Сьогодні ми в Україні багато говоримо про випрацювання нової мови пам’яті в контексті російсько-української війни, про хвилину мовчання, про ритуали вшанування, тимчасові та нетимчасові меморіали. Ми можемо підтримувати саме практики пам’ятання як те, що стає тканиною пам’яті в період, коли створення великих матеріальних меморіальних об’єктів ще неможливо. Ми можемо покладатись на інструменти тактичної комеморації, пояснюючи, що для випрацювання системи стратегічної комеморації потрібен час. У більшості випадків так воно й працює, бо пам’ять це не об’єкти в просторі, це те відчуття розділених почуттів скорботи/солідарності/гордості, яке найкраще віддзеркалюється саме в практиках. Більш того, без практик і об’єкт не стане меморіалом. Позбавлений контекстів пам’ятник перестає бути видимим в публічному просторі, хоч яким помітним він не був би.
Але є той простір пам’ятання, існування якого неможливе без матеріальності. Це військові кладовища. І, на жаль, саме тут ми спостерігаємо найглибші та навіть найтрагічніші конфлікти в полі пам’яті. Жахливі непрофесійні меморіали, які імпульсивно ставляться сьогодні, згодом можуть бути демонтовані — коли з’явиться якісна альтернатива. Тимчасові меморіали підуть в минуле, бо вони за визначенням тимчасові. А створення кладовища не можна відкласти на «колись потім». В умовах війни сектори військових поховань розростаються дуже швидко. На жаль. Ми впізнаємо їх по державних прапорах, розміщених на кожній могилі. Прапори — це також тимчасове рішення. Всі розуміють, що меморіальні кладовища мають створюватись вже зараз. Національне військове меморіальне кладовище мало постати ще після 2014 року.
Про проблеми військових кладовищ написано багато, я не хочу вчергове заходити на вже проговорені теми. На жаль, у різних містах України ми бачимо не просто непорозуміння, а справжні протистояння між прихильниками світлого чи темного каменю, козацьких хрестів чи абстрактних надгробків, уніфікованих чи індивідуальних форм тощо. Обґрунтування необхідності відмовитись від чорного граніту як символічної ознаки радянської мови комеморації стикається з вимогами робити все «на віки», що нібито неможливо при використанні пісковику чи терраццо. Аргументи на користь уніфікації як способу виділити військові кладовища серед цивільних стикаються з апеляцією до українських культурних традицій, орієнтованих на індивідуальні форми репрезентації. Апологети конкурсів частіше за все зустрічають енергійне відстоювання необхідності ефективних швидких рішень.
У всіх цих суперечках є цілі системи аргументації, вони загалом добре відомі. Мені зараз йдеться про один аспект суперечок, який, як на мене, оприявнює проблемний вузол суспільних відносин в Україні в цілому. І для мене це стало видимим не на рівні теоретичних рефлексій, а під час спостереження за дискусіями представників родин загиблих щодо проєкту меморіального військового кладовища в Одесі. Слухаючи людей, я зрештою зрозуміла просту річ: проблема не в кольорі та не у формі надгробку. Проблема не в тому, чи рішення ухвалено через конкурс, а чи через індивідуальну ініціативу конкретних людей. Проблема в базовій недовірі.
Серед аргументів, що лунають на обговореннях, один з найбільш поширених — «нам треба такий проєкт, який зможе стояти без піклування». «Мене не буде, нікого більше нема, ніхто не зможе доглядати за могилою. Нам треба такий проєкт, який обдувається вітром — і все нормально». У цій оптиці для багатьох світле каміння виглядає ненадійним: пісковик буде бруднитися, терраццо не такий стійкий тощо. Тому газони, трава та декоративні рослини не розглядаються, бо я не зможу забезпечити постійну турботу, у родини немає продовження. Має бути надійне каміння, яке не буде бруднитись, та максимально оптимальна форма надгробку, яка не потребує турботи.
Цілком слушні аргументи. Нібито. Але відчувається, що щось не так. Що саме? Коли йдеться про той самий Арлінґтон, чи зможемо ми почути такі самі аргументи? Напевно ж, ні. Бо люди впевнені, що про їхніх родичів потурбується держава. Неважливо, хто буде при владі – в саму тканину розуміння сутності американської держави вшита впевненість, що є непохитні цінності. У тому числі пошана до тих, хто віддав своє життя, захищаючи інтереси держави. Хай що сталося б, держава буде піклуватись про могили своїх захисників.
Україна обіцяє, що відповідальність за військові поховання бере на себе держава, що пам’ять загиблих військових є пріоритетом у політиці пам’яті. При цьому досвід стосунків з державою не налаштовує родини загиблих на довіру. В Україні людина каже: держава має за законом зробити надгробок, ми з неї маємо це взяти; та зробити так, щоби надалі могила максимально не потребувала піклування. Бо довіри до держави нема. Завтра прийде хтось інший, і він точно не буде думати про кладовища, створені за попередників.
