Минуле не перестає дивувати. В історичних дослідженнях новітніх часів виринають цілі шари того, що сучасники воліли не помічати. Друга світова війна залишається джерелом не тільки історій війни та злочинів і не тільки сучасних війн за пам’ять. Пропоную етюд про надзвичайно цікаві долі, книжки та фільми про ці долі двох різних партизан із Башкортостану – Праведника народів світу Ніколая Кісєльова і диверсанта на прізвисько «Чорний генерал» Даяна Мурзіна. Їх поєднують дві речі – народження в Башкортостані та відсутність у канонах пам’яті про Війну. Якщо перше – випадковість, то друге – закономірність, попри надто різні бойові шляхи. Їхні бойові шляхи самі по собі важливі для нащадків, а тривале замовчування їхніх учинків може послужити прикладом того, як не треба конструювати історичні наративи.
1. Канони пам’яті
Відома німецька дослідниця пам’яті Аляйди Асман у новітньому інтерв’ю висловилася проти того, щоби зводити національну пам’ять до офіційної політики:
«Навколо й сліди минулого, і пам’ятники, і пам’ятні місця подій – це способи громадянського суспільства підтримувати пам’ять про минуле. Було би надто абстрактно говорити про державну пам’ять, навіть якщо ті чи інші форми пам’яті підтримані парламентом» [1].
Громадянське суспільство існує в демократичних країнах. А щодо не демократичних? Наприклад, щодо Радянського Союзу. Офіційна мітологія «Великої Вітчизняної війни» ставила на перше місце звитяги фронтовиків, а на друге – працю у тилу для забезпечення потреб фронту. Решта вимірів війни – виносилася за дужки або взагалі викреслювалася та замовчувалася. Про це знали, хто хотів знати, але писали, хіба що говорили пошепки.
Німецька історикиня, дослідниця історичної пам’яті Аляйда Асман
Чому ж державна політика пам’яті, активно запроваджувана у часи «застою», настільки припала до душі ветеранам і взагалі людям? Прижилася так, що досі – в більш розмаїтому вигляді – залишається популярною. Відповідь проста: оспівування фронтових звитягів є справедливим. Інша річ, що аморально цим обмежувати пам’ять про Війну. Ба більше, це обмеження надається для політичних маніпуляцій з історичною пам’яттю. Тим паче, для України, яка цілком перебувала під німецькою окупацією та стала ареною геноцидних злочинів.
Який висновок пропоную зробити? Робота з пам’яттю про Другу світову війну, яка в Україні насправді тільки-но розпочинається, має не відкидати старі уявлення, а будувати нові моделі з включенням і старих уявлень. Якщо останні адекватні історичній дійсности та зрозумілі різним суспільним групам. Друга світова війна залишиться центральною подією в історичній пам’яті українського народу, але в масові уявлення про неї мають увійти раніше не досліджені та відверто замовчувані сторінки. Насамперед, історії геноцидних дій: Голокосту, Пораймосу, депортації кримських татар та інших народів Криму, серії етнічних чисток українського та польського населення Волині та Закерзоння 1943–1947 років, а також репресії проти етнічних німців під час Війни.
Не тільки нові сюжети потребують нашої уваги, а й старі сторінки, в яких за попередніх поколінь зроблено забагато купюр. Цю проблему ілюструють історії двох героїв із Башкортостану. Життя кожного з них варто монографії та, можливо, історичного роману. Додам, що їхній бойовий шлях не обійшовся без українців та України.
2. «Марш життя» Ніколая Кісєльова
Ніколай Яковлєвіч Кісєльов (1913–1974) народивсь у селі Боґородскоє, неподалік од Уфи, у сучасному Блаґовєщєнскому районі Башкортостану. Кісєльов до 1941 року навчався в Інституті зовнішньої торгівлі в Москві, а після війни – працював у Народному комісаріяті зовнішньої торгівлі СРСР. Він не залишив свідчень про свій героїчний учинок. Його донька Татьяна в документальному фільмі про батька казала, що він не розповідав їй про Війну. Як і мати Анна – зв’язкова партизанського загону Кісєльова.
