Формування антиромської політики у Райхскомісаріяті Україна в період 1941–43 рр. Частина 1

Останніми роками активізувалося вивчення долі ромів у зайнятій Німеччиною та її союзниками частині СРСР, зокрема в Україні. [1] Як показують нещодавні статистичні дослідження втрат ромів у зоні німецької окупації України (Райхскомісаріят Україна, Дистрикт Галичина в Генерал-губернаторстві, зона під управлінням вермахту), вони становлять, за найобережнішими підрахунками, понад 12 тис. жертв, [2] що, зважаючи на довоєнну статистику населення, дає підстави говорити про майже поголовну загибель ромів на цих теренах. Виявлення нових джерел (насамперед завдяки відкриттю архівів і введенню в науковий обіг нових документів) спонукає очікувати перегляду статистичних даних жертв у бік збільшення. 

Водночас увагу дослідників починає привертати перспектива жертв, тобто сприйняття ромами переслідувань, яких вони зазнавали, та спроб їх уникнути.[3] З’являються дослідження післявоєнної та сучасної культури пам’яті про трагедію як всередині спільноти, так і загалом у суспільстві. [4] Інші історики вивчають перспективу злочинців, щоб реконструювати нацистський апарат переслідувань та окреслити тих дієвців окупаційного режиму, які вдавалися до вбивств цієї групи жертв, а також визначити принципи їхньої політики щодо ромів і наслідки їхньої вбивчої роботи. Цінними в цьому плані є праці німецького історика Мартіна Холлера, який дослідив внесок вермахту в антиромське насильство на прикладі ареалу дій групи армій “Північ”,[5] а також піддав переконливій критиці сформований попередніми дослідженнями консенсус про те, що як армія, так і силові структури (СС-поліція) фокусувалися переважно на пошуку та вбивстві “кочових” ромів, тоді як “осілі” не привертали такої уваги. Ґрунтуючись здебільшого на документації радянської Надзвичайної державної комісії із встановлення злодіянь німецько-фашистських загарбників, Холлер показав, що осілі роми (селяни й городяни), були так само жертвами окупантів.[6] Ця теза відображена в нещодавній монографії британського дослідника Алекса Кая, що узагальнювала нацистську вбивчу політику: “Хоча айнзатцгрупи не полювали на ромів так систематично, як на євреїв, вони розстрілювали їх, коли б і де б їх не знаходили. … З весни 1942 р. з ромами, які проживали в тилових районах усіх трьох армійських груп — півночі, центру й півдня — де-факто поводилися як з євреями”.[7] Кай пояснює мотиви знищення у фатальному поєднанні націонал-соціялістичної расової ідеології, яка проявилася не лише в загальному ототожненні ромів із партизанами, але й у відсутності на практиці диференціяції між “кочовими” та “осілими” ромами, а також спотвореною концепцією воєнної необхідности, яка бачила загрози скрізь і передбачала єдиний варіянт подальшої радикалізації як відповідь на будь-які невдачі. Важливо також, що весну 1942 р. дослідники оцінюють як поворот у бік радикалізації антиромської політики. 

Загалом погоджуючись з цією оцінкою, я все ж розглядаю її як таку, що лише частково пояснює картину. У ній бракує розгляду дій усіх гілок окупаційної влади, які були дотичні до розв’язання “циганського питання”. Значний внесок у нього разом з вермахтом та СС-поліцією зробила також цивільна адміністрація окупованих теренів, і дії силових органів значною мірою зумовлювалися або координувалися із діями цивільних управлінців. Іншими словами, дії кожної гілки влади, зокрема ескалація в “циганському питанні”, являли собою не лінійний розвиток, а складну траєкторію, у якій кожний новий крок міг бути зумовлений не лише власним попереднім кроком, а й заходами колеґ (а інколи — конкурентів) з іншого відомства. Окрім того, ще дотепер відсутнє дослідження, як саме долалася дистанція від расових настанов та побутових упереджень до організації поголовного вбивства спільноти через подолання умовного розділу цієї спільноти та нібито різного ставлення до її частин. Хто саме та з яких міркувань ухвалював рішення про різні заходи щодо “кочових” та “осілих” “циган” і чому ці рішення іґнорували деякі виконавці, тоді як інші схильні були їх дотримуватися? 

Отже, завданням мого дослідження є реконструкція апарату переслідувань та вивчення логіки процесу ухвалення рішень щодо ромської меншини на теренах окупованої України, передусім — у Райхскомісаріяті Україна. Ключовим є питання: чому та під впливом яких чинників навесні-влітку 1942 р. на теренах від Волині до Полтавщини вбивчі акції окупантів, до того спрямовані, як правило, на поодинокі кочові ромські групи, вибухнули повномасштабним і майже тотальним винищенням усього ромського населення — як кочової його частини, так і осілої?

Тут слід додати методологічне пояснення щодо того, чому доцільно та виправдано розділяти нібито цілісний груповий суб’єкт, який піддавався переслідуванням — ромів — на “кочову” та “осілу” підгрупи. Цей розподіл досить умовний, якщо застосовувати його до реальности, але водночас дуже важливий, якщо за його допомогою реконструювати схему мислення вбивць. “Кочових” ромів фактично не існувало — були радше групи, які до війни практикували сезонні пересування комерційними маршрутами в теплі пори року, залишаючись на постійних місцях зимою в орендованих або власних оселях. “Осілими” ромами були як ті, які влаштувалися працювати в містах, поповнюючи лави пролетаріяту чи сфери обслуговування під час радянської індустріялізації, так і ті, що скористалися запровадженими протягом 1920–30-х рр. радянськими заходами з “продуктивізації циганського населення”, отримуючи житло й ділянки в сільському господарстві. Статистики розподілу між “кочовими” і “осілими” ромами України напередодні нацистського вторгнення немає; можна лише припускати приблизно однаковий кількісний склад цих груп. Межі між ними теж були умовні: під час війни, намагаючись втекти та врятуватися від німців, “осілі” швидко набували вигляду “кочових”. 

