Пйотр М. Маєвський: «У кожному конкретному випадку саме суспільство вирішує, чи є певне явище або поведінка колаборацією»

«До Другої світової війни співпраця чи взаємодія з ворогом не сприймалися так негативно, як під час та після неї»

– Вашу недавню книгу присвячено широкому контекстуальному аналізу колаборації в різних історичних епохах. Поняття «колаборація», як і «геноцид», з’явилися під час Другої світової війни й утвердилися в науковому дискурсі вже після неї. Проте в студіях геноцидів, наприклад, побутує переконання, що це явище є надзвичайно давнім і його корені сягають ще перших державних утворень. Наскільки давнім є явище колаборації? Як потрактування «зради» залежало від тієї чи іншої епохи та її цінностей?

– Такі явища, як колаборація та геноцид, існували ще до Другої світової війни. Як приклад можна навести геноцид вірмен. Але в обох випадках відповідні терміни не використовувалися аж до Другої світової війни, яка змінила наше сприйняття. Масові вбивства стали помітнішими, оскільки вони перетворилися на частину державної політики нацистської Німеччини, а також певною мірою і Радянського Союзу. Те саме стосується і терміна «колаборація», який навіть сьогодні переважно є нейтральним у французькій та англійській мовах. Але через співпрацю з нацистами під час Другої світової війни цей термін набув іншого – специфічного – значення. Однак колаборація або взаємодія між окупантами та окупованими країнами чи народами існували задовго до цієї війни. В історії людства можна знайти тисячі прикладів такої співпраці, що наводить на певний висновок: до Другої світової війни співпраця чи взаємодія з ворогом не сприймалися так негативно, як під час та після неї. Для цього є багато причин, які безпосередньо пов’язані з подіями війни.

«Колаборація є різновидом зради»

– Як Ви визначаєте поняття «колаборація»? Які її різновиди можна виокремити?

– Перш за все, я вважаю, що не існує такого універсального визначення поняття «колаборація», яке могло б охопити всі випадки в певний історичний період. І я схильний думати, що колаборація – це інтерсуб’єктивне явище. Це означає, що вона визначається суспільством, яке вирішує, чи є той чи інший різновид співпраці з ворогом вигідним для нього. Якщо ні, то така співпраця стає колаборацією: її сприймають негативно, в більшості випадків вважаючи зрадою. Можна також стверджувати, що це так, оскільки колаборація насправді є різновидом зради. Антропологи зазначають, що зрада визначається в рамках такого трикутника: людина або група, яку зрадили; людина (чоловік чи жінка), яка зрадила; суспільство, яке розглядає ситуацію та виносить свій вердикт щодо того, було це правильно чи ні і чи можна якось зрозуміти причини такої поведінки. Те ж саме стосується і колаборації. Отже, у кожному конкретному випадку саме суспільство вирішує, чи є певне явище або поведінка колаборацією.

Існує чимало визначень колаборації та її класифікацій. У своїй книзі я не приділяю надто багато уваги розгляду всіх можливих її різновидів. Але якщо робити розрізнення, я насамперед виділив би державну колаборацію, тобто співпрацю всього державного апарату, як, наприклад, у випадку Франції під час Другої світової війни, а також Протекторату Богемії та Моравії і певною мірою Норвегії. У цих випадках держави не тільки капітулювали перед Німеччиною, але й вирішили припинити боротьбу та співпрацювати зі своїми ворогами. Це, на мою думку, визначальна форма колаборації, яка відкриває шлях до інших різновидів такої співпраці. Якщо органи державної влади показують на власному прикладі, що співпрацювати з ворогом – добре і навіть вигідно, то члени суспільства можуть дійти висновку, що у них немає іншого вибору, окрім як іти на співпрацю. Таким чином колаборація на державному рівні відкриває широкі можливості для інших форм колаборації. Я сказав би, що вона є їхньою основою. Звісно, існує ще багато інших різновидів колаборації, таких як військова, повсякденна та економічна, яка майже не досліджувалася, хоча мала місце практично всюди в окупованій Європі.

