Петро Долганов. Вступне слово модератора
Вітаю учасників п’ятого вебінару із серії «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Передусім я хотів би представити наших організаторів та грантодавців. Ця серія вебінарів реалізовується у співпраці з Йоганнесбурзьким центром досліджень Голокосту та геноцидів, міждисциплінарним журналом «Східноєвропейські дослідження Голокосту» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», Австрійською службою за кордоном та Центрально-Європейським університетом. Мене звати Петро Долганов, і я представляю вебсайт міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна». Проведення цієї серії вебінарів стало можливим завдяки грантовій підтримці Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA).
Тема п’ятого вебінару – «Свідчення», і я радий представити наших спікерів. Це Кетрін Кларк, яка розкриє тему «іншування» та свідчень вцілілих на основі матеріалів Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії, Гелінада Грінченко, яка говоритиме про усну історію війни, окупації та звільнення Харкова у 1941–1945 роках, Керрі Вігем, котрий поділиться своїми дослідженнями меморіальних просторів і мистецьких практик як форм свідчень, та дослідник і організатор виставок Пол Салмонс, який розповість про артефакти – предмети повсякденного вжитку – як засоби свідчень.
Кетрін Кларк. «Іншування» та свідчення вцілілих: матеріали Інституту Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії
Для мене приємність представляти Фонд Шоа Університету Південної Каліфорнії і наші колекції свідчень під час цього вебінару. Я розповім про наші архів та підхід й міркування щодо того, чому свідчення вцілілих важливі для вивчення Голокосту, а також спробую представити нашу організацію не як місце, де формуються певні наративи, а де установам пропонуються ресурси для підтримки освіти і досліджень Голокосту. Фонд Шоа був заснований у 1994 році, і мета його діяльності – забезпечення доступу до свідчень задля сприяння дослідженням, освіті та іншим ініціативам. Це відбулося після зйомок фільму «Список Шиндлера» режисером Стівеном Спілбергом, який зрозумів, що існує набагато більше історій тих, хто вижив, ніж він міг відобразити у фільмі. До 1999 року ми зібрали 50 000 свідчень, надавши можливість тим, хто пережив Шоа, а також свідкам розповісти свої історії в аудіовізуальних інтерв’ю, щоб зберегти ці свідчення і зробити їх доступними для досліджень, освіти та просвітницької роботи.
У Фонді Шоа проводиться багато закулісної роботи, про яку я лиш коротко згадаю, але вона пов’язана зі словом «постійно». Як любить повторювати наш керівник технологічного відділу, все псується – це стосується і всього того, що ви зберігаєте в цифровому форматі або на відео. У нас є дуже складна текстова система, яка призначена для виявлення випадків, коли файли псуються, втрачають чіткість чи інформацію, і заміни їх повними копіями свідчень. Свідчення не просто оцифровуються – вони весь час замінюються, щоб інформація не втрачалася. Тож відеоархів є важливою частиною нашої роботи із забезпечення «постійності». Ми, по суті, є голосом тих, хто вижив, адже прагнемо дати їм можливість розповісти свої історії. Хочу поділитися уривком із відеосвідчення Юди Самета, який пережив Голокост, а також був свідком жорстокого нападу на синагогу «Дерево життя» в США. Ось що він каже про те, чому бере участь у цьому проєкті: «Я маю право вірити, що світ – зіпсуте місце, але я так не вважаю. Я зацікавлений у поширенні цієї думки, тому що люди не знають, що ти робиш. Не поширюй ненависті, бо це зрештою поглине і тебе. Люби свого ближнього, як самого себе».
Наші свідчення – це «повні історії життя»: у них ідеться про життя людей до, під час і після Голокосту. З 1990-х років Фонд Шоа просить тих, хто вижив, передати послання для майбутніх поколінь, і свідчення Юди є прикладом такого послання. Нас іноді критикують за те, що біля витоків створення нашої організації стоїть голлівудський фільм і що ми робимо щасливі кінцівки для історій про Голокост. Але для нас дуже важливо, щоб уцілілі мали можливість донести своє унікальне особисте послання. Багато з цих послань сповнені надії, а деякі навпаки досить похмурі. У нас представлений повний спектр досвідів і вражень, якими люди діляться, а також смислів, які вони прагнуть передати у майбутнє.