Утім, для аналізу нацистської політики має значення не стільки те, ким насправді були ці люди, скільки те, як їх сприймали окупанти.[8] Важливо, що в самому Третьому Райху сполучалися в різних пропорціях, перепліталися, взаємодоповнювали та суперечили один одному два підходи до “циган”: як до “асоціяльних елементів” або як до “расових ворогів” (водночас останній упродовж другої пол. 1930-х — поч. 1940-х рр. поступово переважав над першим). Така суміш привела до формування щодо ромів у Райху, за словами німецького історика Міхаеля Ціммермана, “науково-поліцейського гібриду ”[9] як принципу “антициганської” політики, тобто до поєднання псевдонаукових расистських інструментів категоризації групи з традиційними для донацистського періоду державними практиками, основаними на нібито “асоціяльній поведінці” її членів. У “циганській політиці” на Сході, де місцеві воєнні, цивільні та есесівські функціонери не мали ані детальних інструкцій з цього приводу, ані ресурсів їх виконувати, вони спочатку були схильні або сприймати “циган” як гомогенну масу (при цьому уявляючи всіх ромів асоціяльними кочівниками), або в рідких випадках розрізняти “кочових” та “осілих”. Якщо (як ми побачимо нижче) мотиви вбивств окупантами “кочових” груп можуть бути пояснені їхнім прагненням позбутися у своїй оперативній зоні “нестабільного елемента”, “кримінальних груп”, “шпигунів” чи “прибічників партизан” (що як таке вже було злочином проти цивільного населення), то розширення кола вбивств на інтеґрованих у навколишнє середовище містян або селян, які навіть уявної загрози не могли становити, потребує інакшого пояснення та залучення додаткових інструментів аналізу, адже виглядає як тотальне знищення за етнічною ознакою, тобто геноцид. Обставини та механізми цієї ескалації, переходу окупантами від убивств мобільних груп ромів до поголовного знищення ромського населення на теренах України є предметом цього дослідження.

За консенсусом, який сформулював Ціммерман, “не було єдиного центрального плану, який спрямовував би переслідування ромів; вони радше відрізнялися залежно від географічного реґіону та адміністративного району, де проводилися ці заходи. У системі нацистського правління виникали конфлікти інтересів, і іноді політика прямувала в бюрократичні глухі кути. Унаслідок цього як у Райху, так і на окупованих територіях Европи переслідування ромів при нацистах було роз’єднаним, відзначеним розбіжностями та протиріччями”.[10] Отже, для пояснення того, чому в 1942 р. ця меншина виявилася приреченою на загибель, необхідно розглянути кілька рівнів та чинників впливу на події: (1) центральні ініціятиви з Третього Райху та особливо відомств, відповідальних за проведення “східної” політики як військових (вермахт), так і адміністративних (органи цивільного управління) органів та особливо органів безпеки (апарат СС-поліції); (2) їхні нижчі ланки, які безпосередньо втілювали цю політику “на місцях”, однак не тільки виконували вказівки з центру, але до певних меж формулювали її і тим самим на центр впливали; (3) дії місцевого населення — як цивільного, так і його частини, яка стала складником окупаційного адміністративного та силового апарату. Крім того, різні гілки окупаційної влади не діяли ізольовано, а впливали на діяльність одна одної, внаслідок чого кінцева ситуація формувалася внаслідок не тільки вертикальних, а й горизонтальних зв’язків між військовими, чиновниками та поліцейськими.

Слід зазначити важливу методологічну деталь стосовно доцільности виокремлення одного реґіону для дослідження. З одного боку, напад нацистської Німеччини на СРСР створив значний географічний ареал, у якому, як було би логічно припустити, під впливом однієї і тієї самої ідеології виконувалися одні й ті самі військово-політичні та управлінські завдання, зокрема і щодо тих груп, які в рамках расового світогляду вважалися “ворожими”. З другого боку, в реґіональних умовах місцеві органи управління і функціонери, які їх очолювали, мали широту повноважень у практичній реалізації завдань, що не були детально прописані берлінським керівництвом. Отже, розгляд окремих окупованих областей для аналізу того, як у них розв’язувалося те чи те питання, є обґрунтованим і виправданим. Стосовно “циганського питання” це означає, що на тлі культивованого як побутовими забобонами, так і націонал-соціялістичною пропаґандою неґативного ставлення до “циган” у рамках окремих військово-політичних областей та адміністративно-територіяльних одиниць практичні дії щодо цієї меншости все ж могли варіюватися від дискримінаційних заходів до тотального вбивства. Спроба описати еволюцію та імплементацію “циганської політики” на всьому просторі німецької окупації від Балтійського до Чорного морів, зважаючи на безліч акторів і чинників на цій території, була б надто трудомісткою. З цієї причини зосередимо увагу на вивченні найменш описаної в історіографії адміністративно-територіяльної одиниці, у період 1941–44 рр., відомої як Райхскомісаріят Україна. Однак у перебігу дослідження через бідність джерельної бази нам не уникнути екстраполяцій, тобто спроб пояснити події на цій території за допомогою аналогічних, але більш добре описаних подій, що відбувалися в інших частинах окупованого СРСР. Крім того, доля ромської меншини не може бути розглянута ізольовано від інших найважливіших аспектів окупаційної політики та її радикалізації — “остаточного розв’язання єврейського питання”, боротьби з опором і партизанським рухом, популяційної політики й експлуатації захоплених територій та ін. Ба більше, саме ці аспекти дозволяють краще зрозуміти досліджувану проблематику, заповнити наявні прогалини та припустити логіку розвитку подій.

Вермахт і “цигани”. Передумови й перебіг “першої хвилі” вбивств з її жертвами — “кочовими” ромами

Попри те, що підрозділи німецької реґулярної армії не були головним актором у розв’язанні “циганського питання”, логічно почати з аналізу саме їхніх дій, оскільки вони — перші з окупаційних сил, які просувалися на схід і займалися встановленням “нового порядку”, зокрема й застосуванням насильства щодо цивільного населення, і лише згодом захоплені ними території ставали тилом і передавалися до сфери цивільного управління (роль якого розглянемо нижче).

