Уявімо собі, що війну закінчено. Усі окуповані українські землі повернулися додому, кордони 1991 року відновлено, працює чи вже відпрацював міжнародний трибунал щодо Московії тощо. Злочинців покарано (ну, можемо ж ми собі це уявити, правда?), економіка почала відновлюватись. Чи відчують у цей момент ті, хто залишилися живі, полегшення та щастя?
Звісно, всі, хто будуть на той момент жити в Україні, будуть щасливі, що війна позаду. Але постануть інші проблеми. Зараз я навіть не про демографічну кризу, хоча прогнози зменшення населення до 25 мільйонів — посилаюся тут на виступи Євгена Головахи, висновки якого заслуговують на довіру, — жахають. І не про отруєння українських земель та найвищій у світі рівень мінування, і не про тисячі інших очевидних наслідків.
Я ж працюю з колективною пам’яттю, тому можу говорити тільки про ту частину суспільного життя, в якій пам’ять працює. Тож сьогодні думаю, що в післявоєнний час — а ми маємо готуватися до післявоєнного часу, навіть не маючи впевненості, що доживемо, — в Україні мають запрацювати інструменти перехідного правосуддя (чи правосуддя перехідного періоду, чи транзитивної юстиції). Нагадаю, що основні положення концепції перехідного правосуддя було сформульовано 1997 року, а в 2005 Комісія ООН з прав людини оформила остаточне бачення концепції (навіщо я згадую дати — трохи згодом).
Чому раптом мене в контексті колективної пам’яті цікавить перехідне правосуддя? Тому що перший принцип перехідного правосуддя з чотирьох — це реалізація права отримати інформацію про перебіг трагічних подій. Перехідне правосуддя охоплює зокрема неюридичні практики, які включають роботу з колективною пам’яттю щодо усвідомлення досвіду минулого.
Відколи я дізналася про перехідне правосуддя, це стало для мене абсолютно очевидним. Так, треба оприлюднювати інформацію про події — не тільки для реалізації права знати правду, але й для відновлення гідності жертв. Для порозуміння, бо величезна кількість болісних досвідів та досвідів опірності у повсякденності воєнного часу залишається прихованою. Інколи через відсутність можливості оприлюднити інформацію, інколи через небезпеку для людей, які перебувають на окупованих територіях чи роблять щось важливе для армії та мають зберігати це в таємниці. Є багато того, про що нам всім важливо буде дізнатись.
Для чого це важливо? Щоби порозумітись. Бо на тлі трагічних подій у суспільстві відбуваються розлами, які ми дуже часто не можемо усвідомити, бо у війні наш зір надзвичайно концентрується на реальності безпосередньо перед нами. З одного боку маємо феномен фантастичного єднання та солідарності суспільства, з іншого — відторгнення та нерозуміння щодо людей, які мають інший досвід.
Хтось каже, що після війни буде ще складніше, ніж зараз. Не хочу так думати. Просто емоційно не хочу. Але раціонально здаю собі справу, що порозуміння — процес дуже складний та болісний. Досвіди є дуже різними, і надто очевидною є спокуса звинуватити в особистій трагедії тих, хто такого досвіду не має. У післявоєнних суспільствах це обов’язково відбувається, ми ані кращі, ані гірші за інших у цьому контексті.
Саме розуміння неминучості післявоєнних проблем змусило розробити концепцію перехідного правосуддя. Для суспільств, які пережили війну/окупацію (Сербія, Боснія і Герцеговина та ін.), чи є в процесі переходу від авторитарного режиму до демократичної політичної системи (Аргентина, ПАР, Чилі та ін.). Перехідне правосуддя — це не тільки про створення якихось «правильних» юридичних документів, це про пошук інструментів досягнення порозуміння всередині суспільства.
