Більшість мешканців України визнає той факт, що влітку 1941 року Сталін готував напад на Німеччину. Це показало соціологічне опитування, проведене з 23 по 31 травня цього року з ініціативи автора цих рядків, київським центром ім. Разумкова у рамках проекту програми MATRA, що фінансується Посольством Королівства Нідерландів в Україні. Частка тих, хто погодився із цим твердженням, склала 36%, відкинуло його 29%, і ще 35% заявили, що їм важко відповісти на запитання. Останнє не дивно, адже історичні знання як такі цікавлять далеко не всіх, тим більше у нинішніх умовах.
Найбільший відсоток тих, хто вважає, що СРСР готував атаку проти Третього Райху — у Західній Україні (46%), що очевидно пояснюється місцевою історичною пам’яттю. Саме тут до червня 1941 року розташовувалося одне з найпотужніших наступальних угруповань в історії людства, число танків якого перевищувало кількість танків у всьому Вермахті. Саме на цій ділянці, на відміну від Білорусі та балтійських країн, німецька армія не досягла нищівних успіхів влітку 1941 року, і зуміла оточити радянські війська під Києвом лише у вересні завдяки попереднім перемогам групи армії «Центр», що наступала на Москву.
У всіх регіонах України частка тих, хто визнає, що навесні влітку 1941 року Червона армія планувала нападати, підвищується зі зростанням освітнього рівня респондентів: від 30% серед тих, хто має повну або неповну середню освіту, до 39% серед тих, хто має вищу освіту. Респонденти з вищою чи середньою спеціальною освітою найчастіше визнають наявність агресивних задумів у Кремля на початку 1940-х.
Водночас лише серед представників старшої вікової групи «60 років і старше» частки тих, хто вважає, що СРСР готувався до захоплення Європи, і тих, хто так не думає, приблизно рівні. Ймовірно, відносно високий відсоток тих, хто вірить у миролюбну природу комуністів, серед людей похилого віку пояснюється впливом радянської пропаганди та шкільної «освіти» тоталітарного періоду, адже після його розпаду і шкільні вчителі, і допитливі учні мали всі можливості отримати інформацію, альтернативну сталінським поясненням Другої світової війни.
У цьому контексті слід особливо відзначити зусилля російських вчених щодо деконструкції міфу про радянський пацифізм 1930-1940-х років. Лише в альманасі «Правда Віктора Суворова», що виходив двічі на рік з 2006 до 2013 року, побачили світ статті понад півсотні авторів, більшість з яких — росіяни, насамперед москвичі, зокрема працівники Російської академії наук. Незмінним редактором-упорядником цих збірок був історик архітектури Дмитро Хмельницький, який проживає в Берліні. Лише у 2014 році розгул цензури та самоцензури заляканих видавців зупинив цей бестселер.
Утім, державний контроль над академічним та видавничим світом поступово посилювався ще з 1999 року, і багато російських дослідників відмовилися друкувати свої статті в альманасі з різних причин. Проте за підсумками цієї серії публікацій можна сказати, що російською історичною наукою відкриття Віктора Суворова визнано, зрозуміло, за винятком тих авторів, які так чи так залежать від держави, або самі є її частиною у тій чи іншій формі (або без форми — у цивільному).
Позаяк до 2014 року книжковий ринок в Україні було буквально завалено друкованою російською продукцією, ці збірки були доступні й українським вченим, викладачам, учителям та журналістам, які своїми просвітницькими зусиллями зробили доступними результати найсвіжіших наукових досліджень для найширших верств населення від Севастополя до Львова. В альманасі брали участь й українські автори, щоправда менше ніж росіяни, оскільки основні архіви з цієї тематики є у Москві. Хронічне недофінансування академічної сфери не дозволяло багатьом мотивованим українським фахівцям їздити в дослідницькі відрядження до Росії.
Ймовірно, що й у Росії більшість населення вважає, що СРСР навесні-влітку 1941 року планував агресію проти Третього Райху. Результати дослідження Центру Разумкова показали, що з цим твердженням згодні 37% етнічних українців та 40% етнічних росіян, які проживають в Україні. Основні публікації на цю тему в 1992–2014 роках вийшли російською мовою.
