманів. Тому я наважилася сказати: «Врятуйте нас, у нас діти в підвалі». Він погодився, але попередив: «Поки що не виходьте, бо у нас команда знищувати все, що рухається. Я по рації маю повідомити, що ви будете йти». Я повернулася в підвал, сказала зібрати всі речі, бо нас будуть виводити. Коли ми піднялися нагору, діти почали плакати, навколо все було зруйновано. Обстріли трохи призупинилися, бо той «командір» попередив про нашу евакуацію. Біля лікарні № 4 стояли БТРи, нас посадили в них, щоб вивезти за межі Маріуполя. 

Найбільшою складністю для багатьох була відсутність будь-якою інформації. На той час ми навіть не були впевнені, що Київ ще не захопили. Інформації жодної не було. Відтак ми сіли в БТРи і поїхали. У тій частині Маріуполя, де кадирівці вже відчували себе господарями, навіть проспект Перемоги було підписано як «проспект Кадирова». На блокпосту з ДНРівцями нас зупинили та не хотіли пропускати. Чоловіків роздягнули, почали перевіряти. «Командір»-росіянин їм сказав, що він нас супроводжує. Але той, який стояв на посту, усе одно не хотів давати дозвіл. Між ними виник конфлікт. Наскільки я зрозуміла, росіяни та ДНРівці були вороже налаштовані один до одного. Тоді наш супроводжуючий дістав посвідчення. Вочевидь, він мав серйозне звання, тому що нам одразу дозволили рухатися. На околиці міста нас мали пересадити в інший транспорт. Виїхати тоді можна було тільки через Росію, в Україну потрапити було нереально. Біля місця пересадки я спитала у цього «командіра»: «Навіщо ви сюди прийшли? Ви ж казали, що повинні були нас «рятувати», а в результаті – зруйнували наше місто». З одного боку, він нас дійсно врятував, з іншого – я не могла в нього це не спитати. Він відповів: «Я – воєнний, у мєня – пріказ». Я спитала: «А як ви після цього збираєтеся жити далі, обіймати своїх дітей?!..» Я відчувала потребу це сказати. У відповідь отримала тільки мовчання.

Усі, хто був зі мною у сховищі, вирішили виїжджати з міста. Я ж прийняла рішення залишитися, бо не знала, що з моїм чоловіком і котом.

«Щойно кадирівці зустрічали якусь бабусю або дитину, вони одразу діставали цукерки, щоб показати, які вони хороші, на відміну від азовців»

‒ Як Ви вижили у місті одна?

Залишившись у місті, я не знала, чи вцілів наш будинок, чи живий мій чоловік, але мені було спокійніше, що невістка з дітьми виїхала в більш безпечне місце. Принаймні мені тоді дуже хотілося вірити, що у них усе буде добре. Зрештою так і сталося. Подолавши довгу та важку дорогу, вони опинилися в Норвегії, яка є дуже прихильною до українців. У цій країні створено гарні умови для наших біженців. 

Коли я дійшла до свого будинку, я побачила, що наш під’їзд вцілів. Я швидко заскочила, відчинила ключем двері, але мого чоловіка там не було. Поверхом нижче я знайшла свого кота Марселя. Він одразу застрибнув до мене на руки. Я не уявляла, як він вижив у тому жахові. Коли я йшла з дітьми в підвал, я, правда, залишила відчиненим холодильник. І як справжній український кіт він, очевидно, знайшов там шматок (вагою близько кілограма) сала. Я побачила залишки цього сала в себе на ліжку. Припускаю, що він їв його щодня потрохи. Схованку він знайшов для себе у шафі серед речей, де насправді мало бути безпечніше. 

Коли я знайшла кота, а про чоловіка ще нічого не знала, мені треба було якось виживати, тому я пішла до одного з пунктів видачі гуманітарки. У нас були місця, де чеченці роздавали гуманітарну допомогу. Я почала у досить нахабній формі спілкуватися з чеченцями, оскільки зрозуміла, що у них була вказівка показати місцевому населенню свою доброзичливість та бажання допомогти. У кожного кадирівця в кишенях були цукерки, причому всі однакові. Тобто вони отримали установку створювати доброзичливу картинку. Вони зверталися до дітей зі словами: «Не плачте, діти, все буде добре!» Малеча, звичайно, розцвітала, побачивши солодощі. Щойно кадирівці зустрічали якусь бабусю або дитину, вони одразу діставали цукерки, щоб показати, які вони хороші, на відміну від азовців. 

Я довго шукала кінець черги (щоб щось отримати в чергах, потрібно було мати талончик), після чого підійшла до довгобородих кадирівців і спитала, чи є в них начальник. Мені дозволили підійти до їхнього головного. «Командір, у мене є питання, ‒ сказала я. ‒ Я вже три дні приходжу і навіть не можу з’ясувати, де тут видають гуманітарну допомогу. У вас тут повний безлад». Я спеціально його провокувала на реакцію. Але він посміхнувся і каже: «То у вас такоє настроєніє». – «А який може бути настрій, якщо ви над людьми знущаєтеся!?» Він підвів мене до так званого міністра Чечні, той завів мене на склад і дав коробку з їжею, на велику радість моїх сусідів, з якими ми разом тоді готували їжу у дворі на багатті. 