Після вторгнення на схід у червні 1941 р. територією України просувалися з’єднання групи армій “Центр” (і півднем України — 11-та армія), які супроводжувалися охоронними дивізіями та залишали на зайнятій території управління через польові та гарнізонні комендатури. У структурі вермахту питаннями безпеки відали підрозділи польової жандармерії і таємної польової поліції. Вже перші тижні “східної кампанії” відзначилися дискримінаційними заходами насамперед щодо єврейського населення, а в деяких випадках — погромами й розстрілами в рамках розправ із заручниками під час “відплатних акцій”.

Питанню про ескалацію насильства з боку вермахту та чинникам, що сприяли цьому, вже присвячена значна наукова література.[11] Коли до відома солдатів доводили накази поводитися на окупованих теренах “за законами воєнного часу” та “безжально знищувати чужих та підступних нам елементів”, передусім євреїв (як-от це значилося у наказах начальника штабу Верховного командування вермахту Кейтеля від 12 вересня, командувача 6-ї армії фон Райхенау від 10 жовтня, головнокомандувача 17-ї армії Гота від 17 листопада, командувача 11-ї армії фон Майнштайна від 20 листопада тощо) під приводом самозахисту та ефективної боротьби з потенційним опором, це не могло не сприяти радикалізації способів ведення війни та масового насильства. Слід також не забувати про механізми поширення леґітимізованого насильства серед низових виконавців. Використання істориками методів соціяльної психології допомагає простежити динаміку бруталізації поведінки військових на рівні нижчих підрозділів та уточнити чинники (“внутрішньогруповий конформізм”, “чоловіче братерство”, “сором за відмову бути як інші” тощо), внаслідок яких армійські підрозділи, в яких спочатку зовсім не всі були готові вчиняти звірства щодо цивільного населення, згодом перетворювалися на команди професійних убивць, у яких ставлення до злочинів ставало в кращому разі байдужим. Ті злочини, що вважалися нечуваними або вчинялися вперше та супроводжувалися неабияким психологічним шоком для простих солдатів, через рік виглядали для них справою звичайною та нормальною. Як зазначає історик Томас Кюне, “солдати вермахту були не просто жертвами ієрархії командування та індоктринації, але й незалежно діючими злочинцями”.[12] 

Перший крок до групового вбивства: сприйняття мобільних груп ромів як “шпигунів” та “прибічників супротивника”

Джерела показують, що в тих місцевостях, де окупанти зустрічали помітні мобільні ромські групи, ці групи також опинялися з-поміж потенційних жертв. Розпорядження, що їх видавало командування вермахту щодо ромів, та відомості про злочини проти них на території Білорусії та Росії, наведені у працях німецького історика Мартіна Холлера [13] та російського ромолога Ніколая Бєссонова [14] вони також трапляються у працях істориків, які описували загальну картину окупації цих реґіонів. На території окупованої Білорусії в реґіоні активности вермахту вже восени 1941 р. роми разом з євреями стали об’єктом насильства.

Що саме привертало увагу воєнних до ромських таборів? За мізерними документальними джерелами, які здатні кинути світло на ставлення військового командування до “циган”, складається картина, що загалом повторює те ставлення до ромів, яке практикували різні армії в різні періоди европейської історії: їх сприймали передусім як потенційних шпигунів,[15] а тому або розстрілювали самі, або передавали для “особливого поводження” найближчому підрозділу СС-поліції. В рамках такого підходу осілі роми не привертали особливої уваги, а от кочові табори з великою ймовірністю ставали мішенню “заходів безпеки”.

Розглянемо уважніше те, які саме формулювання щодо ромів використовували військові командири, котрі віддавали накази щодо них. 10 жовтня командувач вермахтом у Білорусії генерал Густав Фрайхерр фон Бехтольсхайм у Мінську наказав, щоб “циган було розстріляно негайно на місці під час затримання. У разі виявлення будь-яких більш-менш великих таборів і груп кочових циган слід негайно повідомити про це комендатуру вермахту або керівника СС і поліції і надати якомога точніші відомості про час і місце”.[16] Через півтора місяця він пов’язав долю “циган” і євреїв, наказавши: “євреї повинні зникнути з сільської місцевости, цигани теж повинні бути знищені”.[17] Порівняння двох наказів показує: якщо жовтневий окреслював лише мобільні групи ромів, то наступний, листопадовий, згадував їх як етнічну групу, цілком. Малоймовірно, що Бехтольсхайм свідомо вирішив розширити коло ромських жертв до осілих містян та селян. Радше, оперуючи коротким поняттям “цигани”, він мав на увазі ті самі кочові групи, що й півтора місяці тому. Проте безпосередніх виконавців, які отримували цей наказ, ніщо не стримувало від розширення кола жертв каральних акцій до всіх ромів, яких виявляли. Це створювало передумови для тотального винищення спільноти. 

Відділ 1с 339-ї піхотної дивізії у східній Білорусі на початку листопада 1941 р. видав пам’ятку про підпорядкування, сфери повноважень та завдання формувань в оперативній зоні своїх дій — від таємної польової поліції та польової жандармерії до місцевих допоміжних підрозділів і цивільного управління. Серед інших у ньому наводилася і СД (Sicherheitsdienst, Служба безпеки) як поліцейський орган. До категорій, які охоплювалися компетенцією СД, разом з більшовиками, євреями та іншими групами належали й “цигани”. Щодо євреїв і “циган” документ наказував: “Військові можуть розстрілювати євреїв і циган лише тоді, коли встановлено, що вони є партизанами або їхніми поплічниками. В усіх інших випадках їх слід доправляти до служби безпеки (S.D.). Якщо підрозділ армії розташований далеко від найближчої оперативної команди (айнзатцкоманди) служби безпеки, євреїв та циган слід доправити до найближчого табору військовополонених або ж до польової або гарнізонної комендатури. Звідти вони будуть організовано доправлені до служби безпеки (S.D.)”.[18]