На жаль, точно з’ясувати питання поширення знань про 1941 рік у РФ неможливо. Автор цих рядків, посилаючись на досвід київських колег, двічі — у 2021 та у 2023 роках, звертався до єдиного відносно незалежного соціологічного центру в Росії з пропозицією зробити таке опитування, але в обох випадках отримав мовчазну відмову (хоча співпрацював з цим центром з інших питань). Ймовірно, у Росії серія ухвалених від 2014 року законів, що забороняють ставити під сумнів визвольну роль сталінізму, змушує й соціологів до обережності у виборі формулювань для своїх вимірів громадської думки.
У це складно повірити, але в англомовному світі на сьогодні немає жодного науковця, який відкрито (куди вже там голосно!) визнає той факт, що Червона армія в 1941 планувала першою атакувати Вермахт (навіть американець Шон Мак-Мікін з його недавньою гучною роботою «Війна Сталіна» — не виняток). Принаймні такі науковці не відомі автору цих рядків. Хоча це, вочевидь, ключова точка історії якщо не СРСР, то точно сталінізму, без якої розуміння 1920–50-х років просто неможливе.
При цьому не можна пояснити це простим невіглаством, помноженим на географічну віддаленість. Позаяк населення англомовного світу становить близько пів мільярда людей, а історичні дослідження там, на відміну від Східної Європи, фінансуються, то загальна кількість експертів із сталінізму чи участі СРСР у Другій світовій війні обчислюється сотнями, а авторів, які пишуть на ці або пов’язані із зазначеними явищами теми, ще більше.
Не можна вважати наріжною і спритну пропаганду Кремля, спецпропаганду ФСБ, його західних тролів, і те, що правлячий режим РФ надає пріоритетний доступ до напівзакритих документів лише авторам, які пишуть відповідно до генеральної лінії партії. Адже в Росії вплив влади на вчених, починаючи ще з 1999 року, був значно вищий, ніж її же вплив на західну академічну спільноту. Однак, саме в Росії в останні два з лишком десятиліття десятки відомих вчених публікували цілком наукові, а не наукоподібні статті з цього питання.
Також не варто думати, що проблему можна пояснити якимось табу, політичним аспектом — нібито західні фахівці не хочуть навіть побіжно «виправдовувати» Гітлера, бояться виставляти нацистів жертвою чи вихваляти «Барбароссу». По-перше, йдеться про визнання чи невизнання простого факту радянських агресивних приготувань у 1941 році, а як ці відомості політично «розгорнути» чи навіть політизувати — кожен вирішує сам, і тут простір для тлумачень чи моральних уроків просто безмежний. По-друге, ще гірша справа з даними про те, що Сталін готував напад на демократичні країни Західної Європи та Північної Америки наприкінці 1940-х–на початку 1950-х. Тут неможливо навіть вигадати якусь політично крамольну інтерпретацію цих подій. Але якщо відкриття Суворова на Заході іноді заперечують, але про них точно знає вузьке коло журналістів і ще якесь коло, то про підготовку Сталіним ядерного апокаліпсису переважна більшість західних навіть академічних експертів, як то кажуть, ні сном ні духом. Окремі англомовні публікації про це в останню чверть століття не стають резонансними, або, якщо використовувати жаргон відеоблогерів, цей факт «не заходить» для експертної спільноти.
Видається, що нерозуміння сталінського експансіонізму взагалі, і радянсько-німецьких відносин 1941 року зокрема, у Північній Америці, Західній Європі та Австралії викликано звичайною некомпетентністю, яку слід розкласти на три основні фактори.
По-перше, багато дослідників, які виросли у складному світі ринкової економіки та демократії, підсвідомо переносять його реалії на просте суспільство реального соціалізму, яке вони намагаються вивчати. Таким чином, Сталін наділяється рисами лідерів вільного світу, на кшталт Черчиля чи Рузвельта, тобто його мілітаризація пояснюється побоюваннями перед вторгненням, чи максимум — імперською політикою, а не глобалізмом. Навіть в ілюзорно-критичній концепції «Сталін — російський цар» коефіцієнт змін, що застосовується за ментальної подорожі з вільного суспільства до радянського деспотизму, недостатній, це принижує сталінський експансіонізм, який насправді був не імперіалізмом, а повсякденним глобалізмом.
