«У 1970-х роках моє ім’я та прізвище провокувало багатьох однокласників у Східному Берліні, які обзивали мене «росіянином»
– Пане Ковальчук, ваше ім’я та прізвище звучить знайомо для українців. Чи можете Ви розповісти про своє походження та історію Вашої родини в Німеччині?
– Я розповів про своє походження у книжці «Шок свободи. Інша історія Східної Німеччини з 1989 року до сьогодення». У мене українське коріння. Мій дідусь Ілько Ковальчук був українцем і народився у 1893 році в селі Фалиш (Стрийський район Львівської області), де його родина володіла великим господарством. Він служив унтерофіцером в армії. Після Першої світової війни воював за незалежність України, потрапив у полон і був засуджений до смертної кари. Його звільнили разом з іншими буквально незадовго до запланованої страти. Дідусь розмовляв українською, німецькою, російською, а також трохи польською та чеською мовами. Після звільнення у 1921 році втік до міста Літомержіце в Чехії, де була українська громада, і єпископ, що проживав у сусідній Празі. У 1927 році він одружився з Сельмою, моєю бабусею, майже його одноліткою, яка втратила свого першого чоловіка на початку Першої світової війни. У 1931 році вони отримали чеське громадянство. Їхній син Богдан помер у 1933 році. Того ж року мій дідусь нелегально приїхав в Україну зі своєю донькою, моєю тіткою Сонею, і особисто пережив жахи Голодомору, після чого повернувся до Чехії і загинув у залізничній катастрофі у квітні 1934 року. Мій батько Ілько-Богдан Ковальчук народився у вересні того ж року і загинув у дорожній аварії в 1992 році. Для нього завжди було важливо підкреслювати своє українське коріння. Щороку 6 січня ми їли домашні вареники, приготовані за простим сімейним рецептом. Хоча ні він, ні його сестра, яка була на кілька років старша, політично не наслідували батька, всі ці роки він підтримував невеликий приватний культ України, що було незвичним для НДР. Це справило на мене великий вплив. Коли на початку 1980-х років я почав політично дистанціюватися від батька, моя тітка сказала глузливо і відсторонено: «Ну, принаймні твій антикомуністичний і націоналістичний дідусь тобою пишався б».
борцем за незалежність і свободу України. За це його засудили до смертної
кари, але йому вдалося звільнитися.
У 1970-х роках моє ім’я та прізвище провокувало багатьох однокласників у Східному Берліні, які обзивали мене «росіянином».
Набагато гіршою була ситуація поза школою. Мало того, що в мене було унікальне ім’я – я ще й виглядав так, як німецький «Отто з вулиці» уявляв собі російську дитину: дуже коротка стрижка їжачком і хутряна шапка на голові взимку. Крім того, якщо хтось називав мене «росіянином», я відповідав гострою реплікою: «Ви навіть не підозрюєте, що я – українець, як і мій дідусь». Це звучало дещо провокативно, оскільки навіть у НДР для більшості людей Радянський Союз був синонімом Росії та росіян. Моя репліка була більше схожа на рядок з партійної газети «Neues Deutschland», ніж на відповідь кмітливого крутого хлопця. У Східній Німеччині більшою за неприязнь до росіян була лише образа на поляків. Якщо перша жорстоко переслідувалася режимом Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), то другу диктатура завжди підсвідомо заохочувала.
центрів революції за свободу в 1989 році. Фото зроблено в 2010 році.
– Ви історик, який отримав освіту в НДР і досліджує історію НДР. Чи стикалися Ви з упередженням з боку західнонімецьких істориків або з браком підтримки в отриманні фінансування для досліджень? Які фактори були вирішальними для Вашої успішної академічної кар’єри?
– Мені не дозволили отримати атестат зрілості в НДР з політичних причин, тому я не вступив до університету. У НДР я роками працював муляром і вантажником. Я почав вивчати історію під час революції за свободу у 1989–1990 роках і з самого початку був членом антиленінської «Асоціації незалежних істориків», яка прагнула позбутися догматів комуністичної історіографії. Я брав участь майже в усіх історико-політичних дебатах про комунізм у Німеччині з 1990 року й був членом кількох урядових і парламентських комісій. У своїх книгах (понад 30) я академічно розглянув багато аспектів комуністичної історії та об’єднання Німеччини. Я багато років працював керівником відділу досліджень в агентстві, яке займається аналізом файлів таємної поліції НДР (штазі). Тоді в Німеччині на це спрямовували чимале фінансування, проте станом на сьогодні немає жодної кафедри історії НДР та історії комунізму. У цьому контексті я не прийшов у науку звичним академічним шляхом. Сьогодні мені платять меценати, і я можу займатися своєю роботою абсолютно незалежно, що також означає, що я можу втручатися в політичні дебати вільно і без жодних роздумів.
