Транскрипти серії вебінарів «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту». Вебінар 3. «Насильство» (20.05.2025 р.)

Талі Нейтс. Вступне слово

Мене звати Талі Нейтс, я засновниця та директорка Йоганнесбурзького центру досліджень Голокосту та геноцидів. Це третій із шести вебінарів на тему «Іншування, окупація, насильство та заперечення: зв’язки між минулим і сучасністю. Історичні аналогії та презентизм у вивченні Голокосту», проведення яких стало можливим завдяки грантовій підтримці Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту (IHRA) у партнерстві з Йоганнесбурзьким центром досліджень Голокосту та геноцидів, Австрійською службою за кордоном, міждисциплінарним журналом «Східноєвропейські дослідження Голокосту», рубрикою «Подолання минулого» на сайті міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» та Центрально-Європейським університетом.

Тема сьогоднішнього вебінару стосується насильства. Перша спікерка представляє партнерську організацію у цій серії вебінарів – Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». Інна Каленська, операційна директорка центру, розповість про Бабин Яр як місце насильства. Також з нами присутні експерти з Німеччини та Угорщини, а саме професор Кай Струве, який говоритиме про радянську пропаганду, пам’ять про Голокост та український націоналізм – формування західного сприйняття з часів холодної війни до сьогодення, професорка Ільдіко Барна, яка висвітлить тему відстеження ескалації насильства від мови до звірств (на основі свідчень, наукових досліджень і штучного інтелекту), та професор Андраш Пап, котрий поділиться своїми дослідженнями права як інструменту ідентифікації, класифікації, іншування та знищення (на прикладі угорського законодавства часів Голокосту).

Інна Каленська. Бабин Яр як місце насильства

Бабин Яр – це місце масових убивств, розташоване в центрі Києва, яке є символом Голокосту від куль [1]. Нацисти намагалися приховати всю інформацію, що стосувалася їхніх злочинів у Бабиному Яру, а пізніше радянська влада замовчувала правду з ідеологічних міркувань, спотворюючи відомості про те, що відбулося. І сьогодні наша місія – повернути цю пам’ять із забуття, повернути повністю і правдиво, зробивши її відомою для всього світу.

У 2020–2021 роках наша організація відкрила декілька символічних об’єктів на території Бабиного Яру. Це перша частина меморіального комплексу, яка включає аудіовізуальну інсталяцію «Дзеркальне поле», а також динамічну будівлю – символічну синагогу «Місце для роздумів». Синагога побудована у вигляді книги і нагадує нам про синагоги на заході України, які були спалені нацистами під час окупації цих територій. Наступні об’єкти – «Кристалічна стіна плачу» авторства мисткині Марини Абрамович, а також серія пам’ятників «Погляд у минуле». Якщо подивитися крізь монокуляр, то можна побачити світлини Йоганнеса Геле – німецького фотографа, який зафіксував усі звірства, скоєні нацистами на території Бабиного Яру. А об’єкти-пам’ятники з його фотографій розташовані точно в тих місцях, де їх зазнимкував Геле. Будівництво ще одного об’єкта, Курганного павільйону, наразі призупинено через війну – у ньому мала бути розміщена деталізована історична модель Бабиного Яру. Упродовж двох років ми проводили глибоке дослідження і після його завершення вперше змогли представити дуже точну 3D-модель території Бабиного Яру, якою вона була у той час.

З 2022 року нашим основним завданням є збереження культурної і документальної спадщини українського та єврейського народів, а також турбота про меморіальні об’єкти та територію Бабиного Яру. Оскільки Україна перебуває в стані повномасштабної війни, все більше людей звертаються до минулого. Вони хочуть більше дізнатися про своє коріння, про дідів і прадідів, хочуть зрозуміти, як функціонує зло і як воно повторюється. Адже історія для нас – це інструмент, і ми вважаємо, що вивчаючи минуле, а особливо патерни насильства та дискримінації, ми стаємо краще підготовленими для їхнього виявлення в сьогоденні. Тому що зло завжди намагається стерти, піддати забуттю, знищити імена, історії, сенси. Документуючи, пам’ятаючи, ділячись інформацією, ми можемо протистояти цьому, тож цифрові інструменти, особливо у наш час, є не лише корисними, а й надзвичайно необхідними.

Саме тому оцифрування – одна з основних сфер нашої діяльності, і з 2020 року наша команда проводить масштабне оцифрування документів у різних регіонах України. На сьогоднішній день ми зберегли й оцифрували понад 7 млн документів, зробивши їх загальнодоступними. Наша мета – оцифрувати близько 20 млн документів протягом наступних чотирьох–п’яти років. Це важливо з багатьох причин, перш за все для того, щоб забезпечити доступ до документів з будь-якої точки світу, уможлививши науковий діалог, а також зв’язок, що має особливе значення для нащадків жертв Бабиного Яру, які розкидані по всьому світу. Також це важливо для дослідників і журналістів, які працюють з архівними документами. Документи, з якими ми працюємо, дуже крихкі, багато з них з часом вицвітають, до того ж нинішня війна несе ризик їхнього фізичного знищення. Тому оцифрування – це єдиний і найкращий спосіб захистити ці документи і зробити так, щоб історія не була знищена.