Наш головний портал, який забезпечує доступ до колекцій, називається «Архів візуальної історії» – це цифрове сховище свідчень. Хоча ми починали як організація з фокусом на Голокості, ми додали до архіву інші події, такі як геноцид вірмен, геноцид у Руанді, а також інші епізоди масового насильства. Архів та інтерфейс доступні на партнерських сайтах по всьому світу, серед яких багато місць пам’яті й університетів. Ми також докладаємо зусиль для розробки стійкої фінансової моделі, яка дозволить зробити вільний доступ до наших ресурсів з усього світу. Для нас важливо, щоб представлена інформація могла бути використана для реалізації нашої головної місії – вдосконалення людства. Перевага інтерфейсу полягає в тому, що він дозволяє індексувати свідчення і здійснювати пошук за ключовими словами.
Наразі в нашій колекції налічується понад 59 000 свідчень. Одне з питань, яке завжди цікавило мене як науковицю, – це те, що робити з величезним масивом інформації. Як здійснювати пошук серед 59 000 відеозаписів? З кінця 1990-х років Фонд Шоа індексує всі інтерв’ю, використовуючи контрольований словник ключових термінів, розроблений кваліфікованими індексаторами. Це дозволяє користувачам точно визначати конкретні моменти в інтерв’ю – аж до відповідної позначки часу на основі ключового поняття. Якщо ввести в рядок пошуку архіву деякі ключові слова назви нашого вебінару, то можна побачити, скільки там з’явиться свідчень: для терміна «інший» (other) є близько 1 000 свідчень, «заперечення Голокосту» (Holocaust denial) – 10 000, «окупація» (occupations) – 30 000. Пошук за словом «окупація» може бути не дуже вдалим, оскільки виходить занадто багато результатів, але далі можна зробити уточнення. Результати пошуку можна сортувати, щоб знайти те, що потрібно. Якщо ж запустити пошук за терміном «іншування» (othering), який вчені використовують, коли говорять про те, що відбувається, коли одні групи здійснюють розрізнення себе від інших, що нерідко супроводжується дегуманізацією, то ви не знайдете це в нашому архіві, тому що ми не здійснювали індексацію за таким терміном. Тож якщо ви використовуєте більш сучасні пошукові терміни, які з’явилися в науковому середовищі останніми роками, їх тут не буде, і вам доведеться творчо підійти до того, як застосувати наші індекси, щоб знайти те, що потрібно. Також одне із наших завдань полягає в тому, щоб перейти до моделі, коли транскрипти будуть доступні для пошуку всіма мовами свідчень, які наявні в архіві. Сподіваюся, що ми зможемо це зробити за кілька років.
Сьогодні у нашому онлайн-архіві візуальної історії міститься 59 702 свідчення, з яких понад 57 700 стосуються Голокосту. Майже 2 000 свідчень мають стосунок до інших геноцидів та епізодів масового насильства. Хочу навести тут також цифру жертв Голокосту, оскільки важливо усвідомлювати, що навіть зважаючи на велику кількість свідчень вцілілих, які ми маємо в нашому архіві, це лише невелика меншість порівняно з кількістю людей, які не пережили Голокост. Всю повноту цього явища неможливо зрозуміти, використовуючи лише матеріали нашого архіву. Ми – організація, яка об’єднує і доповнює роботу інших інституцій – паперових архівів, наукових установ тощо. Самі по собі свідчення не є достатніми: їх потрібно розглядати в ширшому контексті досліджень та освіти про Голокост. Це особливо важливо у світлі посилення заперечення Голокосту. Вцілілі можуть помилятися, неточно пам’ятати події: наприклад, вони можуть говорити, що перебували в одному таборі, хоча насправді були в іншому. Інтерв’ю часто записувалися з людьми, яким було за 90 років. Тому подібні джерела потрібно сприймати як спогади, особисті свідчення, а не як фактичні наративи про Голокост. Окрім свідчень вцілілих, ми зібрали свідчення визволителів, які також є надзвичайно цінним джерелом інформації (наприклад, американських солдатів, які брали участь у звільненні Європи).