Деякі командувачі вермахту були більш ретельні в поводженні з “циганським питанням”. Це демонструє приклад району дій групи армій “Північ” і території під військовим управлінням. Між озерами Пейпус та Ільмень розсіяно проживали роми. Тут також з’явилися письмові накази щодо поводження з місцевими “циганами”. Наказ генерала Франца фон Рока, який командував тиловим районом групи армій “Північ”, від 21 листопада 1941 р. розрізняв “кочових циган”, які мали бути “передані найближчій айнзатцкоманді СД”, і “осілих циган, які прожили два роки на своєму місці проживання”, були “політично та кримінально не підозрілими” і яких слід було залишити там, де вони жили. Однак, як наголошує Холлер, завдання оцінки політичної благонадійности давало поліції безпеки та військовим підрозділам значну свободу дій; ідея “кочівлі” впродовж воєнного часу теж була поняттям розмитим.[19] Забігаючи наперед, зазначимо, що майже через півтора року, 24 березня 1943 р., відділ 1с 281-ї охоронної дивізії в м. Острів Псковської області повторив це розпорядження (з посиланням на наказ від 21 листопада 1941 р.) у відповідь на запит орткомендатури № 534. Знову було наказано “залишати” на місці “циган, які живуть на одному місці два роки і не викликають сумнівів у їхній політичній благонадійності”; наголошувалося також, що “обов’язки військових обмежуються доправленням “циган” до СД, а участи в ліквідації не передбачено”.[20] Очевидно, це розпорядження було реакцією на розстріл єврейського і ромського населення міста, що стався раніше і в якому, як можна припустити, солдати дивізії брали безпосередню участь,[21] чого командування цієї дивізії намагалося уникати. Це свідчить про те, що в колах вермахту все ж були окремі командири, які з огидою або небажанням ставилися до злочинів їхніх підрозділів проти цивільного населення, навіть “неповноцінного” в расовому розумінні. Проте навряд чи такі приклади були масові.

Другий крок до групового вбивства: заміна понять “кочові цигани” на “всі цигани” та загроза осілим ромам

Згадаймо про діяльність Sicherungsdivision — дивізій безпеки вермахту (охоронних дивізій), завдання яких полягало у підтриманні безпеки в зоні найближчого тилу за лінією фронту. Про їхнє залучення до масштабних антипартизанських дій та злочинів проти цивільного населення (зокрема до Голокосту) вже написано чимало. Історики мають спільну думку, що для командування цих формувань заходи щодо підтримання безпеки та подолання опору служили приводом і прикриттям для расово-біологічного винищення. Відомості про їхні антиромські дії рідкісні, але наявні свідчення дозволяють окреслити їхній внесок у механізми радикалізації “циганської політики”.

Наказ № 25 польової комендатури № 528 (V) у зоні дії 221-ї охоронної дивізії групи армій “Центр” у Рогачові у східній Білорусії від 8 жовтня 1941 р. визначав, що “цигани” повинні підлягати інтернуванню, причому в цьому наказі посилалися на раніше відданий наказ № 14 цієї комендатури. Далі в розпорядженні йшлося: “У разі виявлення награбованих чи крадених речей цигани (усі причетні до цього) будуть розстріляні. Загалом усіх циган слід інтернувати до таборів примусової праці, як євреїв. Однак їх слід утримувати окремо від євреїв”.[22] Наведений приклад демонструє, що принаймні на ранньому етапі командири цих формувань ще не готові були застосовувати заходи тотального вбивства щодо усієї спільноти. Утім, дві обставини: (а) готовність розстріляти людей за виявлення нібито “вкрадених” речей (що було легко їм інкримінувати); (б) оперування поняттям “усі цигани”, без розрізнення залежно від їхнього способу життя, — вже могли спонукати виконавців до поголовного вбивства. Також цей наказ прив’язував ромів до іншого об’єкта переслідувань — євреїв, отже, мірою того, як антиєврейські заходи ставали все жорстокіші, роми отримували перспективу розділити з ними трагічну долю.

Схожа ситуація розвивалася і в окупованій Україні. В зоні дій групи армій “Центр” командир 339-ї піхотної дивізії генерал-лейтенант Георг Гевельке на початку листопада 1941 р. запропонував “ліквідувати всіх шкідливих осіб та марних їдців (утікачів і пійманих військовополонених, волоцюг, євреїв та циган)”. На його думку, це було би краще, ніж істотно скоротити раціон українських допоміжних охоронних підрозділів.[23] Важливо, що жодних відмінностей між “кочовими” та “осілими” ромами таке розпорядження не передбачало. Це, своєю чергою, створювало можливість ситуації, коли виконавці, знаходячи осілих ромів, також були готові їх убити.

Третій, фінальний крок до групового вбивства: перетворення осілих ромів на “асоціяльні елементи” та “загрозу безпеці”

Свідчення літа 1942 р. дає вже набагато більш трагічну картину, яка показує, як навіть осілі роми, які нічим не вирізнялися зі свого оточення (хіба що інколи темнішим кольором шкіри) на зайнятій території, опинялися під загрозою загибелі. Історик Майкл Бьорлі наводить приклад, як у рапорті своєму командиру 23 червня 1942 р. генерал-майор 281-ї охоронної дивізії Бруно Скультетус так пояснював розстріл 128 “циган” таємною польовою поліцією. Партизани проявляли активність у його ареалі у другій половині травня. Водночас у районі були помічені “цигани”. За звітом Скультетуса, вони не мали постійного місця проживання, жебракували, а не працювали “і являли собою тягар у всіх відношеннях”. Щоб його розпорядження не виглядало як свавільне рішення стріляти в безпритульних, Скультетус раціоналізував свою позицію так: “загальний досвід”, який вкотре підтвердився в Росії (тобто на окупованій території СРСР), вчив, що “цигани” часто діяли як шпигуни. На підтвердження “загального” досвіду власним Скультетус навів кілька непрямих арґументів: серед циган було багато чоловіків призовного віку; один із допитаних сказав, що літні цигани обговорювали діяльність партизанів; цигани розбили табір недалеко від місця, де сталася сутичка. Далі Скультетус зазначив, що “під час допиту всі цигани справили дуже несприятливе та сумнівне враження та часто суперечили самі собі”. Незаперечних доказів того, що роми допомагали партизанам, не було, проте підозра була така велика, а потенційна небезпека для армії така істотна, що їх знищення здавалося Скультетусу необхідним. Генерал-майор, витлумачивши в такий спосіб наказ про походження наказу про вбивство “циган”, намагався прикрити своїх підлеглих і насамкінець зазначив, що після цих розстрілів у районі більше не було партизанських нападів.[24] Дослідження Холлера кидає світло на нові важливі деталі цього епізоду. Вивчені документи радянської Надзвичайної державної комісії по м. Новоржев, де відбулася ця акція, показують, що жертви-роми (яких НДК нарахувала майже вдвічі більше, ніж вказано у звіті Скультетуса) були переважно осілими городянами; історик доходить висновку, що Скультетус та його підлеглі для обґрунтування вбивства ромів спочатку “перетворили їх на небезпечних злочинців, які живуть жебрацтвом”.[25] Цей важливий факт показує двоетапну роботу мислення вбивць: спочатку вони презентували осілих ромів як “асоціяльні елементи”, а потім “асоціяльних” — як “загрозу безпеки”. Така схема була засобом досягнення мети — вбити. 

