У лютому, вже «традиційно», ми звикли говорити про Крим. 11 років тому, 20 лютого 2014, російська федерація розпочала анексію півострова. Ми про це дізналися вже 27 лютого, коли прокинулися зранку і побачили новини про захоплення озброєними «неідентифікованими» військовими будівель Ради міністрів АРК та Верховної Ради АРК. Біля останньої напередодні, 26 лютого, відбувся масштабний проукраїнський мітинг, який не лише змусив депутатів кримського парламенту відмовитися від розгляду питання про статус Криму, але й потужно продемонстрував силу у протистоянні із проросійською масовкою. Ейфорія від цієї перемоги, мабуть, лише посилила біль та розпач від новин на наступний ранок. До ламенту за загиблими на Майдані додалися щоденні, а подекуди і щогодинні переживання за тими, хто за Перекопом. Через вісім років, так само в лютому, півострів нагадав про себе тепер вже як один з плацдармів, з якого Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Тієї весни, у вирі подій, не було ані часу, ані сил уважно слідкувати за тим напрямком. Іронічно, що саме окупований вже вісім років Крим став порятунком для багатьох українців із захопленого росіянами Півдня: ті, кому пощастило пройти «фільтрацію», саме через півострів тікали з окупації.
Серед цих болісних лютневих подій, пов’язаних з Кримом та не надто віддалених в часі (11 років це ж не дуже багато, правда?), є ще одна, від якої нас відділяє більше, ніж століття. 107 років тому, 23 лютого 1918 року, кримськотатарського державного діяча Номана Челебіджіхана було вбито більшовиками в Севастополі. Цього року в лютому чомусь нестримно хочеться написати про Челебіджіхана, хоча, здавалося б, не має круглої дати. Можливо, тривога та хвилювання на тлі поточних подій повертають думки до часів повної невизначеності. Водночас дається взнаки те, що у попередні роки, за межами специфічної бульбашки, у цей день про очільника кримського уряду особливо не згадували. А тому хочеться виконати свій обов’язок історика та розповісти, власне, історію.
Номан народився у шанованій та добре відомій у Перекопському повіті родині: його батько Ібраїм Челебі був імамом мечеті села Біюк-Сонак. Власне додаток «челебі» не є прізвищем, а вказує на поважне походження та освіченість. Номан з дитинства був спраглий до знань, але задовільнити цей потяг у степовому селі було неможливо. Змінивши декілька освітніх закладів, він, зрештою, вже у юнацтві опинився в Бахчисараї, де й продовжив освіту у Зинджирли медресе.
Бахчисарай у ті роки був нерозривно пов’язаний із ім’ям Ісмаїла Гаспринського та газети «Terciman», яку він видавав. Роль Гаспринського у процесі кримськотатарського націєтворення чимось подібна на роль східноєвропейських «будителів». Справді, якщо період після російської анексії Криму у 1783 називали qara asır (чорне століття), то часи Гаспринського — uyanuv devri (епоха пробудження). Власне, цей простір ідей та думок сформував юнака. Вже після революції 1905 року в Російській імперії Номан Челебіджіхан почав розуміти потребу у більш радикальних діях. Зокрема, на його погляди вплинула газета «Vatan hadimi» («Слуга Батьківщини»), яку видавав Абдурешіт Медієв. Так Медієв вбачав проблему у тому, що кримськотатарські селяни позбавлені землі. Номан Челебіджіхан пішов далі у роздумах. На думку Юнуса Кандима, Номан розумів, що для пробудження кримськотатарського народу, для змінення його життя потрібно, щоб він опанував власну долю.
Вже незабаром Челебіджіхан вирушив до Стамбулу, де розпочав навчання на юридичному факультеті. Наприкінці 1909 року він та Джафер Сейдамет заснували підпільне товариство кримськотатарських студентів у Стамбулі — «Vatan» («Батьківщина»). Перед собою вони поставили непересічну та вельми амбітну мету — звільнення народу. В ті ж роки у Стамбулі Номан Челебіджіхан пише оповідання «Молитва ластівок»:
«Коли сонце розливало свої золоті промені на запашні, уквітчані степові простори, мені хотілося, перетворивши хустку на знамено, а тобулгу на меч, скропити ці прекрасні зелені рівнини краплями багряної крові… Так, так! У мені, як і в моїх предках, вирувала жага боротьби.»
У наступні роки товариство Vatan поширювалося півостровом. І вже незабаром це принесло свої плоди. Весною 1917 року, під час революційних подій, Номана Челебіджіхана було обрано Головою Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету. Власне, Комітет постав у квітні як результат проведення конгресу мусульман Криму. На посаді голови Челібіджіхан доклав зусиль для проведення двох реформ: освітньої — потребу в якій він розумів маючи власний складний досвід навчання, та релігійної — відтепер жінки могли відвідувати мечеті та здійснювати намаз разом з чоловіками.
