Дискусія навколо книжки Павела Спєвака “Жидокомуна”

18 листопада 2012 року в рамках Фестивалю ім. Бруно Шульца у Вроцлаві відбулася дискусія навколо книжки Павела Спєвака “Жидокомуна” (Paweł Śpiewak, Żydokomuna. Interpretacje historyczne” (Wydawnictwo “Czerwone i Czarne”, 2012). Вашій увазі пропонуємо транскрипт доповіді Яна Ґросса, професора Прінстонського універстету, де він критикує поняття, винесене автором у назву книжки.

Жидокомуна

На початку я хотів би сказати кілька слів не так щодо «жидокомуни», як щодо євреїв і комунізму. Почну з події, що сталася зі мною донедавна.

Цього року мені випало провести в Кракові шість тижнів разом із групою американських студентів. Я вів семінар на тему історії польських євреїв «до, під час і після Голокосту». А оскільки більш-менш знаний мені лише невеликий фраґмент цієї теми, то в проведенні занять мені допомагали приятелі та приятельки з Польщі та Америки. Зокрема, одна чудова спеціалістка в цій галузі на трьох семінарських зустрічах запропонувала огляд суспільно-політичного життя євреїв у міжвоєнній Польщі. Й коли ми виходили з аудиторії після останнього заняття, вона раптом схопилася за голову зі словами: «Ой-ой, Янку, я ж зовсім забула розповісти щось на тему комуністів».

Бо така вже правда, що, хоч євреї в Польщі й створили всю палітру політичних партій, щоденних газет і журналів, а також вели нескінченні світоглядні дискусії (особливо заполітизованим було молоде покоління євреїв), комунізм у цій багатій та розмаїтій ідейній палітрі займав марґінальне місце. Звісно, марксизм, соціалізм, ставлення до СРСР і те, що з цим було пов’язане, – все це були важливі теми, але цікавили вони – якщо йдеться про польських євреїв – або «Бунд»[1] (який комуністи не терпіли, і це почуття, зрештою, було взаємним), або ж ліві молодіжні сіоністські організації (як-от лівий «Поалей-Ціон»[2] чи «Ха-шомер Ха-цаїр»[3]). А тим із нас, хто хоча б невеликий шмат дорослого життя провів у ПНР, нема потреби нагадувати про ставлення комуністів до сіонізму.

Комунізм, комуністична партія, належність до комуністичної організації – це явище зовнішнє щодо єврейської спільноти в міжвоєнній Польщі. Як зі світоглядної, так і з організаційно-практичної точок зору. Як доказ, наведу цитату з класика «жидокомунізму» (якщо такий звір колись існував): «Не мороч мені голову винятковістю жидівської недолі», – писала з ув’язнення в листі до своєї приятельки Роза Люксембурґ. «Мене це переймає так само, як страждання невільників на гумових плантаціях Путумайо або негрів у Африці… В моєму серці немає спеціального закутка для єврейського ґетто». Та звернімо увагу, що з практично-організаційної точки зору, адресатом і сферою діяльності комуністичної партії була, якщо можна так сказати, вся Польща (чи також робітничий клас, міжнародний пролетаріат або перше, друге і третє). Для єврея, котрий проживав у міжвоєнній Польщі, вибір на користь комуністичної партії був способом асиміляції – іншими словами, одним зі сценаріїв, який давав змогу хоча б намагатися жити так, наче власне єврейство його не визначає.

До війни в Польщі проживає майже три з половиною мільйони євреїв. Євреїв-комуністів по всій країні на той час було, може, тисяч вісім. Пізніше припускання, що «кожен» єврей є потенційним комуністом, важливим складником поняття «жидокомуни», – це справжнісінький нонсенс, твердження, що не має взагалі нічого спільного з реальним життям єврейської спільноти.

Ян Ґросс під час виступу у Вроцлаві. Фото: Max Pflegel

Але, навіть опускаючи подібні розрахунки, брехливість приписуваного євреям ярлика «жидокомуни» стосується не математичних показників, а самої суті поняття. Адже анархізаційним елементом у процесі відбудови польської державності (а в цьому й полягав головний закид євреям у «жидокомуні») були не євреї, а націоналісти. І так було від самого початку – від убивства президента Нарутовича й аж до кінця [міжвоєнного] «двадцятиліття», коли серед правиці визрівали вже відверто тоталітарні симпатії.