Також існують різні рівні колаборації. Якщо розглядати наміри тих, хто вирішив вступити у взаємовідносини з окупантами, можна сказати, що серед них були люди, які справді вірили: така співпраця надзвичайно важлива, і це не лише розумно, а й необхідно для їхнього народу. Наприклад, Відкун Квіслінг з Норвегії справді вірив у певну модель націонал-соціалізму. Крім того, існувала тактична колаборація, яка мала місце тоді, коли деякі політичні діячі були не надто схильні до співпраці з окупантами, але вважали, що у них немає іншого вибору. Так було, наприклад, у випадку з Філіппом Петеном у Франції. Тактична колаборація може передбачати низку підходів до взаємодії з окупантом. Були люди, які співпрацювали з ворогом, але водночас підтримували зв’язки з підпіллям або принаймні переслідували власні приховані цілі, як, приміром, чеська влада у Протектораті Богемії та Моравії до 1941 року. Спочатку вона лише вдавала, що лояльна до окупантів, але потім була змушена припинити свою подвійну гру. Зрештою, є так звана нейтральна, або повсякденна, колаборація – саме такий підхід обирають звичайні люди в більшості ситуацій під час війни. Наприклад, це люди, які змушені працювати на окупантів, щоб заробляти гроші для своїх сімей. Таким чином вони вступають у співпрацю з ворогом. Під час нацистської окупації кожен був змушений прийняти певні елементи чужого панування, щоб просто вижити, навіть якщо він не був прихильником Німеччини. Це і є нейтральна колаборація.

«З появою сучасної національної свідомості кожна людина стала зобов’язана виявляти повну та беззастережну відданість своїй нації»

– Ви пишете, що колаборація невіддільна від поширення національної свідомості, як без релігії не було б єресі. Якою мірою сприйняття колаборації залежало від пануючої в соціумі концепції суверенітету й національної свідомості?

– Я вважаю, що ці явища тісно пов’язані між собою. У своїй книзі я намагався з’ясувати, чому концепція колаборації стала очевидною лише під час Другої світової війни, і дійшов висновку, що це було пов’язано із зародженням сучасної національної самосвідомості. Як відомо, це був тривалий процес. Він розпочався наприкінці XVIII століття в Західній Європі, а потім поширився на решту Європи та інші континенти. Зрештою, ми всі вважаємо, або принаймні люди в Європі під час Другої світової війни вважали, що вони підпорядковуються своїм націям і мають перед ними особливі зобов’язання. Польський політик-націоналіст Роман Дмовський дуже влучно сформулював цю думку: «Я – поляк, і у мене є польські обов’язки». Це означає, що якщо ти українець, то маєш обов’язки перед українським народом, якщо німець – то маєш свої німецькі обов’язки. Тобто твій народ може очікувати від тебе повної лояльності, оскільки ти є українцем, поляком, німцем тощо. До появи сучасної національної свідомості ситуація була іншою. Що тоді мало значення? Можливо, у ранньомодерній Європі, скажімо, у XVII столітті, лояльності до нації не існувало, бо «нація» означала щось інше. Значення мала відданість королю чи королеві, а також вірі – католицькій, протестантській тощо. Нація відігравала іншу роль; до її складу входили лише дворяни, як це було в Речі Посполитій. Інші соціальні верстви були виключені з цієї спільноти, і ніхто не очікував від них лояльності. З появою сучасної національної свідомості все змінилося. Кожна людина стала зобов’язана виявляти повну та беззастережну відданість своїй нації.

– У кількох випадках Ви проводите паралелі поміж зрадою батьківщини та подружньою зрадою чоловіків. Один із промовистих прикладів – норвезький політик Відкун Квіслінг. Якою мірою на індивідуальному рівні схильність чоловіка до подружньої зради могла також означати, що він із більшою ймовірністю піде на колаборацію із завойовником?