Також хочу розповісти про те, як ми проводимо інтерв’ю, і про деякі інновації, над якими ми зараз працюємо. Як уже зазначалося, зібрані нами свідчення – це історії життя, у яких ідеться про період до, під час та після Голокосту. Різні інтерв’юери могли фокусуватися на різних періодах – дехто приділяв більше уваги періоду після Голокосту. Зокрема в інтерв’ю, які проводилися з кінця 1990-х років, увага часто зосереджувалася на післявоєнному періоді, включаючи перебування в таборах для переміщених осіб, а також історії імміграції, з метою зрозуміти кризу біженців після війни і те, як люди пережили її та налагодили своє життя. Для нас важливо розглядати жахіття Голокосту в контексті життя, яке люди вели до цього і яке вони відбудували після пережитого. Розповідати історії живих євреїв – основа нашої місії.
Частина налаштувань нашої роботизованої системи передбачає створення високоякісних файлів, а також їхнє збереження. Для розширення колекцій ми провели роботу з додавання не тільки свідчень тих, хто вижив після інших геноцидів, а й нових свідчень про Голокост. Також предметом нашого інтересу є сучасний антисемітизм та його фіксація, оскільки з 1945 року це явище продовжує існувати. Цьогоріч ми оголосили про партнерство з Американським єврейським комітетом (AJC) з метою пошуку осіб, які постраждали від антисемітизму з 1945 року – наприклад, від нападів із застосуванням насильства чи інституціоналізованого антисемітизму. Відтак предметом нашого зацікавлення є й історія університетів, які відмовлялися приймати єврейських студентів: у Сполучених Штатах у зв’язку з політикою та сферою нерухомості, а також що стосується подібних установ у всьому світі.
Найбільш відомий проєкт Фонду Шоа – це створення інтерактивних автобіографій, які іноді називають «голограмами». Однак це не голографічні відео, а «усноісторичні інтерв’ю з тисячею запитань», зняті на зеленому екрані, де фігури виглядають так, ніби вони зависли в просторі перед вами. Для того, щоб підібрати відповідний сегмент записаного відео, який найкраще відповідає запитанню користувача, використовується чат-бот на базі штучного інтелекту. На момент появи це була революційна технологічна інновація, і ми бачимо, що це дійсно ефективно у взаємодії з відвідувачами музеїв, а також зі школярами, які ставлять запитання і відчувають, ніби справді розмовляють зі вцілілими. Ще одним здобутком колекції про сучасний антисемітизм стало зібрання близько 400 свідчень від людей, які пережили події 7 жовтня 2023 року. Всі вони доступні на нашому YouTube-каналі, де розміщується все більше контенту, включаючи нові підбірки про антисемітизм, а також класичний контент про Голокост.
Гелінада Грінченко. Усна історія війни, окупації та звільнення: Харків 1941–1945 років
Сьогодні я хотіла б представити унікальний проєкт, у якому поєднуються наукова книга та документальний фільм. Початкова ідея полягала в тому, щоб доповнити свою наукову монографію, яка базується на усних історіях мешканців Харкова, що пережили нацистську окупацію під час Другої світової війни, коротким документальним фільмом. Мета – створити і науковий, і науково-популярний продукт, який ґрунтувався б на одному спільному джерелі: усноісторичних інтерв’ю. Книга називається «Про Харків і про себе: досвіди і долі великого міста в усних історіях його мешканців». У ній відображено понад 20 років моєї роботи у сфері усної історії, а саме представлений аналіз того, як жителі Харкова пам’ятають німецьку окупацію 1941–1943 років і як ці спогади змінювалися з часом.
Тут буде доречною коротка історична довідка. Напередодні німецько-радянської війни в Харкові проживало близько мільйона осіб. Це було друге за величиною місто в Україні – важливий промисловий, культурний та освітній центр з університетами, театрами й великими заводами. Коли почалася війна, місто одразу ж перевели на рейки воєнного виробництва. Але у зв’язку зі швидким просуванням німців довелося евакуювати обладнання та персонал. Перед відступом Червоної армії радянська влада знищила інфраструктуру – водопостачання, опалення, транспорт. Упродовж декількох днів місто залишалося без влади. Коли німці увійшли до Харкова 24 жовтня 1941 року, опір був незначним. Окупація тривала майже два роки, до серпня 1943-го.
