Ніклас Бернсанд: «Відкриття» Чернівців періоду Габсбургів могло відбутися лише після розпаду Радянського Союзу»

«У дисертації я досліджую, наскільки робота місцевих еліт зі збереження пам’яті пов’язана зі створенням локальної ідентичності міста в пострадянський період»

– Нещодавно Ви захистили дисертацію на тему «Від Czernowitz до Чернівців: пам’ять про культурне розмаїття до Другої світової війни у пострадянському західноукраїнському місті». Розкажіть, будь ласка, коротко, про що Ваша дисертація. 

– Концептуальна рамка дисертації передбачає вивчення того, як сучасні мешканці міст, які зазнали драматичних етнодемографічних зрушень у зв’язку з Другою світовою війною, ставляться до того факту, що ще донедавна ці населені пункти були переважно заселені етнічними, релігійними або мовними групами, які нині повністю відсутні або ж їхня чисельність є вкрай незначною. Зокрема дослідження фокусується на роботі з пам’яттю сучасних еліт (у широкому розумінні цього слова – політиків, журналістів, дослідників, бюрократів тощо) в пострадянських Чернівцях у контексті втраченого культурного розмаїття, яке існувало в місті до Другої світової війни. Я ставлю питання про те, якою мірою втрачене довоєнне культурне розмаїття міста присутнє в наративах еліт про минуле Чернівців і чи можна сказати, що деякі аспекти цього розмаїття висуваються на перший план, у той час як інші – ігноруються. Також у дисертації я досліджую, наскільки робота місцевих еліт зі збереження пам’яті пов’язана зі створенням локальної ідентичності міста в пострадянський період.

Крім двох теоретичних розділів, у дисертації розглядаються чотири кейс-стаді. У першому аналізується, як і якою мірою місцеві газети, що виходять українською мовою, приділяли увагу довоєнному культурному розмаїттю під час висвітлення 600-річчя міста у 2008 році, а в другому описуються зусилля міської влади з розвитку бренду міста й досліджується, як місто використовує наратив толерантності, щоб представити довоєнне культурне розмаїття як перевагу для міського брендингу. Третє кейс-стаді аналізує роботу з пам’яттю місцевих етнокультурних товариств у контексті довоєнного культурного розмаїття на основі типів соціального капіталу за Робертом Патнемом (зв’язуючий (bonding) та об’єднувальний (bridging) соціальний капітал). У четвертому увага зосереджується на міжнародному поетичному фестивалі «Meridian Czernowitz» і спробах популяризувати довоєнну культурну й інтелектуальну спадщину серед мешканців міста, а також використати цю спадщину як актив для привернення уваги до пострадянського міста європейських інтелектуалів та письменників.

– Чому Ви вирішили писати дисертацію про мультикультурну пам’ять у Чернівцях? Це виключно професійний вибір чи були якісь особисті чинники, що вплинули на це?

– Не було ніяких особистих чинників у сенсі мого походження чи сімейних зв’язків, але я давно хотів написати про це місто – в основному через його історію культурного розмаїття. Крім того, як шведському досліднику у сфері українських студій мені здавалося, що місто дещо незаслужено перебувало на периферії цієї галузі досліджень. Тож коли я отримав можливість взяти участь у дослідницькому проєкті Лундського університету з культурної спадщини під керівництвом архітектора Бо Ларсона, в якому Чернівці були одним із чотирьох об’єктів дослідження (у фокусі проєкту були міста з України, Польщі та Молдови), вибір для мене був очевидним.

«Більша частина колишнього культурного розмаїття міста зникла у зв’язку з Другою світовою війною»

– У багатьох випадках інтерес до «музеєфікації» та комеморації певних явищ прокидається саме тоді, коли вони зникають чи починають зникати під впливом суспільних тенденцій, модернізації або інших більш руйнівних факторів чи потрясінь. Чи можна стверджувати, що в цьому випадку інтерес до мультиетнічної історії Чернівців певною мірою є запізнілим виразником цієї тенденції до романтизації й «музеєфікації» зниклого?

