Текст підготовлено у процесі дослідження «Суспільство у війні» проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Ця авторська колонка не є остаточним результатом дослідження.
Наявність на мапі світу УРСР, яка у 1945 році стала також засновницею ООН — як республіки у складі радянської імперії — не прояснювала, а радше поглиблювала символічну невидимість українців. З одного боку, присутність державного утворення ніби знімала проблему бездержавності, з другого — уводила в тінь проблему колоніальності та відсутності реальної незалежності українців. Крім того, нав’язана та трансльована з Москви дискурсивна «спорідненість трьох братських народів» створювала ілюзію «тожсамості», «однаковості», «нерозривної єдності». Тож, разом із питанням «Що є Україна?» було й питання «Де є Україна?».
Для самих українців воно також було проблематичним і таким, що відповіді на нього й сенси, укладені в ці відповіді, змінювалися з плином часу. Створений після поразки української революції уряд УНР в екзилі описувався самими членами уряду як «держава без території», й не визнавав державність радянського взірця УСРР. Наявність цього уряду, а також процеси певної консолідації української політичної та мілітарної еміграції навколо нього, Симон Петлюра, голова уряду УНР в екзилі, називав «сіллю в оці сучасним червоним окупантам України». Навіть після вбивства Симона Петлюри у більшовицькій мові 1920–30-х років поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівець», стали синонімами, що ними окреслювався незалежницький — вкрай ворожий до радянської України — рух.
Однак у середовищі української еміграції точилися палкі дискусії щодо того, яка саме територія може бути «точкою зборки» соборної України. І для багатьох діячів УНР підсовєтська Україна виглядала саме такою «точкою», тим більше, що у 1920-ті роки процеси українізації, розпочаті ще за часів УНР, набували тут рівня державної політики та здавалися незворотними. Важливо зазначити, що процеси репатріації воїнів УНР («петлюрівців») та рееміґрації української інтелектуальної еліти до УСРР, наприклад Михайла Грушевського, у першій половині 1920-х означали геть різне для тих, хто повертався, й тих, хто організовував повернення. Українці поверталися до України, вважаючи, що саме на підсовєтській території продовжуються процеси українізації, започатковані урядами УНР. Більшовицький режим вважав, що вони повертаються до Росії, оскільки є російськими громадянами («русскими гражданами»). Інструкція щодо репатріантів, видана ОДПУ 23 серпня 1923 року (тобто вже після створення СРСР) називалася «Інструкцією …. з прийому, обліку, реєстрації, тих, хто повертається з-за кордону в Росію за амністією й розпорядженнями Радянського Уряду». Не тільки українські, а й усі потенційні поверненці у цій інструкції були названі або «рядовими учасниками військових організацій», або «російськими громадянами, що виїхали до Польщі після 12 жовтня 1920 року».
Тож, українці поверталися до України: Грушевський на святкуванні річниці з дня народження Шевченка в Києві у березні 1924 року передав «слізне вітання від товаришів, що горять бажанням повернутися на Україну». А ОДПУ чекало на них як на російських громадян, які поверталися до Росії, очолюваної радянським урядом. Вже у другій половині 1920-х років багато хто з поверненців усвідомив свою помилку.
Розпочата радянським режимом у другій половині 1920-х років геноцидальна війна проти України поставила під сумнів можливість відновлювати незалежну Україну на території, підконтрольній більшовикам. 16 вересня 1926 року Сергій Єфремов писав у своєму щоденнику: «Переказують, що в офіційних кругах униніє воспослідовало. Чекають війни з Польщею… До того ж і ситуація тепер така, що вже ніхто в Польщі, навіть Галичина, на нас не дивитиметься, як на визвольників… Багато хто просто так і говорить, що вже недовго поневірятись під цим ганебним режимом, що він блискуче доконує ту самоїдчу роботу, яку почав 9 років тому» (Єфремов С. О. Щоденники, 1923‒1929. — Київ, 1997. С.376)
Тож пошуки «точки зборки» тривали й надалі. Вони були радше уявними, ніж реальними. Однак інтенсивність очікувань та уявлень свідчила про безнастанні пошуки можливостей (або спротиву цим можливостям з боку держав, в межах яких опинилися українці). Наприкінці 1920-х років небезпечним з точки зору Кремля та, ймовірно, привабливим з точки зору українських селян став «Волинський експеримент» воєводи Другої Речі Посполитої Генріка Юзевського, й Волинь як «земля лагідної українізації». У середовищі лояльних більшовицькій владі українських інтелектуалів на цей експеримент відреагували як на потенційну загрозу втрати та переформатування під Польщею всіх українських земель. В одному з агентурних донесень переказувано, що буцімто в редакції газети «Вісті» бідкалися: «сказати Юзевському таку промову — це означає для нас назавжди втратити Полісся, Волинь, Західну Україну. Польща скоро для кожної народності сеймик скличе… А після інтервенції (польської — О.С.) вони посадять у кожне село українця-вчителя, організують земельний банк із розстрочкою хоч на 300 років…»
На початку 1930-х років військовий міністр ДЦ УНР в екзилі Володимир Сальський вбачав за можливе за союзництвом із Японією почати боротьбу за відновлення незалежності з Зеленого клину. Він писав: «…Ще в 20 роки вони (японці — О.С.) хотіли бачити Далекий Схід республікою українською, бо знали, що українці на Зеленій Україні творять по селах переважну більшість людності, однак бракувало там інтелігенції, щоб належно розвинути державницьку акцію. Ця справа тепер стає актуальною… Перш за все й там є певні кадри нашої національно виробленої інтелігенції, а саме головне – наша еміграція може вислати туди сотні і тисячі своїх людей: військових і політичних діячів… спочатку для підготовки акції, а потім для керування боротьбою і для обняття влади. Під поглядом воєнним є всі шанси для успіху боротьби Зеленої України проти СРСР, наколи лише Японія погодиться підтримати нас політично і допомогти нам технічно та збройно».