Отже, період з червня 1941 р. по березень 1942 р. можна назвати “першою хвилею” вбивств ромського населення окупованої України, і жертвами таких акцій ставала здебільшого кочова частина ромської спільноти. Водночас документи не дозволяють стверджувати про провідну роль вермахту та його безпосередню участь у вбивствах ромів (що не виключало окремих таких випадків). Ранні свідчення говорять радше про лідерство СС-поліцейських формувань (діяльність яких розглянуто нижче) у розправах з ромським населенням. Утім, не слід забувати, що айнзатцгрупи та інші сили СС-поліції діяли в тилу вермахту в режимі співпраці та узгодження своїх дій з останнім, а наведені вище розпорядження армійських командирів про “циган” (які виокремлювали ромів від іншого населення) не залишали шансу ромам залишитися неохопленими “заходами щодо безпеки”, які здійснювала СС-поліція. Ба більше, реґулярна армія була готова передавати ромів, підозрюваних у загрозі безпеці, до рук есесівців і визнавала прероґативу останніх у “розв’язанні” таких питань. Все це уможливило “першу хвилю” масових убивств цивільного ромського населення — переважно його кочової частини (за винятком подій 2-ї половини 1941 р. на півдні України та в Криму, на чому ми ще зупинимося детальніше).

Цивільна адміністрація та “цигани”. Передумови для “другої хвилі” насильства — тотального вбивства за етнічною ознакою

Мірою просування реґулярної армії на схід терени, що залишалися в тилу, з 1 вересня 1941 р. передавалися під управління цивільної адміністрації — Райхскомісаріяту Україна (Reichskommissariat Ukraine, РКУ), що підпорядковувався Міністерству у справах окупованих східних територій (RMfdBO) у Берліні.

Початкові кроки центральних органів цивільної гілки окупаційної влади у формуванні “циганської політики”

Тривалий час уважали, що цивільна адміністрація РКУ мусила формувати свою “циганську політику” фактично “з нуля”, не будучи забезпеченою відповідною документацією з Берліна. Утім, нещодавні архівні знахідки показують, що це було не зовсім так. Це питання має певну передісторію. Ще 8 грудня 1938 р. райхсфюрер СС Гіммлер підписав указ “Про боротьбу з циганською загрозою” (Bekämpfung der Zigeunerplage), що підсумовував уже накопичені в Райху спроби расового оформлення розв’язання “циганського питання” та розглядав ромів Німеччини передусім не як соціяльну, а як расову проблему та наказував розв’язувати її, “виходячи з внутрішніх характеристик цієї раси”. Ромів Райху було поділено на расово “чистих” і “метисів” (Mischlinge), яких уважали більш небезпечними. В указі наказано реєструвати всіх осілих і кочових “циган”, а також “мандрівників, подібних до циган”. Остаточне рішення, чи була особа “циганом”, чи “циганоподібним мандрівником”, ухвалювало Імперське управління кримінальної поліції (Кріпо) під керівництвом Артура Небе, яке невдовзі увійшло до Головного управління безпеки Райху (RSHA). Указ підтвердив важливу роль Дослідницького інституту расової гігієни та популяційної біології під керівництвом Роберта Ріттера. Їхня робота з класифікації ромського населення відтепер отримала офіційний статус і була тісно пов’язана з роботою поліції.[26] 1 березня 1939 р. начальник РСХА Р. Гайдріх видав до цього указу доповнення, яке конкретизувало багато його положень. Зокрема, про призначення спеціяліста з “циганських питань” у кожному місцевому офісі Кріпо та про створення відділу у справах “циган” у кожному реґіональному. Передбачалася видача нових посвідчень особи різних кольорів після завершення расового іспиту. Для “чистих циган” вони мали бути коричневими, для Mischlinge — коричневими з синьою смужкою, а для мандрівників, схожих на циган, — сірими. 17 жовтня того ж року Гайдріх підписав ще один указ, що реґламентував переведення на осілість та реєстрацію кочових “циган”. Указ 1938 р. та особливо доповнення 1939 р. містили безліч дрібних реґламентів та інструкцій з питань ідентифікації осіб, їхньої реєстрації, правил пересування, громадянства, місць проживання, професійної діяльности тощо.

Отже, комплекс документів, який містив як указ від 8 грудня 1938 р., так і роз’яснення до нього від 1 березня та 17 жовтня 1939 р., був нещодавно виявлений в архівній колекції генерал-комісаріяту Житомир [27] (генеральний округ Житомир був одним з округів Райхскомісаріяту Україна). Відтак можна впевнено припустити, що аналогічною документацією, яка виходила з офісу РКУ в Рівному, були забезпечені інші генеральні округи РКУ. Вся архівна колекція (яка, окрім документації з “циганського питання”, містить постанови та інструкції щодо багатьох інших, як-от: порядок оформлення документів, зняття відбитків пальців, боротьбу з “гомосексуалізмом” та абортами тощо) узагальнена під назвою “Матеріяли з керівництва кримінальною поліцією”, тобто була не адаптована для потреб адміністрації окупованих теренів на 1941 р., а лише відправлена для керівництва цих теренів, імовірно, як зразок тих підходів, що практикували, власне, у Райху ще за два роки до вторгнення в СРСР, притому в іншому відомстві, яке інституційно не було пов’язано з Міністерством окупованих східних територій. 