Другий фактор, який зустрічається значно рідше — звичайна зневага представників багатих і розвинених країн до бідних і не цілком демократичних держав. Такий погляд змушує думати, що СРСР був таким убогим, що лідери цього безглуздого хаосу навіть і думати не могли атакувати могутній і, якщо не мудрий, то, як у випадку з Гітлером, — хитрий Захід. Ірраціональність аргументу про немічного Сталіна очевидна: навіть якщо припустити, що СРСР не мав змоги здійснити успішну агресію в 1941 році, його лідер міг і переоцінювати свої сили.
Третє явище в даному випадку — прямий західноцентризм, зокрема європоцентризм, завдяки якому все, що є на Заході, сприймається апріорі проактивним, ініціативним суб’єктом, а все, що лежить на Сході — пасивним, інертним або, у кращому випадку, реактивним об’єктом міжнародних відносин. Це стосується також оперативного планування. Саме цей формат мислення зробив на Заході до сьогодні популярними дві помилкові версії радянських намірів у 1941 році: 1) контратака («відповісти на удар Вермахту подвійним ударом»), про що виголошувала ще сталінська пропаганда; і 2) превентивний удар Червоної армії («запобігти нападу Вермахту»), тобто один з варіантів путінської квазі-історичної пропаганди. Насправді СРСР готував такий самий «контрудар», як і по Фінляндії у листопаді 1939 року, тобто напад першим, наступ за власною ініціативою. І в жодних оперативних документах Генштабу Червоної армії не називалася імовірна дата нацистського нападу, тобто концентрувалися радянські війська на західних кордонах зовсім не для запобіжної атаки — «активної оборони», а для агресії та завоювань. Це стало основною причиною поразок Червоної армії літа 1941 року.
Якщо розглядати ширшу перспективу, то в 1920-50-х роках СРСР був епіцентром, мега-суб’єктом міжнародних відносин, адже був єдиною країною, зовнішня політика якої проводилася за незмінним планом, який значною мірою формував порядок денний на планеті.
На жаль, протягом останніх 35 років, що минули від першого виходу книги Віктора Суворова «Криголам», жоден з науковців, хто чітко визнає його відкриття, не зміг написати або опублікувати на Заході монографію, яка стала б бестселером, або бодай просто досить популярною та доступною будь-якому читачеві. Негативним прикладом у цьому сенсі є книга американця Ричарда Раака “Сталінський тиск на Захід: 1938-1945”, написана нудно, складною мовою, з багатьма повторами та політизованими заклинаннями. Тому цю роботу й було проігноровано колегами.
Якщо відвідати великі книгарні Лондона, Торонто чи Нью-Йорка, то в кожній з них можна знайти кілька книг про Сталіна чи сталінізм, але вони різними способами відтворюють спотворену та застарілу картину подій 1941 року, що принижує червоний експансіонізм. Іншими словами, таємниця, яку радянський розвідник Володимир Рєзун вивіз на Захід, все ще чекає на свій опис у стилі книг Ентоні Бівора, Енн Епплбаум, Тімоті Снайдера, Шона Мак-Мікіна, Орландо Файджеса або Ричарда Овері.
Отже, зараз перед українською владою постають два нові завдання.
По-перше, необхідно завершити дерадянізацію освітніх програм у школах та університетах країни, тобто включити в підручники той факт, що Червона армія весною-літом 1941 року мала розпочати агресію.
По-друге, це відкриття слід активно просувати на міжнародному рівні, зокрема у Польщі та країнах Балтії. Практика останніх тридцяти років показує, що українська дипломатія та діаспора на міжнародному рівні можуть досягати багатьох результатів у Північній Америці та Євросоюзі щодо оцінок та інтерпретацій історичних подій у Східній Європі, особливо в ХХ столітті.
Не виключено, що ми станемо свідками того, як через кілька років дані про зміст документа травня 1941 року «Міркування щодо плану стратегічного розгортання збройних сил Радянського Союзу на випадок війни з Німеччиною та її союзниками», опублікованого в Москві три десятиліття тому, увійдуть і у шкільні підручники не тільки Росії, але й США.