Сім’я Кісєльових
У 2008 році був презентований документальний фільм «Список Кісєльова. Врятовані з пекла». Режисер – Юрій Малюґін, продюсер – Яков Каллер, сценарист – Оксана Шапарова, консультант – Інна Ґєрасімова. Назва стрічки, очевидячки, обрана за аналогією з усесвітньо відомим фільмом Стівена Спілберґа «Список Шиндлера». Тема фільму – порятунок Кісєльовим 218 євреїв, яких він вивів за лінію фронту із західної Білорусі.
Документальний фільм побудовано за лекалами художнього. Він розпочинається з того, як Кісєльов – службовець Наркомату зовнішньої торгівлі – у 1947 році пише автобіографію для закордонного відрядження. Він пише і згадує про недавнє минуле…
Документальний фільм «Список Кісєльова» викладено у вільний доступ
Більша частина фільму – відеозапис свідчень тих, кого врятував Кісєльов. Зараз це літні люди, переважно громадяни Держави Ізраїль. У фільмі вони показані з дітьми й онуками. Їхнє життя та життя їхніх дітей уможливлено Кісєльовим. Врятовані розповідають, як дітьми та юнаками рятувались у загоні Кісєльова. Ці свідчення неможливо слухати без відчуття припливу сліз на слизові очей…
У фільмі залишається поза кадром те, що Кісєльов у своїй біографії не міг написати про очолений ним перехід, позаяк офіційно не був нагороджений за нього. В попередніх офіційних листах, даремно нагадуючи партизанським командирам про свою заслугу, він писав про врятування ним «мирних радянських громадян». Офіційний антисемітизм не дозволяв уживати слово «євреї». Тим паче, радянський режим не визнавав «виняткових» страждань, бо не визнавав не санкціонованих «винятків». Голокост не вписувався ані в «холодну» пам’ять 1945–1965 років, ані в «гарячу» пам’ять 1965–1990 років. Інакше пам’ять про Голокост не тільки конкурувала би з пам’яттю про фронтовиків, а й представляла би євреїв – поодиноким народом, який не міг колаборувати з німецькими окупантами.
У 2015 році російський письменник Валєрій Чєрнишов видав у Калінінграді «Повість про партизана Кісєльова». Відому вже історію порятунку групи євреїв Кісєльовим Автор виклав у драматизованій формі. Для прикладу процитую фрагмент сцени повісті, в якій Кісєльов отримує завдання від керівників партизанської бригади «Народні месники» вивести тутешніх євреїв з околиць містечка Долґіново за лінію фронту:
«Кісєльов увійшов у простору землянку-штаб, представився, як прийнято за уставом, і з цікавістю подивився на начальників. У його очах з’явився той веселий, хлопчачий вираз, який завжди так подобався комбригу. Він поважав Кісєльова, цього молодого чоловіка, вищого за середній зріст, міцного, з розумним, трохи продовгуватим обличчям. Одразу запам’ятовувалися великі сірі вічі, густі брови та вперті губи. Пришита над правою кишенею його гімнастерки червона стрічка свідчила про поранення на фронті, а над лівою була прикріплена медаль “За відвагу” – нагорода за виявлений у бою героїзм.
– Сідай, Ніколаю, – по-братськи сказав комбриг, – очікується серйозна і, можлива, тривала розмова, тому наберись терпіння. Штаб працює над найскладнішим на сьогодні завданням, і вирішити його ми сподіваємося з твоєю допомогою.
Він дістав тоненьку папочку, вийняв з неї аркуш радіограми і подав Кісєльову.
– Ось він, останній наказ із Центру, прошу ознайомитися.
Великі руки командира очевидно не годилися для паперів, які він гортав обережно, начебто лякаючись пошкодити. Комбриг уважно подивився на Кісєльова і якось по-батьківськи, не бажаючи причинити жодної образи, заговорив зі своїм улюбленцем.