Після падіння незалежної Чехословаччини можливість стати простором відновлення незалежної України було відчуто на теренах Карпат, де у березні 1939 року було проголошено незалежну державу Карпатську Україну. Уряд Карпатської України діставав всебічну підтримку з боку населення Західної України, української діаспори європейських країн, США та Канади, що вбачали в автономній державі зародок майбутньої Соборної України.
Варто додати, що це очевидно не єдині «точки зборки», навколо котрих думалась ідея відновлення незалежності. Не тільки політики, військові та інтелектуали намагалися побачити або створити таку оазу, такий локус, який міг би стати центром, приростати іншими локусами. У протистоянні насильницькій колективізації та геноцидальній війні острівками відновленням незалежності певний час мислилися села та сільські громади. Селяни — лідери та учасники повстань проголошували «кінець більшовицької влади» й вірили, що спробувати варто. Ці «точки зборки» були знищено фізично.
Після Другої Світової війни в колах української еміграції провідну роль щодо «точки зборки» державної незалежності стала відігравати думка, висловлена Богданом Галайчуком — «нація поневолена, але державна». Й саме державність й кордони, встановлені після Другої світової дозволяли йому стверджувати, що «коли УРСР держава,то Західня Україна, Закарпаття та українські частини Буковини та Басарабії належать до української державної території; тоді спроба одного з наших сусідів здійснити свої ревіндікції силою, була б важким міжнародним злочином» (Галайчук Б. Нація поневолена, але державна. — Мюнхен, 1953. С.59).
У результаті війни, яка для українців почалася у 1914 році та тривала більше, ніж три десятиліття, було сформовано територію, на якій, за словами Галайчука, «усамостійнення України у наслідок революції чи міжнародної війни, буде, з правного погляду, не створенням нової держави, а усамостійненням вже існуючої» (Галайчук, с.56).
Незважаючи на всі спроби «розчинення» українського в комуністичному, інтернаціональному, радянському, руському, наявність точного знання українців про свою власну територію, про кордони власної (хоча й радянсько-колоніального штибу) держави, були важливим підсумком безперервної війни на українських теренах. Ідею соборності було втілено «за нас без нас». Але, так само, як і попередня міжнародна система, сформована у Версалі, Ялтинська спиралася на бажання та претензії «великих гравців», які взяли на себе роль головних арбітрів у всіх територіальних суперечках. Тож практика «за нас без нас» була застосована не тільки для українців, а й для поляків, угорців, румунів, хорватів, італійців, боснійців та інших європейських народів.
Однак все ж варто зауважити, що з точки зору безнастанних пошуків зборки незалежної України в 1920‒1940-х років формула «за нас без нас» не є точною. Формування нових кордонів України Ялтинсько-Потсдамською системою за персональної участі Сталіна не виглядає як намір «доброго царя» дати українцям державу та об’єднати розділений народ. Як справедливо зауважує Лариса Якубова, йшлося про «знищення чи хоча б гальмування загальноєвропейського тренду на суб’єктивізацію держав, етносів, особистості» (Якубова Л. Рашизм: Звір з безодні. — Київ, 2023, С.31.) Тож у творенні нових кордонів після Другої світової Кремлем були враховані усі минулі та потенційні «точки зборки» України. Усі небезпечні для чергового етапу битв за незалежність території увійшли УРСР. Карпатську Україну було включено до складу УРСР не з доброго наміру «дати українцям власну державу», а з стратегічного розрахунку — придушити можливе постання «іншої України», яка буде відрізнятися, розвиватися у інший спосіб й тим знову й знову ставити на порядок денний питання існування імперії. З тієї ж логіки етноцидальна операція «Вісла», проведена урядом ПНР, мала не тільки тактичні завдання (ліквідувати можливість допомоги УПА, які боролося проти російської радянської імперії, асимілювати українців та створити гомогенне польське населення). Якби це не вкладалося у візію Кремля, така акція навряд чи могла бути можливою. Але для Москви будь-які «інші українці» — хоч у соціалістичній Польщі, хоч у соціалістичній Чехословаччині — були дражливим та небезпечним фактором: про настрої та оцінки совєцьких українців щодо реформ Юзевського на Волині вони пам’ятали відмінно.
Нові кордони УРСР були фундаментом для загальної політики русифікації, поступового, але невпинного створення «тожсамості», «одного народу». Знання про інші можливі «точки зборки» — місця компактного проживання українців на території РФ — стали джерелом політики стирання пам’яті та асиміляції. Тож фільм «Кубанскіє казакі»(реж. Іван Пирьєв, Мосфільм, 1949) був не тільки про «успіхи відновлення сільського господарства» після війни, а й про, власне, офіційне проголошення Кубані специфічним російським регіоном, в якому живуть не українці, а «кубанскіє казакі». Щодо Зеленого Клину/Зеленої України на Далекому Сході, то політика асиміляції, зокрема й через примусову або добровільну відмову вважати себе українцями, була успішним підтвердженням реальних намірів очільників СРСР знищити суб’єктність народу.
Інша справа полягає у тому, що цей розрахунок не спрацював для УРСР. У той чи інший спосіб, усі локуси, усі «точки зборки», з’єднані єдиним кордоном, виявилися населеними людьми, які й надалі у різні способи — через відкритий спротив та/або через «банальний націоналізм» (Billig, Michael. Banal Nationalism. London,1995) — намагалися бути українцями.
