// Елеонора Нарвселіус
Перші дні мого перебування в Калінінграді супроводжувало тужливе почуття впізнавання: ось він, іще один приклад пострадянського центру, забудованого стандартними багатоповерхівками, наповненими хаотичною рекламою, маршрутками, безпритульними собаками й афішами концертів зірок російської попси. Іще одне місто на західному кордоні колишнього СРСР, де, як казав один мій співрозмовник-калінінградець, «колись була Європа, а тепер недо-Європа». Місто, очищене від передвоєнного населення, поспіхом «уписане» в нову ідеологічну систему, таке, що стало частиною післявоєнної історії іншого народу. Саме завдяки цьому колишній Кенігсберг надзвичайно цікавий як локус, у якому відбуваються процеси перекодування урбанного середовища й активізації культурної пам’яті про «той», не тільки довоєнний, але все більше радянський період міської історії.
У місті, названому 1946 р. на честь радянського «всесоюзного старости» Миколи Калініна, сусідять сліди кількох епох та історичних наративів кількох народів. Зокрема, окрім російської та прусської складових, місто має значення для культури польської й литовської.
У місті, названому 1946 р. на честь радянського «всесоюзного старости» Миколи Калініна, сусідять сліди кількох епох та історичних наративів кількох народів. Зокрема, окрім російської та прусської складових, місто має значення для культури польської й литовської.
“Польський слід”: пам’ятник Шопену в Калінінграді (усі підписи під світлинами авторські)
У сучасному Калінінграді можна знайти не тільки сліди історичної присутності згаданих народів, але й маркери сучасної еміграції несусідніх народів (наприклад, у вигляді мечеті, що її будують у центрі міста, й вірменського храму в приміській зоні).
“Литовський слід”: сучасний пам’ятник литовському романтику Людвікасу Резі в Калінінграді
У Росії Калінінградська область відома в основному як «бурштиновий край», де зосереджено до 90 відсотків сучасного видобутку «сонячного каменю». Цей наратив широко тиражується й у туристичному бізнесі, і в шкільних підручниках. Однак не меншої уваги варта й історія цієї території, багато в чому типового пограниччя, фронтира й зони зіткнення інтересів кількох держав. Середньовічний період міста й краю пов’язаний із племенем пруссів, діяльністю Тевтонського ордену й становленням Прусської держави у війнах з Великим Князівством Литовським і Польщею. Просвітництво уособлюють Іммануїл Кант і знаменитий університет Альбертіна. У той же період, у ході Семилітньої війни, Кенігсберг уперше переходить під російське володарювання (1758–1762), а жителі міста, у тому числі Кант, присягають на вірність імператриці Єлизаветі. Цей короткий епізод згодом сприятиме історичній легітимації приєднання земель Східної Пруссії до СРСР. До речі, деякі сліди шведської присутності також пов’язані з Семилітньою війною – наприклад, зіркоподібна «Шведська цитадель», пам’ятка сучасного Балтійська (Піллау). Перша половина ХIХ століття асоціюється з наполеонівською експансією й війною 1812 року, а також не меншою мірою з іменем знаменитого письменника-романтика Ернста Теодора Амадея Гофмана, уродженця міста. У ХХ столітті територія краю стала ареною битв Першої і Другої світових воєн, подій, пов’язаних із Голокостом, виселенням німецьких жителів і подальшою радянізацією краю. До 1991 р. у зв’язку зі стратегічним положенням і дислокацією баз військово-морського флоту Калінінград і область мали режимний статус і були практично недоступні для відвідування іноземцями. Утім, і нині доступ на велику територію на заході області, біля балтійського узбережжя, де зосереджені військові об’єкти, суворо регульований.
Могила Іммануїла Канта на території Кафедрального собору
Численні деталі міського простору й архітектури Калінінграда свідчать про «маскулінність» сформованого тут історичного наративу. Основною смисловою компонентою в ньому є оповіді про війни, територіальну експансію, воєнний героїзм і високе військове мистецтво. Чиє? У першу чергу, звичайно, про радянське, імперське й російське. Підтвердження цього можна побачити практично скрізь, оскільки і місто, і область рясніють монументальними пам’ятками російській зброї і видатним державним мужам, діячам воєнної російської історії. Цікаво, що 2004 року як військового діяча і «державного мужа» було увічнено й імператрицю Єлизавету Петрівну. Ця царствена особа, за якої землі Східної Пруссії на кілька років потрапили у російське володіння, була удостоєна кінної скульптури в м. Балтійську (Піллау), що є винятковим явищем для канонів зображення жіночих персонажів не тільки в російській і радянській, але й світовій практиці. Проте основний акцент у культурі пам’яті міста й області зроблений на історії Великої Вітчизняної війни, про що свідчать численні «місця пам’яті», книжкова продукція й наративи, пропоновані туристам. Це й не дивно, оскільки війна для цих земель є не тільки кульмінаційним розділом як тріумфальної, так і трагічної всеросійської історії, але й «міфом заснування». Після закінчення війни, 1946 року з мапи зникає німецьке місто Кенігсберг і на його місці з’являється радянський Калінінград.