– Звісно, більша частина колишнього культурного розмаїття міста зникла у зв’язку з Другою світовою війною, а також подіями, що їй передували, та її наслідками. Окрім українців і значно меншою мірою румунів, у місті присутні лише залишки «канонічного» довоєнного етнічного розмаїття, мозаїку якого також формували німці, євреї, поляки та вірмени. Правда і те, що легше вшановувати втрачену різноманітність, яка не становить значної частини сучасного населення і, наприклад, не має сильного голосу на виборах чи в ЗМІ. З іншого боку, важко уявити альтернативну відправну точку, тому що «відкриття» Чернівців періоду Габсбургів, включаючи їхній культурний плюралізм, могло відбутися лише після розпаду Радянського Союзу, оскільки радянська влада не бачила сенсу в збереженні пам’яті про довоєнне культурне розмаїття. Таким чином, комеморація могла розпочатися лише в той період, коли багато, наприклад, євреїв і німців, які ще залишалися в місті наприкінці 1980-х років, покидали Україну, виїжджаючи в інші країни, або ж збиралися емігрувати. Також хотів би додати, що хоча мої матеріали, безсумнівно, містять приклади романтизації та кліше, за інтересом до втраченого різноманіття часто стоять серйозні наміри, зокрема спроби сформувати для міста життєздатний наратив пострадянської локальної ідентичності.

– Якими є історичні витоки наративу про «буковинську толерантність»? 

– Ще за австрійських часів з’явилися розповіді про унікальне культурне розмаїття й хороші відносини між етнічними та релігійними групами на Буковині (про це зокрема йдеться в дисертації нідерландського історика ван Друнена (2013) [1]. Подібні ідеї меншою мірою продовжували розвивати деякі румунські інтелектуали в міжвоєнній Буковині (Florea, 2016) [2], але пізніше їх переважно культивували німецькомовні буковинці з діаспори в Німеччині та Австрії – наприклад, Ганс Преліч, який використовував термін homo bucovinensis. З того ж центральноєвропейського мовного й культурного простору походить міф про Буковину, що виник у постсоціалістичні часи, відкриваючи заново або переосмислюючи втрачену культурну різноманітність, толерантність і не в останню чергу єврейську, німецькомовну та літературну творчість старих Чернівців до настання темних часів Голокосту й тоталітаризму. Неважко вказати на вплив цієї транскультурної пам’яті на місцевий наратив, який поступово розвивався у пострадянських Чернівцях з кінця 1980-х років.

Як і слід було очікувати, у риториці про різноманітність часів Габсбургів і в пострадянському наративі про толерантність є як схожі риси, так і важливі відмінності. Їх можна аналізувати як наративи регіональної ідентичності, що виражаються принаймні на рівні соціальних еліт, обидва призначені як для зовнішньої, так і для внутрішньої аудиторії, і обидва використовуються для брендингу. Іноді – як у габсбурзькій, так і в пострадянській Буковині – регіон подається як зразок для наслідування в різні часи для Австрії, України чи Європи в цілому. Крім того, Фішер (2020) [3] підкреслює, що риторика про толерантність і формування регіональної ідентичності використовувалися режимом Габсбургів як інструмент легітимності для зміцнення лояльності до імператора та імперії. Деякі респонденти в моїх інтерв’ю також стверджують, що в українському пострадянському контексті наратив толерантності іноді стає засобом для політиків, державних службовців чи активістів з питань етнічності, щоб просувати свої інтереси й легко генерувати соціальний капітал. З іншого боку, історії, що розповідалися в австрійській Буковині про унікальне різноманіття та толерантність, також розглядалися як регіональне відображення більшої історії про Габсбурзьку імперію, яка позиціонувала себе як таку, що поділяє ті самі чесноти. Хоча в ширшому пострадянському українському контексті, безумовно, можна спостерігати зусилля, спрямовані на підкреслення цінностей різноманітності і толерантності, особливо як протидію російській пропаганді з кінця 2013 року, на національному рівні ці цінності не відстоюються такою ж мірою. Крім того, австрійські наративи, як правило, підкреслювали провідну, якщо не цивілізаційну роль німецької мови. Хоча місцеві експерти й активісти у певних контекстах часто наголошують на значенні німецької мови і культури для сучасних Чернівців, реальний чи уявний доступ до Європи та приналежність до неї частіше згадуються як основа місцевих прагнень.

