Не можна не звернути уваги на те, якою емоційною є дискусія довкола монументу «Батьківщина-Мати» («Україна-Мати»). Це певною мірою свідчить про значимість монументу не тільки за розміром. Безумовно, дебати довкола імперського спадку та його комеморації є завжди конфліктними. Хоча б тому, що є глибоко вкоріненими у постколоніальне мислення. Те, як ми обговорюємо ці питання, зрештою, якою мовою, віддзеркалює наше сприйняття теперішнього часу з усіма його викликами.
Найбільше критикується рішення щодо оновлення монументу, а саме те, що це рішення не обговорювалося фаховою спільнотою. Обговорення, на відміну, наприклад, від демонтажу пам’ятника під аркою свободи українського народу, насправді було. Окрім голосування в «Дії», цим питанням опікувалася Вчена рада Музею історії України в Другій світовій війні. Можливо, таке обговорення дійсно не було достатньо широким. Хай там як, здається, що будь-яке обговорення все одно не було б вичерпним. Насамперед тому, що потрібне не тільки ситуативне обговорення, але й узгоджений план, системне бачення політики пам’яті. А нам цього, вочевидь, бракує. По-друге, вкрай важко уникнути пастки постколоніалізму і приймати рішення не озираючись на колишню метрополію. Для російської риторики властиво бачити українців як недалеких, неспроможних, неповноцінних. Росія заперечувала та заперечує здатність українців мати власну державність та творити власну історію, тобто суб’єктність. Називати українців креолами, які досі мислять радянськими категоріями, і зневажати пів мільйоном голосів щодо заміни гербу — це відмовляти їм у суб’єктності, у здатності до творення власної історії. Чому ж тоді українські публічні інтелектуали та інші крокують цією ж стежкою, високо піднявши прапор деколонізаторів? Чому деколонізація вбачається лише у знесенні, руйнуванні, знищенні, але не у праві голосу, можливості обирати та здатності (пере)осмислювати?
Станом на зараз існує дві протилежні позиції щодо монументу: 1) ми можемо та ми здатні апропріювати монумент; ба більше, ми повинні це зробити; 2) хай що ми не робили, цей монумент залишиться радянським за формою та за змістом.
Аргумент про те, що монумент був споруджений у радянські часи як інструмент пропаганди, а відповідно є чужим для України, є простим та добре зрозумілим. Справді, для тих хто народився в СРСР та пам’ятає київські пагорби до 1981 року, монумент є чужорідним, ворожим втіленням тоталітарної влади. Однак означення «ненависний киянам монумент» є узагальненням, яке спирається на особистий досвід, а не на проведені дослідження, та ігнорує національний вимір. Очевидним є те, що сприйняття монументу у різних поколінь є відмінним: покоління, що не перебували під впливом тоталітарної ідеології, бачать у монументі символ Києва, захисницю, інженерний шедевр тощо. А відповідно і сприймають його як український. Видається, гіпотеза про те, що станом на зараз більшість українців не бачать в статуї радянського змісту, підтверджується почасти голосуванням щодо майбутнього монументу Колективна пам’ять не є сталим явищем: як і монумент, вона здатна зазнавати змін.
Радянський символізм монументу випарувався, здається, вже давно. Можна, наприклад, згадати покладання квітів до Вічного вогню в парку Вічної слави 9 травня, яке не обходилося без зіткнень у попередні роки. Але подібні конфлікти двох існуючих пам’ятей ніколи не мали місця біля монументу «Батьківщина-Мати». Видається, що монумент був викреслений з дискурсу радянської «перемоги». Зокрема, і зусиллями музею. Монумент не є частиною наративу, сюжету російської імперської політики. На відміну від тієї ж Лаври. Навпаки, останні десятиліття він радше сприймався як нейтральний. Натомість справді чужорідним був радянський герб на щиті. Залишається відкритим питання, чому його не замінили раніше, зокрема після 2015 року. І це, зокрема, є показником динаміки колективної пам’яті.