В лексиконі епохи можна знайти термін, який від біди здатен повністю окреслити політичну роль, яку євреї відігравали в Польщі. Але це не характеристика «жидокомуна», а гра слів із бюрократичним звучанням: «державотворчий елемент». Адже, хоч би яким несподіваним це здавалося, на євреях у міжвоєнній Польщі «тримався» насамперед уряд. Найнадійнішим, зі статистичної точки зору, показником виборчого успіху списку BBWR[4] був відсоток єврейського населення у виборчому окрузі: чим більше євреїв – тим більша підтримка в «Санації»[5]. Нагадаю, що, за винятком «легіонного» середовища, ніде так гірко не оплакували смерть маршалка Пілсудського, як на т. зв. «жидівській вулиці».

Іншими словами (і кажу це також для захисту репутації моєї колеги, котра забула розповісти студентам про євреїв і комунізм на семінарі цього літа), проблема під назвою «євреї та комунізм» не є «єврейською проблемою». Ба більше, це навіть не марґінальне відгалуження політичної історії єврейської спільноти в міжвоєнній Польщі. Але той факт, що це було головним ксенофобським гаслом «двадцятиліття», яке проголошували й польські націоналісти, й католики водночас, лише потверджує, що «жидокомуна» – це польська проблема. А емпіричний матеріал для осмислення цієї теми ми знайдемо в сфері уявлень і фантасмагорій «катоендецького» розуму, а не в описі тієї або тієї поведінки євреїв.

Історичний доказ, до якого найохочіше апелюють прихильники поняття «жидокомуна», намагаючись довести зрадливу природу єврейської нації, – це т. зв. співпраця євреїв із радянським режимом на «кресах» у 1939–1941 рр. Про те, що євреї радо вітали вступ у вересні 1939 р. в Польщу загонів Червоної армії і що згодом вони вислужувалися перед комуністичною адміністрацією на територіях, окупованих СРСР, було загально відомо ще в період окупації. Про це широко інформували конспіративні газетки. Історики та публіцисти, які писали на цю тему після війни, теж назагал поділяли такі оцінки. Тож у цьому випадку маємо справу з рідкісним явищем, коли буденна свідомість, яка формується в процесі подій, та історичні знання на тему, що, хай там як, є складною і пов’язана зі збуренням емоцій, цілковито взаємонакладаються. Польське суспільство, попри бурі окупаційних пережиттів, найвиразніше зберегло в цьому питанні тверезість судження, адже й пізніші висновки істориків підтримували це твердження. Один нюанс: це – неправда.

В сімдесяті роки минулого століття я займався історією радянської окупації східних територій Польщі. На цю тему я написав велику книжку, а також, разом із Іреною Ґрудзінською-Ґросс, видав два томи документів. Мені відомі всі найважливіші архіви, пов’язані з цією темою, що були доступні до 1989 року (себто ще до того, як відкрили державні радянські архіви). З приводу становища й долі єврейської спільноти під радянською окупацією я написав окремий есей. Назву до нього я запозичив зі спогадів одного молочаря з Луцька на ім’я Мендель Сруль, котрий стисло висловив думку простих євреїв щодо порядків, запроваджених радянським режимом. Цитую: «За таке звільнення я їм дякую і прошу їх, щоб це було востаннє». Я не повторюватиму арґументи, які наводив у тому тексті, й обмежуся кількома заувагами, ширше обґрунтування яких із відсиланням до джерел можна знайти в іншому місці.

В арсеналі репресій, використовуваному радянською владою, одним із найрадикальніших інструментів була депортація. Не випадково в колективній пам’яті про той період найбільший трагізм польського досвіду закодовано в двох символах, двох відправних назвах, – Катинь і вивезення (парадиґматичне в польській історії «заслання на Сибір»). В сталінську епоху вивозили для того, щоб знищувати цілі категорії населення, які влада вважала антирадянськими. За радянської окупації мешканців «кресів» зачепили чотири хвилі депортації. Та, що відбувалася від червня 1940 року, охопила передусім утікачів із західної та центральної Польщі. Переважну більшість вивезених тоді осіб становили євреї, котрі декілька місяців перед тим добивалися права повернутися додому або, вже тоді, в Генерал-губернаторство.