Кінний пам’ятник на честь імператриці Єлизавети Петрівни в Балтійську (Піллау)
Сучасні стратегії використання культурної спадщини й ставлення до минулого багато в чому залежать від того, як «працює» культурна пам’ять, яким чином озвучуються, за виразом французького політолога Жоржа Мінка, «тягар пам’яті» та «вибіркова пам’ять». Суперечність і комплексність взаємодії цих двох компонент особливо помітна в таких містах, як Калініград/Кенігсберг, де пам’ять про порівняно недавнє минуле виявляється «тягарем» пам’яті про «чужу», «ворожу» культуру, про яку постійно нагадують, наприклад, деталі міської архітектури, художня література й міський фольклор. Про те, що пам’ять про передвоєнне місто настійно затиралась у радянський час, було сказано неодноразово. Тим не менше, втратити німецько-прусську спадщину не дозволив не тільки «тягар пам’яті» вигнаних передвоєнних жителів так само, як і перших поселенців, але й «вибіркова пам’ять» радянської еліти, для якої заслуги високої німецької культури (наприклад, того ж Канта й Гоффмана) на російських землях заслуговували на згадування й повагу.
Напівзруйновані й відреставровані “німецькі” вілли в колишньому районі Марауенгоф (біля Верхнього ставу в центрі Калінінграда)
Реставровані настінні розписи Мюльгаузенської кірхи, де похована молодша дочка Мартіна Лютера Маргарита (селище Гвардєйскоє Калінінградської області)
Існували, однак, інші компоненти передвоєнної спадщини Кенігсберга, які при всій їхній визначальності було практично неможливо «вписати» в радянський варіант історії. Йдеться про символи багатовікового прусського панування й високого військового мистецтва. У Калінінграді такими патовими точками виявились, наприклад, Королівський замок і система фортифікаційних споруд, розташованих як у самому місті, так і за його межами. Сумна доля замку відома: 1968 р. місцева влада прийняла рішення остаточно знищити «незагосподарьовані» руїни в центрі міста, а на їхньому місці побудувати символ нової епохи – колосальний за своїми розмірами й неоковирністю дизайну Дім Рад. Доля більшості фортифікаційних споруд виявилася все ж не настільки сумною.
Кафедральний собор і Дім Рад у центрі Калінінграда
Переважно добре збережені (і, якщо йдеться про форти, – монументальні) оборонні споруди були після війни передані військовим частинам, що, з одного боку, на довгі десятиліття вивело їх за межі громадської уваги, але, з другого боку, законсервувало їх у первісній функції архітектури військового призначення й зберегло від остаточного занепаду. На початку 2000-х, коли армійська нерухомість стала масово розпродаватися й передаватися в оренду, частина оборонних споруд перейшла в інші руки. Як виявилось, з того часу ані місцева, ані федеральна влада не змогли запропонувати комплексного плану збереження й застосування оборонних споруд для невійськових потреб, і тому однотипні за своєю архітектурою споруди з характерної червоної цегли стали ареною суперечливих ініціатив, експериментів та ігор з минулим.
Модель Королівського замку (нині неіснуючого), експонована в музеї Кафедрального собору
Реставрований Кафедральний собор
Розпочати знайомство з «німецькою компонентою» міста з прусських фортів порадив один із моїх львівських колег, спеціаліст з воєнної історії. Ідея здалася мені спочатку, м’яко кажучи, ексцентричною – що я тямлю у військовій архітектурі, особливостях розміщення бійниць, колодязів і ровів? Однак цікавість і усвідомлення того, що форти є можливими локусами пам’яті про «те» місто, вгамували мій скептицизм. Справді, виявилося, що недавні трансформації фортів, воріт і веж дозволяють простежити неоднозначність пам’яті про Кенігсберг і багатоплановість ставлення до його спадщини в сучасному Калінінграді. Моя «фортова епопея» розпочалася у форті № 5 «Король Фрідріх Вільгельм III», у якому з недавнього часу розташовується філія історико-художнього музею.