У книзі серед іншого я досліджую питання про те, що для мешканців Харкова означало жити в «окупованому суспільстві», а також як люди включають такий досвід у свої біографії. Я розглядаю усні історії і як документальні свідчення минулого, і як дзеркала сучасних форм пам’яті.
Чому я вирішила створити фільм? Я твердо переконана, що кожен читач книги, яка базується на усних історіях, втрачає можливість побачити важливе – голос, обличчя, присутність оповідача. Тож я хотіла додати візуальний та емоційний компонент, створивши короткометражний фільм, до якого можна було б отримати доступ через QR-код, наведений у книзі. Окремий розділ книги присвячений поясненню цієї інтеграції і роздумам про поєднання наукового письма та візуального сторітелінгу.
Але у процесі втілення задуманого на практиці повністю змінилася початкова ідея. Замість тизеру ми створили чотири повноцінні короткометражні фільми, кожен з яких відповідає одному із розділів книги:
- Початок війни та окупація Харкова.
- Голокост у Харкові.
- Повсякденне життя в умовах окупації.
- Звільнення та наслідки війни.
Фільм не є прямою візуальною ілюстрацією книги. Він має свою художню структуру та візуальну мову. Під час роботи над ним ми прийняли кілька дуже обдуманих рішень щодо візуалізації. По-перше, ми вирішили використовувати анімацію та намальовані від руки ілюстрації для тих моментів, де не було офіційних відеоматеріалів. Ці інструменти допомогли візуально представити те, що ніколи не було знято на камеру, і водночас привернути увагу до голосу та самої історії. По-друге, ми експериментували з візуальними ефектами: наприклад, знімали відблиски, як на екрані старого телевізора. Це було зроблено для того, щоб створити відчуття відстані – розриву в часі – між моментом розповіді і травматичними подіями, про які йдеться. І по-третє – і це головний принцип, – ми намагалися слідувати ритму та емоційній логіці співрозмовників. Не нав’язуючи жорстку академічну структуру, фільм адаптується до їхнього тону, сприйняття часу й розуміння того, що є важливим. Це було суттєвим для нас. Тож запрошую переглянути першу частину і разом поміркувати над тим, як розповідаються, запам’ятовуються та емоційно передаються історії, особливо через усні розповіді.
Керрі Вігем. Простори і практики свідчень: сила мистецтва та меморіалів у свідченні про шкоду, заподіяну в минулому
Часто, коли ми говоримо про свідчення, перше, що спадає на думку – це усні історичні свідчення, коли ті, хто вцілів, розповідають свої історії про те, що вони пережили. Важливість таких свідчень справді неможливо переоцінити. Але оскільки кількість тих, що вціліли, продовжує зменшуватися, а нові покоління прагнуть розповісти історії, які пережили вони, їхні родини чи інші спільноти, потрібно думати про інші форми, яких можуть набувати свідчення, щоб передавати ці історії наступним поколінням, про що я і буду говорити сьогодні. Я розповім про дві категорії свідчень, які не відносяться до усноісторичних, а саме про простори свідчень та мистецькі практики свідчень. Є багато прикладів просторів і мистецтва, що стосуються Голокосту, але я наведу кілька прикладів інших геноцидів і масових звірств, щоб показати зв’язки між цими випадками й те, як свідчення працюють у цих випадках. Однак спочатку, перш ніж поміркувати про роль свідчень та про те, яких форм вони можуть набувати, я хотів би розглянути, які складові ми чітко бачимо в усних історіях, щоб простежити їх в інших формах свідчень.
