Волинь 1943–1944 рр. і довоєнна польськість в інтелектуальній полеміці Західної України

Пропонований матеріал створено для сайту “Україна Модерна”. Текст є переробленою і скороченою версією статті “Tragic Past, Agreeable Heritage: Post-Soviet Intellectual Discussions on the Polish Legacy in Western Ukraine”.

Публікуємо з дозволу автора.

У цій статті проаналізовано основні інтелектуальні стратегії, використані в дискусії про одну з найнапруженіших тем польсько-українського минулого – а саме про міжетнічне насильство у Волині та Галичині впродовж 1943–1944 рр. Йтиметься передусім про аргументи, які в цій дискусії запропонувала західноукраїнська сторона. Інтелектуальні дискурси польських опінієтворців щодо Волині згадано лише побіжно, адже ця широка тема заслуговує на окремe дослідження^[1]. Головна теза статті полягає в тому, що певні викривлення, непослідовності та пробіли в інтерпретаціях Волині можна пояснити в контексті ширшого інтелектуального процесу вписування локального – і водночас транснаціонального – минулого в зв’язний національний наратив. Адже в процесі з’ясовується, що розмаїття польсько-українських історичних зв’язків на прикордонні не можна просто й безпроблемно підлаштувати під україноцентричні історичні візії через невирішені конфлікти пам’яті, закорінені в подіях Другої світової війни та повоєнного періоду. Тож, розглядаючи аргументи української сторони у волинській дискусії, варто зосередитись не лише на тенденціях офіційної політики пам’яті, а й на ідеях, артикульованих в академічних контекстах, медіа-полеміці та публічних дискурсах. Зокрема, варто ближче придивитися до того, як середовища ліберальних і ліберально-націоналістичних інтелектуалів^[2] переглядають «дисонантну спадщину»^[3] довоєнного польського населення з регіональної перспективи. Можливо, ця змінена оцінка польськості сприятиме подоланню розламів у мнемонічному краєвиді України й полегшить засвоєння такого комплексного, інтелектуального бачення минулого, яке не лише номінально визнає історичну багатоетнічність і культурне розмаїття, а й сприяє їхньому перетворенню на демократичний ресурс. Та перед тим, як перейти до цієї частини дослідження, належить нагадати про загальний перебіг дискусії про Волинь, яка останні двадцять років переросла з проблеми, актуальної передусім для свідків подій та фахівців-істориків, у масштабну мнемонічну й політичну полеміку.

Історія польсько-українського протистояння нараховує не одне століття. Колективні спогади та історичні наративи визначають два найзначущі сплески насильства в ХХ столітті, в яких виправданням cлужили польські та українські національні інтереси: перший – це польсько-українська війна 1918–1919 рр., кульмінацією якої стала пам’ятна боротьба за Львів, що завершилася поразкою Української Галицької Армії та подальшим включенням Східної Галичини в Другу Польську Республіку, а другий – винищення поляків на окупованому нацистами польсько-українському прикордонні, продовженням якого стали антиукраїнські акції та «обміни населенням» після війни. Скоєні у воєнний час у Волині та Східній Галичині вбивства цивільного населення стали протягом останнього десятиліття однією з найбільш заполітизованих історичних тем як у Польщі, так і в Україні, адже консенсусу щодо загальних оцінок, мотивацій убивств, покладання відповідальності і, зрештою, кількості жертв не було досягнуто.

Суть подій можна окреслити таким чином. Масові вбивства поляків у Волині та Східній Галичині 1943–1944 рр. були спровоковані претензіями українських радикальних націоналістичних сил ОУН(б) та УПА на території спільного польсько-українського проживання, повернення яких польська держава могла вимагати після війни. І якщо в довоєнній Волині як серед української більшості, так і серед близько 16% тих, кого було класифіковано як поляків^[4], не спостерігалося такої національної мобілізації, як у сусідній Галичині, то під час війни Волинь стала ареною масового насильства, підбурюваного націоналістичними гаслами. Найбільшою зміною у волинській демографічній ситуації стало винищення під час Голокосту 98,5% євреїв^[5]. Кількість польського населення краю між 1939 і 1943 роками скоротилася до 8% внаслідок радянських депортацій 1939­­–1941 рр., переміщення до трудових таборів у Німеччині, радянських і німецьких ліквідацій, смертей від хвороб і в бою^[6]. Оцінити на цьому тлі точну кількість жертв нападів збройних загонів УПА дуже важко.^[7]

Вбивства польського цивільного населення спричинили ланцюгову реакцію каральних акцій та радикальних вирішень польсько-українського конфлікту, що безповоротно змінили етнічну структуру польсько-українського прикордоння. Після повторної анексії східно-польських територій Радянським Союзом 1944 року Сталін та його прибічники в Польщі провели масовий «обмін населенням» з метою встановлення контролю над виснаженим жорстокістю як нацистського режиму, так і польсько-українського конфлікту повоєнним прикордонням. Загалом у 1940-і близько 790 тисяч поляків було «репатрійовано» з Західної України, і 124 тисячі з них – з одного лишень Львова^[8]. Натомість після завершення нацистської окупації з території східної Польщі змусили виїхати в pадянську Україну півмільйона українців^[9], а ще 140 тисяч було розселено на території Польщі в ході операції «Вісла»^[10]. Внаслідок ліквідації євреїв, винищення польської та української цивільної людности, а також подальших «репатріацій» та «обмінів населенням» повоєнне польсько-українське прикордоння перетворилося на зону «скаліченої багатоетнічності»^[11].

Після Другої світової війни та встановлення радянського режиму в Центральній Європі міжетнічне насильство у Волині й Східній Галичині, відповідно до офіційної політики, стало табуйованою темою по обидва боки польсько-радянського кордону. Одною з головних причин була спроба представити повоєнний соціалістичний блок як співдружність братніх народів, які прагнуть побудувати комуністичне майбутнє, залишивши позаду спадщину конфліктів, розпалених експлуататорськими класами. Ба більше, «польсько-український антагонізм не вписувався в радянську концепцію Великої вітчизняної війни»^[12]. Радянський офіційний наратив, кодований на різних рівнях (від шкільних підручників до багатотомних офіційних історіографій), зосередився на фундаментальній битві СРСР та нацистської Німеччини. Про пояснення складних маневрів менших політичних гравців і національних сил у Центральній Європі, які могли би привернути увагу до експансіоністської радянської геополітики, навіть не йшлося. Відтак «комуністична педагогіка та наука як у Польщі, так і в Радянському Союзі, наполягали на тому, що етнічні групи завжди перебували там, де вони є зараз, і що теперішні кордони відображають давню історію. … У цю офіційну версію мало хто вірив, але вона ставала на перешкоді історичних досліджень про причини переміщень населення»^[13]. І хоча польська історіографія була значно вільнодумнішою за радянську, тлумачення непростих польсько-українських взаємин першої половини ХХ століття стало частиною академічної та медійної дискусії лише після 1989-го^[14].

Попри загальну практику цензурування історичних наративів, «чистки пам’яті»^[15] від теми кривавого міжетнічного конфлікту воєнного часу та пояснення радикальних повоєнних рішень, що призвели до знелюднення польсько-українського прикордоння як добровільної репатріації, не були вповні успішними. Крім того, результати цієї цензури в радянській Україні та соціалістичній Польщі були різними. Оскільки публічні згадки про різанину на територіях, анексованих Радянським Союзом, були заборонені, колективна пам’ять про неї продовжувала підживлювати популярну свідомість поляків бічними шляхами. В художній літературі періоду реального соціалізму знаково значущою територією дій УПА, зображуваних переважно як ірраціональних головорізів та нацистських прислужників, стали не Волинь та Східна Галичина, а Бескиди та Східна Люблінщина^[16]. Водночас у польських підручниках того періоду УПА називали злочинними бандами, керованими давньою ненавистю до поляків^[17]. Відтак польський офіційний наратив міг виправдовувати сумнозвісну операцію «Вісла» як єдиний ефективний шлях ліквідації мережі УПА^[18].

Хоч комуністична пропаганда замовчувала масштаби міжетнічного насильства періоду війни, польські еміґрантські осередки, розкидані по Заходу, і надалі зверталися до цієї теми. Усвідомлення жахливих наслідків польсько-українського протистояння дало поштовх для далекосяжних політичних дискусій про майбутню східну політику Польщі в об’єднаній Європі. Зокрема, літературно-політичний часопис «Культура», видаваний у вигнанні видатним польським інтелектуалом Єжи Ґедройцем, став осередком дискусії про побудову політичних партнерських взаємин із українцями, білорусами та литовцями попри спадщину історичних конфліктів. Заборонений у Польщі, Ґедройцевий часопис усе ж досягав читачів і за залізною завісою^[19]. Прагматичний за своїм спрямуванням, примирювальний дискурс, підтримуваний «Культурою» та польськими інтелектуалами, які активно діяли в русі «Солідарність», створив підґрунтя для продовження дискусії про польсько-українські взаємини в ХХ столітті вже після розпаду радянської системи. Також і залучення римо-католицької церкви^[20] до діалогу з керівництвом греко-католицької церкви в екзилі, а також із протестантським духовенством, відіграло важливу роль у створенні інтелектуальної платформи для переосмислення історичних взаємин Польщі як із сусідніми державами, так і з власними меншинами. Завдяки цьому після занепаду комуністичного режиму польські інтелектуали виявилися краще підготовленими до розгляду важкого польсько-українського минулого на загальнонаціональному рівні.