– Я не дуже вірю в таку схильність. Це радше модель, на основі якої я намагаюся пояснити інтерсуб’єктивний характер колаборації, адже невірність також є інтерсуб’єктивною. Її можна визначити по-різному. Що означає, чи є хтось вірним своєму чоловікові/дружині, чи ні? Однак якщо розглядати окремі історичні випадки, то важко знайти взаємозв’язок між подружньою невірністю і національною зрадою. Наприклад, Юзеф Пілсудський був не надто хорошим чоловіком; у нього було три дружини, і він не був їм повністю вірним. Подібною була поведінка Мустафи Кемаля Ататюрка з Туреччини. Але обидва вони були дуже віддані своїм державам. Тож Квіслінг – це скоріше виняток із правила, оскільки він мав своєрідне уявлення про себе. Він вірив, що є великою людиною і що його покликання – стати героєм.

«Співпраця з нацистською Німеччиною розглядалася як легітимна стратегія здобуття незалежності України» 

– Як можна потрактувати випадки колаборації з нацистською Німеччиною народів, які доти не мали власної держави? Промовистим прикладом тут є окремі українські політичні актори, як-от ОУН. У 1939 році в західних областях України члени КПЗУ могли трактувати взаємодію з радянською владою частиною власної політичної візії, тоді як члени ОУН – зрадою. Чи існують якісь об’єктивні критерії означення колаборації у бездержавних народів, зважаючи на цей мультиперспективний релятивізм?

– Це дуже складно, але по суті тісно пов’язано з уявленням про колаборацію як зраду власної нації. Саме народ виносить судження про те, чи є хтось лояльним, чи ні. Це означає, що для бездержавних народів більш важливо, щоб їх сприймали як лояльних члени власної національної спільноти, а не правляча держава. Українці до та під час Другої світової війни є яскравим прикладом цього. Давайте розглянемо Другу Річ Посполиту, в якій українці складали близько 18 % населення. Українці становили меншину, але не вважали себе повноправними громадянами цієї держави. Польська держава ставилася до них не надто прихильно. Вона їх дискримінувала, а іноді навіть переслідувала. 

Тож українська меншина, або принаймні її частина, з радістю сприйняла розпад Польської держави й вирішила співпрацювати з радянською владою; інші ж українці пішли в підпілля і боролися проти радянського панування. Але напевно дуже небагато людей мріяли про відновлення Польської держави в Західній Україні, оскільки не відчували обов’язку бути лояльними до держави, яка була їм чужою. Після 1944 року подібна ситуація повторилася в умовах радянської влади. Звісно, частина українців стала лояльними громадянами Радянського Союзу. Але для багатьох інших Радянський Союз був лише чужою імперією, яка панувала в цій частині Європи, і їм не залишалося нічого іншого, як чекати й спостерігати, що ж станеться. Таким чином, деякі покоління були змушені співпрацювати з Радянським Союзом, але це не означає, що вони обов’язково вірили в усю радянську ідеологію. Так само було й у випадку з поляками під час поділів Польщі. Звісно, деякі поляки співпрацювали з російською, австро-угорською чи німецькою владою, але вони насамперед відчували себе поляками. Я б ризикнув припустити, що вони відчували обов’язок бути лояльними передусім до своєї власної нації.

– Зважаючи на те, що чимало українців не вважали СРСР за свою «батьківщину», чи можна трактувати їхню співпрацю з нацистським окупаційним режимом як колаборацію?

– Це залежить від точки зору. З погляду радянської держави ті українці, які, наприклад, служили в німецьких підрозділах, були винні у колабораційній діяльності. Але з української точки зору, з точки зору українських патріотів це було не так. Я навіть наважився б стверджувати, що співпраця з нацистською Німеччиною розглядалася як легітимна стратегія здобуття незалежності України. І, звісно, це було частково помилкове припущення. Українські націоналісти, такі як Степан Бандера та Андрій Мельник, вірили, що нацистська Німеччина допоможе їм побудувати Українську державу, але цього не сталося. Німці використовували українців і створили українські військові підрозділи та українську поліцію, але вони не запропонували українському народу власної держави. Це свідчить про ще одну дуже важливу особливість колаборації: у кожному випадку окупант має більше влади, ніж окуповане суспільство, і володіє засобами для реалізації своїх планів. У таких відносинах саме окупант завжди вирішує, що має робити інша сторона.