Наступний проєкт, реалізація якого запланована на четвертий квартал 2025 року і над якими ми уже працюємо – це база даних з можливістю пошуку на основі онлайн-архіву нашого меморіального центру. Структура нашого онлайн-архіву нагадує структуру національного архівного фонду: архів складається з колекцій або фондів, далі йдуть описи, а потім – справи. На основі цифрових копій буде створено базу даних з можливістю пошуку, щоб зробити документи більш доступними. Буде додано пошук документів за різними параметрами, такими як прізвище або ім’я певної особи, місто проживання, адреса, рік народження або смерті тощо.

Минулого року ми отримали грантове фінансування від Міжнародного альянсу пам’яті жертв Голокосту на проєкт «Імена», який також є серед наших пріоритетів. Цей проєкт має на меті повернути із забуття імена та біографії жертв, допомогти їхнім нащадкам зберегти пам’ять про своїх рідних, а також дати реальне уявлення про масштаби трагедії. Це довготривала робота з ідентифікації та перевірки імен жертв Голокосту, вбитих у Бабиному Яру. Кожне знайдене ім’я для нас – це акт відновлення справедливості, тому що йдеться про подолання нацистської ідеології і радянського замовчування. Завдяки цьому гранту наша наукова команда змогла розробити комплексний методологічний посібник, який містить стратегії виявлення, аналізу та роботи з різними видами архівних матеріалів для ідентифікації і встановлення імен жертв. Трохи пізніше посібник буде розміщений у вільному доступі на нашому сайті, а також опублікований у вигляді окремого видання. Крім того, ми провели низку робітень для студентів, аспірантів та дослідників у Києві, щоб посилити їхні професійні компетенції у цій сфері.

Використовуючи наш досвід, ми розробили мартиролог жертв російсько-української війни, який називається «Закриті очі». Цей проєкт має на меті сформувати мартиролог жертв російсько-української війни з числа цивільних осіб та розповісти світові про немислимий геноцид українців у ХХІ столітті. Йдеться про те, що ми всі є громадянами України і відчуваємо спільний обов’язок закарбувати імена невинних жертв у нашій колективній пам’яті. Звісно, основний напрямок нашої діяльності – це Бабин Яр, Голокост ХХ століття, але ми працюємо також і над цим проєктом, тому що він важливий для нашої команди.

Також ми активно займаємося виставковою діяльністю як офлайн, так і онлайн, тому що виставки дозволяють порушувати питання не тільки про пам’ять, а й про рефлексію, і наша мета – не лише представити певні факти, а створити простір для роздумів, почуттів, людського взаємозв’язку. Навіть перебуваючи в жахливих умовах війни, ми віримо, що дуже важливо, щоб люди йшли від нас з надією в серці і з відчуттям того, що по той бік смерті є життя. І ми хочемо, щоб відвідувачі наших виставок знали не тільки про те, як люди помирали, але й про те, як вони жили, бо за кожною історією стоїть людина, яка жила, любила, мала певні бажання, і ця сторона також заслуговує бути висвітленою. Сьогодні, коли Україна та її народ знову стали об’єктом насильства, показувати на виставках таку перспективу особливо важливо.

Багато наших виставок створено на основі архівних матеріалів і документів із нашої колекції. За останні роки ми зібрали понад 12 000 цифрових копій фотографій, з яких понад 6 000 – оригінали. Також у нас найбільша колекція унікальних предметів – як пам’яткових, так і побутових. Незабаром ми розпочнемо 3D-сканування, щоб представити їх на нашому сайті як окрему колекцію для дослідників та людей, які цікавляться цією тематикою.

Також ми видаємо журнал «Східноєвропейські дослідження Голокосту», і це дуже важлива частина нашої роботи, тому що журнал став відомою у світі платформою для видавців та дослідників, які можуть публікувати свої статті і доповіді на тему Голокосту. Так, у першому кварталі 2025 року журнал було завантажено понад 12 000 разів. Це важливий напрям, який уможливлює багатокультурний міжнародний діалог. Зокрема, журнал досить популярний у США, тому ми робимо все можливе для повноцінного функціонування платформи. Бабин Яр – це місце насильства, але зараз це також місце опору, досліджень, постійного пошуку та вшанування пам’яті за допомогою різних інструментів. Тож наша робота стосується не лише минулого – вона спрямована на розширення можливостей у сьогоденні і намагання захистити наше майбутнє.

Кай Струве. Радянська пропаганда, пам’ять про Голокост та український націоналізм: формування західного сприйняття з часів холодної війни до сьогодення

Володимир Путін виправдовував напад на Україну в лютому 2022 року, стверджуючи серед іншого, що в Україні нібито править «нацистський режим», і з того часу «нацистське правління» в Україні стало центральним мотивом російської пропаганди для виправдання війни і мобілізації населення для участі у ній. Звинувачення в тому, що Україною керують або керували «нацисти» – винахід не новий і сягає корінням до радянського пропагандистського образу «українського націоналізму» як фашистського ворога Радянського Союзу. Радянський образ українського націоналізму як ворога базувався на ідеї про те, що він управляється ворожими зовнішніми силами, не має реального підґрунтя серед українського народу і є різновидом фашизму. Втім, подібні уявлення про український націоналізм як близький до фашизму існують і серед західної громадськості. Це було особливо помітно у 2013–2014 роках, під час і після Євромайдану, коли події в Україні подавалися як організовані «радикальними правими силами» і як своєрідний «фашистський переворот», і така інтерпретація набула значного поширення у світі.