Макет для фотографування при вході у форт № 5
Як і слід було очікувати, у форті, що захищався найбільш відчайдушно (після його взяття 15 радянських воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу), сьогодні розміщені експозиції про ВВВ. При вході кидаються в очі деталі, розраховані на миттєве впізнавання – доносяться з гучномовців пісні про війну, розміщені макети для фотографування, бойова техніка. Популярна література про війну, фільми й сувеніри продаються тут же. Експозиція в першій залі досить традиційна: початок ВВВ, бойові дії в регіоні, штурм фортових споруд Кенігсберга. Однак мою увагу привернули дві виставки, які свідчать про можливу зміну традиційного підходу до презентації ВВВ.
Галереї форту № 5
По-перше, музей пропонує виставку перших повоєнних фотографій території Східної Пруссії. Показово, що кожне фото супроводжується уривками з інтерв’ю, записаних із першими радянськими переселенцями, які не тільки зіткнулися з іншою культурою, але й з її безпосередніми носіями, тобто німецьким населенням, яке залишалося в області до 1951 р. Багато уривків дають уявлення про культурний шок, що відчули поселенці, але також і про позбавлене особливого драматизму спілкування з місцевим німецьким населенням. Інша виставка – «Німці проти Гітлера» – створена спільно з Берлінським Меморіальним центром «Німецький опір». Метою цієї експозиції, як і попередньої, є деконструкція демонічного образу «німецьких фашистів» , який довгий час домінував у наративі ВВВ. Проте загалом ставлення до нових смислових акцентів цього «європейського» наративу залишається, мабуть, досить суперечливим. Наприклад, одна з екскурсоводів музею припустила, що виставка «Німці проти Гітлера» потрібна насамперед для підтримання духу німецьких туристів, яким обстановка музею вкотре вселяє почуття провини й болю за втраченою малою батьківщиною.
Форт № 3 Знахідки, зроблені на територіїфорту № 2
Про форт № 3 «Король Фрідріх Вільгельм I» мені було відомо лише те, що це одна з найбільших і добре збережених оборонних споруд у заміській зоні Калінінграда, яку при бажанні можна оглянути самостійно. Знайти цю показну будівлю з червоної цегли, споруджену, як і інші форти, в характерному стилі неоготики, виявилося нелегко. На щастя, лісову дорогу до нього показав Дмитро – хлопець років 20-ти, який до того ж виявився одним із неофіційних екскурсоводів і «хранителів» форту. Виявилося, що форт, у якому раніше господарювала (або, швидше, невміло намагалася пристосувати до своїх потреб) військова частина, тепер зданий в оренду приватній особі. Нинішній господар величезної споруди бачить у форті насамперед джерело тимчасового заробітку і дозволяє орендувати територію для різних заходів. Звичайними клієнтами є «реконструктори» (учасники воєнних рольових ігор), а останнім часом і любителі «пейнтболу», які обстрілюють одне одного і стіни форту кульками з фарбою. Таке ставлення до форту Дмитро і його друг Андрій, із якими мені вдалося докладно поговорити пізніше, уважають відверто варварським. Ці молоді люди, що працюють на будівельних підприємствах міста, вбачають у форті надзвичайно цікавий військовий об’єкт, романтично загадковий, сповнений прихованими небезпеками й таємницями, і тому такий, що заслуговує на дбайливе ставлення. Відомо, наприклад, що саме на території форту № 3 було знайдено частину колекції музею Королівського замку, схованої під час війни німцями. Навіть під час поверхневих розкопок тут знаходять амуніцію та інші цікаві артефакти. Однак форт овіяний і зловісною аурою, оскільки неогороджені внутрішні колодязі й вентиляційні люки, якими рясніють темні галереї, стали останнім часом смертельними пастками для місцевої допитливої дітвори й необережних туристів. Також на території форту один із волонтерів сфотографував вночі примарні «фантоми» у вигляді плям світла.