– Ось як, Ніколаю, ми з тобою люди дорослі, і я не гратимусь у схованки. Штаб пропонує тобі очолити евакуацію біженців. Ми уявляємо, наскільки це небезпечно, але впевнені, що тобі вдасться. Не буду пояснювати, як це все важливо, думаю, сам розумієш» [2].
Завдяки «Повісті про партизана Кісєльова» читачі можуть побачити перед собою історію подію, яку Інна Ґєрасімова назвала «Маршем життя». Під таким заголовкам 2016 року вийшла її книжка про Кісєльова і його звитяг [3].
Білорусько-німецька історикиня, дослідниця історії білоруського єврейства Інна Павловна Ґєрасімова
Авторка книжки мешкає в Німеччині, походить з Білорусі, в якій проживала до 2012 року. Вона за фахом мистецтвознавець, з 1990-х років досліджує історію білоруського єврейства, захистила кандидатську з історії освіти євреїв Білорусі в «довгому ХІХ столітті», ініціювала створення Музею історії та культури євреїв Білорусі, який очолювала з 2002 по 2012 рік [4]. З 2002 року вивчала історію Кісєльова і порятунку ним євреїв містечка Долґіново, публікувала про це статті. І завдяки її зусиллям у 2005 році Кісєльов отримав звання Праведника народів світу.
Книжка Ґєрасімової начебто написана за кадрами. Невеличкі глави авторського викладу чергуються з розлогим цитування документів і свідчень людей зі «списку Кісєльова». Ця книжка – популярне видання, створене за науковими стандартами, щоправда, з невеличкими главами.
Перші глави книжки присвячені Голокосту в Білорусі, ставленню білорусів до євреїв та їхнього вбивства під час Голокосту, єврейським партизанським загонам і сімейним таборам, прикладам із ситуаціями в окремих західнобілоруських селах – Ілья і Долґіново.
Окресливши контекст, Авторка переходить до історії Кісєльова. Потрапивши в оточення, він зробився підпільником у селі Ілья, потім прийшов до партизан. У тій місцевости діяв партизанський загін «Месник», який пізніше розрісся до партизанської бригади «Народні месники», що складалася з кількох загонів. Наявність у 1942 році Вітебського (або Сурозького) проходу крізь лінію фронту, активізація партизанського руху та початок знищення окупантами ґетто призвели до того, що партизанське командування вирішило вивести долґіновських євреїв за лінію фронту. Адже євреям загрожувала небезпека вбивства, а своєю присутністю у лісах або серед партизанів єврейські сім’ї утруднювали партизанську боротьбу. Керівництво «Народних месників» – командир Василь Воронянський і комісар Іван Тимчук (до речі, обидва з України) – обрали Кісєльова для виконання цього завдання. За це йому обіцяли звання Герою Радянського Союзу. В травні 1942 року Кісєльов створив партизанський загін «Перемога» для організації переходу. В «Перемозі» воювали й партизани-євреї.
«Марш життя» від серпня по жовтень 1942 року, який проводив Кісєльов і сім партизанів із загону «Перемога», описаний Ґєрасімовою в коротших і драматичних главах, які ґрунтуються здебільшого на свідченнях учасників переходу. Із цих свідчень Кісєльов постає надзвичайно мужньою людиною, яка опікувалася кожною людиною з групи. Неможливо забути історію з маленькою дівчинкою Бертою, яка постійно плакала, наражаючи всіх на небезпеку викриття. Батьки вже зібралися втопити її в річці. Але Кісєльов забрав її до себе і ніс на руках. Берта пообіцяла не плакати і більше не плакала.
Мапа «маршу життя» з книжки Інни Ґєрасімової. Складена Сяргєєм Морозом, 2014.
Наступні глави присвячені «післяісторії» переходу. Кісєльов продовжував опікуватися «своїми» євреями. Наприкінці 1942 року він направив їх до Уфи, але тамтешня зима була надто суворою для білоруських мешканців. Незабаром їх перевезли до південного Казахстану. В паперах Кісєльова, складених після «маршу життя», спочатку згадані євреї, а потім – «мирні мешканці». Однак він не отримав визнання з боку керівництва партизанським рухом. Літак, в якому перебували партизанські командири та папери на нагородження його зіркою Героя, був підбитий німцями. Ба більше, Кісєльова звинуватили, буцімто в євреїв були коштовності, які він забрав собі. Тривалий час він витратив на спроби довести власні заслуги та захистити своє добре ім’я. Єдиною подякою Кісєльова і сімом іншим партизанам була грошова премія.