‒ Чи вдалося Вам розшукати чоловіка? 

Згодом я таки дізналася, що мій чоловік вижив і перебуває в сусідньому селі. Коли кадирівці захопили територію, де знаходиться наш будинок, бої припинилися, він зміг виїхати за місто до родичів. Спочатку він намагався розшукати наш з дітьми сховок, але туди росіяни не пускали через серйозні бої. Хоча між нами була відстань всього лише в один кілометр.

Разом із котом і чоловіком нам вдалося доїхати до території так званої ДНР. Коли ми переходили пости, картинка була дуже промовиста: з одного боку – кіт, з іншого – чоловік-візочник, і багато торбинок. Можна фільм про це знімати, трагікомедію. Ми опинилися в наших родичів, які мали проукраїнську позицію. Там усіх чоловіків забирали на фронт, забезпечивши лише магазином від автомату, фактично – «на м’ясо». Тому наша родичка ховала свого чоловіка, коли приходили росіяни. 

Туди силоміць привозили з Маріуполя чоловіків і селили в школі. Документи у них забирали. Я спілкувалася з одним із тих чоловіків. Він розказував, що пішов у Маріуполі по воду, аж раптом під’їхала машина і його забрали. Рідні про цих людей нічого не знали, їхня подальша доля також невідома. Цих хлопців відправляли в бій перед кадирівцями як живий щит, щоб вони прийняли на себе обстріли. Мова йде про село Козацьке [село в Новоазовському р-ні Донецької обл. – С. М.], що на території ДНР. Власне там ми і зробили першу зупинку, виїхавши з Маріуполя.

«Коли я була в ДНР, я прийшла до думки, що там живуть не «гомо сапієнс», а «гомо деенер»

‒ Як склалася Ваша подальша доля? 

У перші дні життя в підвалі, ще до зникнення світла, я отримала лист від колежанки, яка вже знала, що нас бомблять. Я встигла відповісти, що ситуація дуже складна. Тоді мені насправді багато хто писав. Я змогла вивезти в Козацьке свій ноутбук. Це було для мене надважливо, бо як у етнолога в мене там було дуже багато інформації, у тому числі з «поля», яку я збирала багато років. Уже в Козацькому я прочитала, що колеги запрошують нас на острів Крит. Я не уявляла, як це можна зробити. 

‒ Як Ви провозили ноутбук через пости? Ви ж як історик, певно, розуміли, які можуть бути наслідки, якщо росіяни з’ясують Ваш фах і виявлять відповідні матеріали в комп’ютері?

Усе, що стосувалося України та моїх напрацювань, я максимально зашифрувала, щоб складно було знайти. Проте росіяни не дуже прискіпливо нас оглядали на постах через силу-силенну людей. Єдине, що привертало на посту увагу, це деталі від візочка мого чоловіка. Пропуск через ДНР нам довелося купити. Я передала гроші, мене запросили до якогось начальника, і все було вирішено. Волонтерам також довелося платити. Вони, звичайно, нас вивезли, і на тому спасибі. Моя сестра в той час була в іншому кінці Маріуполя. Волонтери також їх зібрали, щоб евакуювати, але у сестри за це попросили тисячу доларів і машину. Тобто, прикриваючись волонтерством, росіяни просто заробляли гроші. Хоча були і ті, хто щиро намагався допомогти.

Потім мені дуже допомагали мої українські колеги/жанки. Зокрема Сергій Петрович Сегеда [український антрополог, етнолог, доктор історичних наук, професор. – С. М.] організував збір коштів, щойно я вийшла на зв’язок. Як не дивно, це вдалося зробити серед науковців/иць російської академії наук. Мені з чоловіком довелося дістатися до Ростова, звідти – до Грузії, а далі – до Греції, на острів Крит. Колеги/жанки з Росії дзвонили до мене з вибаченнями та дякували за те, що я прийняла їхню допомогу. Вони казали, що не підтримують дії своєї країни. Я просила назвати прізвища тих, хто мені допомагав, щоб подякувати їм публічно, наприклад, у Фейсбуці, але вони були категорично проти. Їх тоді вже попередили про можливі наслідки. Я бачила, як швидко зникали їхні повідомлення в Телеграмі. Було зрозуміло, що переписку відстежують. Тому мене просили ніде не розголошувати про цю допомогу.

