ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Обговорення книги: John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: ibidem-Press, 2021. Важливе дослідження з дуже контроверсійної теми

Серед найбільш дискусійних питань сучасної української історії, безперечно, є діяльність ОУН, зокрема її частини під проводом Степана Бандери, та УПА в роки Другої світової війни. Питання, як оцінювати роль УПА порівняно з радянською армією, слід оцінити як центральне в конфлікті пам’яті в Україні з 1990-х до 2014 р. Масове вбивство УПА понад 60 000 поляків на Волині та в Галичині в 1943–1944 рр. є центральною проблемою у відносинах України з Польщею. Хоча злочини проти євреїв і поляків не були суттєвою частиною суперечок про ОУН і УПА в Україні до середини першого десятиліття ХХІ ст., питання причетності до Голокосту вже в другій половині ХХ ст. сформувало стійкий погляд міжнародної громадськості на український націоналізм та ОУН і УПА.

Водночас звинувачення у співпраці з німцями та вчиненні масових злочинів на німецькій службі було центральним мотивом радянської пропаганди проти українського націоналізму. Однак у радянських виданнях злочини проти євреїв і поляків не згадувалися або згадувалися дуже мало. Тим не менш, ще до 1991 р. звинувачення в тому, що українські націоналісти відповідальні за масове вбивство євреїв, викликали підозру в української діаспори як радянські вигадки.

В Україні збереження позитивної пам’яті про УПА на противагу радянській пропаганді було актом тривалого опору радянській владі після того, як антирадянське повстання в Західній Україні було остаточно придушено на початку 1950-х рр. У незалежній Україні, зокрема у 2004–2014 рр., загострилися конфлікти між національним баченням епохи Другої світової війни, яке часто демонструвало некритичне поклоніння ОУН та УПА, і трактуванням у радянських традиціях, які представляли ОУН та УПА як втілення фашизму і як німецьких колабораціоністів. Більше того, цей ворожий радянський образ фашистського українського націоналізму використовується Росією протягом останніх двох десятиліть і особливо з 2014 р. як інструмент для посилення свого впливу в Україні, знищення репутації України серед міжнародної спільноти і, як результат, для сприяння її [російським] імперським амбіціям. Крім того, нинішні звинувачення Росії в тому, що Україною правлять «нацисти», які були центральним виправданням для вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 р., виникли на основі цього образу ворога. Водночас серед міжнародної громадськості існували непорозуміння щодо відносин між ОУН Бандери, нацистським режимом та їхньою роллю під час німецької окупації України.

У дослідженні Івана-Павла Химки розглядається одне з ключових питань цих суперечливих політично забарвлених проблем, тобто злочини ОУН (б) і УПА проти євреїв у контексті Голокосту. Це чудова і надзвичайно важлива робота, здатна розвіяти туман фальсифікацій, пропаганди, непорозумінь і заперечення злочинів, які десятиліттями характеризували судження та публікації на цю тему. Робота спирається на значні результати досліджень протягом останніх п’ятнадцяти років або близько того, представляє їх у зрозумілий і вичерпний спосіб, додає нові ідеї та джерела, особливо про стосунки між ОУН (б) та місцевою поліцією, а також про злочини УПА проти євреїв.

Робота починається з дуже корисного аналізу дослідницької літератури і (не)розгляду в ній актів насильства ОУН та УПА проти євреїв від 1950-х рр. й надалі. Тут Химка показує, що перші історики Голокосту часто цікавилися роллю ОУН, але через брак джерел і досліджень вони не мали належного уявлення й розуміння діяльності ОУН та її зв’язку з міліцією, а пізніше з українською поліцією під час німецької окупації. Більшість літератури про ОУН і УПА у Другій світовій війні, опублікованої в повоєнні десятиліття, написана їхніми членами та однодумцями. Вони замовчували або заперечували антисемітизм, применшували співпрацю з німцями і насамперед заперечували причетність до злочинів. Вони стверджували, що українські націоналісти нарівні воювали проти двох ворогів – нацистської Німеччини та Радянського Союзу.

У наступному розділі Химка дає нарис історії ОУН аж до нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р. Основна увага зосереджена на суперечливих питаннях антисемітизму та фашизму. Тут Химка дає нюансну оцінку. Він показує, що в межах ОУН до середини 1930-х рр. існували різні погляди щодо ставлення до євреїв та їхньої ролі і статусу в майбутній Українській Державі, але наприкінці 1930-х рр. антисемітизм посилився. Однак він також зазначає, що антисемітизм не був центральною частиною ідеології ОУН і позначає це як відмінність від німецького націонал-соціалізму чи румунських легіонерів (р. 171).