На початку 1990-х значна частина польської політичної еліти усвідомила, що визнання історичних помилок ефективно демонструє світові новий демократичний курс Польщі, а також поліпшує взаємини з меншинами всередині країни. Колективна пам’ять стала не лише «якорем суверенності»^[21], а й перетворилася на значущий фактор польської геополітики. Крім того, відповідно до європейської моделі пам’яті, офіційна риторика зосередилася на жертвах минулих масових злочинів і на моральній трансформації національних спільнот, над якими тяжіють історичні конфлікти. Ще 1990 року, попри протести безкомпромісних націоналістичних середовищ, польський сенат прийняв резолюцію про засудження операції «Вісла» та пообіцяв відшкодувати збитки українцям, які стали жертвами вигнань. Резолюція проклала шлях до подальших польсько-українських примирювальних ініціатив, покращила міжнародний імідж Польщі й дала поштовх до наукових дискусій на тему історії двадцятого століття. Попри це, проблемні аспекти цієї ініціативи не пройшли безслідно. Критики звернули увагу на те, що цей крок польських політиків був половинчастим, адже, поклавши провину на комуністичний режим, вони успішно закрили дискусію про згоду та причетність польського суспільства до виселень. Не менш проблемним було й те, що від української сторони очікували відповідних дій і офіційного визнання волинської різанини в понятійних рамках, створених польськими політичними дієвцями. Тож, хоча в 1990-ті й не бракувало волі до ведення збалансованого польсько-українського діалогу про темні сторінки історії, тим не менше ігри пам’яті продовжувались – і не лише через суперечливу за своєю суттю природу «граматики примирення»^[22] чи асиметрію польських та українських політичних інтересів, а й через брак зрозумілого та переконливого інтелектуального дискурсу, підтримуваного українською стороною.

Суперечливі реакції^[23] на пропозиції польських речників із приводу проблем трагічного минулого можна частково пояснити зіткненням кількох – коли збіжних, а коли взаємно виключних – тенденцій української політики пам’яті^[24]. Окрім цього, коли йдеться про Волинь, слід враховувати відчутний розрив між дискурсами пам’яті, які даються взнаки на локальному рівні, та історичним знанням, доступним у загальнонаціональній публічній сфері. Упродовж десятиліть конфлікти ХХ століття з польськими сусідами відлунювали в пам’яті волинян і галичан^[25], але при цьому залишалися майже невідомими решті України^[26]. Здобуття незалежності не спричинило радикальної зміни ситуації.

Так само, як і радянський історичний наратив, україноцентрична історіографія воліла не згадувати про кінець довоєнного етнічного розмаїття польсько-українського прикордоння і, зокрема, про масові вбивства польського населення впродовж 1943–1944 рр. Табу було знято 1989-го року американськими істориками українського походження Романом Шпорлюком і Франком Сисином^[27]. Ширша аудиторія поза Західною Україною вперше дізналася про цей розділ української історії з книжки іншого діаспорного історика, Ореста Субтельного. У своїй монументальній праці “Україна: історія”, вперше виданій в українському перекладі 1991 p., він наголосив на взаємному характері різанини: «…як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління»^[28]. Проте підручники з історії, видані в Україні на п’ятий рік незалежності, містили лише епізодичні й евфемістичні згадки про польсько-український «політичний антагонізм», а слово Волинь у них узагалі не фігурувало^[29]. У той час трагічними історичними подіями, на яких було зосереджено увагу, стали операція «Вісла» та виселення українського населення^[30] – себто ті теми, які, подібно до Голодомору 1932–1933 років і Чорнобильської катастрофи, значно більше пасували інституалізованому після 1991-го наративу про українців як націю жертв^[31].

На порозі 1990-х було перервано звичний радянський сценарій виконання офіційних ідеологічних замовлень^[32]. Тож українські історики почали «самостійно впливати на кон’юнктуру ідеологічного ринку»^[33]. Попри різні пріоритети, в середині 1990-х польські та українські професійні історики долучилися до широкомасштабної співпраці для висвітлення раніше замовчуваних аспектів польсько-українських історичних взаємин. Упродовж 1990-х деякі авторитетні українські історики брали участь у дискусії про Волинські події в популярному польському щоденному виданні «Gazeta Wyborcza»^[34]. Було також організовано низку міжнародних наукових конференцій та семінарів, присвячених цій темі^[35]. Найпродуктивнішими та найрезонанснішими з-поміж них стали тринадцять міжнародних історичних семінарів «Польща–Україна: важкі питання», які відбулися впродовж 1996–2008 років^[36]. Цей двосторонній форум було ініційовано центром «Karta» (польською громадською організацією, що займається висвітленням недавньої історії Польщі та Центрально-Східної Європи), а серед його організаторів були Спілка ветеранів Армії Крайової та Об’єднання українців у Польщі. До участі в обговоренні дослідницьких проблем запросили лише вузьке коло відомих професійних істориків. Тим не менше, дискусії між польськими та українськими фахівцями не були позбавлені емоцій та пристрасності^[37]. Подальші семінари потвердили той факт, що польські історики були значно ліпше підготовані до дискусій як завдяки підтримці на державному рівні, так і через легший доступ до архівів та знань найактуальніших теоретично-методологічних підходів – себто завдяки тому всьому, чого переважно бракувало їхнім українським колегам. Проте завдяки інноваційному методологічному формату семінарів і підтримці приватних та державних спонсорів було розглянуто 35 дослідницьких проблем, пов’язаних із польсько-українськими конфліктами 1940-х, видано 14 томів академічних праць двома мовами, а також зібрано широку фактографію^[38].

Прикметно, що вже на ранньому етапі співпраці польські та українські історики усвідомили потребу визначити ті аспекти, щодо яких існувала найвиразніша незгода^[39]. Якщо йдеться про Волинь, то такими принциповими моментами в полеміці стали питання кількості загиблих, з’ясування точки відліку подій та рівня скоординованості й спланованості насилля. Нема нічого неочікуваного в тому, що центральною темою стала оцінка ОУН та УПА. Загальне тлумачення вбивств польського цивільного населення або як геноциду (ludobójstwo) та етнічної чистки (визначення, яким найчастіше послуговуютьсяся в Польщі), або ж як кровопролиття на хвилі української боротьби за національне визволення, обтяженої неконтрольованими сплесками селянських бунтів і поглибленої іншими воюючими сторонами, що діяли в регіоні (нині цю лінію в дискусії підтримують українські представники доволі широкого ідеологічного спектру), стало залежним від відповідей на ці запитання. З огляду на позитивістський характер дискусії про Волинь^[40], на другий план відійшли комплексне дослідження соціокультурного середовища, де відбулася різанина, а також потреба більше дізнатися про жертви і контекстуалізувати їхні взаємини зі свідками та злочинцями^[41]. Зосередження на політичних причинах насилля й з’ясуванні точної кількості постраждалих також відвернуло увагу від не таких уже й рідкісних випадків взаємної допомоги та порятунку^[42], які б могли пролити додаткове світло на суперечливі обставини злочинів. Але, попри труднощі, прагнення беземоційно проаналізувати польсько-українські криваві конфлікти ХХ століття – процес, доповнений спробами знайти прийнятні позиції та вірогідні тлумачення, що не виключають одні одних, – усе ж далося взнаки в академічних колах.

Змінні політичні обставини 2000-х зробили зближення між польськими та українськими істориками, яке почалося в минулому десятилітті, значно проблемнішим. Польське суспільство позбувалося спадщини свого соціалістичного минулого і перебувало в захопленому передчутті близького вступу до ЄС. Водночас плани вступу до ЄС стимулювали перегляд недавньої польської історії в світлі «європейських» морально-політичних оцінок і практик осмислення важкого минулого. Початок 2000-х був виразно позначений «болісним польським самодопитом»^[43] щодо винищення під час війни поляками своїх сусідів-євреїв у Єдвабному. Водночас різні політичні сили, які намагалися вплинути на ЄС, поновно заговорили про «зраду в Ялті» 1945 року та історичні травми Польщі^[44]. Що ж до України, то її європейські перспективи виглядали дедалі розпливчастішими, адже шкоду міжнародному іміджеві держави завдала хвиля скандалів, що засвідчила корупцію та кризу влади на найвищих політичних рівнях, а також повзучу неорадянізацію в публічній сфері. За таких обставин увиразнилися дві тенденції. З одного боку, жалі української нації отримали нову політичну актуальність. У цьому плані особливо показовими були спроби визнати Голодомор 1932–1933 років геноцидом^[45]. Та, з другого боку, стала очевидною певна лібералізація культури пам’яті, адже після 1991 року минуле нації стало «відкритою територією», придатною до численних інтерпретацій та використань.

Відзначення річниць, присвячених взаємному польсько-українському минулому, – 60-та річниця від початку виселення українців із Польщі й водночас поляків із УРСР (2004), Волині (2003, 2004), річниця операції «Вісла» (2007) – виявили, що «терапія примирення та пробачення» початку 1990-х дедалі більше зводилася до протилежного формату «відкриття ‘ран’ заради ствердження своєї інакшості»^[46]. Зокрема, Волинь у цей час стала об’єктом численних інтерпретацій українських істориків, активістів, журналістів і політиків. Утім, більшість із цих інтерпретацій мали спільну рису: так чи так вони припускали, що відповідальність за вбивства польського цивільного населення лежить не лише на українському націоналістичному русі^[47]. Навздогінний характер і поліфонія аргументів, пропонованих українськими речниками, з одного боку, та намагання певних польських кіл отримати «вибачення з примусу»,^[48] – з другого, перетворили офіційні жести примирення на болісну процедуру^[49] .

У зв’язку з 60-ою річницею Волині обидві сторони задекларували прагнення примирення, і спільні вшанування на місцях масових поховань відбулися на найвищому політичному рівні^[50]. 2002 року президент Кваснєвський офіційно засудив операцію «Вісла», організовану комуністичною владою 1947 року. Відразу з’явилися чутки, що український президент виступить із офіційним вибаченням за антипольські акції у Волині та Галичині. Проте на спільних ушануваннях пам’яті жертв Волині польські та українські політики, попри всю значущість їхніх символічних жестів, уникали прямих формулювань і виразного вибачення. Декларація примирення з нагоди 60-ої річниці Волинських подій, підписана президентами Кучмою та Кваснєвським під час вшанування пам’яті польських жертв у Павлівці/Порицку, містила формулювання, навіяні «європейською» морально-політичною риторикою, та в цілому її дискурс був надто двозначним та евфемістичним. У декларації фігурували «трагедія» та «злочин»; як поляків, так і українців називали жертвами, але при цьому показово уникали визначення злочинців^[51]. Тих дефініцій масових убивств, на яких спершу наполягала польська сторона (себто або «етнічна чистка», або «геноцид»), декларація уникала, не містячи також і виразної формули вибачення. Попри обережність формулювань, які виражали повагу до жертв і християнської цінності прощення, обох президентів згодом піддали критиці. Якщо Кваснєвському дорікали за «умиротвореність»^[52] і неспроможність домогтися від українського президента виразного вибачення, то Кучму звинуватили в бракові патріотизму та закулісних іграх на користь польської політичної еліти. З точки зору багатьох українців спроба непопулярного політика говорити від імені нації не викликала довіри й, по суті, не була легітимною^[53]. Втім, ультраправі українські сили – як-от ВО «Свобода» – засвідчили Кучмі повагу за незгоду з поляками^[54].