Для волонтерів форту № 3, яким орендар дозволяє впорядковувати територію і заробляти на випадкових туристах, форт є незвичайним хобі, яке дозволяє і попрацювати руками, відчути емоційне піднесення, і в буквальному розумінні доторкнутися до минулого. Хлопці люблять «свій» форт і в перспективі хотіли б відкрити тут музей, у якому будуть представлені знайдені артефакти та історія форту в привабливому інтерактивному варіанті, але на жаль, для реалізації цих планів їм не вистачає ні коштів, ні контакту з владою, ні експертних знань. До речі, схоже, що саме присутність професійних істориків, мистецтвознавців та дизайнерів у команді ентузіастів дозволила відкрити для туризму й масштабних культурних заходів Інстербург, древній замок Тевтонського ордена в нинішньому м. Черняховську Калінінградської області.
Те, що імпозантні і добре збережені оборонні споруди можна пристосовувати під музейні приміщення, у Калінінграді усвідомили давно. 1979 р. у мальовничо розташованій на березі Верхнього ставу башті Дона відкрився Музей бурштину, єдиний музей цього типу в Росії. Здавалося б, експозиція, присвячена мінералу, має мало спільного з презентацією історичних перипетій. Проте зв’язна розповідь про видобуток бурштину та способи художнього оброблення «сонячного каменю» виявилася неможливою без згадування і про давній бурштиновий промисел балтійського узбережжя, і про довоєнну Державну Бурштинову Mануфактуру (Der Staatlichen Bernstein – Manufaktur), і, звичайно ж, про відновлення Бурштинової кімнати, викраденої під час війни з Царського Села. Нинішня експозиція музею представляє історичну тематику і, більше того, незабаром планується відкриття філії музею в колишньому приміщенні Мануфактури. У розмові зі мною Тетяна Юріївна Суворова, директор Музею бурштину, згадує цікаві історичні деталі й підкреслює історичну спадкоємність як основу концепції музею, але в її розповіді «естетика» плавно відсуває «політику» на другий план. Розміщення музею в колишній військовій будівлі прусського періоду також пояснюється насамперед естетичними й практичними міркуваннями. Смисловою домінантою музею є естетика, і розташування музею в естетичній пам’ятці архітектури сприймається як належне. Подібна естетизація є органічною для концепції Музею бурштину, проте ця стратегія переосмислення військових споруд не є винятком в Калінінграді.
Музей бурштину став першою фортифікаційною спорудою в Калінінграді, яку відремонтували та успішно пристосували для цивільних потреб. Однак довший час, уже після 1991 року, було незрозуміло, що ж робити з не настільки «щасливими» будівлями, які не хотілося знову використовувати по-радянськи, тобто влаштовувати в них склади й ремонтні майстерні. Матеріальна монументальність (навіть для підведення електроживлення доводилося свердлити стіни товщиною в півтора метра – звісно, дороге заняття!), архітектурні особливості та місце розташування об’єктів охолодили ентузіазм потенційних інвесторів, у чиїх планах було втілення комерційно привабливих проектів.
Вежа Der Wrangel, нині однойменний ресторан
Пристосувати під ресторани і бари вдалося поки що тільки деякі будівлі веж, воріт і редутів. Наприклад, один із найбільш рекомендованих ресторанів міста є «Рибний Двір», розташований поруч із Музеєм бурштину в колишніх Росгартенських воротах. 2005 року у зв’язку з урочистостями з нагоди 750-річчя міста тут було влаштовано святковий обід за участю самого президента Путіна. Меморіальна табличка, що сповіщає про цю подію – приклад того, як створюються нові місця пам’яті там, де живої пам’яті про давнішу й «чужу» культуру практично не існує, а спроби «оживлення» цієї культури нерідко приймають форму невідрефлектованої ностальгії, бутафорії або ж стратегій палімпсеста. Прикладом останнього можна вважати і затишний ресторан у вежі Врангеля, де склепінчасту залу з червоної цегли зігрівають відреставровані каміни, а стіни прикрашають пізнавано німецькі предмети антикваріату, так само, як і картини радянського періоду.