Можливо, саме це, а також надмірна деталізованість заходів, які ці документи наказували застосовувати до різних категорій “циган”, а також відсутність апарату, який міг би втілювати в життя ці постанови, та й взагалі абсолютно інакша воєнно-політична реальність призвели до того, що ці документи так і лишилися, образно кажучи, у шухляді письмового столу керівників РКУ, а керівництво РКУ мусило шукати власні, набагато простіші принципи “циганської політики”. І все ж, як побачимо нижче, навіть у власних спробах вони дотримувалися основного принципу, викладеного в указі Райхсфюрера СС — поділу “циган” на “чистих” та “метисів” — тобто расову категоризацію, яка не збігалася з традиційним поділом “циган” на “кочових” та “осілих” (хоча й оперувала цими поняттями також).

Спроби запровадити власне юридичне обґрунтування “циганського питання” цивільна адміністрація робила вже у грудні 1941 р., проте не в Райхскомісаріяті Україна, а в його північному сусіді, Райхскомісаріяті Остланд. Райхскомісар Остланду Гінріх Лозе восени 1941 р. звернув увагу Гіммлера на проблеми, нібито створені в RKO кочовими “циганами” як групою, непридатною до праці та відповідальною за поширення хвороб. 4 грудня 1941 р. він видав указ, в якому “цигани, які кочують країною”, були подані як подвійна загроза. Стверджуючи, що “цигани” завдають шкоди німцям, ділячись інформацією з ворогом, Лозе дійшов висновку, що “з ними треба поводитися так само, як із євреями”.[28]

Проте берлінське Східне міністерство взялося за це питання лише через пів року. У червні 1942 р. чиновник RMfdBO Отто Бройтігам надіслав запит про статус “циган” у Райхскомісаріят Остланд: “Зокрема, чи повинні, на вашу думку, цигани піддаватися такому ж ставленню, як євреї. Також необхідна інформація про те, який спосіб життя циган, чи є вони осілими або кочовими, які їхні заняття і наскільки багато серед них змішаних циган (Zigeunermischlinge)”. За словами історика Гюнтера Леві, РКУ отримав такий самий запит.[29]

Заходи середньої ланки органів цивільної влади: виокремлення “циган”, надання їм статусу нарівні з євреями і тлумачення цього низовими органами

Архівний пошук показує, що адміністрація Райхскомісаріяту України — і насамперед генерального округу Волинь-Поділля — також перейнялася “циганським питанням” ще раніше, ніж відповідний запит надійшов з Берліна. Розглянемо два документи, точніше дві копії одного й того самого документа. Його важливість вимагає повного цитування. Копії виявлено в державних архівах сучасних Волинської та Рівненської областей, тобто тих реґіонів, які в період 1941–44 рр. становили значну частину генерального округу Волинь-Поділля.

Копія!

Райхскомісар України, Рівне, 8 травня 1942 р. 

ІІ а

Генеральним комісарам в Брест-Литовськ, Житомир, Київ, Миколаїв та Дніпропетровськ

Стосовно: Поводження з євреями

З циганами слід загалом поводитися так само, як і з євреями. Розпорядження про розміщення їх у ґетто ще буде надане.

Виконуючий обов’язки

Даргель

Регірунгспрезидент

Першу з копій було знайдено в колекції гебітскомісаріяту Луцька,[30] одного з крайгебітів у генеральному окрузі Волинь-Поділля. Ідентичний документ виявлений в архівному фонді гебітскомісаріяту Рівного.[31] Це вказує на те, що первісний наказ РКУ був радше циркулярним документом. Отже, можна припустити: такий самий наказ справді отримали генеральні комісари в Києві, Миколаєві, Дніпропетровську й Житомирі та його було передано у відповідні гебітскомісаріяти. Пауль Даргель, який підписав документ, з 1 листопада 1941 р. був начальником ІІ Головного управління (адміністрації) РКУ, а з 1942 р. — постійним заступником райхскомісара України Еріха Коха. Важливо, що Даргель відповідав за “єврейське питання” в РКУ. Отже, заходи, які цей циркуляр передбачав щодо ромів, були такі.

По-перше, цивільна влада РКУ не розрізняла осілих і кочових ромів, як їхні колеґи з Райхскомісаріяту Остланд (нагадаємо, що у грудні 1941 р. до євреїв там прирівнювали лише “циган, що кочують”). По-друге, очевидно, що травень 1942 р. став тим вододілом, який відокремив ромів від решти населення РКУ. До того часу цивільна адміністрація не виявляла інтересу до цієї категорії населення. Цей же документ створив основи правової бази, якою місцевій владі було наказано керуватися. По-третє, цей наказ недвозначно прирівнює статус “циган” до статусу євреїв у РКУ та свідчить про загальний напрям подальшої політики щодо них: ув’язнення в ґетто. Очевидно, ішлося не про окремі місця ізоляції, а про єврейські ґетто. Показово, що, хоча в документі є інформація про заходи, пов’язані з ромами, у його темі говориться про євреїв. Незалежно від бюрократичного рівня цієї помилки (її могла зробити чи офіційна особа, чи секретарка-друкарка), це свідчить про те, наскільки представники цивільної влади сприймали політику щодо обох груп — євреїв і ромів — як таку, що мала бути однаковою.