Ми звикли апелювати до концепту колективної пам’яті, що поширюється на декілька поколінь та є спадковою. Однак, кожне покоління, спираючись на власний досвід та ключові історичні події, може за певних соціальних та політичних обставин бути окремою «спільнотою пам’яті». Тут немає місця вибірковій амнезії: знання історії не означає переймання ставлення попередніх поколінь до певних речей та ідей. Так, наприклад, покоління народжених до 1981 не успадкувало ставлення до старого Києва як до «імперського». Хоча домінанти Києва, які постраждали від спорудження «Батьківщини-Матері», а саме Лаврська дзвіниця та Андріївська церква, були саме імперськими витворами.
Дослідниця пам’яті Івона Ірвін-Зарецька наголошує, що колективна пам’ять — це не «магічний резервуар», наповнений ідеями та образами, але соціально артикульоване та, найголовніше, підтримуване, уявлення про минуле. Нові покоління українців не давали присягу в піонери у підніжжя монументу «Батьківщини-Матері», їхня пам’ять не має цього якоря, що тримає їх у радянському контексті. Зрештою, сам простір не сприймається як радянський, попри те, що він був споруджений з цією метою. Таким чином їхнє уявлення про культурний ландшафт є відмінним не тому, що вони перебувають у полоні радянського мислення чи захоплення соцреалізмом, як стверджують деякі учасники дискусії, а такому що після 1991 року «радянськість» монументу не була артикульована.
Насправді, не останню роль у переосмисленні монументу зіграв сміх. «Лаврентіївна», «Залізна баба» та інші означення, які з’явилися одразу після спорудження монументу і були живі тривалий час, позбавили пам’ятник «серйозності», а разом із нею і первинного значення. Франц Фанон писав, що сміх — це зброя поневолених проти колонізаторів. Таким чином, період висміювання був дуже важливим для переозначення монументу.
Звичайно, є символи, які неможливо пам’ятати інакше як радянські за формою та за змістом. Таким, наприклад, був пам’ятник Леніну. Однак, навіть якщо не брати до уваги те, що монумент «Батьківщина-Мати» після 1991 мав радше нейтральне значення, не можна ігнорувати те, як після 24 лютого 2022 неабиякого підсилення набув образ статуї, що дивиться на схід, на Москву. Відтепер монумент ми бачимо на одязі, торбах, у татуюваннях.
То чи можлива апропріація радянського монументу, символу перемоги СРСР у Другій світовій війні? Видається, що так. Так само як ми ставимося до спадщини російської імперії, вже незабаром наші діти будуть ставитися до спадщини радянської. Зрештою, цей процес вже триває. Мої діти не бачили в монументі радянської форми, а з тризубом — і поготів. Переосмислення мистецьких творів є нормою, про це нам говорить уся світова історія мистецтва. Якщо ж говорити про історію, то новий український гранд-наратив ще не написаний, нарація про ту війну та радянське минуле ще не оформлена. Звісно, тут не має простих рецептів: формула «викреслюємо “радянське” та вписуємо “українське”» не буде працювати завжди. Водночас, відмовитися від минулого неможливо, його треба переосмислювати. Зрештою, будь-які розмови про пам’ять — це розмови про майбутнє і ми маємо можливість формулювати по-новому те, як ми пам’ятаємо минуле.
Ми ще не дали собі раду з постколоніалізмом, як вже нові виклики деколонізації постали перед нами. Меморіалізація справді потерпає від обставин, в яких ми перебуваємо. Але чи треба миритися з тим, що у нас найближчим часом не буде можливості спокійно та виважено ухвалювати подібні рішення? Ця історія вкотре нагадує, наскільки важливою є меморіальна політика. Забуття та пам’ятання, вибіркова амнезія та колективна пам’ять — це ті практики, які формують спільноту. Насамкінець, ця дискусія є вкрай важливою і має значний потенціал, якщо з неї будуть зроблені висновки.