Деталь інтер’єру ресторану Der Wrangel
Розташовані в центральній частині Калініграда ворота та вежі привернули увагу і культурної еліти міста. Закхаймські ворота, які раніше використовували то як склад, то як ремонтні майстерні, то як дискотеку, 2013 р. були передані Калінінградському союзу фотохудожників і стали місцем проведення фотовиставок і артистичних презентацій. Юрій Селіверстов і Дмитро Селін, популяризатори перетворення «Закхаймських воріт» на арт-майданчик і своєрідний каталізатор соціального та творчого життя калінінградців, розповіли про плани на майбутнє і вже реалізовані проекти. Одним із таких проектів стала організація «Дня Закхайму» – району Кенігсберга, що дав назву воротам. У рамках цієї акції було організовано фотовиставку про історію Закхайму, великий інтерес викликали й екскурсії по району. Проте розвиток «Закхаймських воріт» як постійно діючого арт-майданчика гальмується через відсутність фінансування на капітальний ремонт приміщення. Подібним чином планують «оживити» довколишню вежу «Кронпринц». Тут планують розмістити Державний центр сучасного мистецтва в Калінінграді. Однак і в цьому випадку відкриття центру гальмується через необхідність проведення масштабних ремонтних робіт. Незважаючи на труднощі, пристосування під заклади культури порівняно невеликих фортифікаційних споруд, розташованих у центрі міста, стало в Калінінграді досить звичною практикою. Краєзнавчий музей, присвячений передвоєнному побуту міста, був заснований на громадських засадах у приміщенні Фрідландських воріт наприкінці 1990-х. У цей час на прилеглій території парку ім. 40-річчя ВЛКСМ проводилося очищення ставів, у ході якого були виявлені предмети військового й побутового призначення. З ініціативи колишнього директора парку, історика-аматора й колекціонера А. Г. Новіка, частина знахідок було виставлено в Фрідландських воротах.
Колишній Friedländer Tor, нині музей “Фрідландські ворота” (вигляд з парку 40-ліття Комсомолу)
Місцевим музейним працівникам, зрештою, вдалося зацікавити ідеєю створення офіційного музею міської культури муніципальну владу. За словами співробітників музею, спочатку міські чиновники поставилися до пропозиції виділити кошти на впорядкування експозиції музею і ремонт приміщення досить байдуже. Тодішній мер міста Юрій Савенко скептично оглянув музейні експонати і, дізнавшись про те, що співробітники надіслали заявку на фінансування навчального фільму про передвоєнне місто до фонду олігарха Потаніна, зауважив: «Якщо ви хоч копійку отримаєте, то я віддам вам свою місячну зарплату». Свою обіцянку йому довелося виконати. З 2008 року музей «Фрідландські ворота» перебуває в муніципальному підпорядкуванні, розширює експозицію, бере участь у міжнародних проектах і приваблює все більше відвідувачів. «Родзинкою» програми музею є віртуальна прогулянка вуличками Кенігсберга. Майстерно змонтований півгодинний фільм проектується на дверний отвір воріт і бруковану підлогу музею, створюючи унікальний ефект присутності.
Написи німецькою, які подекуди збереглися на старих будинках
Мультимедійна компонента наявна і в музеї «Королівські ворота», присвяченому Великому посольству Петра Великого, і в Фрідріхсбургських воротах, де розміщений історико-культурний центр «Корабельне воскресіння». Обидві будівлі, віддані в розпорядження Музею світового океану, що є найбільшим у місті й найкраще фінансованим із федерального бюджету, відмінно відремонтовані, добре оснащені і, крім музейних експозицій, використовуються для проведення різноманітних популярних заходів, курсів, конференцій тощо. Смисловою домінантою обох експозицій є наратив про давні зв’язки краю з Росією. Тематично обидві філії Музею світового океану дають уявлення про дипломатію та міжнародні зв’язки – у першу чергу Росії й Пруссії, у масштабах території нинішньої Калінінградської області. Одним із прикладів успішного міжнародного співробітництва в сучасному Калінінграді стало проведене в рамках святкування 750-річчя міста відновлення обох воріт за участю німецьких, польських і російських партнерів. Нині фасад Королівських воріт прикрашають добре відреставровані фігури знакових для Кенігсберга правителів – засновника міста чеського короля Оттокара II Пшемисла, першого короля Пруссії Фрідріха I і герцога Альбрехта I. Відновити скульптури виявилося дуже непросто, оскільки після взяття Кенігсберга радянські військові розправилися з ними, як і з багатьма іншими «фашистськими символами», відрубавши їм голови й руки. Довоєнні зображення діячів прусської історії вдалося врятувати від символічної «страти» тільки на Росгартенських воротах. Співробітники розташованого неподалік Музею бурштину розповіли, що медальйони-портрети генералів Гнайзенау і Шарнхорста були «помилувані» радянським полковником, якому встигли вчасно повідомити про те, що генерали були не «фашистами», а союзниками Росії у війні проти Наполеона.
