Владислав Сурков є однією з найяскравіших, але водночас і найзагадковіших постатей в оточенні Путіна. Хоча зараз він не обіймає офіційних посад, довгий час він був одним з ключових ідеологів путінізму та одним з архітекторів російсько-української війни. Те, що Сурков, який вітав розпад СРСР і на хвилі демократизації і ліберальних реформ зробив успішну кар’єру у бізнесі в 1990-х роках, зрештою став ідеологом авторитаризму й імперіалізму, не було наперед передбачено. Його ідеологічна еволюція значною мірою віддзеркалює трансформацію путінського режиму за останні 25 років.
Як слушно зазначає дослідниця біографії Суркова Карен Давіша, він є продуктом імперії. Сурков народився у російсько-чеченській родині і перші п’ять років життя — до розлучення батьків — імовірно провів у Чечні. У молоді роки він встиг повчитись у Московському інституті сталі і сплавів та Московському театральному інституті (не закінчивши обидва), а також відслужив два роки у радянській армії — у спецназі ГУР. З початком перебудови Сурков швидко включився у розбудову нових ринкових економічних відносин. Між 1987 і 1999 роками він встиг попрацювати на керівних посадах у фінансових корпораціях Ходорковського і Фрідмана, побути президентом Російської асоціації рекладомавців та консультувати у справах піару російський уряд і російське державне телебачення (детальніше про біографію можна дізнатися з цієї публікації: Karen Dawisha, Vladislav Surkov (1964 –), in: Russia’s People of Empire: Life Stories from Eurasia, 1500 to the Present, ed. by Stephen M. Norris, Willard Sunderland. Bloomington, 2012, pp. 339-349).
У 1999 році, ще за часів президентства Єльцина, Суркова запросили працювати до адміністрації президента. Молодий та амбітний піарник добре вписався у команду наступника Єльцина — у 2000-2012 роках він обіймав посади першого заступника голови адміністрації та помічника Путіна, а потім і Медвєдєва. В АП Сурков відповідав за ідеологію, внутрішню політику, міжнаціональні відносини і стосунки з регіонами. Він був архітектором президентської партії «Єдина Росія» і провладного молодіжного руху «Наші». Він також стояв за впровадженням в Росії імітаційної демократії (для якої він придумав спеціальний термін — «суверенна демократія»), за якої вибори перетворились на формальність і виключно медійну подію, а Державна дума стала ручним інструментом Кремля.
Іншим напрямком його активності стали посилення влади президента і централізація (створення так званої «президентської вертикалі»), що потягнуло за собою скасування виборів губернаторів і нівелювання автономії національних республік і регіонів у складі РФ. Головним тактичним завданням Суркова було забезпечення стабільності путінського режиму, втім, він мав і ширшу стратегічну мету — побудову сильної централізованої Росії, яка знову буде ключовим гравцем на міжнародній арені. У цей період він не заперечував глобалізації та європейської ідентичності Росії, лише наголошував на тому, що в процесі глобалізації вона має зберегти своє обличчя, а також на тому, що вона репрезентує «іншу» або «другу» Європу.
Протести на Болотній площі у грудні 2011 року поставили під сумнів здатність Суркова ефективно контролювати внутрішню політику і забезпечувати стабільність путінського режиму. Він втратив посаду в АП і перейшов до уряду, де до травня 2013 року працював заступником прем’єра і опікувався кадровою політикою і ЗМІ.
Вже у вересні 2013 року Сурков повертається до адміністрації президента, де, обіймаючи посаду помічника президента, починає опікуватись стосунками з Україною, Абхазією, Південною Осетією та країнами СНД. Втім, головним його фокусом була саме Україна, з якою він познайомився ще на початку 2000-х, коли координував діяльність групи кремлівських піарників у Києві, які допомагали Кучмі встановити контроль над українським медійним простором і супроводжували передвиборчу кампанію Януковича у 2004 році.