«Практично в кожній країні, окупованій нацистською Німеччиною, місцеві жителі та інституції тією чи іншою мірою співпрацювали з нацистами у переслідуванні єврейських громад»

– В історіографії Голокосту подекуди визначають функціональні виміри колаборації: коли вона трактується не стільки «зрадою», як функціональною допомогою в реалізації геноциду й інших воєнних злочинів, що чинилися нацистським режимом на окупованих територіях. Як Ви трактуєте цей підхід?

– Це напевно найскладніше питання, пов’язане з колаборацією, і воно має два виміри. Перший стосується співпраці ненімецьких акторів – поляків, українців, литовців, латвійців, членів французької поліції тощо. Це складне питання, оскільки практично в кожній країні, окупованій нацистською Німеччиною, місцеві жителі та інституції тією чи іншою мірою співпрацювали з нацистами у переслідуванні єврейських громад. Така співпраця могла виявлятися у вигляді допомоги поліції, участі в погромах, доносах або таких практиках, як польське явище szmalcownictwo [1]. Однак ці форми співпраці, як правило, не сприймалися поляками, українцями, французами, латвійцями та іншими народами як прояви національної зради. Окуповані суспільства давали зелене світло такому співробітництву з окупантами. Це можна бачити навіть у післявоєнних виправданнях: наприклад, керівник французької поліції часів режиму Віші Рене Буске, який був відповідальним за переслідування євреїв, стверджував, що не відчуває себе винним, оскільки намагався захистити французьких громадян, відправляючи до німецьких концтаборів та таборів смерті лише іноземних євреїв. Іншими словами, він зосередився виключно на громадянах Франції і стверджував, що його обов’язок – захищати й рятувати їх.

Другий вимір, мабуть, ще складніший. Він стосується співпраці євреїв з нацистами, яка мала місце в гетто. Навіть у концентраційних таборах завжди були групи жертв, яких злочинці використовували для вбивств інших євреїв. Я думаю, що з сьогоднішньої перспективи про це дуже важко судити, адже ми перебуваємо в більш-менш безпечних умовах і не стикаємося з такими дилемами. Однак у єврейських джерелах є чимало свідчень про те, що в той час інші євреї вважали цих людей колаборантами. Наприклад, людей, які служили в єврейській поліції Варшавського гетто, інші євреї у Варшаві вважали зрадниками – дуже небезпечними зрадниками. З сьогоднішньої перспективи можна сказати, що ми розуміємо, чому хтось вирішив співпрацювати з нацистами – просто щоб вижити або допомогти своїй родині. Але у той час інші євреї не були такими милосердними у своїх судженнях.

– Існує точка зору, що покарання за зраду «своїх» є еволюційно зумовленим механізмом виживання будь-яких колективів. Тому покарання «зрадників» є певною мірою природним процесом, що не потребує вишуканих політичних стратегій. У цьому контексті важливіша не так зрада «своїх», як ставлення під час окупації до умовного «Іншого» – розмаїтих груп, що зазнають іншування в соціумі. Саме ці групи людей зазвичай перебувають у найбільшій групі ризику, коли йдеться про насильство під час війни. Який понятійний апарат здатен пояснити співучасть у масових злочинах проти «Іншого» (зокрема євреїв, ромів, представників ЛГБТК+ спільноти тощо) під час нацистської окупації? Як краще протидіяти подібним ризикам сьогодні?

– Моя книга не є політологічним дослідженням. Я можу запропонувати лише деякі міркування, які стосуються суспільства. На мою думку, колаборація під час Другої світової війни виявила слабкість громадянських суспільств. Під час війни громадянські суспільства не були захищені від тиску з боку окупаційних сил. Як наслідок, меншини та групи ризику – насамперед євреї, а також роми – стали жертвами, оскільки їх було виключено з цих суспільств. По суті, громадянські суспільства не вижили. Вижили лише етнічні спільноти та етнічні групи. Тому я вважаю, що сьогодні ми повинні захищати наші громадянські суспільства. Перш за все, потрібно уникати виключення будь-кого з нашого суспільства на тій підставі, що ці люди не належать до «нас» і сприймаються як чужі. Це дуже небезпечно, адже в складних обставинах – під іноземною окупацією чи іноземним пануванням – такі меншини можуть стати об’єктом переслідувань набагато легше, ніж групи, захищені узами національної солідарності. Я вважаю, що ми повинні демонструвати свою лояльність до суспільства в цілому і до всіх його членів.