Навіщо я все це говорю? Нібито очевидні речі. Втім, з моменту появи дискурсу перехідного правосуддя в Україні, тобто після 2014 року, це поняття зустрічають, м’яко кажучи, з пересторогою. Поняття «порозуміння» викликає миттєву реакцію — це спроби помиритися з агресором. Уточнення про те, що йдеться про порозуміння всередині українського суспільства, відкидають контраргументом: про яке порозуміння всередині суспільства може йтися, коли ось в Грозі односельці навели ракетний удар по власних сусідах. То ви з ними пропонуєте миритись?
Ні, це не умоглядні фантазування. Це реальні діалоги та реакції.
Що це насправді? Можливо, радикальне нерозуміння того, про що йдеться. Про порозуміння зі злочинцями в концепції перехідного правосуддя не йдеться. Якщо перший принцип транзитивної юстиції, як я вже згадувала, — це право на повну інформацію про перебіг подій, то четвертий — саме покарання злочинців. Тому навідників ракети на село Гроза ніхто нам в обійми кидати не збирається. Як і Путіна, Гітлера чи Піночета. У концепції перехідного правосуддя йдеться виключно про процеси пропрацювання травми всередині одного суспільства.
Це прості, прозорі, базові речі, про які нібито може дізнатися будь-хто. «Порозуміння» — це в жодному разі не тотальна амністія. І немає єдиної «методички» перехідного правосуддя: кожна країна, яка проходить цей процес, розробляє власний механізм реалізації базових принципів. Були країни, які застосовували blanket amnesty після зміни політичного режиму. Але ніхто не змушує Україну йти тим самим шляхом, адже в Україні йдеться не про ситуацію виходу з перебування в злочинному режимі (механізми перехідного правосуддя розроблялися також для країн з досвідом громадянського конфлікту), а про зовнішню агресію та окупацію.
Звідки страх поняття «порозуміння»? Частково причиною цього є практично повна відсутність комунікації з боку держави щодо процесів, які можуть очікувати суспільство у майбутньому. При цьому процеси перехідного правосуддя вже декілька років обговорюють всередині Україні. У 2021 році почав роботу Український національний центр розбудови миру при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Тоді йшлося про роботу на майбутнє та про створення механізмів повернення цілісності українському суспільству після того, як ми знову станемо єдиним суспільством. У 2022 році робота щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій набула цілком практичних форм, які стосуються не моделей майбутнього, а лікуванням жахливих поранень сучасності.
Але будь-який меседж про необхідність думати про порозуміння всередині українського суспільства все одно наштовхнеться на звинувачення у спробах «зупинити війну» та «помиритися з агресором». Символічні війни, наслідки яких кристалізуються у відторгнення слів «діалог» чи «порозуміння», може дорого коштувати суспільству в цілому.
До речі, маю припущення, звідки в українському суспільстві з’являються фантастичні уявлення про сутність концепції правосуддя перехідного періоду. Якщо ви відкриєте російську Вікіпедію, після декількох неконкретних фраз про права людини та абстрактні «комплекси заходів щодо подолання» знайдете єдиний приклад, яким ілюструється стаття. Які припущення, який приклад роботи перехідного правосуддя російські автори бачать як найпрозоріший? Для них це законодавчі реформи Гітлера. Нам повідомляють, що в 1933 році з ініціативи Гітлера в Німеччини з’явилися «народні суди», які були «початком правового нігілізму, вираженого в застосуванні перехідного правосуддя». Який стосунок Гітлер має до концепції, яка виникла у ХХІ столітті? Стаття виконує завдання — створити асоціативний ряд «перехідне правосуддя = правовий нігілізм = безкарність справжніх злочинців». Боюся, що наші співвітчизники теж черпають з цього джерела.
Зауважу, що української статті у Вікіпедії щодо правосуддя перехідного періоду немає. Є купа доступних матеріалів на сайті Української Гельсінської спілки з прав людини, на сайті Центру міжнародного гуманітарного права та транзитивної юстиції, навіть в ґлосарії роботи з пам’яттю платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво. Але Вікіпедія досі є очікуваним джерелом, а саме приклад статті про перехідне правосуддя демонструє (вчергове), що війна проти нас ведеться не тільки на фронті. Якщо ми виграємо війну, але програємо мир, це стане катастрофою.
