Я вдячний і гордий за те, що редактори «України Модерної» організували це обговорення моєї монографії про українських націоналістів і Голокост та запросили до участі таку видатну групу науковців. Останні запропонували деякі нові ідеї, наприклад, свіжі аргументи Юрія Радченка про фальшивість «мемуарів» Стелли Кренцбах. Учасники дискусії також порушили питання, що виникли в результаті їхнього прочитання і на які варто відповісти.
Дозвольте розпочати зі спостереження Радченка щодо фрази, яку я вжив у заголовку книги – «українське єврейство». Я погоджуюся з ним, що специфічно українська єврейська ідентичність виникла, принаймні як суспільне явище, лише в період після здобуття Україною незалежності в 1991 р. Звичайно, справді українські євреї були й раніше, наприклад Людвік Розенберг («Чорний»), який служив в Українських січових стрільцях і був активним у комуністичному русі в Галичині, а також єврейські дисиденти, такі як Йосиф Зісельс, які зблизилися зі своїми українськими друзями в самвидаві та ГУЛАГу. Під час німецької та румунської окупації таких осіб було небагато, але принаймні декілька було; у своїй книзі я писав про одного з них, доктора Авраама Штерцера, який зберіг свою єврейську ідентичність, але також достатньо ототожнився з українцями, щоб приєднатися до їхнього націоналістичного руху. У заголовку я не мав на увазі такого роду «українського єврея» – когось із поєднаною українською та єврейською ідентичністю. Я мав на увазі скоріше «євреїв в Україні».
Але навіть із цим уточненням проблеми залишаються. Одна з них полягає у тому, що я здебільшого обговорюю діяльність ОУН і УПА в регіонах Західної України – Галичині, Волині та (меншою мірою) Буковині. Радченко у своїх зауваженнях також відзначив регіональну незбалансованість моєї книги, її концентрацію на Галичині та Волині, де націоналістична активність була найбільш інтенсивною. Я не намагався досліджувати Голокост по всій Україні, але намагався стежити за ОУН та її експедиційними групами в інших регіонах України, таких як Донбас і Київ. І все-таки я не зміг належним чином вивчити їхню діяльність. На щастя, дослідження місцевих архівів уже почалися (наприклад, Радченко про Харків, Роман Шляхтич – про Кривий Ріг), і я впевнений, що вони продовжаться. Однак за межами Західної України роль ОУН була відносно маргінальною і дослідження Голокосту в цих регіонах мають розглядати різні поєднання факторів та дійових осіб.
Є ще один сенс, у якому моє посилання на «українське єврейство» виглядає проблематично. У заключному реченні обговорюваної книги я стверджую, що «Україна» була «країною, на яку припадає чверть усіх смертей Голокосту», і щось подібне міститься в анотації на звороті обкладинки. Але чи є сенс проєктувати сучасні кордони назад у часі? Безумовно, був Голокост на території Української Держави, яка виникла після розпаду Радянського Союзу, і ця держава, безперечно, має спадщину Голокосту, яка вимагає власної історіографії, але «Україна» є поганою рамкою для дослідження Голокосту. Загалом потрібно вивчати або тогочасні адміністративні одиниці окупації, такі як дистрикт «Галичина», Трансністрія та Рейхскомісаріат «Україна», або процеси й організації, які виходять за межі сучасної України, такі як Організація Тодта, окремі підрозділи німецької поліції порядку або айнзатцгрупи.
Про реабілітацію ОУН в незалежній Україні згадують і Михайло Гаухман, і Кай Струве. Гаухман висуває особливо проникливу тезу: «В сучасній Україні єврейські (як і польські) громади є нечисленними та повністю інтегрованими в українське суспільство і як такі не є окремими політичними гравцями, яких слід брати до уваги». Я згоден. Однак я повинен зауважити, що відсутність традиційного єврейського та польського населення в Україні пов’язана не стільки з націоналістами, незважаючи на їхні наміри й дії, скільки з великими гравцями – нацистською Німеччиною, головним агентом Голокосту, та сталінським Радянським Союзом, який почав страчувати поляків у 1930-х рр. і депортував сотні тисяч із Західної України в 1939–1941 й 1944–1946 рр. Більша частина Східної Європи до 1948 р. втратила свої традиційні єврейські та німецькі громади, оскільки населення було вигнано або змінено, а кордони перекроєно для створення держав, які були етнічно більш монолітними. Створення цих відносно однорідних країн означало, що не було вагомих соціальних, політичних чи економічних причин для націй-державотворців рахуватися з тим, що сталося з колишніми єврейськими та іншими спільнотами меншин. Певним чином державні нації виграли від відсутності таких меншин. Ця ситуація допомагає пояснити, чому не лише Україна, а й багато інших колишніх комуністичних держав у Європі не бажають чесно протистояти своєму пов’язаному з Голокостом минулому.