Отож, згідно зі статистикою, складеною 1944 року Міністерством закордонних справ (лондонського уряду РП), на підставі 120 тисяч особових карт польського Червоного хреста в Тегерані, виявлено, що серед польських громадян, примусово висланих у Росію в 1939–1941 рр., 52% становили поляки за походженням, 30% – євреї, а 18% – українці та білоруси.

Іншими словами, відсоток євреїв серед вивезеного населення був майже втричі вищим, ніж їхня частка серед населення, яке проживало на території Польщі, окупованій радянською владою.

Згідно з цими показниками, радянська влада репресувала євреїв суворіше, ніж поляків, адже відсоток поляків серед висланих був лише удвічі (точніше, трохи менше, ніж удвічі) вищим, ніж серед населення територій, зайнятих більшовиками. І хоч статистка, на яку я спираюся в своїх порівняннях, є оцінковою, сумніву не викликає той факт, що твердження, начебто євреї перебували в якомусь упривілейованому становищі, а «совєти» їх вирізняли і краще до них ставилися, є просто неправдивим.

Ще одна заувага з приводу упривілейованості євреїв у контексті польсько-радянських взаємин під час Другої світової війни: якщо вже польські євреї опинилися в Росії, то пізніше вони не могли звідти виїхати, попри власне бажання та зусилля (адже перебування в Росії було пов’язане з перспективою голодної смерті та переслідувань). Серед близько 130000 польських громадян, яких уряд Сікорського витяг із СРСР у рамках угоди «Сікорський-Майський» (маю на увазі евакуацію через Іран т. зв. армії Андерса, дітей із сирітських притулків і родин військових), було лише близько 8000 євреїв. Отож якщо серед депортованих євреї становили 30 %, то серед щасливо евакуйованих на свободу в Персію та Палестину – заледве 6 %. На десерт зауважу, що відразу після війни Перший секретар PPR[6] Владислав Ґомулка просив Сталіна, щоб в умовах репатріаційної угоди в зв’язку зі зміною кордонів той не дозволив польським громадянам – євреям повертатися в країну (в цьому проханні Сталін делікатно йому відмовив).

Тож звідки бере початок ця поширена серед поляків пам’ять про «співпрацю» євреїв? Адже насправді євреям радянська влада залила не менше (або й більше) сала за шкіру, ніж іншим національним групам. Думаю, що насамперед це було наслідком того, як місцеве населення сприйняло радянську «уравніловку». Бо ж тепер поляки раптом почали стикатися з євреями в тих ролях, які традиційно мали суспільний авторитет. Але так ставалося не тому, що євреї за радянської влади перебували в упривілейованому становищі, а через те, що радянська влада, не зважаючи на національність, рівною мірою допускала до державних посад усі національні групи й, на рівні зі всіма, всі національні групи радянізувала.

Релігію – у версії костелу, церкви або синагоги – нищили однаково; довоєнні незалежні часописи польською, єврейською та українською мовами так само закривали; політичні партії чи суспільні організації – як польські, так і єврейські чи українські – розпускали, а їхніх лідерів (якщо тим не вдалося вчасно втекти) арештовували; приватні підприємства, незважаючи на переконання власників, націоналізували. Тощо. 

Але звичайний єврей (або українець) міг тепер, на рівні з поляком, бути службовцем на пошті або чиновником у міській адміністрації, майстром на фабриці, завідувачем складу, керівником робітничого кооперативу, членом виборчої комісії, інженером на державному підприємстві, технічним контролером, податківцем, учителем, а також (адже це, зрештою, теж державна посада) – міліціонером. Тоді як до війни євреїв не допускали до посад у державному секторі. І хоча радянська влада перевела у власність держави все, що вдалося, і брала на роботу людей, не дискримінуючи їх через національне походження, польська спільнота, яка de facto вважала природним станом справ дотеперішню дискримінацію національних меншин (які, nota bene, на цих територіях становили виразну більшість), сприймала нову ситуацію як надання привілеїв євреям (а також українцям чи білорусам).