«Якщо Радянський Союз є тягарем, то період Габсбургів для багатьох виступає скоріше як потенціал минулого»

– Якою мірою наратив про «буковинську толерантність» відіграє позитивну (наприклад, формування більшої готовності членів громади до міжкультурного діалогу в сьогоденні чи переосмислення свого минулого у контексті «європейськості» в процесі європейської інтеграції) або ж негативну роль (романтизація досвіду життя в імперії, який далеко не завжди був таким позитивним) і тоді потребує часткової деколонізації? Чи існує в Україні потреба деколонізації наративів про габсбурзьке минуле, які нині надто романтизовані?

 – На індивідуальному рівні наратив толерантності упродовж років мого дослідження дійсно часто відігравав позитивну роль. Він створював матеріал для самопрезентації міста і брендингу, дозволяючи людям відкривати для себе та вивчати минуле місцевих польських, єврейських чи німецьких громад, яке впродовж пів століття радянської влади залишалося в тіні. Також це корисно тим, хто цікавиться культурною спадщиною інших народів – наприклад, мнемонічними зображеннями в міському ландшафті чи перекладами на українську мову літератури з німецької та їдишу, які широко представлені у місцевих книгарнях. Отже, цей наратив сприяє більш змістовній взаємодії з минулим міста. Що стосується європейськості, то наратив чітко позиціонує Чернівці як європейське місто і розповідає про час, коли воно було включене до більш широких центральноєвропейських мереж бізнесу, поїздок і споживання. 

Однак основна тенденція тут полягає не стільки в мнемонічній європеїзації задля усвідомлення складних аспектів місцевого минулого, скільки в пропонуванні набагато менш конфліктної версії, що висвітлює втрачене культурне розмаїття й шанує архітектурну спадщину з метою просування історичної «європейськості» міста в більш загальному сенсі. Загалом версія минулого, яка часто популяризується у межах того, що я називаю ретроспективним мультикультуралізмом, є спрощеною або раціоналізованою. Вона дозволяє уникати історичних конфліктів між громадами і всередині них або ж згладжує їх, зосереджуючись на більш привабливому наративі, у якому підкреслюються моменти, що відповідають сучасним потребам (це також було продемонстровано у кейс-стаді з Лодзі, Вроцлава й інших міст).

Що стосується деколонізації, то, наскільки мені відомо, коли в українському дискурсі вживають цей термін, то зазвичай мають на увазі Російську імперію в різних її проявах, а також культурні і мовні наслідки її правління, які сильно вплинули на політику, культуру та суспільство в пострадянській Україні. Оскільки в сучасній Україні не відчуваються подібні наслідки австрійського панування, то не спостерігається повсюдних закликів до деколонізації щодо габсбурзького минулого. З цієї точки зору якщо Радянський Союз є тягарем, то період Габсбургів для багатьох виступає скоріше як потенціал минулого (past potentiality), якщо цитувати німецьку науковицю у сфері студій пам’яті Астрід Ерлл [4]. Звичайно, це не означає, що «солодка» романтизація минулого Габсбургів не є проблематичною, хоча ця культура пам’яті транснаціональна й існує в багатьох місцях колишньої імперії.

– У своєму дослідженні Ви означуєте чернівецьку політику щодо мультикультурної спадщини поняттям «ретроспективний мультикультуралізм». Поясніть, будь ласка, коротко, що передбачає така політика.