«Використовуючи термін «колаборація», ви накладаєте на політичний ландшафт моральну карту»

– Останній підрозділ польського видання Вашої книги – всього близько двох сторінок – присвячений російській агресії, російсько-українській війні та прикладам колаборації. У своїй книзі Ви докладно описуєте взаємозв’язок між політикою окупантів, ціною та наслідками колаборації, а також готовністю чи схильністю місцевого населення до співпраці. Минуло кілька років відтоді, як Ви закінчили писати книгу. Чи змінилося щось у Вашому трактуванні? Чи російська агресія та російсько-українська війна спонукали Вас переглянути або скоригувати якісь із висновків щодо цих питань?

– Я б сказав, не надто. Я дуже радий, що росіянам не вдалося використати колаборацію як основний інструмент для підкорення України. Вони, безперечно, намагалися. Перші дні повномасштабної війни показали, що вони намагалися створити в Україні колабораціоністський уряд, усунути Зеленського і встановити в Києві проросійський режим. На щастя, цього не сталося. Звісно, вони залучили чимало колаборантів на окупованих територіях України. Цього можна було очікувати, адже саме так зазвичай чинять окупаційні сили. Але що мені видається особливо цікавим у цій війні, так це те, що Україна – це нація, яка складається як з україномовних, так і з російськомовних громад, і попри ці відмінності існує спільна лояльність до держави. Можливо, це свідчить про те, що колаборація пов’язана не стільки з етнічними зв’язками, скільки з політичними. Це свідчить також про те, що сьогодні громадянська лояльність може бути не менш важливою, ніж етнічна. Я не знаю, чи це унікальний приклад у світі, але, можливо, це відображає більш масштабну трансформацію, яка зараз відбувається. Дуже цікаво, як це розвиватиметься надалі – не лише в Україні, а й в інших країнах.

–  Чи має поняття «колаборація» пояснювальний потенціал і загалом наукову цінність у сьогоденні? Чи йдеться радше про її належність до дискурсу оціночних суджень та моральних імперативів?

– Поняття «колаборація» має, скажімо так, сильне моральне значення або потенціал. Принаймні у польській, українській, чеській та інших слов’янських мовах, наскільки мені відомо, якщо когось назвати колаборантом, це вважається серйозною образою. Це означає, як зазначив один історик, що, використовуючи термін «колаборація», ви накладаєте на політичний ландшафт моральну карту. Таким чином ви просто розділяєте людей на дві групи – лояльних (що є правильним) і зрадників. І, звісно, цим поняттям можна зловживати. В історії було чимало випадків зловживання терміном «колаборація». Наприклад, після Другої світової війни в Польщі членів польського підпілля звинувачували в «колаборації» з Німеччиною не тільки для того, щоб покарати, а насамперед щоб дискредитувати їх в очах суспільства. Це можна порівняти з підходом радянської влади до українського національного руху після Другої світової війни.

Отже, слід бути обережними, використовуючи це поняття. Є історики, які взагалі не застосовують термін «колаборація», аргументуючи це тим, що він має занадто сильний політичний підтекст, і натомість намагаються розглянути питання співпраці з ворогом в інших понятійних параметрах – не обов’язково використовуючи цей термін безпосередньо, а розкриваючи контекст і підходячи до явища більш описово, щоб знайти доречніші концепції та формулювання. Я вважаю, що в контексті Центральної та Східної Європи такий підхід іноді може здаватися штучним, оскільки термін «колаборація» вже існує і широко використовується в суспільстві. Тому у своїй книзі я радше намагався показати, що цей термін має свої обмеження і що не кожна форма взаємодії з ворогом була чи є колаборацією. Навіть коли ми говоримо про колаборацію в прямому значенні цього слова, слід завжди пам’ятати, що це явище мало і досі має багато різних відтінків, контекстів та обставин. Не можна всі випадки колаборації відносити до однієї категорії: як ми кажемо в Польщі, не можна кидати все в один мішок.

Розмовляв Петро Долганов. 

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватного архіву автора.