Утім, чи справді цей помічений усіма образ євреїв, які радо вітають вступ загонів Червоної армії, мав означати, що євреї в такий спосіб публічно виявляли свою нелояльність до Польщі? Але ж восени 1939 року альтернативою радянській владі на «кресах» була не польська державна влада, а німецька окупація. А німців євреї боялися. І нема чого надто дивуватися тим із них, котрі у вересні 1939 року надали перевагу російській окупації над німецькою, і відкрито це виявили.

Така ситуація повториться на цих територіях 20 місяців потому, але вже з поляками в ролі євреїв. Із тих самих причин, як і ті, про які йшлося вище, польське населення, що влітку 1941 року вийшло вітати вступ Вермахту в міста й села «кресів», не можна назвати натовпом зрадників або запроданців. Про встановлення польської державної влади в тих умовах тоді не можна ще було й думати. Натомість прихід німців означав вигнання більшовиків, і полякам, після неповних двох років радянської окупації, це здавалося зміною на краще, а відтак достатньою підставою для радості.

Нагадаю врешті, що польська спільнота на «кресах», як і будь-де інде в країні, була переважно антисемітськи налаштованою. І коли ми візьмемо перший-ліпший підручник із методології суспільних наук, де студентів повчають, що «з того, що Івасик розповідає про Петрика, можна більше дізнатися про Івасика, ніж про Петрика», то зрозуміємо, звідки взялася не раз переказувана поляками історія про співпрацю євреїв із радянською владою. Отже, йдеться тут передусім про виявлення антисемітського стереотипу «жидокомуни», закодованого в їхніх головах, а не про висновки з того, як поводилися – або що пережили – євреї під радянською владою.

В минулому половина польських євреїв, які пережили війну (т.зв. ocaleńcy/ уцілілі, або, як хтось їх назвав, przeżytki/ пережитки), була мешканцями заходу та центру країни, які під час вересневої кампанії або тікали від німецького наступу, або ж німці вигнали їх із прикордонних місцевостей, і ще восени 1939 року ті опинилися під радянською окупацією. Після чого, як я вже казав, передусім у червні 1940 р., радянська влада вивезла їх углиб СРСР на примусове поселення в т.зв. посьолках. Серед «уцілілих» були і відпущені з таборів євреї, які відсиділи терміни за «антирадянську» діяльність (наприклад, нелегальний перехід кордону, т. зв. «спекуляції», за довоєнну належність до «Бунду» тощо) i яких звільнили, як і висланих із «посьолків», за амністією, після підписання угоди між лондонським урядом і СРСР.

Ця інформація важлива для нас із кількох причин. По-перше, завдяки їй ми дізнаємося, що євреї, котрі після війни опинилися в Польщі, в переважній більшості – згідно з класифікацією, відомою з патріотичних викладів історії Польщі, – це т.зв. «сибіряки». Або ж, інакше кажучи, – польські громадяни, яких спіткала парадиґматична, закріплена понад столітньою традицією змагань із Росією, патріотична польська доля. По-друге, виявляється, що таке напозір очевидне тлумачення того, чим для поляків є заслання російською владою «на Сибір», євреїв – для середовищ, які формують суспільну думку в Польщі – не стосується. Тих, хто повертався зі сходу, антикомуністичні підпільні газетки та представники костелу трактували як загрозу – не лише через «погане» походження, а й тому, що їх сприймали за «елемент», який «більшовизувався» під час перебування в Росії. На відміну, звісно, від репатріантів польської національності, які поверталися з тих самих таборів і «посьолків» у статусі жертв, котрі пережили тяжкі випробування через комуністів, а відтак, ipso facto, були антикомуністами.

Цей невеликий епізод з історії найближчого повоєнного періоду, ці радикально різні мірки, застосовувані до одного й того ж досвіду, пережитого євреями та поляками, вкотре доводять, що «жидокомуна» апріорі існує в польській свідомості. Через призму антисемітизму, все, що роблять євреї, і все, що з ними відбувається, завжди свідчить про одне й те ж – про їхню загрозу для Польщі.