Судячи з усього, 60-та річниця стала поворотною точкою для українських опінієтворців, які усвідомили, що важливо йти в ногу з сучасною європейською символічною політикою та спонукати громадську думку до не обмежуваних політичною доцільністю дискусій про недавнє минуле. На відміну від 1990-х, дискурс Волині на початку 2000-х не обмежився середовищами академічних дослідників або ж «торгівців травмою»^[55], представлених здебільшого організаціями, які репрезентують уцілілих свідків різанини, переселених мешканців прикордонних територій та їхніх родичів. Навпаки, ця тема припинила бути об’єктом суто експертного зацікавлення та регіонального вкорінення: до неї почали долучатися ширші кола інтелектуалів та інтелігенції, ба, вона навіть вийшла на рівень національних медіа і стала питанням національного політичного інтересу. Попри розчарування та суперечності, 60-та річниця Волині показала, що заперечення вбивств польського населення у Волині та Галичині не є позицією переважної більшості речників української пам’яті^[56]. Тимчасом середовища інтелектуалів усвідомили, що замість фраґментарних тверджень мусять бути сформульовані послідовні аргументи, які б репрезентували українську позицію в діалозі про суперечливе минуле. Західноукраїнський інтелектуал Тарас Возняк сформулював це завдання як «утвердження іншого дискурсу в цій дискусії для двох суспільств – польського та українського»^[57]. Якщо узагальнювати, то Волинь поступово перетворилася з історичної теми на проблему пам’яті^[58], а відсторонений професійний підхід істориків поступився місцем заангажованості політичних гравців і «ентрепренерів пам’яті»,^[59] які долучилися до тлумачення цієї чутливої теми.

Сплеск інтересу до історичних тем став особливо помітним в українській публічній сфері з приходом до влади у 2005 році «помаранчевих» політиків. За президентства Ющенка новий поштовх отримали історичні/мнемонічні дискусії про радянський тоталітаризм, спадщину ОУН-УПА, Голодомор, Голокост та Волинь. Ці дебати сприяли подальшому формуванню нерадянських, послідовно націєцентричних наративів про минуле, але разом із тим зміцнили риторику європейської політики жалю^[60] в публічних дискурсах. Водночас стала дедалі частіше даватися взнаки інструменталізація суперечливого минулого задля отримання політичних дивідентів^[61]. У багатьох випадках офіційні тлумачення української минувшини не змогли вийти за межі наративу про націю-жертву та застосувати засади європейської політики пам’яті, яка зосереджується на питаннях етичного вибору та пошуку загальноприйнятних історичних цінностей^[62]. Непослідовність і перебільшення української політики пам’яті в цей період (2005–2010) стали особливо очевидними з огляду на офіційно прийняту глорифікацію ОУН та УПА.

Дискусії, що супроводжували 70-ту річницю Волині, відрізняються від попередніх хвиль полеміки в кількох важливих аспектах. Примирювальної риторики та декларацій солідарності не бракувало з боку політиків, громадських організацій, інтелектуальних середовищ і церков. Але, на відміну від 1990-х і початку 2000-х, минулорічний польсько-український діалог про болісну минувшину відбувався в політичному кліматі, де розмови про необхідність взаємних поступок заради політичного примирення контрастували з небажанням йти на реальні компроміси, засвідченим як на рівні еліт, так і на місцевому рівні. Відтак публічні заяви заангажованих інтелектуалів та інтелігенції в цій ситуації радше посилювали, аніж пом’якшували полярність думок.

Один із найрадикальніших поглядів на те, що трапилося у воєнний період у Волині та в Східній Галичині, висловив польський історик Ришард Шавловський, котрий 2003 року запропонував термін genocidium artox – себто особливо жорстока, варварська форма геноциду^[63]. І хоч це радикальне визначення не набуло широкого вжитку, все ж розуміння Волині як випадку геноциду (ludobójstwa) ввійшло в мейнстрим польського публічного дискурсу, а відтак отримало легітимацію і на політичному рівні. 2009 року^[64] польський парламент прийняв резолюцію, яка визначала українсько-польський конфлікт у Волині як «масове вбивство, позначене етнічною чисткою та рисами геноциду»^[65], –компромісне, але тим не менше промовисте формулювання, підказане не в останню чергу авторитетними польськими істориками. Наступний крок у цьому напрямку було зроблено в квітні 2013 року, коли Сейм Республіки Польща запропонував прийняти резолюцію, що кваліфікувала ОУН та УПА як злочинні організації, що вчинили геноцид супроти польського цивільного населення^[66]. В червні 2013 року, після розгляду шести проектів резолюції до 70-ї річниці Волинської різанини (з-поміж них був один, у якому взагалі не фігурувало поняття геноциду^[67]) Сенат проголосував за резолюцію, що містила формулювання «етнічна чистка з елементами геноциду»^[68].

Подібно до узаконення Голодомору в Україні як акту геноциду, вчиненого сталінським режимом (формулювання, підтримане Сеймом 2006-го, але відкинуте президентом України Віктором Януковичем у 2010-му), означення Волині в юридичних термінах, прийнятих у західних режимах пам’яті, має політичний сенс. Хоча прихильники польсько-українського примирення відразу звернули увагу на ціну такої історизаційної стратегії^[69] як для польських, так і українських демократичних сил^[70], усе ж радикальні реінтерпретаці польсько-українського протистояння залишаються важливими ресурсом як для демократичних, так і недемократичних гравців. Відтак спроби урівняти рахунки в іграх пам’яті довкола «двох геноцидів» (Волині та Голодомору), схоже, продовжаться і в змінних політичних обставинах.

Водночас із консолідацією польської думки, протягом останнього десятиліття українська сторона замість навздогінних агрументів дедалі активніше пропонує свої власні стратегії тлумачення Волині. Нині «польське» офіційне формулювання послідовно підтримує лише досить вузьке коло ліберальних українських істориків^[71]. Визначення масових убивств поляків у термінах етнічної чистки наближається до «полюсу геноциду», але водночас утримує критичну дистанцію до ідеї тотального винищення певного населення як остаточної мети насильства. На відміну від інтерпретації Волині як геноциду чи етнічної чистки, прибічники нових україноцентричних версій історії ХХ століття часто наголошують на відмінності свого бачення, використовуючи такі терміни, як Волинські події, або ж Волинська трагедія^[72] і уникаючи визначення Волинська (або ж Волинсько-Галицька) різанина^[73]. Інше формулювання віддзеркалює інше концептуальне бачення об’єкта – або як взаємного кровопролиття в ході масштабного міжетнічного конфлікту 1940-х, або ж, альтернативно, як людських втрат «Другої польсько-української війни»^[74], на тлі нацистської окупації. Такі пояснення в стилі «ефекту доміно»^[75] не заперечують факт винищення польського цивільного населення, але розподіляють провину між сторонами конфлікту та акцентують на значних жертвах серед українців під час акцій помсти. «Антигеноцидна» логіка таких інтерпретацій стає очевидною, якщо порівняти її із ключовим аргументом тих, хто виступає проти визнання геноцидом Голодомору ^[76]. В обох випадках фокус переміщено з етнічності жертв на переважно соціальні причини, які призвели до масових смертей. Коли ж Голодомор подають як унікально український випадок геноциду, то, навпаки, на етнічності жертв роблять особливий наголос^[77]. Антипольське насильство у Волині та Галичині відтак подають не як неспровоковане винищення цивільного населення іншого етнічного походження, а як епізод у довгому історичному ланцюжку колоніального пригнічення та спротиву, в якому, ймовірно, польські політичні сили й окремі діячі несуть значну частку відповідальності^[78].

На тлі майже цілковитої відсутності коментарів^[79] і відвертого браку інтересу до вшанування 70-ої річниці Волині з боку найвагоміших українських політиків^[80], згадані вище інтерпретації інституалізувалися в Західній Україні. Приміром, минулорічна виставка, організована Музеєм визвольної боротьби України у Львові^[81], розповідає історію Волині в термінах «трагедії» та «збройного конфлікту»; представлені документи наголошують на несправедливостях, вчинених у міжвоєнній польській державі стосовно української меншини, а відтак підтримують інтерпретацію «ефекту доміно». Ба більше, виставка переносить увагу на недавні вшанування пам’яті українських жертв «польського терору» на території Польщі. Ще одним прикладом такої інституалізації був круглий стіл «Польсько-український конфлікт 1942–1947 років як війна», організований Львівською обласною радою в травні 2013 року. Ключову лекцію в рамках круглого столу прочитав Володимир В’ятрович, послідовний прихильник концептуалізації Волині як Другої польсько-української війни, головними учасниками якої були польське підпілля і його воєнізовані структури (зокрема Армія Крайова) та українське підпілля і УПА.

Ключові аргументи, озвучені двома сторонами дискусії про Волинь, можна узагальнити так, як це запропоновано нижче (але належить зауважити, що на практиці «польські» інтерпретації озвучують не лише поляки; те саме стосується й «українських» інтерпретацій).

Таке позиціонування – своєрідий мнемонічний спротив^[82] – українських опінієтворців у дискусіях про Волинь можливо частково пояснити залежністю від попереднього розвитку (path dependency) їхніх агрументів. Зокрема, пояснення «ефектом доміно» має чимало спільного з марксистсько-ленінським поглядом на міжетнічні конфлікти як на приховану класову боротьбу, а також зі самовиправданнями, висловлюваними лідерами українських націоналістичних сил – наприклад, останнім командиром УПА Василем Куком^[83]. Живучість цього аргумента, який наполягає на «симетричності жертв», а відтак применшує відповідальність української сторони (або принаймні намагається збалансувати її за допомогою антиколоніального наративу), можна також пояснити і спадщиною радянської «культури безвідповідальності»^[84]. Та якщо шукати пояснень у нинішніх соціополітичних обставинах в Україні, то в цьому зв’язку слід згадати ідею Майкла Білліґа про те, що, на відміну від «банального націоналізму», конфронтаційна риторика і запекле відстоювання правоти своєї національної спільноти є типовим для періодів, коли певність нації у власному триванні є слабкою^[85]. А позаяк у нинішній Україні національне будівництво аж ніяк не є «банальним» питанням, то твердження про те, що в минулому нації були огидні епізоди, здебільшого сприймається як спроба дестабілізації і наштовхується на відверте чи завуальоване несприйняття.