Пошуки в архівах інших областей, що входили 1942 р. до Райхскомісаріяту Україна, показують, що згаданий циркуляр справді досяг низових ланок адміністративної структури РКУ. Про це свідчить документ, виявлений у Державному архіві Житомирської області (під час окупації Житомир був центром однойменного генерального округу). Він був виданий 10 червня 1942 р. районним управлінням містечка Троянів та адресований старості села Рижок — одного з населених пунктів, підпорядкованих районній управі Троянова. Документ свідчить, що на підставі розпорядження гебітскомісара Житомира “з циганами слід поводитися, як з євреями”. Документ також зобов’язував старосту села повідомити про “циган” у разі їх появи в селі.[32]

Ця знахідка дозволяє припустити, що розпорядження РКУ від 8 травня поширювалося не лише в окрузі Волинь-Поділля, а й у генеральному окрузі Житомир і сягало найнизовіших рівнів управління (як бачимо, шлях цього циркуляра з канцелярії Еріха Коха до старости села Рижок взяв трохи більше місяця). Можна припустити, що аналогічні розпорядження отримували всі органи управління аж до сільських управ, і не лише в генеральних округах Волинь-Поділля та Житомир, а й у решті — Миколаєві, Києві та Дніпропетровську, а можливо, і в напівокрузі Таврія. Факт, що в архівних колекціях названих генеральних округів такі документи невідомі, можна пояснити тим, що вони або не збереглися, або ще не виявлені.

Необхідно згадати про те, на якому етапі тоді була антиєврейська політика в РКУ. Як свідчать дослідження, після “першої хвилі” вбивств євреїв (яка сталася з липня по осінь 1941 р. та була пов’язана зі швидким просуванням мобільних загонів СС-поліції на схід у тилу армії) гебітскомісари РКУ в період із грудня 1941 по квітень 1942 р. почали для тих євреїв, які лишилися в живих, створювати ґетто і насамперед охопили волинських євреїв.[33] Цим можна пояснити, чому другою фразою в циркулярі з центру РКУ Рівного була фраза про заплановане відправлення “циган” у ґетто. Саме такі заходи провадила на той час цивільна адміністрація стосовно єврейського населення.

Чому в такому разі ми досі не знаємо (за поодинокими винятками) випадків, коли ромів справді розміщували в єврейських ґетто в РКУ? Документальних свідчень щодо цього по РКУ майже немає. Проте маємо щонайменше одну групу джерел, які показують, що після вищезгаданого наказу РКУ від 8 травня, принаймні в одному генеральному окрузі Волинь-Поділля з центром на той час у Брест-Литовську, обставини складалися милосердніше для ромів, щонайменше для осілої частини ромської спільноти.

22 квітня 1942 р. адміністрація крайсгебіту Костопіль повідомила генеральному комісару Волині-Поділля, що за кілька днів до того 92 “цигани” були затримані й поміщені в трудовий табір у Людвіполі. Гебітскомісар Костополя Льонерт звітував, що вони є “важким тягарем” для табору, оскільки “сильно завошивлені”, серед них є люди похилого віку й діти. Гебітскомісар звернувся до генерального комісара за вказівками, як вчинити з цими людьми.[34] 9 травня 1942 р. регієрунгсрат округу Волинь-Поділля відповів у Костопіль, що незабаром загальні інструкції щодо поводження з “циганами” будуть надані.[35] Ймовірно, вже маючи на столі вищезгаданий наказ РКУ від 8 травня, генеральний комісар Волині-Подолії обергруппенфюрер СА Генріх Шьоне 15 травня підписав таку відповідь: “Усіх кочових (umherziehenden) циган у генеральній окрузі слід затримати та закріпити на місці (festzusetzen). У разі необхідности їх слід направити до корисної праці. Візки, коней і таке інше слід конфіскувати (sicherzustellen)”.[36] Цей документ не містив інформації про адресата, тому неясно, був він адресований тільки комісару Костополя чи всім гебітскомісарам округу Волинь-Поділля. Як випливає з цього наказу, про арешт осілих циган не йшлося. Заходи для кочових циган, очевидно, не передбачали їхнього вбивства, ішлося про трудове використання (яке, втім, теж не ґарантувало виживання).

21 травня (імовірно, для того, щоб ознайомити всі підлеглі органи влади з цією постановою) з генерального комісаріяту Волинь-Поділля до всіх гебітскомісаріятів та міського комісаріяту Брест-Литовська було розіслано ще один наказ за підписом Шьоне з темою “Бродячі торговці та цигани”. “… Усіх бродячих циган слід негайно закріпити на місці. Коней та візки належить конфіскувати та передати до корисного застосування”.[37] Ці розпорядження показують, що принаймні в одному з шести генеральних округів РКУ (документи решти п’яти округів невідомі) окружна влада конкретизувала центральну постанову РКУ, звузивши визначення поняття “циган” до тих, кого можна було піймати на “бродячому” способі життя. Осілих ромів чіпати не планували.[38]

Новий стимул розвитку “циганської політики” згори: збирання відомостей про всіх “циган”

Утім, через півтора місяця щодо “циган” було запущено нову ініціятиву. Про неї свідчить низка документів практично найнижчого рівня структури влади в РКУ — районної адміністрації м. Висоцька Столінського крайгебіту, ще одного району Волинь-Поділля. Це листування, що складається з десяти документів, перший з яких — розпорядження голови Висоцької районної управи від 10 липня 1942 р., адресоване підпорядкованим Висоцьку сільським управам про надання відповідно до одержаного кілька днів тому розпорядження з гебітскомісаріяту, відомостей про наявність ромів у селах.[39] Решта документів — це відповіді сільських старост на цей запит, у яких повідомляється, що на підвідомчій їм території “циган” немає.[40] Ось цей запит:

РАЙОНОВА УПРАВА

в Висоцьку

відділ орг.

10.VII.1942 р.

№ 9/42

До Голів сільських Управ

Згідно розпорядження Пана Гебітскомісара від 7.VII.1942 р. наказую зараз переслати умисним посланцем списки циганів яки знаходяться на Вашій території чи то проїзжих чи то постійно у Вас мешкаючих. Списки представити по слідуючій формі:

1. Назвисько і імя.

2. По-батькові.

3. Рік народження.

4. Місце народження.

5. Від якого часу проживає в селі.

6. Заняття (вивчений фах).

7. Скільки має землі.

8. Коли прибув до села.

9. З якої місцевості прибув.