У центрі нинішнього російського образу ворога і подібних поглядів на Заході перебувають «бандерівці» – послідовники Степана Бандери, а також їхня роль у Другій світовій війні. Тож пропоную розглянути основні мотиви російської пропаганди, які ґрунтуються на радянському образі ворога і мають певний резонанс серед міжнародної громадськості. Термін «бандерівці» стосується Степана Бандери (1909–1959), лідера найбільш впливової частини Організації українських націоналістів (ОУН), який обіймав цю посаду з 1940 року. Радянський образ ворога зображував бандерівців переважно як жорстоких німецьких приспішників і карателів під час німецької окупації українських територій у Другій світовій війні, які підтримували націонал-соціалістичну Німеччину через те, що також поділяли фашистську ідеологію. 

До того ж, відмінності між ОУН та іншими політичними силами, а також місцевою адміністрацією чи поліцейськими підрозділами на німецькій службі під час окупації України у Другій світовій війні в радянських повідомленнях зазвичай ігнорувалися або ретушувалися. І це стосується не лише радянського і російського наративів – подібні неправильні тлумачення чи помилки можна знайти в багатьох західних публікаціях другої половини ХХ століття, а також і пізніше. Ототожнення бандерівців з місцевою адміністрацією, поліцією та українськими поліцейськими підрозділами, які брали участь у Голокості й інших злочинах, скоєних під час німецької окупації, є основною причиною такого проблематичного сприйняття і помилкових висновків.

Організація українських націоналістів була заснована у 1929 році і впродовж наступного десятиліття вела підпільну боротьбу за незалежну Українську державу на переважно українських етнічних територіях Південно-Східної Польщі. У вересні 1939 року вона підтримала напад Німеччини на Польщу, щоб таким чином отримати можливість створити Українську державу. Але цього не сталося через пакт Гітлера-Сталіна, коли Німеччина замість того, щоб підтримати створення Української держави, погодилася на те, що східні частини Польщі будуть окуповані Радянським Союзом. Багато членів ОУН та інших політично активних українців тоді втекли на території, окуповані німцями. Проте в той же час підпільні структури залишалися на радянських територіях.

У 1940 році ОУН розкололася і Степан Бандера взяв на себе керівництво тією частиною, яка згодом стала найбільш впливовою українською організацією часів німецької окупації. ОУН під проводом Бандери, як і інші українські організації, підтримала напад Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року. Але причиною цього була не прихильність до фашистської ідеології, а прагнення державного будівництва. Відразу після німецької окупації головного міста Західної України Львова 30 червня 1941 року заступник Бандери Ярослав Стецько проголосив створення Української держави й призначив український уряд. Це було зроблено всупереч волі німців. Коли ж Бандера та Стецько відмовилися відкликати цей акт, через кілька днів їх заарештували, відвезли до Берліна і звільнили лише восени 1944 року.

Але, незважаючи на цей арешт, співпраця між ОУН (б) та німцями не закінчилася одразу, продовжуючись у різних формах ще до серпня–вересня 1941 року. Проте з осені 1941 року вона припинилася. Було заарештовано велику кількість активних членів ОУН. Ще до того німці почали витісняти членів ОУН із місцевих адміністрацій і перш за все з місцевих станиць, які виконували роль своєрідних поліцейських підрозділів. З вищезазначеного очевидно, що образ бандерівців як типових німецьких колаборантів, який фігурує в радянській та російській пропаганді і до певної міри у західному сприйнятті, є дуже оманливим. Ці місцеві збройні формування відігравали важливу роль у липні–серпня 1941 року на території окупованої України, переважно західної частини. Вони були створені як підрозділи з поліцейськими функціями в багатьох місцях у перші дні німецької окупації, і спочатку німці погоджувалися на їхнє існування. Зазвичай вони формувалися з підпільних структур ОУН і значною мірою нею ж і контролювалися.

Але вже з серпня й у вересні 1941 року німецькі поліцейські частини почали поступово розформовувати ці підрозділи і створювати нові поліцейські формування – так звану українську допоміжну поліцію (Ukrainische Hilfspolizei), або шуцманшафт (Schutzmannschaft) у Райхскомісаріаті «Україна». Метою було посилити німецький контроль над місцевою поліцією та зменшити вплив ОУН (б). Повністю досягти цього не вдалося, тому що ОУН також намагалася зберегти своїх людей у цих нових поліцейських структурах на німецькій службі, але тепер вони залишалися там конспіративно, виконуючи певні підпільні функції. Ці поліцейські підрозділи не контролювалися ОУН такою ж мірою, як це було у перші місяці німецької окупації радянських територій.

Хоча прибічники Бандери та ОУН зазнавали дедалі більших переслідувань з боку німців з вересня 1941 року, вони розпочали активну боротьбу проти німецької окупації лише на початку 1943 року. Наприкінці 1942 року ОУН (б) почала формувати партизанські загони у відносно важкодоступній лісовій місцевості Волині. Так зародилася Українська повстанська армія (УПА) – новостворені партизанські загони, які відігравали важливу роль також і в перші повоєнні роки. Коли радянська армія повернулася на західноукраїнські землі у першій половині 1944 року, УПА продовжувала боротися з радянською владою упродовж наступних років. Це було основне завдання УПА. Але свою активну діяльність вона розпочала з нападів на німецькі бази на Волині в лютому 1943 року. І це було фактично єдине угруповання серед усіх українських національних груп чи акторів, яке вело активну військову боротьбу проти німецької окупації. Частина ОУН на чолі з Андрієм Мельником та інші українські групи продовжували співпрацю, намагаючись переконати німців піти на поступки щодо створення Української держави.