Є велика спокуса пояснити цю недовіру радянським спадком в Україні. Нагадаю в цьому контексті європейський досвід після Першої світової війни, який не співпадає з радянським. У Версальському мирному договорі 1919 (статті 225–226) закріплені зобов’язання країн поважати, утримувати та забезпечувати догляд за військовими могилами незалежно від національності похованих. Уряди зобов’язувалися складати списки, надавати інформацію, давати дозволи на встановлення пам’ятників чи знаків тощо. Місця поховання звільнялися від податків чи зборів. Власне, ці принципи було покладено в основу міжнародного гуманітарного права щодо військових поховань. Кладовища представників різних військ було створені там, де військові загинули. Такі кладовища й сьогодні можемо побачити в європейських містах, вони в порядку.
Можемо згадати роботу Комісії з військових могил Співдружності націй (Commonwealth War Graves Commission), яка була створена ще в 1917 році як Імперська комісія з військових могил. Організація відповідає за продовження вшанування пам’яті 1,7 мільйона померлих військовослужбовців Співдружності. Також комісія відповідає за понад 40 тисяч військових поховань за межами Співдружності та понад 25000 невоєнних військових і цивільних поховань. Робота комісії здійснюється за фінансування держав-членів: Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії та Південної Африки.
Тобто, можемо уявити собі, що європейці та американці протягом всього двадцятого століття звикали до того, що про загиблих військових піклується держава. Це аксіома. Сучасний же українець має в родинній пам’яті досвід знеособленої пам’яті, знищених кладовищ, які в якийсь спосіб заважали розвитку радянської комеморативної традиції тощо. «Чужі» кладовища могли знищуватись. Це достатньо потужний сигнал, щоб розуміти, що при зміні влади може буде знищене твоє кладовище.
Радянський спадок, звісно, працює. Але все ним не пояснюється. Або пояснюється в достатньо непрямий спосіб. Ми багато говоримо про українське громадянське суспільство, яке в кризових ситуаціях перебирає на себе функції держави, але це співвідношення просторів відповідальності має й зворотній бік. Це не тільки про безпрецедентний волонтерський рух. Це й про недовіру до держави, активність якої не відповідає очікуванням. Чи дивує нас неготовність родин загиблих довіряти обіцянкам держави щодо пріоритетності захисту військових поховань? Навряд чи. Думаю, кожен, хто мав справу з державними органами влади (навмисно не конкретизую), знає, що в будь-якій незрозумілій ситуації державний орган влади починає пояснювати, чому вони не можуть відповісти на запит суспільства (нема мандату, немає ресурсу, нема офіційного запиту тощо). Розуміючи всі об’єктивні причини такої ситуації, варто бачити: система ригідна та орієнтована на самозбереження, а не на революційні зміни. На жаль, війна не змінила ситуацію, як можна було б очікувати.
Є й інший бік тої самої проблеми. У широкому сенсі «держава» (так, я розумію, що це надто розпливчасте визначення) ставиться до людей не як до дорослих співрозмовників та акторів, а як до істот, яких треба «заспокоїти» з позиції «батьків». Від сумнозвісних запрошень на шашлики замість дорослої розмови про неминучу війну до позиції міських керівників, які, наприклад, відмахуються від вимог організацій родин загиблих організувати конкурс на проєкт військового кладовища, — це явища одного порядку. Авторці цих рядків доводилось обговорювати проблеми пам’яті з представниками державних органів влади різного рівня (знову навмисно не конкретизую, бо ситуація повторювана), які щиро хочуть зробити все, що від них залежить, щоби було добре. «Я спілкуюся зі спеціалістами, щоб зрозуміти необхідні в роботі з військовими кладовищами речі, але рішення буду приймати одноосібно». На питання «Чи ви не будете робити обговорення чи конкурс?» звучить відповідь: «Так, формально обговорення буде, але рішення прийму одноосібно, бо ніколи всі не будуть задоволені». Можна зрозуміти: обговорення (особливо за участі згорьованих людей) — це дуже складний та травматичний процес, який потребує професійної фасилітації. Та головне — довіри до людей, розуміння, що неможливо робити військове кладовище без родин загиблих, ветеранів та військових. Я постійно чую одну й ту саму формулу: та ми в контакті з родинами, оце про відсутність конкурсу та комунікацій говорять окремінезадоволені (тобто ті, позицією кого можна знехтувати). Поки ми будемо бачити протистояння та бажання «перемогти» супротивників — це точно не про пошук спільного інтересу.
В Україні є досвід проведення обговорень в рамках складних та травматичних тем – можна згадати, наприклад, період обговорень перед проведенням конкурсу на меморіал Майдану. В практиці авторки цих рядків теж є досвід фасилітованих обговорень. Так, це далеко не мейнстрім. На жаль. Меморіальні кладовища мали б стати точками відліку дорослої розмови, яка формувала б довіру. Пишу та думаю про те, що практика демонструє зовсім іншу тенденцію. Знаю, що навіть невтомні практики роботи з формуванням нової мови меморіальних кладовищ вже готові казати «та я щось перестаю вірити в партисипацію, вже якось через коліно зробити б». Пам’ять — це розділений досвід та довіра. Наразі не маю оптимізму, але не можу про це не думати.