На мій погляд, свідчення містять чотири основні компоненти: 1) необхідність розповіді; 2) взаємовідносини між оповідачем і слухачем; 3) передача пам’яті; 4) інтеграція пам’яті. Коли ми говоримо про свідчення, воно випливає насамперед із потреби розповісти історію. На це звертали увагу багато дослідників. Свідчення виникає з потреби створити розповідь про пережиту травму, яка в кінцевому підсумку є настільки руйнівною за своєю силою, що чинить опір наративізації. Тож процес перетворення пережитого на історію та розповідь про це іншим самі по собі можуть бути актом, який веде до зцілення, актом визнання і початком компенсації завданої шкоди. Ця потреба в наративізації є ключовою для свідчень.
Друга складова свідчень полягає в тому, що вони стосуються не тільки тих, хто розповідає свою історію, а й тих, хто її слухає. Тут варто згадати Дорі Лауба і Шошану Фельман, які у своїй книзі про свідчення зазначають, що взаємовідносини між оповідачем та слухачем є першорядними для свідчення. Йдеться не лише про те, щоб уцілілий міг створити історію і розповісти про пережите, а й про те, щоб той, хто буде її слухати, підтвердив цей досвід як щось реальне, правдиве та значуще – у цьому і полягає суть свідчення.
Третій компонент свідчення – передача пам’яті від однієї людини до іншої, від одного покоління до іншого, оскільки ми дуже переймаємося тим, щоб не втратити цю пам’ять. Маріанна Гірш, яка сама була донькою вцілілих під час Голокосту, ввела термін «постпам’ять». Часто наступне покоління має власну суб’єктивність, яка глибоко сформована досвідом їхніх батьків, навіть якщо вони не розповідають про те, що пережили. Але навіть мовчання, що стосується травми, може сформувати у наступного покоління пам’ять, яка суттєво впливає на те, ким вони є і як сприймають світ. Звісно, це стосується не тільки вцілілих та їхніх дітей – подібний механізм передачі пам’яті може поширюватися й на інших людей, які не мають прямого зв’язку з насильством.
Четвертий компонент свідчення – інтеграція пам’яті. Ми хочемо не тільки передати історії минулого, але й щоб слухачі інтегрували ці спогади у своє розуміння світу, щоб це впливало на їхній вибір, поведінку та рішення у майбутньому. Саме тут варто подумати про зв’язок між пам’яттю про минуле та запобіганням насильству в майбутньому. Це базується на ідеї про те, що коли люди дізнаються про насильство в минулому і чують подібні свідчення, така пам’ять формуватиме їхню поведінку у превентивний спосіб.
Ці чотири компоненти чітко простежуються не тільки в усних історіях, а й в інших формах свідчень. Існує багато прикладів, які стосуються Голокосту. Але я хочу навести кілька прикладів з інших випадків масових звірств. Спочатку розглянемо «простір свідчень», щоб проілюструвати, як простір може бути свідченням про насильство. Монументальний парк «AFAVIT» розташований у невеликому містечку Трухільйо в Колумбії. AFAVIT – це абревіатура, яка перекладається як «Асоціація родичів жертв Трухільйо». Трухільйо – містечко, що зазнавало неймовірного насильства впродовж десятиліть збройного конфлікту в Колумбії. У період з 1986 по 1994 роки в Трухільйо зникло безвісти або було вбито 342 особи у результаті подій, відомих як «різанина в Трухільйо». Вплив такого насильства на маленьке містечко відчувається і сьогодні. Родичі жертв створили громадський простір, де проводиться багато заходів і триває робота над тим, щоб об’єднати громаду навколо проєктів пам’яті та зцілення. Але також це простір свідчень і продовження цих історій у спосіб, який можна розглядати як усну історію.
На зображеннях, які ілюструють цей матеріал, можна бачити те, що місцеві називають «осуаріями пам’яті». На схилі пагорба споруджено пам’ятники 232 жертвам, чиї останки було знайдено і поховано тут же. На кожному надгробку викарбувано зображення людини, яке розповідає історію про те, ким вона була за життя. Наприклад, із зображення можна зрозуміти, що тут поховано чоловіка, який за професією був водієм вантажівки – це Енок Гіральдо Санта, – і також вказана дата його вбивства. В AFAVIT працює монахиня Маріца, яку можна назвати живим репозитарієм історій усіх людей, пам’ять про яких увічнена в цьому просторі свідчень. Вона проводить відвідувачів від осуарію до осуарію, розповідаючи історію кожної людини – як вона жила і як загинула, – зберігаючи пам’ять живою.
