[Автор щиро вдячний колегам із проєкту «Дискурси війни», який втілюється в межах ширшого проєкту «Мережа пам’яті» за підтримки МЗС ФРН, за цікаві дискусії. Наші зустрічі надихнули на підготовку цього полемічного матеріалу. Він не є безпосереднім результатом проєкту і може не відображати точки зору його учасників.]
Сьогодні популярними є порівняння російсько-української війни з подіями Другої світової на теренах України та геноцидною політикою нацистської Німеччини. Мейнстрим цього суспільного дискурсу сформували кремлівські пропагандисти, які не придумали нічого кращого для обґрунтування своєї імперської агресії, ніж звинуватити Україну в нацизмі. Хай як абсурдно це не звучало б, в «оруелівському світі» в усе можна повірити. Путінська пропаганда наразі відіграє вкрай вагому роль у викривлені дискурсу про Голокост, його баналізації, спотвореній інтерпретації та розчинені пам’яті в канонічних наративах про героїв і злочинців.
Вплив російської пропаганди на викривлення пам’яті про Голокост ще очікує на окреме дослідження. Зараз я хотів би зосередитися не на витоках інструменталізації подій Голокосту в російській пропаганді, а українському відлунні цього процесу. До порівнянь російської політики з нацистськими геноцидами ще від початку війни стали вдаватися вищі очільники нашої держави та інші політики й публіцисти. На ґрунті цього було створено нове поняття «рашизм», похідне від «нацизм». Звісно, не лише російська пропаганда є джерелом популярності подібних порівнянь в Україні. Схильність до цього, наприклад, є і в живій пам’яті людей старшого віку, які все ще пам’ятають події Другої світової війни й Голокост в Україні. Зрештою, людина завжди схильна порівнювати те, що відбувається зараз із будь-якими знайомими їй із особистого чи інтерналізованого соціального досвіду подіями. Оскільки Друга світова війна — це остання велика сухопутна війна на території України, не дивно, що багато в кого мимоволі виникають подібні паралелі.
Яку функцію можуть відігравати такі порівняння? Психологи сказали б, що вони є різновидом евристичної помилки. Евристика є потужним інтуїтивним способом, яким ми щоденно керуємося під час ухвалення багатьох рішень. Суть евристичних прийомів, в порівнянні поточних проблем із минулим досвідом. Якщо певна ситуація видається впізнаваною, ми напрацьовуємо стратегії поведінки, які колись вже застосовувалися нами або ж нашими предками в схожій ситуації.
Одна справа, коли купуючи новий телефон, ми порівнюємо його зі своїм попереднім, або ж коли ми порівнюємо поточні робочі завдання з тими, які вже виконували. Такі порівняння дають чимало продуктивних результатів. Зовсім інша справа — порівняння таких системно надскладних подій, як війни. Зазвичай кожна з них настільки унікальна за своїми чинниками (і окремо взятими, і на рівні їхньої емерджентності), що будь-які порівняння можуть закінчитися повним фіаско.
Наприклад, багато євреїв України на початку німецько-радянської війни влітку 1941 року порівнювали власні очікування від приходу нацистської влади зі своїм попереднім, ще живим, досвідом німецької окупації в 1918 році. Подібні позитивні історії про «добрих німців» поширювалися на рівні «повсякденного сторітелінгу», або ж чуток. Для євреїв це ставало фатальною помилкою: міф про «добрих німців» спонукав їх не вірити іншим чуткам про жорстку політику нацистів щодо євреїв (слова «Голокост», як і поняття «геноцид» тоді ще не було в ужитку). Через це чимало єврейського населення залишалося в окупації, де врешті рівень виживання складав 1–5% або й менше (звісно, це не єдина причина, чому євреї не евакуювалися разом із радянською армією. Серед інших — відсутність належних умов до евакуації, наявність хворих родичів, що не змогли б здолати важку дорогу, стрімкий наступ німецької армії й брак часу на евакуацію тощо.)
Ще один не менш промовистий приклад — воєнна політика Франції напередодні Другої світової війни. Політичний істеблішмент країни та її генералітет очікували на повторення чогось на кшталт позиційних протистоянь часів Першої світової війни. Тому вони вирішили вкладати ресурси в побудову лінії Мажино, замість збільшити фінансування виробництва танків та протитанкових засобів, які могли б зупинити фатальний для Третьої республіки наступ танкових дивізій Роммеля. Тож евристичне упередження, що випливало з порівняння очікуваної Другої світової війни з уже пережитою Першою, призводило до фатальних наслідків.