Фактично ОУН та УПА відповідальні за здійснення великих злочинів. Але, за деякими винятками, вони скоювали ці злочини не на німецькій службі, як стверджується в пропагандистських матеріалах, а самостійно. Їхнім найбільшим злодіянням були масові вбивства польського населення на Волині у 1943 році, а також в Галичині у 1944 році. Все почалося як частина боротьби проти німців, а потім переросло в напади на польські села, ставши етнічною чисткою територій, які були спірними між українцями та поляками. Під час цих масових убивств загинуло близько 60 тис., а за деякими оцінками – навіть до 100 тис. Поляків [2].

ОУН (б) та УПА також відповідальні за злочини проти євреїв, значна частина яких припала на літо (переважно на липень) 1941 року. Місцеві загони, організовані ОУН, вбивали людей, яких вважали поплічниками радянської влади, таким чином здійснюючи жорстокі розправи або «покарання» тих, хто підтримував владу під час дворічного радянського правління на цих територіях перед приходом німців. Через стереотипний антисемітський образ євреїв як прихильників більшовизму ці загони нападали здебільшого на євреїв. Також вони допомагали німецьким айнзатцгрупам, які одразу після вторгнення на українські території почали розстрілювати євреїв, переважно дорослих чоловіків. Події, які часто описують як погроми, тобто насильницькі напади зі значною спонтанною участю населення, часто були тісно пов’язані з порахунками місцевих озброєних груп з радянськими прибічниками (реальними чи гаданими). Вбивства євреїв також мали місце у контексті масових розправ УПА над польським населенням на Волині та в Галичині (це були переважно євреї, які пережили німецькі розстріли і переховувалися в лісах або в польських селах). Також є деякі свідчення того, що УПА більш систематично намагалася вбивати вцілілих євреїв упродовж кількох тижнів до повернення радянських військ на території, які перебували під її контролем, оскільки продовжувала вважати їх прорадянською силою, загрозливою для себе.

Отже, ОУН (б) та УПА відповідальні за масові злочини в період німецької окупації, але більшість із цих злочинів були скоєні не на німецькій службі – вони скоїли їх самостійно. І, як уже зазначалося, все це чинилося не на підставі спільної ідеології, хоча певна ідейна схожість дійсно спостерігалася. Питання, наскільки ОУН можна вважати фашистською, залишається спірним, але ця організація, безумовно, була частиною праворадикального націоналістичного середовища, яке існувало в більшості європейських країн того часу, тож діяла відповідно до подібних ідей.

Насамкінець декілька тез про те, звідки взялася ідея «бандерівців», прихильників Бандери, як такої собі «квінтесенції» фашистських поплічників німців. У радянському наративі всі аспекти історії українського націоналізму, які не відповідали цьому образу пособників фашистської Німеччини, замовчувалися. На те, що саме «бандерівці» опинилися в центрі уваги, схоже, вплинув і той факт, що це слово було розмовним терміном для позначення УПА та її прихильників, які боролися проти нової радянської окупації. Таким чином, радянська пропаганда використовувала звинувачення в тому, що українські націоналісти були «фашистськими німецькими колаборантами», щоб виправдати жорстоке придушення опору в західних областях України у другій половині 1940-х років. Для багатьох людей у цих регіонах після військової поразки УПА настав час тривалого опору радянській владі, що також підживлювало сформований образ антирадянських повстанців. Це справляло вплив і після розпаду Радянського Союзу, тож багатьом було важко повірити у той факт, що ОУН та УПА справді чинили масові злочини.

У середовищі західної громадськості також сформувалася неоднозначна картина історії українського націоналізму часів Другої світової війни. Як і в радянському образі ворога, українських націоналістів часто зображували як фашистів, ідеологічно мотивованих спільників німців. Місцеві поліцейські підрозділи іноді представлялися як підрозділи ОУН, і водночас міжнародна громадськість не знала про найбільший злочин ОУН, вчинений проти поляків, а також про те, що УПА з 1943 року воювала проти німців. Причини такої ситуації комплексні. Але ключовим фактором тут став тісний взаємозв’язок між поширенням пам’яті про Голокост у другій половині ХХ століття, особливо з 1970-х років, та конфліктами у західних суспільствах щодо відносин з Радянським Союзом і пам’яті про радянські масові злочини, не в останню чергу про Голодомор.

Якщо подивитися на ситуацію в Україні з 1990-х років, то ці радянські образи українського націоналізму і далі слугували інструментом для підтримки імперських цілей Росії проти України. І коли ми говоримо про проблеми пам’яті в Україні, про брак критичного ставлення до злочинів націоналістів під час Другої світової війни й до питань колаборації у цей же період, це слід розуміти також і в цьому контексті інструменталізації пам’яті Росією та її прихильниками проти України. Західна громадськість не усвідомлювала або серйозно не сприймала цей контекст принаймні до 2014 року, а часто і потім, інтерпретуючи його (відповідно до російської пропаганди) як ознаку триваючого фашистського впливу в Україні, що перешкоджало критичному осмисленню злочинів українських націоналістів під час Другої світової війни.