Такий спосіб мислення недобачає можливості гнучкішого та вільнішого вибудовування сучасної колективної ідентичності, яка поєднує вкорінені в традиції та історії елементи з можливістю вибору відповідно до потреб поточного моменту. Отож, у дискусії про Волинь більшість західноукраїнських мислетворчих осередків наголошують на віктимізації та становищі українців як вічно гнобленого об’єкта колоніальних сил. Проте поза увагою залишається той факт, що якщо абстрагуватися від перебільшень суто пропагандистського вжитку «колоніального» дискурсу в Східній Європі^[86], то сучасні постколоніальні студії пропонують деякі концепції, які підважують привілейоване моральне становище, що його зазвичай асоціюють з позицією гнобленого колоніального суб’єкта. Зокрема, поняття «субалтерного геноциду» (subaltern genocide) підважує тезу, що лише «гнобителі» та колонізатори несуть принципову відповідальність за сплески масового насильства проти населення, яке має певні (й не лише етнічні) риси колективної ідентичності^[87]. З цієї перспективи, визнання Волині прикладом субалтерного геноциду не означало б остаточної поразки в «іграх пам’яті» для української сторони. Так само не слід вважати таке бачення непатріотичним або ж таким, що сприяє зведенню політичних рахунків. Радше воно пропонує юридичне визначення, від якого буде більше користі, ніж від сумнівної метафоричної мови (більше про це див. у наступному розділі) або ж ідеологічних спроб зобразити учасників національного руху лицарями без страху й докору.

Водночас належить наголосити на ще одному – не такому очевидному, але важливому – підтексті спроб розгляду Волині поза етнічними рамками, на чому наполягають деякі західноукраїнські диспутанти. Спроби применшити значення етнічності жертв і злочинців для пояснень насильства (цілком очевидні в аргументації націоналістично орієнтованих інтелектуалів і політичних активістів)^[88] великою мірою пов’язані з розумінням української спадщини як конденсованого символічного вираження досягнень нації. Наголос на етнічному вимірі масових убивств ставить під загрозу нинішні спроби західноукраїнських еліт зробити з вибірково представленого довоєнного минулого таку спадщину, яка стала б важливим ресурсом для регіональних інвестицій, брендинґу міст, туризму та творення власного іміджу як «толерантного європейського суспільства». Свідчення того, що якісь сімдесят років тому чисельно незначна частина українського суспільства змогла мобілізувати своїх земляків для винищення поляків на величезній території, може спонукати до висновку, що етнічний антагонізм між поляками та українцями є глибоко вкоріненим, драматичним і непримиренним. Такий висновок може легко дестабілізувати розпочаті елітами проекти творення привабливої «багатокультурної спадщини».

Поряд із уже згаданими поляризованими поглядами можна тим не менше виокремити іншу – можливо, придатнішу до змін і морально виправданішу – інтелектуальну стратегію звернення до «польської теми». Отож, у наступному розділі буде розглянуто цікавий приклад того, як ліберальні та ліберально-націоналістичні інтелектуальні середовища в Західній Україні намагаються осмислити складність польської теми та підійти до зруйнованої багатоетнічності з позиції спадкоємців, які засвоїли моральний урок Волині.

Чи в сучасній Західній Україні вповні визнають важливість історичної спадщини неукраїнського населення – питання дискусійне^[89]. Як політичні, так й інтелектуально-академічні дискурси в Західній Україні засвідчують приклади неврахування та марґіналізації нинішнього етнічного розмаїття та історичної багатокультурності. Відколи ультраправа партія ВО «Свобода» – політична сила, яка взяла на себе одну з провідних ролей у радикалізації комеморативного ландшафту України – отримала більшість у трьох західноукраїнських областях, а також набрала 10,44 % голосів на парламентських виборах 2012 року, її конфронтаційну риторику стали сприймати як мейнстрим західноукраїнського публічного дискурсу. Та в інтелектуальних осередках Західної України до етнокультурного розмаїття зазвичай ставляться значно гнучкіше та осмисленіше, аніж це роблять політики. Якщо після 1991 року резонансі політичні дискусії насамперед стосувалися фізичних трансформацій міста, матеріальних слідів етнічної/культурної інакшості та суперечок про володіння тими чи іншими об’єктами, то інтелектуальні дискусії щодо багатокультурної спадщини зосередилися на делікатніших проблемах ідентичності, визнання та культурного відродження.

В започаткованих у Західній Україні після 1991 року інтелектуальних дискусіях багатокультурність потрактовували передусім як на справу минулих днів^[90]. Утім, навіть «загнане» в минуле етнокультурне розмаїття залишалося суперечливою темою. Деякі галицькі інтелектуали, обговорюючи проблему історичного етнокультурного розмаїття, вказували, що позірно мирне, а насправді глибоко конфліктне співіснування різних народів навряд чи може стати відправною точкою оптимістичного наративу про польсько-українське прикордоння як органічну частину Європи^[91]. Це непросте ставлення до історичного розмаїття, своєю чергою, переноситься на сучасні етнічні групи регіону. Як наслідок, польські спільноти Західної України, чий голос можна вирізнити в політичних дискусіях щодо прав етнічних меншин, практично не залучені до формування регіональної і національної культур пам’яті. Польськомовні медії регіону (приміром, газета «Kurier Galicyjski») відстежують польсько-українські обговорення історії, вшанування та культурні події, але оцінювати та коментувати їх зазвичай дають українцям і полякам із Польщі. За відсутності речника, який би поєднав опінії представників двох національних спільнот, інтелектуальні дискусії довкола польської спадщини зазвичай витворюють доволі фраґментовану картину.

Починаючи з 2000-х львівські форуми задавали тон інтелектуальній дискусії про польський Львів, польську спадщину й, ширше, багатокультурні світи України. Найпомітнішим серед них є незалежний культурологічний часопис «Ї», який із 1990-х років видають у Львові за фінансової підтримки німецьких і польських культурних фондів. Ліберальний (а в деяких питаннях ліберально-націоналістичний) за своєю орієнтацією, «Ї» започаткував принаймні дві резонансні дискусії довкола ідентичності, а саме – про Галичину та Україну як частину Центральної Європи, а також про галицьку автономію. Галицьке етнічне й культурне розмаїття, вписане в ширші цивілізаційні контексти, залишається концептуальною віссю публікацій та діяльності «Ї».

2003-го року «Ї» підготував спеціальний випуск, що мав на меті привернути увагу української аудиторії до 60-ї річниці Волинської різанини, і відтак зробити цю тему частиною ширшого публічного дискурсу. 28-й, «волинський» випуск «Ї», було задумано не просто як інформаційну добірку матеріалів та індивідуальних свідчень про антипольську акцію, що мала катастрофічні наслідки для етнічного розмаїття пограниччя. «Ї» також прагнув доповнити польську дискусію українською інтелектуальною опінією, а відтак створити інтелектуальну платформу для польсько-українського примирення. Отож, випуск відкривався двома інтелектуальними маніфестами польсько-українського примирення: відкритим листом з нагоди 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту у Волині, підписаний групою провідних українських науковців, журналістів і письменників, а також листом знаного польського політика Яцека Куроня до українського колишнього дисидента та релігійного філософа Мирослава Мариновича.

Спільною темою обох листів є заклик до примирення на основі моральних цінностей та християнських принципів, спільних для обох народів, – тобто, основі, про яку було «забуто», коли українці та поляки винищували одні одних під час Другої світової війни. Обидва документи розвивають ідею про необхідність пошуку консенсусу на основі християнських цінностей та поваги до померлих. Тим не менше, поряд із закликом до взаємного прощення, підкріпленого звертанням до релігійної риторики та універсальних етичних принципів, відкритий лист українських інтелектуалів та редакційна передмова представили низку аргументів етико-партикуляристського характеру.

Політики постають у контексті цих документів як ті, хто заохочує до «маніпулювання історичною пам’яттю заради короткотривалих політичних вигод», натомість українські інтелектуали, чий колективний голос представлено у відкритому листі, фігурують як безпристрасні учасники дискусії, що нині можуть гарантувати «чесний і відвертий діалог щодо згаданих подій»^[92]. Інтелектуали, згуртовані довкола часопису «Ї», задекларували неприйняття принципу колективної відповідальності^[93], виокремивши натомість двох головних винуватців. З одного боку, причиною «братовбивчого польсько-українського збройного конфлікту 1943 року на Волині» було названо силові амбіції українських та польських політичних гравців та їхніх збройних загонів. З другого ж, головними виконавцями масових убивств названо селян («за землю селянин часто готовий вести війну з ближнім і деколи, на жаль, дійти до крайнощів»)^[94]. Противагою націоналістичним бойовим загонам і збруталізованим селянам у часописі показано постать легендарного греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. Листи, у яких він суворо засуджує прояви етнічної ненависті, відкривають і закінчують «волинське» число. Тим не менше, відкриті листи представників культурних еліт і переднє слово редакції «Ї» не згадують про суперечливу роль інтелектуалів як ідеологів та легітиматорів конфлікту^[95]; також і воєнна деморалізація та фізичне винищення польських та українських еліт не стали предметом уважнішого розгляду як одна з причин ескалації етнічної ненависті. Врешті-решт, автори «Ї» не звернули уваги на те, що презентація селян як головних злочинців так чи інакше означає приписування імпліцитної колективної відповідальності цілому соціальному прошаркові.

Підзаголовок числа «Волинь 1943. Боротьба за землю» можна тлумачити по-різному. Спершу спадає на думку посилання на державницький наратив, адже диспути щодо території були частиною державобудівних процесів у Польщі та Україні. Також у назві відлунює осмислення Волині як етнічної чистки. Але переднє слово від редакції (c. 10) підказує, що неконтрольований бунт гноблених українських селян, що прагнули здобути землю, слід сприймати як найбільш імовірну інтерпретацію антипольського насильства. Як уже було згадано, цей аргумент слугував самовиправданням, запропонованим керівниками УПА.