Таку ж нюансну відповідь Химка дає на питання, чи була ОУН фашистською. Він стверджує, що відповідь на це питання залежить від того, яке визначення фашизму взято за основу. Він вважає, що залежно від визначення можна зарахувати ОУН до фашистських організацій. Однак, оскільки причини насильства та вбивства євреїв членами ОУН і УПА не можуть бути виведені з позитивної чи негативної відповіді на це питання, насправді Химка вважає не надто актуальним питання про те, чи була бандерівська ОУН фашистською. Він використовує термін «українські націоналісти», а не «фашисти», – як у назві, так і в тексті, – коли йдеться про ОУН та УПА. Водночас опис Химки чітко свідчить про те, що в другій половині 1930-х рр. в ОУН дедалі більше поширювалися ідеї того, що майбутня Українська Держава має бути етнічно однорідною і що цього легітимно досягти силою.

Розгляд Химкою етапу радянської окупації Східної Польщі між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. є досить коротким (рр. 173–199). Він окреслює арешти та суди над членами ОУН і депортації їхніх родин. Та все ж підпілля ОУН у цей період, здається, укріпилось. На основі свідчень євреїв він описує різний досвід і ставлення до радянської окупації, щоб показати, що центральний антисемітський мотив того часу, що євреї підтримували радянську владу та отримували вигоду від її правління, не підтверджується джерелами. Він закінчує коротким описом радянських масових убивств багатьох тисяч в’язнів, у тому числі багатьох членів ОУН, у перші кілька днів після нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р.

Далі Химка розділяє наступний аналіз участі ОУН і УПА у злочинах проти євреїв під час німецького правління на три великі частини. У першому розділі йдеться про насильство та вбивства на початковому етапі німецької окупації влітку 1941 р. (рр. 199–303). Основною групою злочинців була місцева міліція, яку ОУН створила майже скрізь в Галичині та на Волині, коли радянська армія відступила. Химка розрізняє три різні контексти. Першим контекстом були заворушення, схожі на погроми, які відбувалися в основному в місцях, де міліція заганяла євреїв, переважно за наказом німців, до в’язниць, щоб знайти тіла в’язнів, убитих радянською владою. Тут була задіяна не тільки міліція, але в більшості місць й інші мешканці. Погром у Львові 1 липня 1941 р. є найбільш відомим у цьому контексті.

Другим контекстом були вбивства міліцією під керівництвом ОУН тих, кого вони вважали прихильниками Радянського Союзу. Виходячи з антисемітського стереотипу розгляду євреїв як прихильників і бенефіціарів радянського режиму, це були переважно євреї. Проте вбивали також українців і поляків, хоча й у меншій кількості. Третій контекст полягав у тому, що міліція часто брала участь у виборі жертв і арештах перед німецькими стратами. На цьому ранньому етапі війни такі страти були націлені насамперед проти дорослих чоловіків-євреїв, яких німці вважали особливо прорадянською групою та можливим джерелом опору.

Химка тут посилається на результати мого дослідження антиєврейського насильства на цьому етапі, яке зосереджувалося на випадках із Галичини.[1] Він аналізує подальші випадки з Волині та Північної Буковини (рр. 246–303). Якщо після розколу 1940 р. підпілля ОУН Галичини й Волині приєдналося до Бандери, а послідовники Мельника відновили тут певний вплив лише після літа 1941 р., то ОУН Північної Буковини залишилася лояльною до Андрія Мельника. Дослідження Химки показує, що дії міліції в Північній Буковині не відрізнялися від дій в Галичині. Насправді тут, здається, рівень насильства був вищим.