Мистецтво також може бути свідченням. Прикладом є Лінда Янг, представниця корінного народу рівнинні крі з Канади, яка пережила навчання в канадських школах-інтернатах. Система таких шкіл існувала в Канаді та Сполучених Штатах понад сто років: уряд забирав дітей із громад корінних жителів, відправляючи до інтернатів, де їх змушували серед іншого палити індіанське вбрання і голити голови. Їх били, якщо вони розмовляли не англійською мовою, і змушували відмовитися від своєї індіанської культури та прийняти культуру поселенців. Ті, хто вижив після навчання у цих школах, зазнали неймовірних фізичних, сексуальних та емоційних знущань. У 2008 році в Канаді було створено Комісію правди та примирення, де ті, хто вижив, могли дати свідчення про досвід свого перебування у школах-інтернатах. Лінда була однією з них. Революційним у роботі цієї комісії було те, що вцілілим дозволили не тільки дати усні свідчення про пережитий досвід, а й створити художні об’єкти та подати їх у якості свідчень.
Лінда створила надзвичайно цікавий експонат. Він не має назви, але несе в собі дуже чіткий символізм, адже сконструйований у вигляді wewipison, або гойдалки для дітей. Традиційно на цю гойдалку накидали ковдру і клали туди дитину. Однак тут дитини немає – гойдалка порожня, що символізує дітей, яких забрали з їхніх сімей. Якщо підійти ближче, то видно, що гойдалка зроблена з маленьких тютюнових зв’язок – пучків, у яких зазвичай зберігають тютюн, що є символом передачі знань. Але замість тютюну у цьому випадку аркуші паперу, на яких Лінда виклала пережитий досвід жорстокого поводження у школах-інтернатах, порвала їх і зробила з них пучки, зануривши кожен у віск, щоб запечатати. Тож у цих зв’язках дійсно міститься її історія, її досвід перебування у школах-інтернатах, і вона розмістила їх на гойдалці. Також, як уже зазначалося, на wewipison зазвичай накидають ковдру. У цьому випадку ковдру можна бачити позаду на стіні – вона зроблена з жовтих та білих аркушів паперу, на яких представлено два вірші: один написаний Ліндою про її досвід, а інший – її дочкою Нахані про те, як бути дитиною вцілілої. Це ілюстрація міжпоколінних аспектів травми та того, як вона передається. І це лише кілька прикладів того, як можна розглядати свідчення поза межами усної історії, включаючи такі поняття, як простір свідчень та мистецькі практики свідчень.
примирення як свідчення про пережитий досвід у системі шкіл-інтернатів.
Пол Салмонс. Свідчення артефактів: які історії можуть розповісти предмети повсякденного вжитку?
Сьогодні я говоритиму про силу предметів повсякденного вжитку як засобів свідчення. Щоб розпочати, давайте розглянемо маленький дитячий черевик. Очевидно, що це дуже старий черевик, про що можна судити з його стилю і з того, як він зроблений із зшитих шматків шкіри. На підошві видно невеликі шпильки, а якщо його перевернути, то можна побачити кілька цвяхів, які використовувалися для додаткової міцності і для того, щоб взуття не ковзало. Його колір потертий і вицвілий – звісно, адже це дуже старий черевик. Його власник, хлопчик років трьох–чотирьох, помістив шкарпетку всередину. Скільки разів у дитинстві ми робили так само, переодягаючись для занять спортом чи плавання? Тож цей маленький хлопчик засунув шкарпетки в черевики, йдучи в душ, бо сподівався повернутися назад. Його сім’я та інші люди з їхнього поїзда щойно прибули після довгої подорожі, і їм сказали, що зараз вони будуть приймати душ. Можливо, їм навіть сказали зв’язати черевики шнурками, щоб взуття не переплуталося, а одяг повісити на вішаки з номерами, запам’ятавши номер, щоб, повернувшись, можна було швидко знайти свої речі. Потім їх помістили в кімнату, яка дійсно виглядала, як душова: вздовж стін були прокладені труби, а на стелі – встановлені душові насадки. Але насправді все було не так. За ними зачинилися герметичні двері, міцно заблоковані ззовні.