Прикметно, що відкритий лист, підписаний українськими інтелектуалами, і переднє слово «Ї» по-різному кваліфікують масові вбивства. У передньому слові редакції вжито означення «етнічна чистка» та «злочин».^[96] Натомість у відкритому листі інтелектуальної еліти йдеться про те, що «сліпа помста завжди уневажнює лицарство», вбивства названо «трагічною помилкою», «гріхом», а також згадано про непередбачувані наслідки боротьби за землю та українську незалежність. У даному випадку використано дискурсивну стратегію «перебування над сутичкою», особливістю якої, за Ричардом Познером, є те, що «прибічник однієї позиції в запеклій дискусії запевняє, що насправді шукає серединний шлях поміж крайніми точками погляду, які він не сприймає саме через їхню екстремальність, але насправді наводить усі переконливі аргументи на користь власної (нерозкритої) позиції»^[97]. І справді, на перший погляд, представники інтелігенції, які підписали відкритий лист, засуджують такі групові упередження, як етноцентризм і політичний радикалізм тих членів української та польської спільнот, що спровокували конфлікт, як і тих, хто нині продовжує його на дискурсивному рівні. Ті, хто підписалися, презентують себе позбавленими групових упереджень прибічниками примирення та індивідуальної відповідальності. Втім, уникаючи прямих згадок про злочин, інтелектуали засвідчили амбівалентність своєї позиції, яка визнає індивідуальність провини і водночас наголошує на обов’язку представників культурних еліт взяти на себе моральну відповідальність за вчинки своїх земляків. Релігійна фразеологія їхньої примирювальної риторики та часте використання релігійних метафор підказує, що волинські події запропоновано розглядати насамперед крізь призму емоційно забарвленої групової належності (як християн і вірних), а не з позиції індивідуальної відповідальності та секулярної раціональності. У кінцевому рахунку пропонується можливість каяття за гріх, а не беззастережне засудження злочину всією спільнотою.

У підсумку, інтелектуальна позиція, артикульована в 28-му випуску часопису «Ї», є спробою балансування між підтримкою універсальних моральних принципів, озвученням «європейської» риторики пам’яті та солідарністю із західноукраїнською аудиторією «Ї». І хоч у випуску представлено аналітично незаангажоване історичне знання, саме число є прикладом суперечливого «мнемонічного» зосередження на свідченнях та моральних коментарях. Прикметно, що універсалістська риторика примирення, підтримувана «Ї», не пов’язана безпосередньо з європейським «комплексом пам’яті».^[98] Вузьким інтересам конфліктуючих соціальних груп і національних спільнот протиставлено не транснаціональні зв’язки, принципи перехідної справедливості та морально обґрунтовані політичні рішення, а насамперед християнську етику й релігійний символізм.

Дискурси та лінії аргументації, наявні в першому «волинському» випуску, були озвучені й у другому випуску, присвяченому тій же темі (№ 74 «Волинь/Wołyń 1943»). Десять років потому «Ї» представив матеріали, які чіткіше структурують історичну дискусію щодо осмислення Волині в опозиції геноцид versus конфлікт, де відповідальність несуть обидві сторони. Випуск містить статті кількох найавторитетніших польських та українських істориків, які спеціалізуються на цій темі. Проте показово, що в число не ввійшли тексти прибічника концепції «Другої польсько-української війни» Володимира В’ятровича. Певною мірою добір матеріалів у числі відповідає сучасній тенденції осмислення суперечливих історичних тем з перспективи так званої «переплетеної історії» (entangled history), яка долає межі вузького націєцентричного підходу. Своєю чергою, використання «мнемонічної» риторики (найочевидніше – в текстах головного редактора «Ї» Тараса Возняка та політолога Антіна Борковського) забезпечило тяглість між першим та другим випуском волинських чисел, адже в них обох було неодноразово наголошено на мотивах примирення, моральному обов’язкові пам’ятати та християнському прощенні. Прикметно, що й цього разу часопис «Ї» відзначив моральні авторитети, які слугують сполучною ланкою між протилежними позиціями та захищають універсальні моральні принципи. Якщо перший «волинський» випуск відзначив внесок українського етнарха Андрея Шептицького, то другий привернув увагу до спадщини російського письменника Льва Толстого та польського політичного активіста Адама Міхніка.

У проміжку між цими двома «волинськими» числами «Ї» звертався до теми польсько-українських взаємин в інших ракурсах. Числа № 52 («Польський усе-світ Галичини») та № 57 («Садиби роду Фредро-Шептицьких»), частково фінансовані спеціальною програмою Польського міністерства закордонних справ, були задумані як консенсусне представлення польської культурної спадщини в Західній Україні. Почасти обидві теми були логічним продовженням першого «волинського» випуску, адже привертали увагу громадськості до квітучого культурного світу, незворотно «втраченого» внаслідок волинської масакри та подальших переселень і «репатріацій». У передньому слові випуск №52 названо частиною серії «інтелектуальних путівників у місцевій історії». Відповідно до традиції «Ї», в число включили тексти авторів різних національностей та різних жанрів. Більшість матеріалів, утім, належать польським авторам і написані в жанрі мемуарів. Здебільшого вони містять спогади про провідні культурні постаті та описи буденного довоєнного життя. Як сказано в передньому слові, читачам слід утримуватися як від ностальгійних ідеалізацій, типових для польської мемуарної літератури, так і від «псевдопатріотичних» амбіцій української спільноти. Натомість інтелектуальні зусилля слід спрямувати на порятунок від «суцільного забуття того, що було зроблено поляками для цієї землі», та використати «залишене собі, українству на користь»^[99].

Через вузько ретроспективний характер випуску в ньому не було вміщено матеріалів про польське життя в радянський період та про сучасні реалії польських спільнот у Галичині. Відтак «правдиву» польську культуру – так само як і інші елементи галицького багатокультурного всесвіту, зокрема, єврейську та німецьку культури – знову було класифіковано як «втрачений» довоєнний світ, що мало пов’язаний із нинішнім українським Львовом; слово «усе-світ», використане для його опису, вказує не лише на всеохопність і насиченість, але й на дистанційований, закритий характер цього культурного шару. Враховуючи таку ситуацію, можна спитати: які варіанти багатокультурної спадщини відтак доступні нинішнім (східним) галичанам? На думку деяких львівських інтелектуалів^[100], сліди «втрачених галицьких усе-світів» можна знайти лише в архітектурному середовищі, яке нині заселене та загосподароване «не тим» типом людей. Багатство історичних архітектурних пам’яток контрастує з повоєнним способом життя, поданим як щось «сіре» та «банальне». Відповідно до цієї логіки, в іншому випуску «Ї» (№ 58, 2009) нинішню ситуацію було описано як «моно-культурність» або навіть «малокультурність», тобто як історичне невігластво повоєнних галичан і їхню зосередженість виключно на побутових проблемах. У передньому слові до цього випуску, названого «Багатокультурний Львів?» читаємо:

В якості протидії «Ї» закликає до «модерної української культури Львова із органічно вплетеними елементами культур усіх народів, які робили це місто таким, яким воно є зараз» (там само). Показово, що «монокультурну» ситуацію Львова протиставлено сприятливим культурним обставинам сучасних Кракова та Вроцлава, куди перебралася значна частина польської культурної еліти після Другої світової війни. Відтак образи цих міст пробуджують і ресентимент, і ностальгію. Позбавлений своїх найяскравіших представників, Львів показаний тут як місто, що не лише втратило своє довоєнне етнічне розмаїття, а й почасти підживило рафінованість та життєздатність урбаністичної культури польських сусідів.

Як було наголошено в передньому слові до «Польського усе-світу Галичини», важливий урок «втрачених усе-світів» – це потреба історичного свідчення та передачі колективних спогадів нащадкам. Але в обставинах «монокультурної» і навіть «малокультурної» реальності цей урок передусім і найбільше стосується малих оаз інтелігенції, зацікавленої у формуванні певної візії минулого. Здебільшого вони є тою категорією городян, що цінують художнє слово, відчувають моральну відповідальність за свої національні спільноти і прагнуть передати свою інтерпретацію історичних подій молодшим поколінням.

Аудиторія й середовище «Ї» є епістемною спільнотою, яка поєднує історичну компетентність, політичну заангажованість і звертання до тем пам’яті – зокрема, до теми довоєнної «дисонантної спадщини»^[102]. Тим не менше, порівнюючи пропоновані інтелектуальними осередками, зокрема «Ї», інтерпретації етнічного й культурного розмаїття з недавніми спробами львівських політиків заакцентувати багатокультурне минуле міста й регіону, можна помітити цікаву тенденцію. Однією з успішних політичних стратегій озвучення теми культурного розмаїття Львова був дискурс «багатокультурної спадщини» як відображення регіональної автентичності та цивілізаційної європейськості. Водночас популяризоване у зв’язку зі святкуванням 750-річчя міста (2006) гасло «Львів відкритий для світу» й логотип із зображенням дзвіниць храмів різних конфесій були адресовані широкій аудиторії. Це означало, що багатокультурна спадщина міста могла стати вагомим демократичним ресурсом. Натомість наратив багатокультурних «усе-світів» Галичини, пропонований «Ї», визнає багатокультурну спадщину, та водночас «законсервовує» її й презентує як ресурс, доступний передусім для досить вузького кола обізнаних осіб, які відчувають моральну відповідальність за культурні надбання – тобто передусім для інтелектуалів та інтелігенції. Необізнана публіка та ті, хто керується вузькими прагматичними інтересами (хай то політики, місцеві етнічні спільноти чи звичайні львів’яни), за цією логікою, не повинні втручатися у визначення та перетворення цього цінного активу.