У багатьох випадках наслідки від порівняння війн та геноцидів не такі відчутні, як у наведених вище випадках, але можуть бути не менш небезпечні за своїми довготерміновими ефектами. Порівняння російської політики з нацистською сьогодні часто використовується задля легітимації нашого статусу жертви на міжнародному рівні. Проте шлях до такого статусу через порівняння з нацистськими злочинами — не надто ефективна стратегія. Коли жертви Голокосту добивалися належного рівня визнання своїх страждань, вони не вдавалися до порівняння з подіями «геноциду вірмен» чи будь-якого іншого масового вбивства з минулого. Вони вели мову про унікальність своїх страждань, які ні з чим не можуть бути порівнювані. Ми ж знецінюємо унікальність жертв і страждань від російської агресії, апелюючи до порівнянь із нацистськими геноцидами. Ті, хто порівнюють, намагаються знайти лише те, що пов’язує обидві події й замовчують суттєві відмінності поміж ними. Водночас лише уважний погляд та спроба описати й проаналізувати те, що зараз відбувається, можуть стати надзвичайно важливими для розпізнавання унікальності російських злочинів в Україні.
Не менша шкода від подібних порівнянь має місце і в контексті викривлення пам’яті про Голокост і нацистські злочини. Порівнюючи нацистські злочини з рашистськими, ми тим самим ще більше віддаляємося від розуміння справжньої сутності і Другої світової війни, і війни сучасної. Припускаю, що в окремих випадках люди порівнюють наші страждання з Голокостом, вважаючи, що це надміру значуще слово, тобто геноцид, про який дуже багато говорять і пишуть. Відповідно їм хочеться апелювати «подивіться, в нас є свій Голокост, скільки вже можна говорити про минулий».
Насправді кількість дослідників, які вивчають історію Голокосту на теренах України мізерна. Коли в минулому році до мене звернулися колеги з-за кордону й просили порекомендувати якісну академічну монографію про Голокост, яка належала б перу українського історика/історикині й була написана українською мовою, я довгий час не міг дати відповідь. Справа не в тому, що вибір був надто великий чи надміру скромний. Я так і не зміг згадати жодної книги, яка відповідала б міжнародним академічним стандартам у цій царині й була початково написана українською мовою. Тож Голокост є одним із найменш досліджених в Україні геноцидів (як і всі інші, включно з Голодомором).
Нам ще належить виправляти цю ситуацію в майбутньому, але схильність до довільних порівнянь поточних подій із Голокостом є одним із наслідків поширеного в суспільстві й професійному середовищі невігластва в сфері студій геноцидів. Другим наслідком цього стану речей є частково викривлене розуміння подій Голокосту в Україні на рівні міжнародної спільноти. Наявність окремих досліджень, які дуже гіперболізують або надмірно фокусують увагу на ролі українських націоналістів під час Голокосту, можуть радше прилучитися до формування стереотипу про «українців-антисемітів», а не глибокого осмислення соціальної динаміки злочину. Стверджуючи це, я не заперечую, що чимало підрозділів УПА дійсно долучалися до вбивств євреїв. Проте було багато інших факторів, які не менше впливали на рівень виживання вцілілих євреїв.
Насправді комплексна соціальна історія Голокосту в Україні з урахуванням перипетій соціальної динаміки геноциду в багатоетнічному соціумі досі не написана. А це один із підходів, який міг би дати менш упереджені й багатоперспективні відповіді на питання про те, що ж насправді відбувалося. Краще розуміння цих процесів могло би допомогти глибше осмислити перипетії соціальної динаміки (зокрема різних форм колаборації) в окупованих російськими військами територіях України.
Але щоб написати таку історію, українські історики/історикині мають для початку припинити свої безнадійні пошуки «історичної правди». Її немає, як і немає об’єктивного історичного знання. Це різновид упередження, що міцно вкорінився серед певних істориків/історикинь. Тож маємо розуміти, що упередженням (зокрема й порівняльним) піддаються не лише звичайні люди, але й професійне середовище істориків/історикинь. Чимало з них також вдалися до порівнянь російського режиму із фашизмом/нацизмом, а його політику в Україні — з різними геноцидними практиками часів Другої світової війни. Можливо, в окремих випадках такі порівняння дійсно мали корисні результати. Проте для мене залишається відкритим питання: чи правильно колеги обрали подію, з якою варто порівнювати? Якою мірою політика Путіна нагадує гітлерівські геноциди, а сам режим — фашизм, а якою — радянсько-фінську, іраксько-іранську, російсько-японську, італо-ефіопську та ще багато війн в Азії, Африці чи Латинській Америці, з якими ми не робимо порівнянь бо мало знаємо про них. Чи взагалі варто порівнювати війни, якщо кожна з них унікальна за своєю природою? На це питання складно дати відповідь. Проте історики часто обирають за об’єкт порівняння близькі для них явища та процеси, які вони доти багато років досліджували й добре на них розуміються. Але якщо хтось добре розуміється на чомусь, це ще не достатня підстава для обґрунтування порівняння цього явища з поточними катаклізмами.