«Я не вірю в термін «сталінізм». Його вигадали наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років опоненти Сталіна»
– У 2023–2024 роках Ви опублікували двотомну біографію Вальтера Ульбріхта, німецького комуніста і сталініста, який разом із Червоною армією встановив тоталітарний режим у Східній Німеччині після Другої світової війни. Чому саме Ульбріхт? Як, на Вашу думку, має виглядати біографія, написана професійним істориком про політичного діяча?
– Вальтер Ульбріхт – головний німецький комуніст: він був одним із засновників Комуністичної партії Німеччини (КПН), швидко став частиною керівної команди, з 1929 року входив до найближчого оточення Ернста Тельмана, а з 1933 року став провідною фігурою в еміграції (Прага, Париж, Москва), оскільки пережив масові вбивства в Радянському Союзі і користувався довірою Сталіна. Я не вірю в термін «сталінізм». Його вигадали наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років опоненти Сталіна, щоб врятувати ленінізм. Діяльність Сталіна була логічним наслідком зусиль Леніна. Вальтер Ульбріхт був класичним комуністом-апаратчиком, який реалізував мрію німецького робітничого руху – державу робітників і селян. Цей радянський повоєнний винахід тісніше пов’язаний з Ульбріхтом і Сталіним, ніж з будь-ким іншим. У біографії, над якою я працював багато років і яка налічує понад 2 000 сторінок щільного друку й багато тисяч виносок, я повністю орієнтувався на джерела і не повторював того, що вже було опубліковано іншими. В історіографії та публічному полі існувала велика кількість помилок і легенд, оскільки Ульбріхт був проєкцією багатьох як об’єкт ненависті. Я прорвався крізь це і історизував цю людину – об’єктивно, без жодного завзяття чи фанатизму, неідеологічно. Моя біографічна книжка отримала несподівано потужний відгук у Німеччині, надзвичайно позитивне відлуння – можливо ще й тому, що мій принцип був переконливим: бажання зрозуміти Ульбріхта з перспективи його часу.
– У 2023 році вийшла книга британської дослідниці німецького походження Каті Гойєр «По цей бік стіни. Нова історія НДР 1949–1990», яка викликала велику полеміку в німецьких ЗМІ й часто негативно оцінювалася професійними істориками. Ці дискусії підняли питання про стан дослідження історії НДР у німецькій історіографії, а ще більше – про історію НДР у культурі пам’яті та на шкільних уроках. Чи справді історія НДР залишається на периферії професійної історіографії і політики пам’яті?
– Книга Гойєр є великою неприємністю, оскільки вона не відповідає багатьом науковим стандартам. Книга була критично відкинута всією експертною спільнотою в країні та за кордоном. Водночас вона мала великий успіх у продажах, можливо тому, що завдяки ній багато людей у Східній Німеччині опинилися в НДР, якої ніколи не існувало, але яка в ретроспективі виявилася для багатьох недиктаторською. Втім, навіть до 1990 року багато людей на сході не вважали НДР диктатурою. Більшість вже давно зжилися з «державою-стіною» (Mauerstaat). Підступність диктатури проявляється не в стінах і в’язницях, а в повсякденному житті, в школі, на роботі, в університеті, де діє отрута повсякденної ідеологічної індоктринації і більшість людей просто погоджується з цим, намагаючись придушити тих, хто бунтує проти диктатури, за допомогою соціальної дисципліни, щоб мати мир і спокій.
Сьогодні про НДР у публічній сфері в основному згадують лише з нагоди відзначення ювілеїв. Водночас вона досліджена ретельніше, ніж більшість інших періодів німецької історії. Однак це майже нікого не цікавить – частково тому, що дуже мало істориків намагаються оприлюднити результати своїх досліджень. Навіть якщо це прозвучить марнославно і зарозуміло, я – рідкісний виняток. Через це до мене часто ставляться вороже і я слугую екраном для проєкції ненависті для багатьох на сході, отримуючи багато погроз та образ – ще й тому, що як історик я щодня відданий боротьбі України за свободу й обороноздатність.
«Багато людей у Німеччині досі вважають, що Радянський Союз дорівнює Росії»
– Ми знаємо, що багато істориків явно чи неявно залучені до політичних процесів, що часто має вплив на їхні дослідження. Де можна провести межу між політикою, громадянською позицією історика та його дослідженнями?
– Макс Вебер писав, що кожен дослідник повинен чітко визначити, де закінчується мислячий дослідник і починає говорити свідомий громадянин. У дослідницькому процесі це досить просто – для історика джерела повинні мати право вето. І він також повинен брати до уваги те, що суперечить його власним тезам. Це також означає врахування всіх контекстів.