Іншим суперечливим аспектом осмислення історичного розмаїття, що увиразнюється в аналізованому матеріалі, є нейтралізація болісної теми етнічних конфліктів. Натомість, на передній план виходять узагальнені презентації багатокультурності пограниччя та спроби «зробити з цього щось добре». Така безпроблемна гармонізація іґнорує складність культурної спадщини, функціями якої є не лише розвага, підтвердження групової солідарності та пошук стабільності у плині часу, а й задоволення пізнавальних та етичних вимог. Цінність такого конструкту як спадщина полягає не лише у відображенні певних бажаних якостей, а й залежить від того, наскільки повно він висвітлює своєрідність історичних періодів та процесів. Іншими словами, ”… за позірно доволі невинними використаннями спадщини для культурного інтегрування та соціальної стабільності може приховуватися низка доволі оманливих, а може, й навіть шкідливих засновків. … Минуле і спадщина, яку ми з нього зробили, не обов’язково є такими узгодженими та гармонійними”^[103].

Висновки

На початку 2000-х історичне розмаїття польсько-українського прикордоння стало об’єктом реінтерпретації в західноукраїнських інтелектуальних осередках. Якщо в 1990-ті багатокультурність цих земель розглядали передусім як справу минулих днів, вплив якої на ідентичність та запити нинішнього населення не міг бути значним, то в 2000-і в ній поступово почали вбачати цінне і в символічній, і в практичній площині надбання. Визначення цього надбання в термінах «багатокультурної спадщини» засвідчило намагання українських інтелектуалів інтегрувати розповідь про локальне (і водночас транснаціональне) минуле в пострадянський національний наратив. Але в процесі з’ясувалося, що «вписати» багатокультурні «усе-світи» – зокрема, польський – в україноцентричний історичний наратив дуже непросто через невирішені конфлікти пам’яті, зокрема, довкола подій Другої світової війни та повоєнного періоду. Найболючішою темою стала резонансна польсько-українська дискусія щодо інтерпретації масових убивств польського й українського населення у Волині та Галичині в 1943–1944 роках. Перипетії цієї дискусії засвідчили, зокрема, що брак інтелектуальних концептуалізацій спільного минулого, які б радше доповнювали, а не виключали одна одну, може підважити жести політичного примирення. Проте зняття табу з теми польсько-українського насильства, яке замовчувалося впродовж радянського періоду, дало змогу західноукраїнським інтелектуалам розпочати розмову про багатокультурну спадщину як публічне благо, яке заслуговує на увагу громадськості, і представити знищення довоєнного етнічного й культурного розмаїття як непоправне зло. Ліберальні й ліберально-націоналістичні середовища західноукраїнських інтелектуалів (як-от згуртоване довкола часопису «Ї») спробували представити багатокультурну спадщину як важливий трансформаційний ресурс, що сприяє творенню більш комплексної ідентичності українців і водночас відкриває регіон Європі та світові. Водночас важко прогнозувати, чи в найближчому майбутньому наративи про культурну поліфонію та етнічне розмаїття польсько-українського пограниччя будуть апелювати до культурної уяви ширшої аудиторії чи залишатимуться інтелектуальним ресурсом для досить вузького кола представників культурних еліт.

*Авторизований переклад з англійської Роксоляни Свято

Книга Елеонори Нарвселіус “Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity, Power” вийшла у видавництві Lexington Books 2012 року.

___________

[1] Див., зокрема, розлогі бібліографії в: Rafał Wnuk. Recent Polish Historiography on Polish-Ukrainian Relations during World War II and its Aftermath. //ece.columbia.edu/files/ece/images/wnuk-1.pdf, ­­– доступ від 10 серпня 2013; а також: Grzegorz Rossoliński-Liebe. Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs über den polnisch-ukrainischen Konflikt 1943—1947 // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – № 57 (1). – 2009. ­– S. 56. Також див.: Historycy polscy i ukraińscy wobec problemów XX wieku: Forum Europy Środkowo-Wschodniej / Piotr Kosiewski i Grzegorz Motyka (red.). – Kraków: Universitas, 2000; Rafał Stobiecki. Historians Facing Politics of History: The Case of Poland // Past in the Making: Historical Revisionism in Central Europe after 1989 / Michal Kopecek (ed.). – Budapest and New York: Central European University Press, 2008. – pp. 179–196; Grzegorz Motyka. Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. – Gdańsk: Wydawnictwo Oskar, 2013.

[2] Спектр іделогічних позицій інтелектуальних кіл, проаналізованих у цьому дослідженні, обмежується передусім ліберальними та ліберально-націоналістичними. Останній термін відсилає до ліберального націоналізму, який, на відміну від етнічного націоналізму, не вважає свою націю вищою стосовно інших, а розглядає кожну національну спільноту як таку, що збагачує спільну цивілізацію (див.: Yael Tamir. Liberal Nationalism. – Princeton: Princeton University Press, 1993; Stefan Auer. Liberal Nationalism in Central Europe. – London, New York: Routledge, 2004). На відміну від диспутантів правого та ультраправого спектру, які теж приділяють увагу етнічному розмаїттю та конфліктам пам’яті польсько-українського пограниччя (див., приміром //www.international.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/023314, доступ від 10 серпня, 2013), диспутанти ліберального спрямування схильні не лише пропагувати свої погляди, а й розвивати та обговорювати їх у контексті національної та міжнаціональної політик пам’яті. Іншими словами, їхні тлумачення минулого можуть стати значущим демократичним ресурсом і каталізатором суспільних трансформацій.

[3] John E. Tunbridge and Gregory John Ashworth. Dissonant Heritage: the Management of the Past as a Resource in Conflict. ­­- Chichester: Wiley, 1996.

[4] Timothey Snyder. The Reconstruction of Nations. Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569—1999. – New Haven and London: Yale University Press, 2004. – р. 145.

[5] Snyder. The Reconstruction of Nations. – р. 160.

[6] Ibid. – pp. 169, 325.

[7] Історичі розвідки з цього питання подають цифри в межах від 30 000-40 000 до 300 000 жертв з польської сторони на всій території, охопленій міжетнічним насиллям. З них на сьогоднішній день встановлено прізвища близько 42 000 осіб (Ewa Siemaszko. Bilans zbrodni. Komentarze historyczne /Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej, nr 7-8 (116-117), 2010, s.94). Кількість українських жертв визначають в межах до 30 000 (див. Grzegorz Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji “Wisła”. Konflikt polsko-ukraiński 1943- 1947. Kraków 2011, p.448)

[8] Jan Czerniakiewicz. Repatriacja ludności polskiej z ZSSR 1944—1948. – Warszawa, 1987. – s. 134; Philip Ther. War Versus Peace: Interethnic Relations in L’viv during the First Half of the Twentieth Century // L’viv: A City in the Crosscurrents of Culture / John Czaplicka (ed.). – Cambridge, MA: Ukrainian Research Institute, Harvard University, 2000. – p. 271.

[9] Timothy Snyder. To Resolve the Ukrainian Question Once and for All: The Ethnic Cleansing of Ukrainians in Poland, 1943—1947 // Journal of Cold War Studies. – 1, 2. – 1999. – p. 108; Timothy Snyder. The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943 // Past & Present. – № 179. – 2003. – p. 187.

[10] Snyder. To Resolve the Ukrainian Question. – p. 113.

[11] Karolina S. Follis. Building Fortress Europe: The Polish-Ukrainian Frontier. – Philadelphia, Pennsylvania: University of Pennsylvania Press. – p. 181.

[12] Александр Осипян. Этнические чистки и чистка памяти: украинско-польское пограничье 1939-1947 годов в современной политике и историографии //Ab Imperio. – № 2. – 2004. – р. 312.

[13] Snyder. The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing. – рр. 229–30.

[14] Maciej Górny. From the Splendid Past to the Unknown Future: Historical Studies in Poland after 1989 // Narratives Unbound. Historical Studies in Post-Communist Eastern Europe / Sorin Antohi, Balázs Trencsényi, Péter Apor (ed.). – Budapest and New York: Central European University Press. – pp. 101–141.

[15] Александр Осипян. Этнические чистки. – c. 237–268.

[16] Wnuk. Recent Polish Historiography; див також: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. ­ Київ: Критика, 2004. – С. 149.

[17] Леонід Зашкільняк. Українсько-польські стосунки ХХ ст. у спільній свідомості українців і поляків // Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. ­- № 2. – 2008. – С. 130; див. також: Мирослав Трухан. Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі. – Мюнхен-Львів, 1992.

[18] Wnuk. Recent Polish Historiography. – р. 1.

[19] Thomas Lane, Marian Wolański. Poland and European Integration. The Ideas and Movements of Polish Exiles in the West, 1939—91. – New York: Palgrave Macmillan, 2009. – рр. 203–207, 226–229; див. також: Мирослав Попович. Культура с украинской точки зрения // Історична правда. – 18 жовтня 2010 // //www.istpravda.com.ua/digest/2010/10/18/580.

[20] Особливо з обранням папою Кароля Войтили, відомого своєю підтримкою прав національних меншин. Див.: Ilya Prizel. National Identity and Foreign Policy. Nationalism and Leadership in Poland, Russia and Ukraine. – Cambridge: Cambridge University Press, 1998. – р. 100.

[21] Див.: James von Geldern. Memory as the Anchor of Sovereignty: Katyn and the Charge of Genocide // Public Commemoration in Russia and Eastern Europe / Julie Buckler, Emily D. Johnson (ed.). – Chicago: Northwestern University Press, 2013. – p. 263–284.

[22] Tatiana Zhurzhenko. Memory Wars and Reconciliation in the Ukrainian–Polish Borderlands: Geopolitics of Memory from a Local Perspective // History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe. Memory Games / Georges Mink, Laure Neumayer (ed.). – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2013. – p. 174.

[23] Про це див.: Bohumiła Berdychowska. Ukraińcy wobec Wołynia // Zeszyty historyczne. – № 146. – 2003. – S. 100–104.

[24] Більше про це див.: Narvselius, Eleonora. ‘Bandera Debate’: Contentious Legacy of World War II and Liberalization of Collective Memory in Western Ukraine // Canadian Slavonic Papers. – № 54 (3–4). – 2012. – р. 469–490.

[25] Як було з’ясовано в ході соціологічного опитування Центру Разумкова (Київ), організованого 2003 року в Луцьку, більшість респондентів (41,3%) вважали, що в ході Волинського конфлікту наймасовішими були жертви серед українців. Крім того, більшість (38,7 %) була певна, що конфлікт почали поляки // Berdychowska В. Ukraińcy wobec Wołynia. – s. 70.