Існують також інші причини замовчування Голокосту в Східній Європі, наприклад десятиліття комуністичного правління, протягом якого було зроблено дуже мало для вивчення переслідувань і вбивств єврейського населення під час окупації державами Осі. Крім того, хоча більшість населення постраждала від окупації країнами Осі, деякі групи постраждали менше, ніж інші. Етнічним німцям було найкраще, а полякам, румунам, західним українцям, литовцям та іншим не довелося терпіти таких крайнощів, як євреям. Здебільшого державні нації страждали набагато більше і набагато довше від радянської влади, ніж від нацистів. Це вплинуло на їхню точку зору.
Одне з найскладніших питань, на яке потрібно відповісти і яке стосується виконавців, порушили Джаред Мак-Брайд і Пер Андерс Рудлінг. Як я багато разів повторював у своїй книзі, я намагався описати мислення й поведінку організації ОУН та її збройних сил – УПА. Я думав, що якщо експедиційний корпус ОУН створив міліцію в певному місті чи селі, а потім ця міліція перейшла до вбивств єврейського населення, було зрозуміло, що відповідальна за це ОУН. Але, як зазначають обидва учасники дискусії, хаос війни перешкоджає такій ясності. ОУН не була нацистським режимом. Вона не залишила добре задокументованих слідів наказів і звітів про вбивство євреїв. Хоча у своїй книзі я критикував Рауля Гільберга за його пристрасть до німецької документації, я розумію привабливість цього. Його виконавці злочинів ретельно планували свій масштабний проєкт вбивства та звітували в Берлін про кожен свій крок. Гільберг міг переглянути документи, які вони залишили, і з’ясувати ланцюжок команд та хто що робив за чиїм наказом. Для порівняння, моїй книзі довелося задовольнятися уривками, зібраними з різноманітних джерел, тому що я вивчав конспіративну організацію, яка віддавала багато своїх наказів усно і яка, зрештою, була незначним гравцем у поворотний момент всесвітньої історії. Я маю на увазі, що досліднику участі ОУН-УПА в Голокості важко дати такі відповіді про виконавців, які міг дати Гільберг.
І це підводить нас до пов’язаних питань, поставлених Гаухманом, а також Мак-Брайдом і Рудлінгом, щодо структури ОУН і поділу всередині ОУН, зокрема поділу щодо більш демократичної програми, оголошеної влітку 1943 р. Працюючи над своєю книгою, я бачив поділ між тими, кого вважав політичним керівництвом, яке я пов’язував з Миколою Лебедем, і військовим та безпековим керівництвом, силовиками, яких я пов’язував з Романом Шухевичем і Дмитром Клячківським. Мені здається, що я досить точно визначив цей поділ, але не зрозумів його природу.
Прояснити, що відбувалося, допомагає стаття Івана Патриляка, який описує ситуацію в ОУН у 1943 р. Саме в тому році ОУН зрозуміла, що Німеччина програє війну. На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН (б) у серпні, на тому самому, який оприлюднив більш демократичну програму, керівництво розглянуло три сценарії того, чим може закінчитися війна для України: 1) англійці та американці могли рухатись через Балкани, щоб знищити німецькі сили в Україні; 2) Червона армія могла захопити Україну, відкинувши німців, але була б настільки ослаблена і перенапружена своїми військовими зусиллями, що могла б бути розбита українським національним повстанням; 3) радянська влада могла повернутися в Україну і назавжди нав’язати своє панування, тоді націоналісти мали б перенести свою діяльність за кордон, в еміграцію. Оптимістично налаштоване керівництво відкинуло третій варіант, хоча, як пише Патриляк, він був «найреалістичнішим». Тож ОУН (б) готувалася діяти в обох напрямках, тобто як приєднатися до західних союзників, так і розпочати повстання проти радянської влади. Після великого збору, на думку Патриляка, «керівництво всім визвольним рухом фактично зосередилося в руках Р. Шухевича. Колишній провідник ОУН (б) М. Лебідь отримав посаду начальника закордонного відділу і згодом виїхав до Західної Європи. Підпіллям на Волині та Поліссі продовжував керувати Д. Клячківський…». Таким чином, це був поділ обов’язків, а не поділ принципів. Лебідь мав зробити ОУН прийнятною для Заходу, Шухевич і Клячківський мали готувати повстання та керувати ним.
Питання про те, наскільки центральне керівництво ОУН контролювало мережі на місцях, потребує подальших досліджень, але певні особливості неважко побачити. ОУН сподівалася централізувати свої сили міліції влітку 1941 р., але не встигла зробити це до того, як німці зажадали їх розпуску. Отже, ймовірно, що під час антиєврейських інцидентів того літа значна частина рішень приймалась на місцях. У 1942 р. ОУН зосередилася на розбудові мережі в поліції, і ми знаємо, що принаймні в деяких поліцейських підрозділах була структура командування ОУН. Коли навесні 1943 р. виникла УПА, ми стикаємося з військовою дисципліною, схожою на регулярну армію, – слухняність є нормою, але випадкові відхилення неминучі.