Дехто вважає, що порівняння кремлівської політики з «нацизмом» є хорошою інформаційною стратегією дискредитації цього режиму на міжнародній арені. Проте в цьому випадку варто бути обережними й дуже виваженими в риториці та формулюваннях. Зокрема подібний дискурс може зачіпати жертв інших геноцидів і ображати їхні почуття. Тоді замість продуктивних результатів ми можемо викликати обурення. Згадаймо критичну реакцію/відповідь Джеффрі Вейдлінгера на звернення Зеленського до Кнесету, в якому був непрямий підтекст порівняння страждань українців від російської агресії з нацистською геноцидною політикою.
Зрештою сумнівно щоби саме порівняння путінського режиму з фашизмом стало ключовим в інформаційній перевазі України на міжнародному рівні. Виграти інформаційну війну на Заході все ж допомогли нам не апеляції до Другої світової війни, а міжнародні медіа, уряди й громадськість інших держав, які розуміли агресивну й імперську природу цієї війни.
Тези ж про «кремлівського Гітлера» і «табори смерті» на окупованих територіях України звучать не зовсім переконливо. Ймовірно навіть навпаки: подібна риторика на Заході часто викликає підозри в намаганні релятивізувати Голокост. А от депортація з подальшим усиновленням дітей як геноцидна практика досить швидко знайшла належне розуміння в Гаазі. Росія нині чинить ще багато унікальних за своїм характером воєнних злочинів, які з легкістю можна довести, якщо не зациклюватися на намаганні обґрунтувати «нацистський характер» чинного путінського режиму та «голокост українців».
Чимало дослідників геноцидів вдавалися до їх порівняння щоб висновувати про унікальність якогось одного з них та створювати певну ієрархію геноцидів за рівнем їх «справжності», «унікальності» чи «смертоносности». Можливо саме ця тенденція спонукає нас намагатися дістатися якогось уявного «п’єдесталу Голокосту». Я не маю на меті втручатися в подібні дискусії. Аргументи тих, хто робить висновки про унікальність Голокосту, дійсно значущі й переконливі. Однак, відзначу сумнівність соціальних наслідків від формування подібних ієрархій. Вони можуть бути слушні, але водночас ображати почуття жертв інших геноцидів та викликати політичні напруження. Сама лише постановка питання про те, чиї страждання були більшими, або ж чий геноцид був «чистішим» чи краще доводиться й аргументується згідно Конвенції ООН або якоїсь наукової парадигми, має сумнівні наслідки. Бажання ж винести Голокост на п’єдестал усіх геноцидів і зробити парадигмальним містить значний присмак європоцентризму. До того ж допоки буде інтенція утверджувати думку про унікальність якогось із геноцидів, завжди існуватимуть охочі кинути йому виклик у боротьбі за «почесний п’єдестал першості серед жертв».
Проте порівняння геноцидів без вибудовування ієрархій можуть бути навіть корисними для соціальних наук та історії. Лише порівнюючи різні соціокультурні, політичні й економічні системи, які породили геноциди, ми можемо зрозуміти, що насправді впливає на поведінку людей під час геноциду та як розпізнати ознаки його наближення й вжити завчасних превентивних заходів. Одне з недавніх компаративних досліджень, наприклад, належить німецькому соціологу Тімоті Вільямсу. Назва книги — Complexity of Evil (Timothy Williams, The Complexity of Evil. Perpetration and Genocide, New Brunswick, Camden, and Newark, New Jersey, and London: Rutgers University Press, 2020). спонукає задуматися: сентенція зла є складнішою, ніж нам здається, але і банальнішою за казкові дегуманізаційні уявлення про нього (монстрів не існує). Автор взяв дуже широку в історичному та географічному вимірах і цікаву перспективу порівняння — Голокост, геноцид у Камбоджі під режимом червоних кхмерів, геноцид у Руанді та, частково, геноцид вірмен. Короткий висновок, який напрошується після прочитання, — люди не добрі й не злі, як нам в дитинстві розповідали казки. Ми можемо хотіти й маємо повне право називати агресорів «рашистами», «нацистами», «орками» тощо. Але вважаючи їх такими, ми будемо жити в казковому задзеркаллі, і це не допоможе осмислити складнішу реальність. А від її розуміння буде залежати те, яку із стратегій розбудови миру (peacebuilding) ми оберемо після деокупації своїх територій та завершення війни.
