Цей матеріал є доопрацьованою версією статті «Russian War, Neocolonialism and Holocaust Studies in Ukraine», яку вперше було опубліковано англійською мовою на сайті журналу Eastern European Holocaust Studies: https://doi.org/10.1515/eehs-2023-0022
Російська агресія в Україні позначилася на багатьох аспектах нашого життя, і на академічні студії та дослідження з історії Голокосту також. Одним із основоположних пропагандистських міфів цієї війни стало абсурдне звинувачення України в «нацизмі». Цей зручний пропагандистський штамп випливає з підхопленої Росією радянської міфологізації «Перемоги» у Другій світовій війні.
Такі пропагандистські практики породжують відповідь у формі дзеркальних українських звинувачень Росії в фашизмі/нацизмі. У цьому дискурсі досить часто виринає Голокост. Його впізнавані символи та поняття на кшталт «Бабиного Яру» чи «Аушвіцу» використовуються задля означення злочинів держави-агресора проти українського населення. До того ж власне спадок Голокосту досі залишається недостатньо осмисленим та прийнятим серед української громадськості. Можливо, це частково й зумовило подібні порівняння. Наприклад, сьогодні ми як жертви агресії отримуємо всебічну економічну й військову підтримку з боку більшості країн Заходу. Біженців із території України радо приймають в багатьох країнах ЄС. Ми мешкаємо в своїй країні, яка має власну армію, що веде успішні бойові дії проти агресора. Наявність інтернету забезпечує нам доступ до глобальних мереж комунікації. Нічого подібного не було в більшості жертв Голокосту, що не відчували ані підтримки з боку державних інституцій, ані з боку міжнародної спільноти. Єврейських біженців не хотіли бачити в більшості країн Європи й Америки (згадаймо бодай долю пасажирів корабля «Сент-Луїс»). Ба більше, переховуючись у землянках, на горищах чи в підвальних приміщеннях вони роками не мали доступу не лише до глобальних мереж комунікації чи електропостачання, але й до денного світла та елементарних знань про дати, дні тижня, час доби тощо, не говорячи про перебіг подій на фронтах. За «опалення» їм часто слугувало тепло домашніх тварин у хлівах, що ставали місцем притулку холодними зимовими місяцями.
Хоча порівняння поточних подій із Голокостом є не надто прийнятними, російська війна проти України породила чимало продуктивних академічних дискусій на Заході. Серед останніх — суперечки навколо деколонізації західних академічних наративів про Східну Європу. Східноєвропейські студії часто позначені надмірним русоцентризмом та залишками колоніального дискурсу. Це проявляється і на рівні академічних позицій (більшість із яких даються науковцям-русистам), і пануючих наративів, що зробили чимало задля «нормалізації» російської агресивної політики.
Це особливо важливо в контексті студій Голокосту. Спадщина нацизму була однозначно засуджена на рівні академічних досліджень та громадської думки. Все, що бодай дотично з нею пов’язане, автоматично підлягає засудженню й переосмисленню як злочинний привид минулого. У німецькому дискурсі для цього навіть було винайдено спеціальне поняття «подолання минулого» (Vergangenheitsbewältigung). Почасти народившись у повоєнній ФРН, тиранія каяття помандрувала іншими країнами Заходу. Зрештою в риториці цих країн народилася справжня «просвітницька місія»: змусити покаятися низку східноєвропейських народів, які в своїх історичних наративах виплекали героями тих націоналістів, що почасти відповідальні за нацистські злочини через гріх колаборації. І тут Східна Європа знову постала тим тереном, якому потрібно привнести частину західної культури пам’яті та покаяння.