Відомий вислів Жан-Поля Сартра, що антисеміти творять євреїв, звісно, лише частково відповідає правді, але якщо його злегка перефразувати, то він надзвичайно точно відповідатиме обговорюваній нами проблемі. Адже «жидокомуну», поза сумнівом, творять антисеміти. І не тому, що вона є просто витвором «катоендецької» уяви. В питанні «жидокомуни» антисемітизм несе відповідальність не лише за стан свідомості, а й за реальну ситуацію.

В повоєнній Польщі чверть мільйона євреїв, які вижили, опинилися в смертельній небезпеці. Це твердження аж ніяк не є метафорою, а його найкрасномовнішим доказом є не так навіть погром у Кельце, як факт, що ті, хто вцілів і повертався в сімейні штетлі та містечка, мусив відразу звідти тікати, адже їм загрожувала смерть від рук сусідів або залишкових конспіративних постаковсько-НЗС-івських[7] загонів, які діяли ще й після визволення. Драматичну кореспонденцію єврейських комітетів на цю тему можна знайти в архівах ŻIH[8].

Заради власної безпеки євреї після війни згромадилися в кількох великих міських осередках, а також на нижньо-силезійських територіях. А згодом, упродовж кількадесяти місяців до кінця 1947 року, 150 тисяч уцілілих утекло з Польщі в пошуках захисту… в Німеччину. Бо там було безпечніше. І в таборах для переміщених осіб (т.зв. таборах ДіПі) вони чекали на еміґраційні візи в Америку або Канаду, на нелегальний транспорт до Палестини або на милість Божу, займаючись тим часом контрабандою та розмноженням (натуральний приріст серед мешканців таборів сягнув тоді рекордних позначок). Звісно, єврейські комуністи тоді ще не тікали з Польщі на Захід.

Наслідок такого стану справ неважко передбачити: чим більше євреїв тікало з Польщі перед смертельною (не знаю, яким іншим прикметником можна це точніше означити) загрозою антисемітизму з боку польського населення, тим більше ставало комуністів серед євреїв, які залишилися в Польщі. Відсотково, а не в абсолютних величинах. Але власне в цьому й полягає чарівність «жидокомуни», що люди, які використовують цей термін із переконань, у кожному євреєві  вбачають комуніста. І таким чином свою одержимість антисеміти поволі перетворювали в дійсність.

І останнє з приводу «жидокомуни»: варто ще кинути оком на політичну мапу новопосталої 1948 року держави Ізраїль. На початках парламентського життя в Ізраїлі, коли в Кнесеті доходило до палких дискусій (ледь не безперервних), парламентарі в найгарячіші миті переходили з івриту на польську мову. Бо врешті-решт, Ізраїль – це політичне творіння польських євреїв. Натомість комуністи в Ізраїлі – де євреї (польські євреї) створили собі державу за власним бажанням – ніколи не мали про що поговорити. Що вкотре доводить, як мало спільного в «жидокомуни» (як характеристики польського єврейства) з дійсністю.

Моя дискусія з професором Спєваком стосується лапок, а точніше, – їх браку. В книжці, що є претекстом до нинішньої розмови, автор використовує поняття жидокомуна без лапок. Він вживає – чого я більше ніде не зустрічав – слово жидокомуністи без лапок. І відразу ж, на одному подиху, пише про єврейських комуністів (звісно, теж без лапок). І якщо всі ці поняття є рівноцінні, синонімічні, то, здається, я не дуже розумію, про що йдеться. Бо «жидокомуну» (в лапках) вигадали, як образливий епітет, антисеміти. Натомість єврейські комуністи – себто євреї, котрі були комуністами, – це зазвичай були (можливо, надто наївні, часом засліплені, а врешті переважно залякані) цілком пристойні люди, котрі під загрозою багатолітнього ув’язнення намагалися за власними уявленнями цивілізувати ринковий капіталізм «двадцятиліття», прагнучи впровадити в колективне життя принципи суспільної справедливості.

Переклад з польської Роксоляни Свято

Фото на анонсі матеріалу: Професор Павел Спєвак, copyright: PAP/Ґжеґож Якубовскі, передрук із media.wp.pl

[8] ŻIH (Żydowski Instytut Historyczny) – Єврейський історичний інститут. Прим. перекладача.