– Коли в публічному та академічному дискурсі на Заході обговорювали тему Голокосту, українців тривалий час часто вважали співучасниками. Однак коли йшлося про перемогу над націонал-соціалізмом, звільнення табору «Аушвіц-Біркенау» тощо, ці заслуги традиційно приписувалися «росіянам», а СРСР і Червона армія ототожнювалися з «Росією». Чи існують подібні тенденції в публічному дискурсі в Німеччині? Чи помітили Ви якісь зміни в цих сферах після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
– Про те, що Перший Український фронт звільнив «Аушвіц», у Німеччині майже не знають. Багато людей досі вважають, що Радянський Союз дорівнює Росії. До сьогодні мало хто усвідомлює, що більшість жертв німецького фашизму оплакували в Білорусі та Україні. «Криваві землі» Тімоті Снайдера мали великий медійний успіх – водночас книга майже не залишила сліду в німецькій політиці пам’яті. Насправді вона навіть викликала збентеження, оскільки значна частина німецького політикуму також вважала, що Німеччина зобов’язана відшкодувати збитки і тому має особливі зв’язки з Москвою. І тут Радянський Союз також прирівнювався до Росії. Це пронизувало всю політику. В результаті 24 лютого 2022 року деякі люди стали більш чутливими до історії України, але це все ще невеликі групи, які публічно голосно заявляють про себе. В Німеччині існує сильне лобі на підтримку України, проте воно радше нечисленне, ніж потужне. Лобі Кремля все ще більше! Більшість людей досі не знають про наслідки пакту Сталіна-Гітлера 1939 року.
– Після початку російсько-української війни в Україні розпочалася чергова хвиля деколонізаційних процесів, пов’язаних зі знесенням багатьох радянських пам’ятників (зокрема присвячених міфу про «Велику Вітчизняну війну»), переосмисленням ролі російської літератури, мови та всього російського в Україні. Чи є відлуння цих внутрішньоукраїнських подій у німецьких історико-політичних дебатах?
– Це розглядається майже виключно як історична помилка. Багато хто не розуміє дерусифікацію та деколонізацію як необхідний проєкт емансипації, оскільки більшість німців бачать Україну як частину «Великої Росії». Вони заперечують, що існує окрема українська мова (до речі, більшість з них не знають кирилиці, не розмовляють російською чи українською, але вони все одно у цьому переконані!), окрема культура і навіть окрема історія. Русифікація окупованих територій, які були включені до складу Радянського Союзу, в Німеччині також вважається дуже успішною. Багатьох людей також дратує той факт, що шановані письменники ХІХ–ХХ століть зараз в Україні сприймаються критично. Вони не розуміють цього, бо не можуть осягнути процес емансипації. Звичайно, деякі люди перегинають палицю. Але коли я кажу, що це може бути неправильно (наприклад щодо Булгакова, Достоєвського тощо), то як історик я знаю, що це лише перехідне явище. У Німеччині, до речі, майже всі відмовляються від українських назв міст і продовжують використовувати імперські російські назви. Але той факт, що у Східній Німеччині так багато радянських пам’ятників, має під собою суттєве підґрунтя, яке багато хто не усвідомлює: це майже виключно кладовища і меморіальні парки.
У 1994 році, коли радянська армія нарешті пішла, Німеччина пообіцяла підтримувати їх на постійній основі.
«У Німеччині, особливо на сході, відчувається яскраво виражена ворожість до НАТО і США»
– Встановлення нової агресивної та експансіоністської диктатури в Росії на чолі з офіцерами КДБ, добре задокументовані військові злочини в Україні і погрози західним країнам у російських ЗМІ – чи змінило все це досить наївне німецьке сприйняття Росії? Якщо ні, то чому?
– Дуже мало людей по-справжньому цікавляться і знають, що насправді відбувається в Росії, Україні, Білорусі чи деінде на пострадянському просторі. Більшість повністю зациклені на Москві. Багато людей, які живуть в умовах свободи, вже не можуть собі уявити, що існує життя за межами свободи. Коли в Німеччині я кажу, а кажу я це часто, що свобода важливіша за мир, бо немає миру без свободи, мене мало хто розуміє. До того ж у Німеччині, особливо на сході, відчувається яскраво виражена ворожість до НАТО і США, і багато людей симпатизують найбільшому ворогу НАТО – путінській Росії. Також чимало громадян у Німеччині вважає, що «мир» можливий лише в тому випадку, якщо робити те, що хоче кровожерливий диктатор у Кремлі: це нібито єдиний спосіб запобігти використанню Росією ядерної зброї. Мало хто в Німеччині розуміє, що боротьба України за свободу – це також боротьба за свободу Європи. Чому так? Тому що більшість людей не знають або не хочуть усвідомлювати, якими є справжні цілі війни Путіна.