10. Чи настоящий циган чи мешанець.

Якщо в селі чи коло села циган нема – треба також донести про це Районовій Управі що циганів нема.

Термін до 15.VII

Голова Району

Документ свідчить, по-перше, про те, що уже всі “цигани” стали особливим інтересом для окупаційної влади (подібно до іншої категорії місцевого населення, стосовно якої передбачалося “особливе ставлення” — євреїв). Реєстрація ромів у такому випадку не була частиною загальної реєстрації населення. Зазвичай у сільській місцевості всіх мешканців реєстрували старости сільських громад ще на початку окупації відповідно до “Інструкції для старост та градоначальників про реєстрацію населення та видачу посвідчень особи”. Згідно з цією інструкцією всі мешканці села повинні були бути зареєстровані в одному списку, за винятком “євреїв”, партизанів, полонених червоноармійців, кримінальних елементів та колишніх членів комуністичної партії, які мали потрапити до “спеціяльного списку”. Під час цієї першої хвилі реєстрації ромів не виділяли в окрему категорію, тому тепер, у липні 1942 р., була потрібна їхня окрема реєстрація.

По-друге, можна припустити, що цей документ підтверджує: запит RMfdBO від червня 1942 р. до Райхскомісаріяту Остланд справді був направлений і до РКУ. Опосередковано про це свідчить схожість питань у листі Отто Бройтігама із запитом адміністрації Висоцького району: і в листі, і в наказі запитується не лише статистика “циган”, а й інформація про їхній спосіб життя (кочовий чи осілий), про їхні професійні заняття і найголовніше про те, чи вони є “чистими” (тобто такими, що походили повністю від ромських предків), чи “мішанцями”. Останній пункт найбільш чітко вказує на те, що реєстрація в районі Висоцька була не ініціятивою місцевої адміністрації, а результатом запиту з Берліна, оскільки в ній явно виявляються расові мотиви, відповідно до яких проводилася політика щодо “циган” у Райху. Імовірно, планувалося проводити диференційовану політику щодо цих двох груп українських “циган” — “чистих” та “змішаних”, — як це відбувалося в самому Райху.

По-третє, і найважливіше, у листі Висоцької районної адміністрації згадується наказ гебітскомісара (нагадаємо, ідеться про крайсгебіт Столін). Документів, які свідчили би про виконання подібних запитів іншими районними адміністраціями в гебіті Столін або в інших крайгебітах генерального округу Волинь-Поділля, поки не знайдено. Проте навряд чи кампанію зі збирання інформації про циган було ініційовано лише в одному районі. Наявність лише одного свідоцтва по одній лінії гебітскомісаріят → районні адміністрації → сільські адміністрації дає підстави припускати, що широкомасштабна акція зі збирання даних про циган проводилася в рамках усього РКУ.

Ба більше, маємо документ, який з’явився в одному районі зовсім іншої адміністративної одиниці окупованої України — сучасної Чернігівської області, яка на той час була частиною тилової області під управлінням вермахту (а не Райхскомісаріяту Україна), хоч і практично межувала з генеральним округом Київ. 7 жовтня 1942 р. староста села Бригинці підписав листа до Ново-Басанської районної управи (у підпорядкуванні якої було село): “Бригинецька сільуправа повідомляє, що на території села Бригинець цигани не проживають”.[41] Як здається, запити аналогічного змісту (відповіддю на який був документ із с. Бригинці) було надіслано не лише з Ново-Басанської районної управи до підлеглих сіл, а й, імовірно, у ширшому ареалі окружної управи в Ніжині, що був під контролем польової комендатури № 197 (фельдкомендатури FK 197) відповідного тилового району (Korück, Kommandant rückwärtiges Armeegebiet) у зоні оперативного тилового району групи армій “Південь” вермахту.

Очевидно, що наведені вище циркулярні розпорядження цивільної адміністрації досягали нижчих рівнів управління зі значною затримкою. У деяких випадках вони реалізовувалися майже через рік — очевидно, це стосувалося тих районів, які передавалися в підпорядкування цивільної адміністрації пізніше, мірою просування вермахту на схід. Наприклад, староста сільської управи в селі Павлівка Хорольського району, який підпорядковувався гебітскомісаріяту Хорол, отримав 6 травня 1943 р. розпорядження: “На підставі розпорядження гебітскомісара при появі циган, що кочують, — негайно їх затримувати і передавати в поліцію. Надіслати [в районну управу] списки циган, які постійно мешкають на території вашої сільської управи”.[42] Як і в наведених вище випадках, можна припустити, що збереження одного документа лише по одному селу може свідчити, що такі відомості зажадали не тільки від сільських адміністрацій Хорольського району, але й по всьому крайгебіту Хорол (до якого, крім Хорольського району, входили ще три інші), а можливо, за всіма новими 14 крайгебітами генерального округу Київ, які були створені після передачі частини лівобережної України під управління цивільної адміністрації 1 вересня 1942 р.

Можна дійти висновку: очевидно, навесні та влітку 1942 р. роми були виділені цивільною окупаційною владою в окрему групу, щодо якої вона почала формувати окрему політику. Документи принаймні одного з шести генеральних округів РКУ свідчать про те, що спочатку цивільна влада не мала наміру вбивати всіх ромів, які перебували під їхнім контролем. Осілі особи, інтеґровані у довкілля, взагалі не згадувалися. Що стосується “кочових”, то передбачалося вжити заходів щодо їхньої ізоляції, але не вбивства. Можна припустити, що більш-менш схожі принципи ставлення до “циган” переважали на решті території РКУ. Шлях, яким ішла цивільна адміністрація, був шляхом дискримінації, експлуатації та ізоляції ромів. Утім, однією з перспектив його розвитку могли стати радикалізація та вбивство. На жаль, невдовзі під впливом ще одного потужного чинника вона повернула саме в цьому напрямку.

Текст статті вперше опубліковано в числі 34 часопису «Україна Модерна» з теми «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину» (Харків – Львів: Манускрипт-Львів, 2023): 76–116. Електронну версію журналу розміщено на сайті University of Toronto Press.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.