– Я використовую цей термін у стосунку до стійких домінуючих наративів, сформованих у середовищі дослідників, політиків, журналістів, бюрократів та інших елітних груп, а не до широкої офіційно прийнятої політики. Під ретроспективним мультикультуралізмом я маю на увазі наративи, що шанують культурне розмаїття (майже завжди етнічно, лінгвістично чи релігійно визначене), яке вже зникло або майже зникло. Такі наративи часто є спрощеною або оптимізованою версію минулого. Їх створюють і популяризують сучасні еліти для того, щоб, наприклад, зробити місто більш привабливим для туристів й інвесторів чи сформувати функціональну місцеву ідентичність. Водночас ретроспективний мультикультуралізм зазвичай підкреслює втрачене традиційне місцеве культурне розмаїття, відтак часто применшуючи спадок груп, які з’явилися пізніше. 

«Найбільш поширеними у місцевій культурі пам’яті, безперечно, є спогади про довоєнних німецькомовних євреїв»

– Як у брендинговій політиці Чернівців відображалася єврейська спадщина міста? Як Ви охарактеризували б її репрезентацію в сучасних Чернівцях?

– Наратив про толерантність, як правило, є досить інклюзивним з точки зору представлення груп. Він часто включає навіть невеликі спільноти, що існували до Другої світової війни (наприклад вірмен), у розповіді про різноманітність у різних жанрах і сферах. Під час фестивалю «Meridian Czernowitz» у 2015 році поезія читалася і в молитовному будинку на єврейському кладовищі, і в костелі Найсвятішого Серця Ісуса – важливому до Другої світової війни місці поклоніння для польських і німецьких римо-католиків. Громади старих Чернівців добре представлені у міському просторі. Однак найбільш поширеними у місцевій культурі пам’яті, безперечно, є спогади про довоєнних німецькомовних євреїв, здебільшого через центральну роль, відведену німецькомовній літературі, яка найчастіше асоціюється з єврейськими письменниками і поетами. Це головна особливість не тільки фестивалю «Meridian Czernowitz», що очікувано, а й, наприклад, медіаматеріалів, пов’язаних із 600-річчям міста, а також міського брендингу. Культовий статус, який багато місцевих інтелектуалів у Чернівцях надають Паулю Целану, є яскравою ілюстрацією до спостереження Блекера (2019) [5] про зростання усвідомлення в українських містах значення неукраїнських культурних діячів. Разом з тим бідніша їдишомовна ортодоксальна громада, що мешкала в нижній частині міста, привертає порівняно менше уваги, хоча ця відмінність не є особливо очевидною. Популяризація довоєнної німецькомовної єврейської громади, яка належала до середнього класу і проживала вище на пагорбах, добре узгоджується з наративною рамкою, що зображує епоху Габсбургів як основний період міського розвитку й міжетнічної толерантності. Обидві спільноти слугують для зображення міста як європейського, наголошуючи на можливостях для розвитку, які воно мало в минулому, і беручи за відправну точку або громаду, що дала письменників світового значення, або період, коли місто було інституційно вбудоване в політичну і культурну структуру Центральної Європи.

– Будь-який наратив вибірковий і щось імпліцитно чи експліцитно приховує. Що приховує наратив про буковинську толерантність? 

– Як уже зазначалося, мені здається, що часто, і це, мабуть, не дивно, про складне минуле найменше згадують у таких містах, як Чернівці, навіть якщо втрачене культурне розмаїття відзначається як таке. Вшанування втраченого різноманіття не обов’язково означає глибокого осмислення долі цих спільнот, хоча моє дослідження й показує приклади такого осмислення. Крім того, можна стверджувати, що відносна поверхневість наративу не сприяє зацікавленості менш драматичним повсякденням довоєнних соціальних відносин у місті та взаємозв’язками етнічності, релігії, класу і статі, що виходять за межі приємних уявлень про приязне співжиття (conviviality).

– Продовжуючи попереднє питання, яке місце в сучасному дискурсі та меморіальному просторі Чернівців посідає пам’ять про Голокост? Чому може навчити ця пам’ять, якщо представляти її нюансовано, демонструючи як роль зовнішніх сил, так і співучасть місцевих акторів і населення? 