– Ви не лише історик, а й публіцист. Минулого року ваша книга «Шок свободи» упродовж кількох місяців входила в топ-10 книг, які найбільше продаються. Багато людей старшого покоління все ще страждають від ностальгії за минулим. У Східній Німеччині «Ostalgie» та «ностальгія за НДР» стають політичним фактором і люди голосують за такі партії, як «Альтернатива для Німеччини» (AfD) та Альянс Сари Вагенкнехт (BSW). Чому це відбувається?
– Багато людей прагнуть авторитарних умов, коли їм вказують, що робити. Чимало східних німців так і не зрозуміли, що свобода означає необхідність самостійно вирішувати власні проблеми, а не перекладати їх на плечі інших. AfD і BSW – це дві сторони однієї медалі, обидві підтримуються Кремлем. Серед великої кількості мешканців сходу побутує прагнення повернутися до омріяної батьківщини, як це було, коли ізраїльтяни вийшли з Єгипту. Вони бояться самотужки втручатися в події. На практиці важче втілювати свободу і демократію, ніж пристосовуватися до диктатури. Саме тому комуністична диктатура на сході мільйонами банально не усвідомлюється – вона жахлива, набагато жахливіша, ніж багато хто може визнати.
– AfD та BSW мають чітко виражену антиукраїнську спрямованість і, прикриваючись гаслами про мир, закликають до припинення військової підтримки України, відновлення газопроводу «Північний потік» та повернення до дружніх відносин з Росією. На земельних виборах у Бранденбурзі, Саксонії та Тюрингії восени 2024 року за ці партії проголосувала майже половина електорату. Згідно з актуальною «Доповіддю про безпеку–2025», 65 % населення Східної Німеччини виступають за передачу українських територій російським окупантам. Водночас 79 % німців вважають Росію найбільшою загрозою у світі. Чому це так?
– Тому що більшість східних німців відкидають західну ліберальну політичну систему і відчувають себе виправданими в цьому кремлівською диктатурою: вони роблять спільну справу з ворогом власного ворога!
«Німеччина змагається в тому, хто швидше зможе вигнати людей з країни. Я вважаю це неприпустимим»
– Як сприймається присутність понад мільйона українських біженців у Німеччині?
– У мене склалося враження, що вони почуваються в Німеччині набагато краще, ніж біженці з Сирії чи Афганістану. Проте питання міграції є однією з найбільш суперечливих політичних проблем у Німеччині станом на сьогодні, і українці також це відчувають. Існує помітна тенденція відмовляти їм у наданні спеціального статусу захисту. До речі, багато людей не усвідомлюють, що у випадку російської перемоги Європі і зокрема Німеччині доведеться пережити набагато більшу хвилю біженців з України. Я також не розумію того факту, чому в Німеччині рівень працевлаштування біженців з України набагато нижчий, аніж в інших країнах. Одного дня для України, ймовірно, стане великою проблемою те, що багато молодих українців, які прожили в еміграції чимало років, більше не повернуться назад.
– Починаючи з 2015 року, уряди різних країн ЄС, від Іспанії до Швеції та Польщі, намагалися обмежити кількість людей, які в’їжджають до країни. Тепер те саме намагається зробити і ХДС у Німеччині під керівництвом Фрідріха Мерца. Деякі критики називають цю тенденцію «фашистською». Чи доречний цей термін? Чи зростає в Німеччині симпатія до фашизму?
– Ні, це недоречно. Я є жорстким критиком міграційної політики ХДС/ХСС, а також СДПН. Для мене людяність і права людини повинні бути на першому місці. Багато що вийшло з-під контролю. Біженці в Німеччині зараз перебувають під загальною підозрою – я вважаю, що це просто жахливо. Насправді держава потребує щонайменше 400 000 іммігрантів щороку, тому що практично в усіх секторах відчувається нестача робочої сили. Натомість Німеччина змагається в тому, хто швидше зможе вигнати людей з країни. Я вважаю це неприпустимим. Як християнка колишня канцлерка Ангела Меркель чітко задала інший тон, сказавши, що людяність має бути стандартом. Але насправді фашистська AfD зараз домінує в дискурсі про міграцію. Це мене дуже непокоїть. Так, АfD – фашистська партія з великою кількістю прихильників по всій Німеччині, а це приблизно кожен п’ятий.
Розмовляли Сергій Стельмах, Петро Долганов та Герхард Гнаук.
Переклад з німецької Сергія Стельмаха.
Літературна редакція Ольги Дячук.
У публікації використано світлини з приватного архіву автора та з відкритих джерел.