Але тепер стало зрозуміло, що нова війна виникла не через шанування Бандери, ОУН чи УПА в Україні, а через відсутність критичного розгляду радянської історії та радянських масових злочинів у Росії. Метою Путіна є у певному сенсі відновлення Радянського Союзу, і така ситуація стала можливою, тому що в Росії не відбулося справжнього критичного переосмислення масових злочинів і геноцидного характеру радянського режиму.

Ільдіко Барна. Відстеження ескалації насильства – від мови до звірств: аналіз на основі свідчень, наукових досліджень і штучного інтелекту

Наш семінар присвячений темі насильства – поняттю, яке часто асоціюється насамперед з фізичною шкодою. Але насильство не починається із застосування фізичної сили – воно починається набагато раніше, часто непомітно. Тож у своїй доповіді маю на меті розглянути передумови насильства, його обґрунтування і навіть уможливлення за допомогою мови.

Коли ми чуємо ненависницькі лозунги, дегуманізуючі метафори чи усталені стереотипи, ми можемо не одразу розпізнати їх як акти насильства. Але мова відіграє надзвичайно важливу роль у тому, як ми сприймаємо інших. У цьому сенсі насильство – це не лише фізичний акт, а й символічний та дискурсивний процес. Згідно з теорією мовленнєвих актів Дж. Л. Остіна і Дж. Серля, мова є не тільки інструментом передачі інформації, а й різновидом дії. Це означає, що лише говорячи, ми можемо здійснювати дії – навішувати ярлики, принижувати, підбурювати чи намагатися ізолювати.

Цей підхід особливо актуальний, якщо розглядати роль, яку може відігравати мова у підготовці або здійсненні насильства. Перед заподіянням фізичної шкоди часто відбувається зміна в тому, як люди говорять одне про одного. Мова проводить символічні кордони, визначає, хто ми, а хто – вони. Вона може позбавляти людей індивідуальності, використовуючи такі ярлики, як «шкідники», «паразити» чи «вороги народу». Ці форми іншування змінюють реальність. Перед масовим насильством часто спостерігається поступова нормалізація мови ненависті та ексклюзії.

Щоб глибше зрозуміти силу слова і те, як мова перетворюється на дії, а насильство набуває форму, пропоную звернутися до свідчень тих, хто пережив Голокост. Ці свідчення не подають події з відстороненої описової перспективи, а дозволяють подивитися на них очима тих, хто їх пережив, таким чином розкриваючи емоційні, соціальні та мовні виміри насильства. Під час аналізу я використовуватиму матеріали з двох архівів – зібрання протоколів, записаних Угорським національним комітетом допомоги депортованим (відомий як DEGOB), та архіву візуальної історії Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії (VHA). Обидва архіви пропонують різні, але дуже взаємодоповнюючі перспективи. Угорський національний комітет допомоги депортованим опитав майже 5 000 осіб, які вціліли і невдовзі після повернення дали індивідуальні та групові свідчення, в результаті чого було зібрано унікальну колекцію, що налічує понад 3 600 протоколів. Архів візуальної історії Фонду Шоа був заснований Стівеном Спілбергом у 1994 році після зйомок фільму «Список Шиндлера», коли він усвідомив нагальну необхідність зберегти історії тих, хто вижив під час Голокосту. Відтоді архів зібрав майже 55 000 свідчень євреїв, які пережили Голокост, записаних 29 мовами.

Систематичне вбивство угорських євреїв розпочалося в березні 1944 року після німецької окупації Угорщини і проводилося за активної співпраці з угорською владою. Спочатку відбувалася публічна ідентифікація та стигматизація. Євреїв змушували носити жовті зірки. Надалі – концентрація та сегрегація, коли євреїв переміщували у спеціально облаштовані гетто. У період з 15 травня по 9 липня 1944 року приблизно 440 000 євреїв були вивезені з сільської місцевості переважно до табору «Аушвіц-Біркенау». Хоча депортація з Угорщини розпочалася відносно пізно, під час Голокосту вбили 565 000 угорських євреїв.

Однак Голокост в Угорщині почався не з депортації євреїв і навіть не з окупації країни німцями. На відміну від того, як це часто зображується – чи то в результаті історичного спрощення, чи внаслідок намагань перекласти відповідальність виключно на німців, – переслідування почалися набагато раніше, і не лише через антиєврейські закони та укази, але й через повсюдну пропаганду, яка заполонила суспільство і сформувала у багатьох людей відчуття власної правоти. Артур Браун, який народився у 1929 році в Ньїредьгазі, містечку на північному сході Угорщини, і пережив Голокост, розповідає (свідчення записані VHA): «Я завжди кажу, що Голокост почався не в 1942 чи 1944 році – він почався задовго до цього, коли ненависть поширилася серед необізнаних людей або людей, які дуже чутливі до такого впливу».

Відчуття того, що кордони між угорцями та євреями зміщуються, яскраво описує у своїх свідченнях Аніко Френдберг, яка народилася у 1928 році в Дебрецені, великому місті на сході Угорщини в асимільованій єврейській родині: «Ми дійсно не відчували ніякого антисемітизму до 1943 року. А потім у 1944 році раптом ніби світ розвалився […] Несподівано на магазинах з’явилися таблички «Magyar üzlet», що означало «угорський магазин», або «угорський бізнес» – малося на увазі, що євреям тут не раді. […] Тож угорці та євреї раптом розділилися».