Відреставровані фігури на колишньому Königstor (Королівських воротах)
Ставлення до спадщини Кенігсберга зазнало значних змін за кілька післявоєнних десятиліть. Категоричне неприйняття й відсторонена байдужість, типові для повоєнного часу, потроху змінюються більш комплексними ідеями, стосунками й способами взаємодії. На думку відомого калінінградського фотохудожника Макса Попова, автора чудово виданого альбому «Паралельна пам’ять. 150 років історії Кенігсберга та Калінінграда у фотографіях» (2012), загалом ставлення Калінінграда до Кенігсберга можна визначити як ресентимент, тобто «відчуття слабкості або неповноцінності, а також заздрості до «ворога» /яке/ стає причиною формування системи цінностей, яка заперечує систему цінностей «ворога» » (с.16). Цей філософський термін, уведений до обігу Ніцше і вживаний в академічному дискурсі (наприклад, у фундаментальній праці Лії Гринфельд про типи націоналізму) звертає увагу на приховані суперечності і комплексність бачення «іншого», у якому поєднуються заперечення і майже еротичний потяг, бажання наслідувати і придушення владою. Проте мій досвід спілкування з сучасними калінінградцями, які ділилися думками про історичну спадщину, показує, що негативна домінанта ресентименту, швидше за все, уже не є головною особливістю сприйняття «німецького» минулого. Ставлення до спадщини «того» періоду багато в чому ситуативне і залежить до того ж від особливостей соціалізації та культурного капіталу респондентів. Голова калінінградського Союзу російських письменників, поет Борис Бартфельд, він же власник готелів «Будинок казкаря» (алюзія Гоффмана) і «Альбертіна» (тезка знаменитого кенігсберзького університету), переконаний, що пруссько-німецька спадщина є для калінінградців «трампліном у майбутнє, як для хлопчиська, який з розгону хапається за край паркану і перескакує на другий бік». Таке бачення культурної спадщини як ресурсу не поділяє Олександра Артамонова. Письменниця і журналіст молодшого покоління, вона виросла в старому «німецькому» будинку, де за збігом обставин залишилися не лише довоєнні старі меблі, але й дрібні предмети побутового вжитку. У серванті як реліквія досі зберігається порцелянова статуетка хлопчика-барабанщика. «Що таке спадщина? Це те, що передається родичами з покоління в покоління. Ці стільці, ці домашні речі не дісталися нам у спадок, вони скарб, знахідка. Вони не належать нам, але нам випало на долю їх зберігати, поки їх повноправні спадкоємці не звернуться до нас із проханням повернути ці речі. Їх ні в якому разі не можна викидати, це неетично, але для нас вони як ієрогліфи, кодом до їх прочитання ми не володіємо».
Ці в певному розумінні полярні уявлення про спадщину по-різному взаємодіють на практиці. Звернемося знову до прикладів сучасного ставлення калінінградців до військової архітектури дорадянського періоду. Використовуючи метод «снігової кулі», мені вдалося познайомитися з однією з найцікавіших особистостей, чия робота й життя безпосередньо пов’язані з фортами. Стас Лаурушоніс відомий як «охоронець» форту № 1 «Штайн». У силу обставин він і його сім’я прожили у форті понад десять років. Між фортом і його жителями встановився своєрідний симбіоз: цегляний колóс дає притулок і додатковий заробіток родині, що його «всиновила», а люди, у свою чергу, обживають його, не дають йому перетворитися на переможені природою руїни. У великій бібліотеці «господаря форту № 1» зібрано безліч книг з фортифікації та архітектури Європи. В одній із зал Стас розмістив невелику експозицію знайдених на території амуніції та побутових предметів, в іншій лежать акуратно складені палі – залишки стародавньої дерев’яної бруківки, що її археологи залишили як непотріб, у третій – мішки з людськими останками, знайденими під час інших розкопок, далі – будівельний матеріал. У дворі недавно з’явилися могильні плити з написами німецькою, залишки військових поховань 1920-х років.