Маленька дитина, яка носила ці черевики й шкарпетки, потрапила в газову камеру табору «Аушвіц-Біркенау», де була вбита. Згодом тіло хлопчика разом з іншими спалили в крематорії, а попіл скинули в сусідній ставок чи місцеву річку, де його змило водою. Від дитини не залишилося нічого, що свідчило б про те, що вона колись жила, за винятком цього маленького черевика й шкарпетки. Таким чином ці предмети мають силу свідчення. Про що свідчить це взуття? Про те, що дитина дійсно жила, хоч і лише декілька коротких років, і була вбита в Аушвіці, і про всю цю систему обману й фальшиву душову кімнату, з якої хлопчик так ніколи і не повернувся. Напевно, цей предмет також свідчить про 1,5 мільйона єврейських дітей по всій Європі, які були вбиті під час Голокосту. В окупованій нацистами Європі було вбито близько 90 % єврейських дітей, і цей хлопчик був одним із них.
Предмети мають свою унікальну силу свідчення. Це речі, які були тоді і які залишаються з нами сьогодні. Вони матеріально пов’язують нас із минулим, із часом, про який ми говоримо. І саме ці предмети, які ми представляємо на наших виставках у музеях, є однією з головних причин, чому люди відвідують їх. Вони хочуть побачити речі, які належали людям тієї епохи, речі, якими вони користувалися, які вони дарували, втрачали або віддавали. Предмети, які залишилися після знищення, – матеріальні докази масового злочину, сліди вбитих людей.
У жовтні 1943 року в міській ратуші Познані Генріх Гіммлер, райхсфюрер СС, виступив перед групою офіцерів СС і привітав їх із здійсненням цієї акції – масового вбивства, яке тривало вже кілька років. Він зауважив, що вони залишилися порядними людьми, і висловив повагу до того, як вони це зробили, підкреслюючи, що це «славна» сторінка в їхній історії. Але він також зазначив, що ця сторінка ніколи не буде написана, адже задум полягав у тому, аби замовчати, приховати вбивства, наскільки це можливо. І хоча про скоєне було добре відомо, про це не можна було говорити чи робити записи. Люди мали зникнути, а разом з ними – і пам’ять про них. Я згадую про це не тільки тому, що ці предмети залишилися доказами вчинених масових злочинів, але й через те, що багато людей у той час почали розуміти наслідки цього забуття – того, що їх викреслили з історії. Єврейський історик говорив своєму співкамернику: «Історія зазвичай пишеться переможцями. Те, що ми знаємо про знищені народи, – це лише те, що їхні вбивці… вважали за потрібне про них розповісти. Якщо наші вбивці переможуть і будуть писати історію… вони можуть повністю стерти нашу історію, ніби нас ніколи й не існувало. Навіть собака за нами не завиє». (Іцхак Шипер, Майданек, літо 1943 року).
Черевичок є свідченням того, що дитина жила. Інші предмети, артефакти і те, що залишилося після знищення, є матеріальними доказами вчиненого злочину, а також свідченням існування людей, з якими це сталося, і того, як вони жили, діяли й реагували на геноцид, що відбувався. Хочу поділитися ще деякими предметами, які є слідами цього вбивства. Наприклад, проста блузка, повсякденна річ, яка походить з окупованої німцями Литви. Багато з цих речей насправді можуть розповісти не одну історію. Наше завдання як кураторів, які працюють з виставками, полягає в тому, щоб підбирати експонати, і цей вибір буває складним. Яку історію мають розповісти представлені предмети? На чому зосередити увагу? Де саме розмістити експонати в експозиції? Як вони пов’язані з іншими предметами на виставці?