Подібний досвід описує Джудіт Чароді, яка народилася у 1927 році в Кішкунгалаші, містечку на південному сході Угорщини, також в асимільованій, здебільшого нерелігійній єврейській родині: «Ми вважали себе частиною угорського суспільства. Ми ніколи ні на мить не допускали, що ми не такі, як усі». Але потім несподівано настало болісне розмежування: «Коли […] німці окупували Угорщину, моя перша думка була про те, що у мене повинні бути якісь фальшиві документи, щоб мати можливість пересуватися і спробувати допомогти своїй сім’ї. У мене була дуже хороша шкільна подруга – ми завжди ходили одна до одної. Вона не була […] єврейкою. Я пішла до неї, щоб попросити про допомогу. А вона відчинила двері і сказала, що не знає мене, і попросила піти. Тож я думаю, що це був перший шок, коли людина, з якою я багато-багато років ходила до школи і з якою ми були дуже хорошими друзями, раптом сказала мені, що вона мене не знає».

Протоколи DEGOB додають важливу інформацію для нашого розуміння ситуації, оскільки вони були записані всього через кілька тижнів або місяців після звільнення. У них задокументовані неймовірні страждання, але зараз я хочу зосередитися не на цьому. Натомість я хочу звернути увагу на те, що повторюється в багатьох розповідях – на суцільну байдужість оточуючого суспільства. Знову й знову ті, хто вижив, описують, як їхні сусіди-неєвреї мовчки або навіть зі схваленням спостерігали, як їх позбавляли прав, спустошували їхні домівки, а їх самих та їхні сім’ї вивозили. З протоколів зрозуміло, що відсутність відкритої агресії не означає наявності відповідальності, і таке тихе уникнення взаємопідтримки також сприяє нормалізації ненормальності та переслідувань.

Антисемітизм, який зробив можливим переслідування під час Голокосту, після війни нікуди не зник, а набув нових форм поряд з попередніми. Одна з них – вторинний антисемітизм, специфічна форма, що виникла після Другої світової війни. Головною ознакою вторинного антисемітизму, за визначенням Імгоффа та Мессера, є те, що це «антисемітизм не всупереч, а внаслідок Голокосту» (Imhoff and Messer, 2019, 2) [3]. В його основі лежить ідея про те, що євреї самим своїм існуванням уособлюють незручну пам’ять про Голокост. Їхня присутність викликає обурення, яке ще більше посилюється через публічне вшанування пам’яті, що зрештою призводить до зростання антиєврейських настроїв (Bergmann and Erb, 1997) [4]. Намагання заперечити або переглянути провину та відповідальність відтак часто призводить до заперечення і спотворення Голокосту, що є основними проявами вторинного антисемітизму.

Якщо вторинний антисемітизм відображає психологічні та соціальні наслідки епохи Голокосту, то сьогодні можна спостерігати нову форму ненависті, яка виникла у зв’язку з поширенням цифрових технологій. Це ще раз підтверджує силу слова: не лише усного чи письмового, але й алгоритмічно підсиленого, візуально закодованого та вірусно поширюваного. Онлайн-платформи стали благодатним ґрунтом для антисемітської риторики, де ненависть не тільки висловлюється, а й масштабується, стає інтерактивною і в багатьох випадках соціально прийнятною. У цьому контексті дослідники говорять про антисемітизм 2.0 – термін, який використовується для опису того, як цей феномен адаптується до мови, логіки та можливостей цифрової епохи. На відміну від попередніх форм ненависті антисемітизм 2.0 динамічний, адаптивний і мультимодальний. Він може проявлятися як відверта мова ворожнечі або як прихована закодована мова, що поширюється через меми, відео, емодзі, хештеги чи алгоритми. Його сила криється не тільки в тому, про що говориться, а й у тому, що контент створюється таким чином, щоб викликати певні емоції, спонукати до взаємодії й залишатися невиявленим. Ці матеріали часто розробляються так, щоб користувачі ділилися ними і поширювали інформацію, оминаючи модерацію платформи, якщо така є. Ба більше, мережева природа інтернету означає, що антисемітський контент може легко долати географічні, мовні та політичні кордони. Одне зображення або фраза можуть бути перепощені, перероблені і взяті на озброєння представниками різних країн та ідеологій за лічені хвилини.

Усе вищесказане підтверджує, що мова – як людська, так і машинна – продовжує формувати реальність. Насильство в цифрову епоху – це не тільки про фізичну силу, це також про привернення уваги, поширення певної інформації та спотворення правди. Голокост почався не з газових камер – він почався зі слів. І сьогодні слова все ще мають значення, тим більше якщо вони закодовані, оптимізовані й масштабовані за допомогою інструментів штучного інтелекту. Хоча сьогодні ми говорили про антисемітизм, механізм того, як мова призводить до ексклюзії, як мовчання стає пособництвом, а ненависть – нормою, можна застосувати до всіх форм упереджень. Дослідження показують, що різні типи упереджень часто взаємопов’язані. Антисемітизм, расизм, гомофобія, антиромські настрої, ісламофобія рідко існують ізольовано. Риторичні прийоми, спрямовані проти євреїв, використовуються і для дегуманізації мігрантів, політичних опонентів чи будь-кого іншого, хто думає інакше. Тож якщо щось у сьогоднішній розмові здалося вам неприємно знайомим, це не випадково.