Здається, що цими змаганнями за пам’ять відверто скористався кремлівський режим. Продовжуючи культивацію міфу про перемогу над нацизмом, режим Путіна привласнив її виключно для власної країни й народу. У бік інших східноєвропейських народів стала лунати риторика зради й співвідповідальності за злочини нацизму, а їхня роль у перемозі применшуватися. Особливе місце тут посіла Україна. Часткова популярність історичних наративів про боротьбу ОУН і УПА й небажання визнавати їхні злочини було перетворено в Росії на звинувачення в побудові нового нацистського режиму. Хай як абсурдно це не звучало б, а все ж цей штучний пропагандистський дискурс намагався резонувати із західною критикою українського націоналізму. Насправді ж поміж цією позірною схожістю лежить ціла прірва. З одного боку, йдеться про неоімперську пропаганду, спрямовану на легітимацію експансіоністських намірів. З іншого — про риторику, яка прагне до емансипації від будь-яких проявів агресії й колоніалізму.
У перипетіях цих складних дискусій легко заплутатися та спуститися до рівня полювання на відьом. Почасти цим починають грішити окремі українські дослідники, зараховуючи до числа «прокремлівських зрадників» усіх, чию риторику бодай трохи мавпує кремлівська пропаганда. Наприклад, критика етноцентричних підходів до написання історії України, може стати цілком достатньою підставою для звинувачення в роботі на Кремль і його спецслужби. Насправді цим аргументом можна «дискредитувати» більшість тих українських істориків, які намагаються осучаснити українські історичні наративи й вписати їх до глобального контексту; піддати критиці усіх тих, хто не визнає національну парадигму історіописання за основоположну. Повномасштабне вторгнення Росії дехто вважає закликом повернутися до етноцентричних версій історії України та ще більшого вшанування Степана Бандери й ОУН-УПА. Все це продовжує функціонувати за доволі примітивним сценарієм дитячого конфлікту: «ти мені — я тобі». Проте усе те, що сучасний Кремль називає «чорним» не може автоматично вважатися «білим». Чорно-білі наративи загалом далекі від істини.
Студії Голокосту спонукають українських дослідників до переосмислення багатьох сторінок непростого минулого. Серед них — складна палітра співучасті місцевого населення й національних організацій у злочинах нацизму. Проте це переосмислення має виходити зсередини України (або ж у тісній рівноправній співпраці з її дослідниками й громадськістю) й відбуватися в прийнятних для неї формах. Лише тоді воно не нагадуватиме накинутий ззовні цивілізаційний месіанізм. Зокрема ОУН-УПА, попри визнання їхніх злочинних дій, не можна прирівнювати до нацизму або ж вивчати виключно злочинні практики цих організацій, не розглядаючи інший бік медалі. Український інтегральний націоналізм зрештою зароджувався як антиколоніальний рух і містив вкрай мало експансіонізму. У цьому сенсі він аж ніяк не може бути прирівняний до повноцінних колоніальних практик і потребує окремої контекстуалізації. Очевидно, що мають вкрай мало цінності й апологетичні праці про український національно-визвольний рух, що займають захисну позицію.
Потрібні комплексні дослідження, які не будуть сфокусовані виключно на героїзмі або ж злочинах представників цих організацій. Але для цього нам потрібна перемога над східною кремлівською версією сучасного імперіалізму. Досі саме тінь російського імперіалізму була далеко не останньою причиною того, чому Україні не вдавалося розпочати глибшу дискусію про власне складне минуле. Антиколоніальна протидія продовжувалася й спадщина інтегрального націоналізму багатьом видавалася одним із ефективних мобілізаційних інструментів.
Очевидно, що українська версія подолання минулого не може бути копією німецьких практик каяття. Адже першочергово українці були жертвою тоталітарних політик і лише в значно меншій мірі їхніми співтворцями. Та й це останнє часто ставало наслідком/реакцією на колоніальні політики привнесені ззовні. Західні ж дискусії про нацизм і власні колоніальні гріхи ймовірно мають зміститися в бік більшої уваги до поточних загроз, які надходять із недемократичного світу. Недостатньо осмислена спадщина українського радикального націоналізму може здаватися проявом несправедливості, але за своїм потенціалом не здатна нести серйозну цивілізаційну загрозу сучасній Європі. Цього, однак, не скажеш про кремлівський режим, що прагне не лише поглинути Україну, але й зруйнувати ЄС. Це те, що ми могли прогледіти в царині студій Голокосту. Адже зло ніколи не повертається в одному і тому ж обличчі.