[26] Александр Осипян. Этнические чистки. – С. 321; Berdychowska. Ukraińcy wobec Wołynia. – S. 69–70.

[27] Berdychowska B. Ukraińcy wobec Wołynia. – p. 102.

[28] Орест Субтельний. Україна: історія. – Київ: Либідь,1993. – с. 583.

[29] Андрій Портнов. Українські інтерпретації Волинської різанини // Ï. – № 74. – 2013. – Доступ від 13 серпня 2013 // //www.ji.lviv.ua/n74texts/Portnov_Ukrainski_interpretacii.htm. Навіть популярний посібник з польської історії ХХ століття Антонія Чубинського, виданий 2000 р., подає дуже загальну інформацію: «Під час війни відбувалися національно мотивовані вбивства та бої на польсько-українському та польсько-литовському прикордонні. Вони призвели до великої кількості жертв з обох сторін» // Antoni Czubiński. Historia Polski XX wieku. – Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 2000. – р. 248.

[30] Див., наприклад, тритомове зібрання, присвячене цій темі. Перший том було опубліковано вже 1996 року: Депортації. Західні землі кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади / Юрій Сливка (ред). – Т. 1-3. – Львів, 1996-2000.

[31] Wilfried Jilge. Competing Victimhoods: Post-Soviet Ukrainian Narratives on World War II // Shared History—Divided Memory. Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939—1941 / Elazar Barkan et al. (ed.). – Leipziger Beiträge zur Jüdischen Geschichte und Kultur. – № 5. – Göttingen: Hubert & Co, 2007. – S. 108.

[32] Георгий Касьянов. Современное состояние украинской историографии: методологические и институциональные аспекты // Ab Imperio. – № 2. – 2003. – С. 509.

[33] Georgiy Kasianov. Revisiting the Great Famine of 1932—1933. Politics of Memory and Public Consciousness (Ukraine after 1991) // Past in the Making. Historical Revisionism in Central Europe after 1989 / Michal Kopeček (ed.). – Budapest and New York: Central European University Press, 2008. – P. 200.

[34] Найважливіші матеріали дискусії в Gazecie Wyborczej було пізніше передруковано в збірнику Волинь: Дві пам’яті (Київ /Варшава: Дух і літера, 2008), виданому Об’єднанням українців у Польщі.

[35] Див.: Ярослав Грицак. Украинская историография 1991-2001. Десятилетие перемен // Ab Imperio. – № 2. – 2003. – С. 433; Александр Осипян. Этнические чистки. – С. 318-319.

[36] Детальнішу інформацію про роботу цих семінарів див.: Waldemar Rezmer. Ethnic Changes in Volhynia and Eastern Galicia during the Second World War in the Light of the Work of the ‘Poland-Ukraine: Difficult Questions’ International Historical Seminar // Divided Eastern Europe: Borders and Population Transfer, 1938—1947 / Alexandr Dyukov, Olesya Orlenko (ed.). – Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing, 2012. – р. 121–131, а також: Анджей Пачковський. Польща і Україна, складні відповіді // Європа та її болісні минувшини / Жорж Мінк, Лора Неймайєр (ред.) / Пер. з фр. Євгена Марічева. – Київ: Ніка-Центр, 2009. – С. 142-153.

[37] Пачковський. Польща і Україна. ­– С. 148-153; Володимир В’ятрович. Друга польсько-українська війна 1942-1947. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2012. ­– С. 306.

[38] Waldemar Rezmer. Ethnic changes. – р. 128; А. Пачковський. Польща і Україна. – С. 142–153.

[39] «Протокол розбіжностей. Фрагмент ‘Польсько-українського комюніке’, який стосується ‘кривавого конфлікту обох народів у роках 1941-1944’ після чергової історичної сесії з циклу ‘Важкі питання’ // Волинь: дві пам’яті. – Київ-Варшава: Дух і літера, 2009. – С. 96-98.

[40] Grzegorz Rossoliński-Liebe. Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs. – S. 56.

[41] Спостереження, зроблене Андрієм Портновим // Портнов А. Українські інтерпретації.

[42] Цю лакуну недавно було заповнено публікацією польського Інституту національної пам’яті: Księga sprawiedliwych, 1939—1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA / Оpracował Romuald Niedzielko. – Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej, 2007.

[43] Jan-Werner Müller. On ‘European Memory’: Some Conceptual and Normative Remarks // A European Memory? Contemporary Histories and Politics of Remembrance / Malgorzata Pakier, Bo Stråth (ed.). – New York: Berghahn Books, 2010. – p. 32.

[44] Александр Осипян. Этнические чистки. – С. 234-235; Katarzyna Wolczuk. Poland, Belarus & Ukraine Report: March 4, 2003 // Radio Free Europe, Radio Liberty. – 19 грудня 2012. – Доступ від 12 серпня 2013 // //www.rferl.org/content/article/1344019.html; Georges Mink, Laure Neumayer. Introduction // History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe. Memory Games / Georges Mink, Laure Neumayer (ed.). – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2013. – p. 12.

[45] Див., наприклад: Georgiy Kasianov. Revisiting the Great Famine of 1932—1933. – РР. 197–219; Георгий Касьянов. Разрытая могила: голод 1932-1933 годов в украинской историографии, политике и массовом сознании // Ab Imperio. – № 3. – 2004. – сс. 237–269.

[46] Mink, Neumayer. Introduction. – р. 11.

[47] Див.: Berdychowska. Ukraińcy wobec Wołynia. – S. 99–100.

[48] Wolczuk. Poland, Belarus & Ukraine Report.

[49] Показовим прикладом того, що символічне проголошення примирення не є легко досяжним, стало офіційне відкриття відновленого Цвинтаря орлят у Львові 2005 року. Згоди щодо його відкриття було досягнуто між національними адміністраціями Польщі та України ще 1999 року, але саму урочистість неодноразово відкладали внаслідок стійкого спротиву місцевих львівських політиків тискові як польської, так і української національних влад. Коли прийшов час для наступного значного вшанування трагічного епізоду в польській історії ХХ століття (а саме – винищення львівських професорів нацистами 1942 року), подію було організовано на місцевому рівні спільними зусиллями офіційних представників і громадських діячів Львова та Вроцлава, без помітного залучення представників національної влади.

[50] Більше про це див.: Tatiana Zhurzhenko. Memory Wars and Reconciliation. – р. 173–192.

[51] «Спільна заява Президента України і Президента Республіки Польща ‘Про примирення – в 60-ту річницю трагічних подій на Волині’» // Поступ. – 16 червня 2003. – Доступ від 13 серпня 2013 // //postup.brama.com/usual.php?what=11890.

[52] Wolczuk. Poland, Belarus & Ukraine Report.

[53] До порівняння: Nathaniel Copsey. Remembrance of Things Past: The Lingering Impact of History on Contemporary Polish-Ukrainian Relations // Europe-Asia Studies. – № 60 (4). – 2008. – р. 531–560; Tatiana Zhurzhenko. Memory Wars and Reconciliation.

[54] Коментарі// Поступ. – 15 липня 2003. – Доступ від 13 серпня 2013// //postup.brama.com/usual.php?what=11848

[55] Follis. Building Fortress Europe. – S. 184.

[56] Berdychowska. Ukraińcy wobec Wołynia. – S. 101.

[57] Засідання Галицького дискусійного клубу «Митуса» 1 серпня 2012 року. – Доступ від 13 серпня 2013 // //www.youtube.com/watch?v=iPCy_up8yrE.

[58] Про дискусію стосовно відмінності позицій істориків та активістів у сфері пам’яті див., наприклад: Pakier, Bo Stråth. Introduction. A European Memory? – р. 5–8; Kerwin Lee Klein. On the Emergence of Memory in Historical Discourse // Representations. – № 69. – 2000. – р. 127–150.

[59]Більше про цей термін див., наприклад: Mink Georges. Geopolitics, Reconciliation, and Memory Games: For a New Social Memory Explanatory Paradigm, 2009, //www.ukrainianstudies.uottawa.ca/pdf/Mink%202009.pdf. – Доступ від 13 серпня 2013; а також розділи, написані Сесіль Жуано (Cécile Jouhanneau), Сарою Фатнберґ (Sarah Fatnberg) і Тетяною Журженко в книзі: History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe. Memory Games / Georges Mink and Laure Neumayer (ed.). – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2013.

[60] Olick, Jeffrey K. The Politics of Regret: On Collective Memory and Historical Responsibility. New York and London: Routledge, 2007.

[61] Ararat L. Osipian, Alexandr L. Osipian. Regional Diversity and Divided Memories in Ukraine: Contested Past as Electoral Resource, 2004—2010 // East European Politics and Societies. – № 26. – 2012. – Р. 616–642.

[62] Klas-Göran Karlsson. The Holocaust as a Problem of Historical Culture. Theoretical and Analytical Challenges // Echoes of the Holocaust: Historical Cultures in Contemporary Europe / Klas-Göran Karlsson, Ulf Zander (ed.). -Lund: Nordic Academic Press, 2003. – P. 18–20.

[63] Ryszard Szawłowski. Ludobójstwo // Encyklopedia Bialych Plam. – t. XI. – Polskie Wydawnictwo Encyklopedyczne POLWEN, Radom, 2003. – s. 174.

[64] Почасти це стало реакцією на офіційне проголошення президентом України Віктором Ющенком 12 жовтня 2007 року Героєм України Романа Шухевича, головнокомандувача УПА.

[65] Bronisław Komorowski, Marszałek Sejmu. Uchwała Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 15 lipca 2009 r. w sprawie tragicznego losu Polaków na Kresach Wschodnich // Website of the Sejm of the Republic of Poland. – Доступ від 13 серпня 2013 // //orka.sejm.gov.pl/opinie6.nsf/nazwa/2183_u/$file/2183_u.pdf.

[66] Див. текст: «Польський Сейм готується засудити УПА за геноцид» // Історична Правда. – 18 квітня 2013. – Доступ від 13 серпня 2013 // //www.istpravda.com.ua/short/2013/04/19/121271.

[67] Це був проект резолюції, презентований керівною партією «Громадянська платформа»

[68] «Правляча партія Польщі відмовилася від слова “геноцид” у резолюції Сейму» // Історична правда. – 6 червня 2013. – Доступ від 13 серпня 2013 // //www.istpravda.com.ua/short/2013/06/6/125575.