Андраш Пап. Право як інструмент ідентифікації, класифікації, іншування та знищення: законодавство й угорський Голокост

Я спеціалізуюся на конституційному праві, і моя доповідь складатиметься з двох частин. Спочатку я розповім про проєкт, над яким працюю останні кілька років, а саме про те, як право концептуалізує та операціоналізує такі поняття, як «раса», «етнічність», «національність», «релігія», «походження» й інші пов’язані з ними терміни. Друга частина презентації буде присвячена угорському законодавству про Голокост, зокрема тому, як держава, відповідальна за геноцид, концептуалізувала та операціоналізувала поняття єврейства. Цю роботу я написав разом зі своєю колегою Веронікою Леготай. Отож у своїй доповіді я маю на меті розглянути, як минуле і сьогодення пов’язані з тим, як право – дуже специфічна методологія і дуже специфічне явище – концептуалізує етнічність, расу та зокрема єврейство. Говорячи про концептуалізацію, я маю на увазі те, як закон класифікує групи і спільноти, а також що таке раса, етнічність та єврейство у цьому конкретному випадку. Під операціоналізацією я розумію класифікацію законом приналежності до певних спільнот.

Існує п’ять теоретичних і практичних підходів: самоідентифікація; класифікація за приналежністю до певної спільноти (тут можуть виникати питання легітимності в залежності від того, це обрані чи призначені члени спільноти); сприйняття сторонніми особами; інші ознаки (такі як ім’я, місце проживання, культура); об’єктивні, задані ззовні критерії (які часто біологізовані). І дуже часто в межах однієї правової системи, одного правового режиму можна побачити, як співіснують декілька, а іноді й усі ці операціоналізаційні стратегії (навіть стосовно однієї конкретної спільноти).

Моя робота – це проєкт з порівняльного права. Я пояснюю ці поняття, тому що не існує універсальних або абсолютно чітких національних законодавчих визначень того, що таке раса та етнічна приналежність і як працює концептуалізація. Насправді нам доводиться розшифровувати з технічних законодавчих документів, як це все працює. Окрім цього, я досліджую те, як працює оспорювання (сюди входять такі поняття, як «фабрикація», «приховування», «прикриття», «передача», «шахрайство»). Оспорювання стосується як класифікації груп, так і приналежності до них. Також важливим є питання суб’єктності: які саме суб’єкти мають повноваження приймати рішення щодо класифікації, операціоналізації та концептуалізації. Цікавим є й питання про те, як у сучасних суспільствах, принаймні в континентальній Європі, де є GDPR [5], регламент про захист даних, існує дуже руйнівна практика етнічної, етнорасової фобії у контексті обробки даних.

Отже, почнемо з того, що право – це інструмент і знаряддя політики, і воно здатне виконувати всі вимоги замовника, тобто політичні вимоги. Юридична майстерність дозволяє узаконювати дуже заплутані і складні норми соціального порядку. Тож якщо є політична воля, будуть розроблені законодавчі формулювання, які відповідатимуть на питання, наприклад, коли починається і закінчується життя, якщо йдеться про аборт чи евтаназію. Приклад угорського Голокосту показує, що якщо є політична воля, закон держави, відповідальної за здійснення геноциду, може запропонувати дуже точні визначення. Також я досліджую, як функції операціоналізації та концептуалізації переходять не лише від законодавчої влади до виконавчої і судової, що є нормально, а й до недержавних суб’єктів, таких як комерційні структури.

Крім того, варто додати, що в останні десятиліття (частково через історичну травму Голокосту) об’єктивні правові механізми класифікації етнічної і расової приналежності втратили чинність. Таким чином самоідентифікація стала домінуючою формою операціоналізації. І все ж наприкінці ХХ і в ХХІ столітті спостерігається повернення до біологічних визначень раси й етнічної приналежності. Загалом моє дослідження зосереджене на питанні взаємозв’язку між концептуалізацією та операціоналізацією, і я вважаю, що нормативний зв’язок дійсно існує і певна юридична термінологія потребує інструментів для операціоналізації.

Тут є декілька парадоксів. Перший стосується того, з чим держава має справу – з меншинами чи з більшістю. Ми бачимо, що іноді держави менш охоче говорять про свої меншини, ніж про більшість. Наприклад, в Ізраїлі ведеться багато дискусій про конституційну ідентичність єврейства. Що мене заінтригувало, так це суперечливість концептуалізації та операціоналізації, але здебільшого концептуалізації (така собі залежність від бюрократичного шляху). Визначення того, хто є євреєм (з метою дискримінації і навіть знищення) згідно Нюрнберзьких законів ґрунтувалося на бюрократичній та адміністративній реальності – на тому, що існували записи, найчастіше єдині записи, які велися релігійними організаціями, відтак існував адміністративний доступ до інформації про походження людей, релігійну приналежність їхніх дідів і прадідів. І закон використовував це для визначення того, хто є євреєм, без галахи [6] чи іншої класифікації, що існувала раніше. А іноді можна спостерігати, що філософія класифікації, так само як і операціоналізації, є вибірковою й довільною, а обґрунтування теорії законодавцями, судами та адміністраціями – абсолютно випадковим.