Радченко порушує цікаве питання. Критикуючи мою схильність недостатньо дистанціюватися від термінології моїх джерел, він зазначає, що я писав про «власівців», які брали участь у знищенні села та його польських і єврейських мешканців у липні 1943 р., у той час, коли власівці взагалі активно не діяли, а тим більше на Волині. Інформацію про цей інцидент я взяв із відомого збірника антипольських акцій, який підготували Владислав і Єва Семашки. Я зберіг термінологію Семашків, бо це був не перший раз, коли я зустрічав згадки про «власівців», збираючи матеріал для своєї книги. О. Патрік Дебуа та його команда записали інтерв’ю із вцілілим євреєм, який був свідком того, як «власівці» вбивали євреїв у Хмельницькій області в березні 1944 р. Ізаак Шварц з Бучача розповів Єврейській історичній комісії близько 1945 р., що власівці пройшли через цю територію наприкінці 1943 – на початку 1944 рр.; вони вбивали євреїв, відрубуючи їм голови шаблею та пилою. Натан Дінерман, уцілілий єврей з Волині, з яким записав інтерв’ю Фонд Шоа, пригадав, як йому розповідали, що українці організовують партизанський рух і вбивають поляків, євреїв і ромів. Лідери, про яких він чув, – Бандера, Бульба, Власов. Невдовзі молодий Дінерман приєднався до загону радянських партизанів Максима Місюри, у складі якого він воював проти бульбівців і «власівців». Останніх він також називав козаками.
Найцікавіша згадка про «власівців», на яку я натрапив, була в іншому інтерв’ю Фонду Шоа з видатним Зігфридом Атласом. Вцілілий єврей зі Львова Атлас приховав свою особу і в якийсь момент навіть зміг видати себе за німецького офіцера. Він їздив до Києва й інших місць у Центральній та Південній Україні. Він згадував, що був у південному місті Миколаєві (не Миколаїв у Галичині) на початку січня 1943 чи 1944 р., коли українські власівці в синіх одностроях вийшли з церкви, маршируючи та співаючи. У відео Фонду Шоа можна почути, як Атлас співає пісню, яку почув того дня:
Смерть, смерть, ляхам смерть,
Смерть жидівсько-московській комуні…
Це був, безсумнівно, сумнозвісний бандерівський гімн «Зродились ми…», про який згадується в моїй книзі на с. 159. Але що робили бандерівці в Миколаєві? Виявляється, мобільний батальйон шуцманшафту (№ 157), спочатку сформований у Сталіно (нині Донецьк), у 1943 р. тимчасово дислокувався в Миколаєві. Цей підрозділ був у тісних стосунках з найвідомішим ватажком бандерівців Донбасу Євгеном Стахівим. Цим і пояснюється хоровий репертуар загону.
Якби термін «власівці» мав якесь конкретне значення на противагу загальному терміну для інакше неідентифікованих колабораціоністських військових формувань, тоді він міг би стосуватися слабо організованого Українського визвольного війська – УВВ, яке складалося з українських підрозділів на німецькій службі, таких як щуцманшафт 157. УВВ було українським еквівалентом Російської визвольної армії Власова (Русская освободительная армия – РОА). Підрозділи, пов’язані з УВВ, на відміну від частин, пов’язаних з РВА, справді діяли на території України в 1943–1944 рр.
Я згоден з Радченком, що мені потрібно обережніше залучати мову своїх джерел. Проте його застереження також змусило мене замислитися над тим, чому, розповідаючи про досвід євреїв у Львові в 1939–1941 рр., я не лише процитував їхній термінологічний вибір «росіяни» замість «радянські» без коментарів, але й сам використав його без лапок. Я не думав про це; скоріше, я інстинктивно відчув, що було б неправильно виправляти бачення світу тих, хто вижив, виправляючи їхню термінологію. Звісно, їхніми «росіянами» були українці, грузини та вірмени, а також росіяни. Але львівські євреї висловлювалися інакше. Мова виявляла націоналізацію політики, поширену в Західній Україні під час війни. Для багатьох євреїв «українці» були націоналістами, які їх переслідували, а не «селянами», які давали їм глек молока і буханець хліба. І подібним чином багато українців і поляків вважали «євреїв» комуністами та експлуататорами.
Цей обмін думками був, принаймні з моєї точки зору, плідним і також приніс задоволення. Мені приємно, що колеги вказали на недоліки в моїй книзі. Я написав її, щоб розпочати дискусію й поставити запитання. Я бачу, що мені це вдалося. Я ще раз дякую редакторам і учасникам дискусії за осмислення мого тексту та надання такої кількості ідей для роздумів.
Переклад з англійської Дмитра Аладька
У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.
Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».