Під час Євромайдану Сурков координував російські контакти з Януковичем і, як стверджував голова СБУ у 2015 році, міг бути одним з координаторів дій снайперів, що розстрілювали протестувальників на Майдані 20 лютого 2014 року. Пізніше він наглядав за створенням і функціонуванням так званих ЛНР і ДНР, був одним з архітекторів Мінських угод і спроб інтегрувати сепаратистські утворення до України на російських умовах. На додаток до цього протягом 2014–2019 роках він був відповідальним за контакти і фінансування Віктора Медведчука й інших проросійських політиків і сил в Україні. У січні 2020 року Сурков пішов у відставку з посади помічника Путіна, а замість нього опікуватись стосунками з Україною став Дмітрій Козак.
Діяльність Суркова на українському напрямку спровокувала звинувачення у відмиванні коштів та корупції, а також критику з боку націоналістів й імперців на кшталт Дуґіна і Ґіркіна, які засуджували його за спроби замирення з Заходом і за відмову від анексії Донбасу і продовження експансії на Сході та Півдні України. Після початку повномасштабного вторгнення з’явились повідомлення, що Сурков був поміщений під домашний арешт саме за звинуваченнями у відмиванні коштів у ході фінансування проросійських сил в Україні, втім, ці повідомлення не знайшли підтвердження в інших джерелах.
Анексія Криму і початок війни на Донбасі стали поворотною точкою не лише для політичної кар’єри, але й для ідеології Суркова. Сурков, який сприймався як уособлення м’якої сили піару, політичних технологій, пропаганди та глобалізації, у своїх поглядах і висловлюваннях 2014–2018 років, став все більше нагадувати російських імперських націоналістів Дуґіна і Проханова, які проповідують неуникненність геополітичного протистояння з Заходом, говорять про євразійську місію Росії і марять переможними війнами та захопленням нових територій.
У березні 2018 року він написав програмну статтю «Одиночество полукровки», в якій проголосив, що 2014 рік завершив безплідні спроби Росії стати частиною західної цивілізації і тепер на неї очікують століття геополітичної самотності. Захід нібито хотів зменшити Росію територіально й обмежити її військовий потенціал, але навіть у такому редукованому вигляді у 1990-х – на початку 2000-х рр. Росію не захотіли трактувати на рівних і вважати повноправною частиною Заходу. Коли у 2014 році Росія вирішила припинити «применшення і приниження» та «заявила про права» Захід остаточно скинув маски і став на шлях конфронтації з Росією.
Якщо йдеться про російсько-українські відносини, то, як виглядає, першопочатково Сурков поділяв стереотипи свого шефа про Україну як неспроможну державу і про те, що української нації не існує. Втім, роки війни на Донбасі, схоже, зробили його оцінки дещо більш реалістичними. В інтерв’ю російським медіа відразу після звільнення з адміністрації президента на початку 2020 року він дещо іронічно називає себе «укроптимістом» і каже, що впевнений, що Україна буде існувати, однак, в яких саме кордонах і якою буде ця держава, наразі, мовляв, важко передбачити.
Напередодні повномасштабного вторгнення Сурков опублікував дві статті, в яких проголосив повернення геополітики і спробував раціонально обґрунтувати необхідність і неуникненність російської імперської експансії. У першому тексті «Куда делся хаос? Распаковка стабильности» він стверджує, що територіальна експансія потрібна Росії, щоб консолідувати власне суспільство й імпортувати внутрішній хаос і нестабільність до сусідніх держав. Натомість у реваншистській статті «Туманное будущее похабного мира» Сурков пророкує повернення «контактної геополітики» і переконує, що для Росії неприпустимо залишатись без своїх колишніх західних територій (України, Білорусі і балтійських країн) в кордонах «похабного мира», нав’язаного їй Заходом (тут відсилка і до Брест-Литовського миру 1918 року, і до Біловезьких угод).
Після початку повномасштабної війни Сурков практично не давав коментарів пресі, і ми не знаємо напевно про його статус і погляди сьогодні. Схоже, майбутнє виявилось значно більш туманним, ніж він сподівався у лютому 2022 року.