Одне із кейс-стаді, дослідження з сучасного порівняльного конституційного права, про яке я пишу у своїй книзі, стосується євреїв. Євреї знаходяться на перетині рас, релігій, культур та національностей, і більшість законодавчих актів кваліфікують їх як потенційних жертв расової дискримінації, злочинів на ґрунті ненависті, мови ворожнечі тощо. У низці країн євреїв визнають як національну меншину. І хоча єврейська релігія користується всіма видами і формами захисту релігійної свободи, різні гілки юдаїзму можуть мати різне визнання. Крім того, сучасні технології та законодавство також використовують біологічні терміни, визначаючи, хто такі євреї, коли йдеться про популяційну генетику, медицину, орієнтовану на расову чи етнічну приналежність, або ж те, як єврейська етнічність концептуалізується в закладах репродуктивної медицини і генеалогічній практиці. Іноді закон дійсно враховує ці терміни, і таким чином процес натуралізації в Ізраїлі може залежати від визначення перекладачем того, хто такий єврей.

Як уже зазначалося, особливо важливою є тема суб’єктності, і тут історичний приклад Угорщини як держави, відповідальної за дискримінацію та геноцид, показує, як вирішувалося питання визначення того, хто такі євреї. Також релігійні, а іноді і світські спільноти або ж біотехнологічна індустрія можуть займатися визначенням того, хто такі євреї. Проблема вибору – інтегруватися чи асимілюватися з більшістю – супроводжує історію євреїв протягом багатьох століть. Оспорювання може інституційно врегульовуватися – чи то з релігійних міркувань, чи з метою натуралізації (наприклад, через кошерне харчування у в’язницях або ж компенсації в рамках врегулювання претензій). І, звичайно ж, може відбуватися оспорювання питань, що стосуються захисту від дискримінації, а також того, коли євреїв визнають національною меншиною або ж певні громади – єврейськими. Ось цікавий приклад у контексті нацистської держави: деякі групи, такі як караїми, стверджували, що хоча вони мають зв’язки і є послідовниками певного виду юдаїзму, історично вони не є євреями в розумінні нацистської політики та законодавства.

Що стосується операціоналізації, то тут уроки наступні. Як зазначалося вище, навіть у межах однієї національної правової системи можуть співіснувати різні режими операціоналізації, і вони можуть застосовуватися навіть щодо однієї спільноти (як показує угорське законодавство про Голокост і пов’язані з ним практики). Тож цей маятник може розгойдуватися у різні боки між об’єктивними та суб’єктивними стратегіями операціоналізації, і при цьому можуть з’являтися нові суб’єкти.

Наш проєкт присвячений переважно законодавству про ексклюзію 1920–1944 років. У класичній історичній літературі йдеться про чотири єврейські закони (перший закон не завжди вважається єврейським). Випадок Угорщини свідчить про наступне: поняття «єврей» мало дуже різне значення у різні часи й у різних місцях і могло означати расову, релігійну, національну чи етнічну приналежність. Чотири єврейські закони змінили не лише рівень дискримінації та позбавлення прав, але й визначення того, хто є євреєм, а хто може шукати захисту або претендувати на виняток із правил. Так, наприклад, у Словаччині існувало 18 різних категорій винятків. Довільність і залежність етнорасової класифікації від минулого характеризує законодавство Угорщини часів Голокосту. Тож ми намагалися показати вражаючу точність і виваженість того, як законодавство та юридична практика можуть визначати етнічну приналежність, расу і будь-які інші поняття.

Один із уроків полягає в тому, що всі п’ять оперативних стратегій використовувалися у вказаний період для визначення того, хто такі євреї. Самоідентифікація здебільшого ґрунтувалася на самостійний заяві людини про те, чи є вона євреєм, чи належить до іншої категорії (існувало декілька категорій – від євреїв до повноцінних християн, неєвреїв і неповноцінних християн). Безладність визначень змінювалась з плином часу. У деяких випадках до цього була причетна єврейська громада. У певний момент саме єврейська громада отримала від міністра внутрішніх справ та мерів міст доручення скласти списки всіх євреїв і членів їхніх сімей для конфіскації їхнього майна тощо. Також ми бачимо об’єктивні критерії, коли держава визначала, хто є євреєм, і бачимо інші ознаки. Навіть існував псевдонауковий дослідницький інститут, який намагався вивчати, як змінюються звички давати імена і як можна ідентифікувати євреїв через інші ознаки. Безумовно, сприйняття іншими було дуже важливим під час погромів та інших геноцидних практик. У євреїв вимагали носити жовту зірку зокрема через те, щоб їх можна було легко ідентифікувати. Також суттєвим у цьому питанні є те, як визначення того, що таке меншина, зокрема єврейська, впливає на більшість. На мою думку, дуже важливою є дискусія і щодо того, що коли держава фактично визначає, хто є євреями, включаючи тих, хто офіційно прийняв християнство, це створює не тільки політичну, але й релігійну проблему, оскільки, наприклад, католицька церква більше не відповідає за те, хто може прийняти Христа як свого спасителя.

Оспорювання у цьому випадку рятує життя. Це набагато більше, ніж просто юридичне питання, яким цікавляться науковці. Це було дійсно питанням життя і смерті: чи буде хтось знищений або його майно відібране, залежало від того, чи могла людина успішно юридично оскаржити факт її зарахування до єврейства. За іронією долі чи то трагедією, до того часу, як ці процедури могли б пройти через апеляції тощо, більшість із цих людей уже були вбиті. Достовірної статистики щодо цього немає. Але мої інтерв’ю з колегами, які займаються архівними дослідженнями, підтверджують, що навіть в Угорщині були тисячі випадків оскарження зарахування людей до євреїв чи неєвреїв.

Переклад з англійської Ольги Дячук.

У публікації використано світлини з приватних архівів авторів та з відкритих джерел.