Форт № 1 (“Stein”), де живе Стас Німецькі шоломи з колекції
Лаурушоніс з родиною Стаса Лаурушоніса
Незважаючи на явну пристрасть до колекціонування різноманітних артефактів, Стаса не приваблює ідея перетворення форту в музей. Його ставлення до опікуваного ним форту можна охарактеризувати як своєрідний екологізм. Особливості свого ставлення до культурної спадщини Стас пояснює, з одного боку, тим, що він виріс у литовсько-російській сім’ї і мав можливість порівнювати різні культурно обумовлені способи ставлення до архітектурних пам’яток, а, з другого боку, тим, що неприйняття «совковості» є його своєрідним кредо. Стас переконаний пацифіст, через що в радянський час, як і багато інших, хто «відмовлялися служити в лавах Радянської армії», був поміщений до психіатричної лікарні. Життя у форті для нього не пов’язане з особливим захопленням військовою тематикою або ж з ідентифікацією з «німецькістю». Ці якості властиві скоріше «реконструкторам», які регулярно збираються в форті № 2 «Бронзарт», яким теж опікується Стас.
Форт № 2 (над входом усе ще видно залишки довоєнного напису “Fort Bronzart” і декору). Форт № 2 ізсередини
Якраз у форті № 2 мені вдалося спостерігати за людьми з цим незвичайним хобі. Група з 7–8 чоловік у сірих уніформах з характерною військовою символікою часів Третього Рейху прибула на місце в «мерседесах» і «фордах». З багажників машин були витягнуті копії німецької зброї, кошики з їжею, ящики з пивом. Після короткого інструктажу Стас залишив форт у розпорядження прибульців. Хто ці люди? Підприємці середнього штибу, міліціонери, державні службовці, тобто люди досить заможні. Копії уніформ і німецької зброї коштують недешево на чорному ринку, і навіть для того, щоб постріляти у своє задоволення і потім влаштувати пікнік поблизу форту, потрібно заплатити не одну тисячу рублів. У бесіді за чашкою чаю в імпровізованій квартирі в форті № 1 я питаю Стаса, чи надходили з боку заможних «реконструкторів» пропозиції розчистити територію форту, допомогти у відновленні приміщень? Стас стримано посміхається: «Навіщо їм це? Та й взагалі навіщо відновлювати? Коли я чую це слово, у мене мороз іде по шкірі. У наших умовах це означає зробити все по-своєму, внести масу змін. Форти своє вже відслужили, вони здебільшого не потрібні, їх практично неможливо якось по-сучасному використовувати. Для мене важливо, щоб «мої» та інші форти не зникли. Вони для мене пам’ятки архітектури і частина місцевого пейзажу. Якщо є хтось, хто хоче тут за свої гроші пограти в свої ігри – нехай! Але перш ніж навіть кущі он там спиляти, треба дуже добре подумати, а що це може спричинити, як це вплине на будівлю». Стас утримується від моральної оцінки пристрасті «реконструкторів» до уніформи Вермахту й артефактів із фашистською символікою. З його розповіді стає зрозуміло, що для нього, «антирадянщика» зі своєрідною життєвою філософією, що тяжіє до буддизму, і людини, знайомої з литовським варіантом наративу про Другу Світову війну, субкультурні «ностальгії» російських співгромадян не викликають особливих емоцій. Набагато жвавіше він обговорює – і засуджує – корупцію влади, байдужість чиновників до пам’яток культури, консумеризм і мегаломанію різноманітних міських проектів. Його міркування про минуле й архітектурну спадщину, у чомусь екзотичні й «протестні», а в чомусь цілком типові для людей «останнього радянського покоління» – це лише мала частина того матеріалу, з якого формується сучасна культура пам’яті Калінінграда і області. Наскільки потрібними і продуктивними будуть ці ідеї, покаже час.
Елеонора Нарвселіус – етнолог, кандидатка філологічних наук (Львівський університет), доктор філософії (Ph.D.) за спеціальністю Ethnic Studies (Університет Лінчопінга, Швеція). Наукова співробітниця Центру досліджень Європи в Лундському університеті (Швеція). Авторка книги “Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity and Power” (New York – Toronto – Plymouth, UK: Lexington Books, 2012). Наукові зацікавлення: дослідження еліт, проблематика колективної пам’яті в Центрально-Східній Європі, дослідження культурної спадщини й комерціалізації історії. Серед недавніх публікацій – статті “Волинь 1943–1944 рр. і довоєнна польськість в інтелектуальній полеміці Західної України” та “Lviv and Chernivtsi: Two Memory Cultures at the Western Ukrainian Borderland” // East/West: Journal of Ukrainian Studies, vol.I, no. 1, 2014 (в співавторстві з Нікласом Бернсандом). Живе і працює у м. Лунд, Швеція.