Хоча Химка дуже чітко й переконливо описує роль підпілля ОУН та їхньої міліції в насильстві проти євреїв у цей період, він залишається дещо непослідовним, пов’язуючи свої висновки з попередніми дискусіями про погроми. Тут він правильно, як я вважаю, досить критично ставиться до спроби Джеффрі Копштейна та Джейсона Віттенберга пояснити антиєврейське насильство за допомогою статистичного аналізу даних про місцеві вибори й економічні умови в міжвоєнний період (206f.)[2]. Він, однак, позитивно оцінює пояснення Діани Думітру, чому погроми не відбувалися, принаймні не в більших масштабах, на територіях, які належали Радянському Союзу ще до 1939 р., а лише в регіонах, які Радянський Союз окупував у 1939 і 1940 рр. На основі порівняльного дослідження Бессарабії, анексованої Радянським Союзом у Румунії у 1940 р., і територій так званого Придністров’я на схід від колишнього румунсько-радянського кордону Думітру стверджує, що радянський порядок призвів до зниження антисемітизму в суспільства за попередні два десятиліття, тоді як у той самий період антисемітизм зріс у Румунії, як і в Польщі, Литві й інших країнах Центральної та Східної Європи. Вона вбачає в цьому пояснення того, чому влітку 1941 р. антиєврейське насильство з боку місцевого населення було широко розповсюджене в одному регіоні, але не в іншому.[3] Обговорюючи це та інші дослідження, Химка робить висновок: «Концентрація погромів на територіях, які Радянський Союз отримав у 1939–1940 рр., безумовно, мала інші джерела, ніж наявність місцевих колабораціоністських груп» (р. 202). Це не тільки применшує значення його власних досліджень стосовно питання погромів, але, я вважаю, також не є правильним. Я стверджував, і цей аргумент, здається, підтверджується також додатковими прикладами Химки, що навпаки смертельне насильство у більшому масштабі мало місце лише там, де німецькі сили або «місцеві колабораціоністські групи», у Галичині це була ОУН (б), а часто й обидві сторони брали активну участь у насильстві. Це не заперечує результати Діани Думітру щодо різних рівнів антисемітизму по обидва боки кордону 1939–1940 рр. Антисемітизм був передумовою, але не достатньою причиною смертоносного насильства з боку місцевого населення влітку 1941 р. На додаток, насильство потребувало антирадянських націоналістичних повстанських груп, які отримали владу на місцях і почали «карати» тих, хто, на їхню думку, підтримував радянську владу. Повчальним тут є порівняння із Заходом Білорусі. Виконавці смертельного насильства над євреями з боку місцевого населення в цьому регіоні, здається, походили майже виключно з польської та української меншин, і насправді польські й українські антирадянські повстанці були пов’язані з польським опором або ОУН. Не існувало подібних білоруських націоналістичних повстанських груп, які на початку німецького вторгнення замінили місцеву радянську владу.[4] Здається, це головна причина, чому на початку німецької окупації відбулося дуже мало смертельних нападів на євреїв з білоруського боку. 

Розділи, які найбільше виходять за межі поточного стану досліджень, стосуються двох інших основних контекстів, тобто ОУН (б) та української поліції, а також злочинів УПА проти євреїв у 1943–1944 рр. У той час як ми маємо все більше досліджень стосовно місцевої поліції під час німецької окупації, її стосунки з ОУН (б) не були досліджені глибоко та всебічно. З серпня 1941 р. німці почали розпускати місцеву українську міліцію, яка в Галичині й на Волині майже повсюди постала в липні на базі підпілля ОУН, і замінили її на українську допоміжну поліцію в дистрикті «Галичина» Генерал-губернаторства та на «щуцманшафт» в Райхскомісаріаті «Україна». Після розриву співпраці з ОУН (б) у другій половині липня 1941 р. однією з цілей цієї реорганізації стало усунення її членів з місцевої поліції. З іншого боку, ОУН прагнула залишити своїх членів у нових підрозділах, щоб зберегти вплив, а також доступ до зброї та інформації. За підрахунками Химки, близько третини членів нових поліцейських підрозділів Галичини та Волині походили з міліції. Зокрема на Волині ОУН вдалося здобути сильний вплив у нових підрозділах (р. 343).

Для питання про причетність ОУН до Голокосту дуже важливою є оцінка її стосунку до місцевої поліції. Радянська пропаганда рішуче ототожнювала українську поліцію з українським націоналізмом. Подібні погляди поширені й серед міжнародної громадськості. Місцева поліція брала участь в масових вбивствах євреїв під час Голокосту, виконуючи різні функції. Вони часто транспортували євреїв на розстріли та охороняли їх; вони охороняли гетто і брали участь у жорстоких депортаціях з гетто. Також важливо, що вони шукали євреїв, які переховувались, і часто їх розстрілювали, коли знаходили. Хоча фактично масові вбивства, за кількома винятками, здійснювалися різними німецькими підрозділами СС і поліції, місцева поліція зазвичай виконувала допоміжні функції. Химка не знаходить активну підтримку, але й не знаходить опір з боку ОУН (б) проти такої участі поліції. Вони не використовували свій вплив у поліції чи суспільстві для запобігання чи протидії масовим убивствам євреїв. Джерела підтверджують, що були члени ОУН, які допомагали євреям, але не було організованої допомоги чи підтримки, як, наприклад, це робив польський спротив із організацією «Żegota» (350f.; 370f.). Очевидно, радикальна націоналістична ідеологія ОУН заважала їм прийняти будь-які моральні зобов’язання щодо євреїв. Німецький геноцид євреїв відповідав меті ОУН створити якомога більш етнічно однорідну національну державу.

Але перш за все розділ Химки про злочини УПА проти євреїв дає новий погляд на проблему (рр. 359–439). Незважаючи на те, що в науковій літературі є численні згадки про такі злочини, вони ще не досліджені більш детально та комплексно. На Волині німці ліквідували всі гетто  в 1942 р. і масово розстрілювали євреїв або депортували їх до табору смерті «Белжець». У дистрикті «Галичина» ліквідація гетто та масове вбивство євреїв завершилося в 1943 р. Проте, зокрема на Волині, багато тисяч євреїв втекли з гетто і переховувалися у великих лісових масивах або в селах. Багато кого виявила та вбила німецька або місцева поліція. Інші не витримали лісових умов, особливо взимку. Але багато хто також став жертвою убивств членами УПА.