– Хоча цей фактор, напевно, не слід перебільшувати, на момент мого дослідження в місті існувала певна етнічна компартменталізація пам’яті, що означає, що румуни були головним чином відповідальними за те, що можна назвати «румунською пам’яттю», поляки – за «польську пам’ять» тощо. Водночас Голокост є частиною навчальної програми та меморіального календаря міста: про нього вчать у школах, високопосадовці виголошують промови, різні етнокультурні товариства щороку збираються для вшанування пам’яті, у міському ландшафті присутні пам’ятники та меморіальні дошки, було реалізовано кілька громадських і дослідницьких проєктів, присвячених Голокосту. Тому несправедливо було б казати, що пам’ять про Голокост пов’язана виключно з тими, хто займається «єврейською пам’яттю». Найважливіша робота у цьому напрямку, напевно, була зроблена завдяки виставкам й освітнім проєктам Музею історії та культури євреїв Буковини, який був заснований у 2008 році. Музей створили не тільки через пам’ять про Голокост як таку, а й тому що організатори вважали можливим винести з цього важливі уроки – не в останню чергу через підвищення обізнаності молоді в питаннях міжетнічних відносин і толерантності.

«Багато українських міст могли б використовувати історію культурного різноманіття у своїх наративах та брендингу»

– Як представники єврейської, румунської та інших етнічних груп, що нині мешкають у Чернівцях, сприймають наратив про «буковинську толерантність»?

– Тут можна знову говорити про відносну інклюзивність наративу про різноманітність, а також про згадану вище тенденцію до компартменталізації. Загалом ідея толерантності сприймається і використовується, наприклад, етнокультурними товариствами, які заявляють, що представляють єврейські, румунські чи інші громади в місті. Різні актори в місті, і не тільки етнічні, прагнуть сформувати домінуючий наратив таким чином, щоб він відображав їхнє бачення та інтереси, про що говорять також інші аналітики, як-от польська історикиня Кароліна Козюра (2019) [6]. Це може означати використання деяких аспектів наративу про толерантність для зміцнення транснаціональних зв’язків, наприклад, місцевих польських, єврейських чи румунських етнокультурних товариств з організаціями у споріднених державах. Усі мої інтерв’ю з очільниками таких товариств, включаючи тих, що представляли етнічних українців, містили спроби просувати інтереси групи, посилаючись на наратив, а іноді й критику інших акторів за те, що вони не відповідають ідеалам толерантності або ж використовують наратив неправильно.

– Що саме, на Вашу думку, могли б наслідувати інші українські міста з досвіду Чернівців та їхньої політики «ретроспективного мультикультуралізму»?

– Висвітлення різних аспектів культурного розмаїття вже давно є ключовою складовою стратегій брендингу міст у всьому світі. І, звичайно, багато українських міст могли б використовувати історію культурного різноманіття у своїх наративах та брендингу. В більшості випадків українські міста у своїх наративах про ідентичність та стратегіях брендингу не надають історичному розмаїттю такого важливого значення, як у Чернівцях чи в Одесі (див. Richardson, 2008) [7]. Сам факт місцевого культурного розмаїття – минулого чи сучасного – не породжує наративів міської ідентичності, які концептуалізувалися б переважно на цій основі, так само як і старовинна забудова, хай як добре збережена, не породжує спогадів без людських акторів, які виконують критичну частину ефективної роботи з пам’яттю. У міських пейзажах, наприклад, Рівного чи Івано-Франківська можна знайти поодинокі згадки про втрачене міське розмаїття, але вони, здається, не становлять основи для конкретних наративів про місцеву ідентичність. Звісно, набагато більше згадок можна знайти у Львові, але це місто значно складніше з точки зору самоідентичності і наративів. Якщо дозволити собі дещо спекулятивний спосіб міркування, то, можливо, сама структура й імперський контекст минулого різноманіття у випадку Чернівців полегшують пострадянським елітам можливість використання його потенціалу в сьогоденні? Так, етнічні українці становили відносно невелику меншину в міському середовищі, але серед численних груп без чіткої етнічної більшості, і в австрійському, а не російському імперському контексті. З іншого боку, наративи формуються не тільки відкритою політикою, а й концептуалізаціями та проєктами, які розробляються і пропонуються інтелектуалами й громадянським суспільством.

Розмовляв Петро Долганов.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватного архіву автора.