Представлена блузка може розповісти історію своєї власниці Рахель Порус, молодої жінки з литовського містечка, яку змусили переїхати в гетто. Сестра Хая власноручно вишила блузку і подарувала її Рахель на день народження. Чи вирішимо ми розповісти історію про родинні зв’язки, родинну любов за умов найжахливіших випробувань, голоду, перенаселеності і терору в гетто? На день народження сестра з любов’ю, турботою і ніжністю дарує Рахель цей подарунок. Дуже зворушлива історія, чи не так? Також це може бути розповідь про досвід перебування в гетто або ж історія життя самої Рахель, яка була медсестрою в гетто. У тій ситуації існувала організація, яка опікувалася людьми, що страждали. Жінка, яка носила цю блузку, проявила велику стійкість, адже піклувалася про інших, і це може бути наша історія, пов’язана з цією річчю. Або ж це може бути розповідь про ліквідацію гетто, коли людей, у тому числі Рахель та її сестру Хаю, примусово посадили в поїзд, сказавши, що вони переїжджають в інше гетто. Але натомість поїзд попрямував до лісів біля станції Понари неподалік Вільнюса – місця їхнього вбивства. Також це може бути історія про айнзатцгрупи, загони смерті, у результаті діяльності яких від Голокосту від куль загинуло 1,5 мільйона євреїв і близько півмільйона інших людей по всій Східній Європі. Серед них була і Рахель Порус.
Ще одна історія – це історія про Хаю, жінку, яка вишила блузку. Вона врятувалася, вистрибнувши з поїзда, в якому їхала з молодим чоловіком. Чоловік не повірив словам нацистів і переконав Хаю вистрибнути. Молоді люди дісталися до гетто у Вільнюсі. І поки вони перебували там, друг сім’ї, який сортував речі загиблих у лісі біля Понар, впізнав блузку сестри і передав її Хаї. Однак на цьому історія блузки не закінчилася. Хая втекла з гетто і приєдналася до єврейських партизанів, які переховувалися у лісах – таких нараховувалося близько 30 000 по всій Східній Європі. Вона взяла блузку з собою як пам’ять про свою сестру. Вона носила її в лісі, латаючи шматками тканини з парашута, коли та порвалася. Після війни Хая зберегла блузку, а потім передала її в Музей єврейської спадщини в Нью-Йорку, де сьогодні вона виставлена на огляд і де розповідаються історії, пов’язані з цим артефактом.
Таким чином, один предмет може розказати не одну історію. На завершення я хотів би розповісти про маленький записник. Нам позичили його, коли я працював над національною виставкою про Голокост в Імперському воєнному музеї в Лондоні. Цей дитячий записник належав єврейський дівчинці Дошії Фабіатц, про що свідчать ініціали D. F. M. D. – ініціали її найкращої подруги католички Марішії Дзвонярек. Коли Дошія потрапила в гетто у її рідному місті в окупованій Польщі, Марішія продовжувала з нею гратися. Вона пробиралася в гетто, хоч це і було заборонено, і вони проводили разом час, писали вірші й малювали малюнки. Коли нацисти розпочали ліквідацію гетто, Дошія з матір’ю та іншими євреями знайшли схованку на горищі, а Марішія продовжувала відвідувати їх навіть у тому місці. Вона була там, коли нацисти розкрили схованку. Перехованці благали відпустити дівчинку, адже вона не була єврейкою. На диво, її дійсно відпустили, але Дошію з матір’ю та іншими євреями депортували, і їх більше ніхто не бачив. У нас немає фотографії Дошії – залишилися тільки її вірші і декілька малюнків. Я хотів би процитувати один із віршів, який ця дівчинка, котрій було лише 12 років, коли вона потрапила в гетто, написала на тему, яка, на мою думку, стосується свідчень, пам’яті, ризиків забуття і сили таких артефактів, як цей записник. Вона написала цей вірш своїй подрузі Марішії незадовго до депортації та вбивства:
Час швидко йде, розстанешся зі мною,
Та знай, що навіть крізь роки
Можуть залишитись з тобою
Ось ці чудові пам’ятки.
Згадаєш якось дружбу сплилу,
Скарби дитячі наші всі.
Сльоза накотиться щемлива –
Таке все миле для душі.
Гортаючи сторінки жовті,
Згадаєш молодість свою
І літні дні, що щастям повні, –
Тоді жили ми, як в раю.
Переклад з англійської Ольги Дячук.
У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.