Химка знову окреслює три основні контексти, у яких відбувались ці вбивства. По-перше, євреї, які переховувалися в польських поселеннях, були знищені у зв’язку з масовими вбивствами польського населення. По-друге, були вбивства євреїв у контексті боротьби з радянськими партизанами, коли вони активізувалися на Волині з 1943 р. Багато євреїв, які втекли з гетто, приєдналися до радянських партизанів. Загони УПА часто підозрювали євреїв, яких зустрічали в лісах, у зв’язках з радянськими партизанами, і вбивали їх. Крім того, на території радянських партизанів виникли табори євреїв, які іноді охоронялися партизанами. Загони УПА нападали на такі табори і вбивали їхніх мешканців (рр. 400–404).

Третій контекст – це підготовка до боротьби з радянською армією, коли її повернення на західноукраїнські землі стало неминучим. З одного боку, є джерела із заявами керівництва УПА протягом останніх місяців 1943 р., які повідомляли євреям, що вони на територіях УПА тепер у безпеці. У цей період тут також виникли табори для євреїв (374f.). Але на початку 1944 р. почалася нова хвиля вбивств. Євреїв у таборах вбивали, як і євреїв у лавах УПА. Кількість останніх була невеликою, і більшість із цих євреїв були лікарями чи людьми з медичними знаннями, оскільки УПА зазвичай не приймала євреїв. Ці вбивства, як чітко показують джерела Химки, були пов’язані з підготовкою УПА до боротьби з радянською армією. У січні 1944 р. провід ОУН (б) видав наказ «знищити» всі елементи, які могли становити загрозу з огляду на повернення радянської влади (411f.). У ньому євреї прямо не згадувалися, але, як показують інші документи, вбивства євреїв явно відбувалися в цьому контексті. І тут вбивства, очевидно, стали наслідком стереотипного образу євреїв як прихильників радянської влади.

Проте Химка також зазначає, що не всі відділи УПА послідовно виконували ці вказівки. Він описує випадок, коли командир УПА розпустив табір євреїв, розмістивши їх по різних селах перед приходом радянської влади. Є також докази того, що деякі загони УПА відправляли, а не вбивали свій єврейський медичний персонал перед приходом радянської влади (410, 424f.).

Важко оцінити, скільки євреїв було вбито УПА в цих умовах. У попередньому дослідженні Ґжеґож Мотика наводить число 1 000–2 000 осіб [5]. Химка підозрює значно більшу кількість, але не уточнює свою оцінку (438f.).

Загалом Іван-Павло Химка представив тонкий, важливий аналіз надзвичайно суперечливої теми, щодо якої протягом десятиліть циркулювало багато помилкових і надзвичайно контроверсійних ідей, підсилених політичними суперечками та пропагандистським використанням. Дослідження Химки суперечить поглядам, які заперечують будь-яку причетність ОУН і УПА до злочинів проти євреїв, а також тим, які звинувачують ОУН і УПА в приналежності до ключових виконавців Голокосту. З одного боку, дослідження показує, що між 1941 і 1944 рр. ОУН (б) і УПА були безпосередньо відповідальними за злочини, під час яких було вбито кілька тисяч євреїв улітку 1941 р. і потім знову в 1943–1944 рр. після заснування УПА. Дослідження також показує, що ОУН не виступала проти масового вбивства євреїв німцями. З іншого боку, дослідження чітко демонструє, що масові вбивства, до яких була причетна українська місцева поліція, не можуть бути приписані ОУН (б) (за винятком міліції влітку 1941 р.) і що співпраця між німцями та ОУН (б) завершилася вже в перші тижні війни влітку 1941 р. Після літа 1941 р. ОУН (б) перебувала у здебільшого ворожих стосунках з німцями, але, незважаючи на це, вони вчинили масові злочини проти євреїв у 1943–1944 рр. Проте їхні злочини проти поляків мали значно більший масштаб. Таким чином, дослідження Химки чітко відкидає дещо стереотипні спрощення, які сильно сприяли неправильному розумінню ОУН та УПА, а також дозволяли пропагандистські й політичні маніпуляції. Це неправильне розуміння полягало, з одного боку, у тому, що злочини проти євреїв прирівнювали до всебічної співпраці та підтримки німецької окупації, як іноді здається вважають критики ОУН і УПА, а, з іншого, як стверджують ветерани та прихильники ОУН і УПА, – що ворожі відносини з німцями виключали вчинення масових злочинів, особливо масове вбивство євреїв.

Переклад з англійської Дмитра Аладька

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел

Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».