Номан Челебіджіхан також надавав вагоме значення створенню народної армії. Так, з березня 1917 року, Комітет та особисто Челібіджіхан докладали значних зусиль для створення власних військових підрозділів. Їхня точна кількість невідома, але, за орієнтовними підрахунками, складала 6-7 тисяч солдат та офіцерів.
У жовтні 1917 року Мусульманський комітет засудив «більшовицький переворот» у Петрограді та розпочав підготовку до Курултаю, тобто національних установчих зборів. Історично, саме Курултай, тобто з’їзд беїв, обирав нового хана. 9 грудня 17 року розпочав свою роботу Курултай. Важливо: право обирати делегатів та обиратися мали й жінки. Четверо жінок було обрані делегатами зборів, а Шефіка Гаспринська — членом президії. Таким чином в Криму, вперше в мусульманському світі і раніше за більшість західних країн, було запроваджено жіноче виборче право.
Місцем проведення Курултаю було обрано Ханський палац в Бахчисараї, що мало неабияке символічне значення у справі відновлення суб’єктності. «Татарська нація сьогодні заново народжується», — проголосив на відкритті Курултаю Номан Челебіджіхан.
Результатом роботи Курултаю стала конституція, яка була ліберальною за духом. Цей документ був, безумовно, прогресивним для свого часу, і не тільки у вимірі тюркського та мусульманського світів. Серед іншого було проголошено: незалежність законодавчої влади, виконавчої влади, судової влади; право на самовизначення всіх народностей; рівність, а саме скасування станових привілеїв, повне рівноправ’я жінок з чоловіками; свободу особистості, слова, друку, зібрань, житла, союзів, страйків; страхування життя робітників.
Згідно з конституцією, Курултай отримав повноваження Парламенту. А також було створено уряд — Директорію, головою якого було обрано Номана Челебіджіхана.
У січні 1918 року, після боїв з кримськотатарськими підрозділами на станції Сюрень, більшовики захопили Сімферополь. Курултай та Директорія припинили своє існування, Челебіджіхана було ув’язнено та згодом страчено.
На жаль, задекларованій у Конституції розбудові національної демократичної республіки не судилося справдитися через більшовистський терор в Криму. Поза тим, здобуток Курултаю не минув безслідно. Короткий, але яскравий період національного відродження зберіг історичну тяглість державотворення кримських татар. Якби Курултаю не було, ідея національного суверенітету могла б зникнути за роки панування радянської влади. Період кримськотатарської національної революції є вкрай важливою сторінкою історичної пам’яті народу та уявлення про самих себе як націю.
У 2023 році ми провели з колегами дослідження «Ініціатива кримських татар», в основі якого лежать 20 експертних інтерв’ю з кримськими татарами на неокупованих територіях України, в Криму та за межами країни. Окремим блоком було виокремлено питання щодо розуміння власного минулого. Більшість респондентів нарікали на те, що кримські татари погано знають свою історію («Треба повернути кримським татарам кримську історію. Як це роблять зараз українці»), зі зрозумілих причин: депортація, вигнання, надважке повернення. Зокрема, говорилося про те, що ім’я Челебіджіхана всі чули, але про період першого Курултаю знають вкрай мало, хоча він є надважливим:
«Якщо б не стався цей короткий період республіки, то, мабуть, у нашій пам’яті б не залишилося наративів про державність як таку. А так у нас залишаються амбіції нації. Зрештою, інституційні прагнення звідти ж родом» (анонім, Крим).
Справді, на другому Курултаї, який було проведено в червні 1991 року в Криму, вірш Номана Челебіджіхана Ant Etkenmen було затверджено як національний гімн. Зрештою, саме портрет Чілібіджіхана висів в ті дні у будинку профспілок, в якому відбувався національний з’їзд.
У цій колонці не буде звичних для цього жанру повчальних «уроків історії», хоча дії Челебіджіхана та його однодумців не були позбавлені помилок. Не буде і слів про те, як ми можемо повчитися самопожертві та вірності у Челебіджіхана, який не втік з Криму, хоча мав таку можливість. Але наприкінці своєї розповіді я все ж таки зроблю один важливий наголос. Думки про темні часи, що насуваються, здатні паралізувати свідомість, позбавивши здатності тверезо аналізувати ситуацію. Так, справді, ми зберегли державність, виконали «план мінімум», але досі існує ризик її втрати. Більшість з напрямків діяльності, які ще рік тому видавалися пріоритетними, цього року втратять свою актуальність, і не лише через скорочення фінансування, але й через незворотні зміни у нашому житті. Мати план і діяти з холодною головою — це те, що може врятувати. А Крим… Про півострів та наших громадян там було б добре згадувати більше, ніж декілька разів на рік.