[69] «…історизаційні стратегії мають на меті здобути дві винагороди для своїх пропонентів: статусне становище на міжнародній арені та більшу легітимацію як патріотів у межах своєї країни» //Mink. Geopolitics, Reconciliation, and Memory Games. – P. 6.

[70] Див.: Роман Кабачій. Виклик Волині // Тиждень. – 4 березня 2013. – Доступ від 13 серпня 2013 // //tyzhden.ua/Columns/50/73848; Анджей Шептицький. Чи Варто засуджувати волинський злочин? // Тиждень. – 27 квітня 2013. – Доступ від 13 серпня 2013 // //tyzhden.ua/Columns/50/78533; «У рішенні польського сейму зацікавлена Росія – історик» // Gazeta.ua // 21 червня 2013. – Доступ від 1 серпня 2013 // //gazeta.ua/articles/history/_u-rishenni-polskogo-sejmu-zacikavlena-rosiya-istorik/503573; «Історик Богдан Гудь: “Суперечки про «геноцид» вигідні Росії”» // Історична правда. – 19 червня 2013. – Доступ від 1 серпня 2013// //www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/19/126446/.

[71] Див., наприклад, Jarosław Hrycak: „To było ludobójstwo” : z prof. Jarosławem Hrycakiem rozmawiał Wojciech Jankowski (Radio Wnet) // Kurier Galicyjski. – 16 lipca – 15 sierpnia, 2013. – Доступ від 16 серпня 2013 // //www.kuriergalicyjski.com/images/archiwum/kg/2013_13-14_185-186.pdf; Ярослав Грицак. Чому Волинські акції 1943 року таки були геноцидом, і що з цього випливає // Волинь 1943. Сімдесята річниця злочину. – Київ: Польський Інститут і Історична правда, проект, 2013. – С. 14-20 // //historians.in.ua/docs/monografiyi/39-wolyn.pdf; Андрій Заярнюк. Виконавці етнічної чистки поляків на Волині як інтелектуальна проблема // Волинь і Холмщина 1938–1947: польсько-українське протистояння та його відлуння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Т. 10. – 2003. – СС. 261–286.

[72] Серед них є авторитетні українські історики та дослідники польсько-українських взаємин Ігор Ільюшин, Володимир Сергійчук та Ярослав Ісаєвич.

[73] Згідно з веб-сайтом, пов’язаним із Польським інститутом національної пам’яті, формулювання «Волинська (або ж Волинсько-Галицька) різанина (rzeź wołyńska, wołyńsko-galicyjska)» є нині прийнятим у широких колах визначенням убивств поляків у польській історіографії // Polsko-ukraińskie spory historyczne o Zbrodnię Wołyńską. – Доступ від 13 серпня 2013 // //www.zbrodniawolynska.pl/spory-o-wolyn). Авторитетний польський історик Ґжеґож Мотика також звертає увагу на те, що трактування Wołyńia в термінах геноциду нині теж широко розповсюджене в польській громадській думці (Grzegorz Motyka. Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. – Gdańsk: Wydawnictwo Oskar, 2013. – S. 6–7).

[74] Володимир В’ятрович. Друга польсько-українська війна. Див. дискусію в: Ab Imperio. – № 1. – 2012. – СС. 351–433.

[75] Per Rudling. Warfare or War Criminality? Володимир В’ятрович. Друга польсько-українська війна, 1942–1947. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 228 с. ISBN: 978-966-518-567 // Ab Imperio. – № 1. – 2012. – С. 362.

[76] Див. розділ «Голодомор 1932–1933 годов как вызов для теории геноцида: Интеллектуальные генеалогии современных дебатов» (особливо СС. 205–209) // Андрей Портнов. Упражнения с историей по-украински. – Москва: О.Г.И.–Полит.Ру–Мемориал, 2010.

[77] Per Anders Rudling. Memories of ’Holodmor’ and National Socialism in Ukrainian Political Culture // Yves Bizeul (Hg.) / Rekonstruktion des Nationalmythos? Frankreich, Deutschland und die Ukraine im Vegleich. – Göttingen: Vandenhoek & Ruprecht Unipress, 2013. – SS. 234-235.

[78] Berdychowska В. Ukraińcy wobec Wołynia. – SS. 71–89; Rezmer. Ethnic Changes in Volhynia. – P. 124.

[79] Втім, варто згадати про скандал, спричинений посланням 148 депутата української парламентської більшості до депутатів Сейму із закликом визнати Волинь геноцидом, скоєним українськими націоналістами (//tvi.ua/new/2013/07/05/komunisty_ta_rehionaly_prosyat_vyznaty_volynsku_trahediyu_henocydom_polyakiv – Доступ від 13 серпня 2013).

[80] Президент Янукович не приїхав на офіційні меморіальні церемонії в Луцьку, в яких 14 липня 2013 року взяв участь президент Коморовський.

[81] «У Музеї визвольної боротьби відкрили виставку, присвячену Волинській трагедії» // Новини Львівської міської ради. – 12 липня 2013. – Доступ від 12 серпня 2013 // //city-adm.lviv.ua/portal-news/society/public-sector/212364-u-m…oi-borotby-ukrainy-vidkryly-vystavku-prysviachenu-volynskii-trahedii.

[82] Olick. The Politics of Regret. – S. 139.

[83] Гжегож Мотыка. Неудачная книга. Володимир В’ятрович. Друга польсько-українська війна, 1942–1947. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 228 с. ISBN: 978-966-518-567 // Ab Imperio. – № 1. – 2012. – С. 391.

[84] Мирослав Попович. «Волинь»: наше і не наше горе // Критика. – Ч. 5. – 2003.

[85] Michael Billig. Banal Nationalism. – London: Sage, 1995. – РР. 8–9.

[86] Див., наприклад: Stephen Velychenko. Post-Colonialism and Ukrainian History // Ab Imperio. – № 1. – 2004. – РР. 391-404.

[87] Адам Джонс і Ніколас А. Робінс сформулювали це поняття так: «“…субалтерний геноцид”: випадки, в яких підлеглі суб’єкти – ті, хто об’єктивно є пригнобленим і безправним, – переймають геноцидні стратегії для подолання своїх гнобителів. Під “геноцидними стратегіями” ми маємо на увазі ті стратегії, в яких винищення спрямовується на все населення загалом на основі колективної ідентичності, справжньої або приписаної. Ця ідентичність може бути національною, расовою, етнічною або релігійною, якщо апелювати до чотирьох критеріїв, згаданих у Конвенції Об’єднаних Націй про Геноцид 1948 року; або ж вона може бути основаною на політичній належності, соціальному класові або ґендерній ідентичності, якщо перераховувати три наступні критерії, що міцно вкорінилися в літературі з компаративних геноцидних досліджень» // Adam Jones, Nicholas A. Robins. Introduction: Subaltern Genocide in Theory and Practice // Subaltern Genocide in Theory and Practice / Nicholas A. Robins, Adam Jones (ed.). – Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2009. – p. 3.

[88] Див., наприклад, аргумент, озвучений Володимирем В’ятровичем, згаданий у: Berdychowska В. Ukraińcy wobec Wołynia. – S. 92.

[89] Різні погляди на цю проблему подано, наприклад, у: Omer Bartov. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-day Ukraine. – Princeton; Princeton University Press, 2007; Oksana Kis. Displaced Memories of a Displaced People: Towards the Problem of Missing Polish Narratives in Lviv // Remembering Europe’s Expelled Peoples of the Twentieth Century. CFE Conference Papers Series / Barbara Törnquist-Plewa, Bo Peterson (ed.). – Lund: 2009. – рр. 60–75; Василь Расевич. “Політика пам’яті” і пам’ятники: Львів – Чернівці // Zaxid. – 11 липня 2008. – Доступ від 20 травня 2012 // //www.zaxid.net/article/19724; Вікторія Середа. Місто як lieu de mémoire: спільна чи підмінена пам’ять? Приклад Львова // Вісник Львівського університету: Серія соціологічна. – № 2. – 2008. – СС. 73–99.

[90] Andriy Zayarnuik. On the Frontiers of Central Europe: Ukrainian Galicia at the Turn of the Millennium // Spaces of Identity. – № 1. – 2001. – Р. 25. – Доступ від 1 травня 2013 // https://pi.library.yorku.ca/ojs/index.php/soi/article/view/8053/7231.

[91] Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості: Спроби. – Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 1999. – С. 29; Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом. – СС. 273–274; Василь Расевич. Галичина: Мультикультурна чи ксенофобська // Zaxid. – 16 травня 2011. – Доступ від 15 серпня 2011 // //zaxid.net/blogs/show.

[92] Волинь 1943. Боротьба за землю // Ї. – № 28. – 2003. – С. 1.

[93] Волинь 1943. Боротьба за землю // Ї. – № 28. – 2003. – С. 2.

[94] Волинь 1943. Боротьба за землю // Ї. – № 28. – 2003. – С. 10. Цікаво, що аргумент про селянську війну – хоч і в іншій, стверджувальній, модальності – було озвучено командирами УПА. Див.: Мотыка Г. Неудачная книга. – С. 391.

[95] Про цей фактор згадує, приміром, Тимоті Снайдер: Timothy Snyder. The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing. – P. 233.

[96] Волинь 1943. Боротьба за землю // Ї. – № 28. – 2003. – С. 11.

[97] Posner, Richard A. Public Intellectuals: a Study of Decline. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2001. – P. 91.

[98] Sharon Macdonald. Memorylands. Heritage and Identity in Europe Today. London and New York: Routledge, 2013. – P.20.

[99] Ірина Магдиш. Чому треба писати спогади // Ї. – Польський усе-світ Галичини. – № 52. – 2008. – С. 3.

[100] «У Львові дискутували про багато культурність міста» // ZIK. – 30 березня 2010. – Доступ від 13 серпня 2013 // //zaxid.net.

[101] Ірина Магдиш. Моно-мало-культурний Львів // Ї. – Багатокультурний Львів? – № 58. – 2009. – С. 3.

[102] Tunbridge, Ashworth. Dissonant Heritage.

[103] Ashworth, Graham, Tunbridge. Pluralising Pasts. – Р. 53.