Цього року минає вісімдесят п’ята річниця створення львівського гетто, табору Шталаг 328 — місця утримання для радянських та інших військовополонених, та Янівського табору. Всі три простори досі є викликом для Львова в плані меморіалізації, є складними у своїй історії та (не)пам’яті про них.
Але пам’ять про львівського гетто бодай трохи рятує пам’ятник на проспекті Чорновола та простір Синагог в старій частині міста. Територія Шталагу 328, яку львів’яни називають Цитаделлю, є на сьогодні простором у самому центрі міста, де в колишніх казармах зараз розташовано офіси, а в одній з чотирьох веж Цитаделі, де тримали військовополонених, — п’ятизірковий готель. Про минуле цього простору як табору зазвичай згадують, покладаючи квіти біля символічного хреста та використовуючи історію шталагу як аргумент у бізнесово-земельних суперечках між мерією та власниками і претендентами на власність на цьому клаптику в центрі Львова. А от територія Янівського табору досі залишається терра інкогніта для більшості львів’ян.
Янівський табір, який діяв у Львові з 1941 по 1944 роки, було розташовано в межах міста, займав велику площу, був зоною екстремального насильства для десятків тисяч ув’язнених. На його території загинуло близько 80 тисяч людей. Він став одним з просторів остаточного вирішення єврейського питання за нацистської окупації. Одночасно він виконував функції трудового, пересильного та екстермінаційного табору. Міський та залізничний транспорт, який використовували для табірної логістики, масштаб примусових робіт, які виконували ув’язнені, на підприємствах і в місті, кількість загиблих — все це зробило цей табір видимим навіть для тих, хто ніколи не бував на вулиці Янівській під час війни.
Але після війни населення Львова кардинально змінюється, і свідки історії табору вивозять ці травми з собою, а нові містяни привозять до Львова свої рани та історії, що робить пам’ять про Янівський табір не-своєю для нових львів’ян. На відміну від інших таборів примусової праці та смерті, Янівський не стає музеєм. Частину табору перетворюють на радянську в’язницю, решту території забудовують, простір перекроюють, а історія війни та окупації пишеться за новими правилами.
Що і як можна було говорити про Янівський табір в часи СРСР добре видно з документального короткометражного фільму «Вісім тактів забутої музики», який зняли на Укркінохроніці за сценарієм Ігоря Малишевського у 1982 році. Сюжет цієї короткометражки розгортається навколо фотографії табірного оркестру, а головною героїнею стане «загадкова» мелодія, яку намагатимуться згадати колишні ув’язнені. І там є все, про що можна було згадувати в радянському кіно, коли йшлося про війну: фашисти, розповідь про вбивства, радянські громадяни різних національностей, що вижили, цікавий сюжет про ноти та дуже емоційна історія, що запам’ятовується. Є також розкішні кадри сьогоднішнього проспекту Свободи та фотографії часів нацистської окупації Львова. Стрічка отримала декілька призів на міжнародних фестивалях, і є у відкритому доступі на ютубі.
Проте за всі двадцять хвилин перегляду цього короткометражного кіно так і не вдалось побачити жодного кадру з простору. Навіть натяку нема на те, як територія колишнього табору виглядала на момент створення фільму. Не згадується навіть вулиця Шевченка як нова назва Янівської, щоби допитливий глядач міг піти та роздивитись. І саме з такою напів пам’яттю та розривом між історією і простором ми увійшли у незалежність.
Чи не вперше з простором колишнього Янівського табору починають працювати у 1990-х, коли в урочищі Піски, одному з місць масових розстрілів за Янівським табором, з’являється пам’ятний знак. Того ж року відкрили табличку на станції Клепарів, звідки тисячі євреїв відправили на вірну смерть до Белжеця та Майданека. У 2010 році в рамках міжнародного конкурсу архітектурних проєктів з’являється переможець, а разом з ним і надія на створення меморіального парку «Янівський концтабір», проте проєкт досі не реалізували. А 2018-й запам’ятався як рік «Lwów, לעמבערג, Львів, Lemberg’43: Місто, яке (не)пережило» — низки меморіальних заходів до 75-ої річниці ліквідації гетто та Янівського концтабору у Львові. Саме в рамках цієї програми відбувся меморіальний концерт в урочищі Піски, а простір збагатився на ще один меморіальний об’єкт — зупинку «Янівський концтабір» на вулиці Омеляна Ковча, яка підкаже, де шукати меморіальний знак в урочищі Піски.
Паралельно до просторових змін, відбувалось повернення історії про табір до сучасних мешканців. Все доступнішими ставали спогади та мемуари тих, хто пережив Другу світову у Львові, де час від часу згадується Янівський табір. А історія про загадкову мелодію табірного оркестру перекочувала до книги «Танго смерті» Юрія Винничука й опинилась десь між батярами та мармулядами, і в такому ж контексті вийшла на сцени львівських театрів.
Проте проблему розриву між історією та пам’яттю з одного боку, та простором — з іншого, подолати не вдалось. Не знаю, наскільки локально тему нацистської окупації вивчають у львівських школах, в мої шкільні роки за старою радянською традицією вивчали радше глобально, без виходу в простір. І судячи з відсутності шкільних груп на локаціях, які пов’язані з історією Другої світової у Львові, ситуація не змінилась. А частина експозиції в музеї «Територія терору», присвячена Янівському табору, розкаже історію, проте знову без розуміння, де саме цей табір був.
Для мене дуже помічною стала книга американського історика Вайтмана Вейда Беорна «Поміж дротами: Янівський табір і Голокост у Львові», яка нещодавно побачила світ. Ця праця стала чи не першою цілісною монографією про історію табору, але для мене вона стала першою книгою, де історію нарешті одягли на простір. У своїх розмовах навколо книги (одна з розмов Вайтман-Долганов публікувалась на сторінках України Модерної) Вайтман часто говорить про важливість ландшафту та просторового методу у вивченні історії. Це той метод, якого мені дуже бракує в українській історіографії та в шкільних та університетських програмах.
Зараз Вайтман працює над трьох вимірною моделлю території табору, яку створює на основі спогадів ув’язнених, свідчень персоналу табору, які вони давали під час судового процесу в Штутгарті, мап Львова, аерофотозйомки 1944 року та досвіду власних прогулянок доступним простором. І якщо за віртуальний простір колишнього Янівського табору я можу бути спокійна, то реальний простір, його відсутність у свідомості більшості львів’ян, і як історія цього табору вписується у наратив європейської історії Другої світової війни, залишаються викликом і вимагають більших зусиль та уваги.
Проте кожного разу, коли я опиняюсь на кінцевій зупинці трамваю №7, на вулиці Тараса Шевченка, вулиці Омеляна Ковча чи на іншій території дотичній до історії Янівського табору, я починаю змагатись з власними сумнівами та шукати відповіді на два питання. Чи не запізно? Чи на часі? І поки я розмовляю сама із собою, Янівський цвинтар потрохи просувається на Піски, стає місцем вічного спокою для сучасних львів’ян, а тему Другої світової війни на території діючої в’язниці давно замінила сучасна, російсько-українська, адже на території колонії утримують військовополонених. Тож що скажете, чи на часі? Чи не запізно?