Волонтери-росіяни запросили нас у свій дім. Там ми прожили три дні. Своїх поглядів вони не озвучували. Вони казали, що їхнє завдання допомагати людям. Щодня вони когось вивозили з Маріуполя. Ми не спілкувалися з ними на політичні теми. Мені також у Ростові дуже допомогла колега, яка колись працювала в Маріупольському державному університеті. Для вивезення кота за кордон йому потрібно було зробити всі щеплення. Ця колега безкоштовно допомогла з вирішенням цього питання. Усі росіяни/ки, які нам тоді допомагали, казали, що їм соромно за свою країну, але говорити про це не можуть, бо одразу залишаться без роботи або потрапляють у небезпечні ситуації. Тобто ними керує страх і філософія рабства. Тут можна засуджувати, можна не засуджувати. Мені здається, що змінити щось важко, бо у росіян/ок таке виховання. Це те саме, що змусити східну жінку зняти хіджаб. У росіян це все ніби на генетичному рівні. Коли я була в ДНР,  прийшла до думки, що там живуть не «гомо сапієнс», а «гомо деенер» (усміхається). У них зовсім інша система нейронних зв’язків. Говорити з ними, а тим

більше в чомусь переконувати, неможливо. Вони розмовляють, постійно використовуючи кліше. Загалом вони нормальні люди, але коли мова йде про політику, то у них активізується агресія, відчувається повна нездатність аналізувати та співставляти факти.

У Грузії нас дуже тепло прийняли. Грузини щиро підтримують українців. Ми прожили в центрі Тбілісі десь півтора місяці. З нами в готелі жили переважно мамочки з дітьми. Власник готелю сам запропонував допомогу. Проте влада у Грузії проросійська. Грузинську опозицію сьогодні очолюють виключно жінки. 

Після Грузії ми з чоловіком опинилися в Греції. Як уві сні: зі зруйнованого Маріуполя, після незліченних обстрілів, ми потрапили на благословенний грецький острів Крит. Звичайно, нас зустрічали наші янголи-рятівники – життєствердна Дзеліна Харлафтіс – директорка Інституту середземноморських досліджень та чарівна дослідниця цього інституту Ганна Сидоренко, завдяки яким ми вдихнули райський аромат Криту. 

‒ Яке ставлення Греції до подій в Україні?

Ми тут тільки завдяки ініціативі моїх колег/жанок. Вони мені запропонували роботу в дослідницькому інституті. Зараз я працюю над науково-популярною книгою «Маріуполь у часі та просторі». Вона буде видана грецькою мовою. У Греції немає жодних соціальних виплат. Мій чоловік – інвалід, тому треба вирішувати, що робити далі. Греки дуже доброзичливі, веселі, врівноважені. Вони багато працюють, втомлюються, але не мають агресії. Хтось приносив нам продукти, хтось приносив речі. Проте в Греції дуже сильний вплив має комуністична партія, Росія в це вкладає дуже багато ресурсів. 

«Те, що було в підвалі, усі намагаються забути»

‒ Пані Ірино, Ви та Ваша родина пережили надзвичайний травматичний довід, скажіть, будь ласка, як Ви ладнаєте з цим, що дає Вам сили рухатись далі?

Те, що було в підвалі, усі намагаються забути. Коли я сьогодні згадую ті події, я намагаюся їх переповідати у більш м’якій формі, дбаючи про психічне здоров’я слухача або читача. Ми зараз намагаємося з дітьми про це не говорити, бо вони дуже швидко перелаштувалися на позитив у новій країні. Марсель теж уже трохи відійшов від тих подій, набрав вагу, адаптувався до нових умов [5]. 

‒ Як Ви вважаєте, яка доля чекає на Маріуполь? 

Я навіть не сумніваюся, що Маріуполь уже зовсім скоро стане одним із найпотужніших центрів України. Колись він був грецькою столицею України, і я вірю, що вже скоро він знову стане українським. Я також переконана, що його швидко відбудують. Ті, хто стали колаборантами/ками, змушені будуть виїхати. З іншими – треба буде працювати. Мої студенти/ки дуже рішуче налаштовані на повернення, мої діти – також. 

Один мій студент-медик писав, що до квітня [2022 р. – С. М.] вони не виходили з лікарні. Операції робили зранку до вечора без знеболювальних, навіть спати доводилося на робочому місці.

Переважно до закладу надходили пацієнти/ки з травмами кінцівок. Будучи тільки на четвертому курсі, він швидко став практикуючим хірургом. Близького друга нашої сім’ї було поранено, він залишився нерухомо лежати в дев’ятиповерховому будинку. Донька з Києва його розшукала. Вона дійшла до Пушиліна [6] і змогла вивезти батька. Зараз він у Києві. Хтось заради тварин, хтось заради близьких робив неймовірні вчинки. Маріуполь – різний. Тому я переконана, що він відновиться дуже швидко. Маріупольські греки – проукраїнські. Тому етнічна складова на цей процес теж суттєво впливатиме. 

‒ Що б Ви порадили сьогодні робити історикам, етнологам, щоб запобігти повторним спекуляціям Росії на історичних фактах? 

Наша проблема в тому, що ми часто вивчаємо більше минуле, а нам треба вивчати сьогодення – «тут» і «тепер». Щодня потрібно робити різноманітні зрізи – від кулінарних смаків до антропології міста. Важливо мати спільну концептуальну програму досліджень і згуртовану спільноту. 

‒ Щиро дякую за розмову.

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Ірини Пономарьової та відкритих джерел.