Зрештою, після припинення всіх намагань достукатися до партизанського керівництва, у 1948 році Кісєльова нагородили Орденом Вітчизняної війни першого ступеню. Це й було офіційне визнання партизансько-підпільницьких дій нашого героя. Але без згадки про головну його справу.
Як пише Ґєрасімова, після переходу групи Кісєльова та закриття Вітебського проходу відомо про кілька випадків виведення партизанами за лінію фронту груп євреїв. Окрім цього, порятунок євреїв здійснювався літаками, але рятували не групи, а окремих осіб – дітей-сиріт. Завершується книжка «Марш життя» розлогими витягами зі споминів представників «списку Кісєльова».
Книжку Ґєрасімової завершують глави про подальші долі врятованих євреїв, визнання Кісєльова Праведником народів світу, а також про білорусів – Праведників народів світу.
Ніколая Кісєльова з Даяном Мурізним поєднує третя спорідненість: обидва по війні одружилися на своїх колишніх зв’язкових (Мурзін – на Надєждє Єрмаковій), і прожили разом подальше життя. Чєрнишов у своїй «Повісті про партизана Кісєльова» зворушливо написав про уявлені ним відносини між Кісєльовим і Анною Сіроткіною під час «маршу життя»:
«Анна зустріла Ніколая на галявині, пригорнулася до його грудей і провела по щоці легкими пальцями. Й коли вона торкнулася обличчя, втома, біль у нозі, начебто випарувалися. Він відчув невідому йому раніше радість повернення додому. Він притиснув до вуст її долоні, цілував їх, не підозрюючи раніше, скільки в ньому ніжности та любові. Ніколи не думав, що цілуватиме руки жінки, це здавалося йому таким неприродним, книжним. Ніколай обережно взяв її за плечі, повернув до себе. В напівтьмі зблизька побачив її блискучі очі, тривожні та люблячі. Вони стояли, і він відчув, як її тривога і журба поступово стихають, пом’якшуються, нібито його тіло приймало їх на себе, як електричний розряд. Ця дивна непорушна ласка зближувала їх набагато дужче, ніж радість любовних дотиків. В ущільненому війною житті все для них відмірювалося аж ніяк не щедрою дозою і не доводилося ні від чого відмовлятися» [5].
Відкриття пам’ятного знаку Ніколаю Кісєльову в сквері на Новому Арбаті в Москві
Сучасна пам’ять про Кісєльова відображена у пам’ятному знаку – каміні у сквері на Новому Арбаті в Москві, встановленому в 2014 році. Наступного року в башкирському місті Блаґовєщєнск у парку імені Кісєльова був установлений пам’ятник Праведнику. А в його рідному селі Боґородскоє іменем героя названа школа.
Пам’ятник Ніколаю Кісєльову в Блаґовєщєнскє. На руках партизана спить маленька Берта
3. Історія «Чорного генерала» – диверсанта Даяна Мурзіна
Даян Баянович (Фатколбаянович) Мурзін (1921–2012) народивсь у селі Старі Баликли, у сучасному Бакалінскому районі Башкортостану. Мурзін до війни отримав середню спеціяльну педагогічну освіту, працював сільським учителем і директором школи. У 1941 році потрапив ув оточення, але не приєднався до білоруських партизан, а разом із іншим бійцем – Іваном вирішив перейти лінію фронту. Зрештою, потрапив до сумських партизан “батька” Сидора Ковпака.
Даян Мурзін відпустив бороду під час партизанської війни у Чехії, аби ніхто не здогадався, що безстрашному партизану «Юрію» було лишень 23–24 роки, а завдяки бороді він отримав прізвисько «Чорний генерал»
Бойовий шлях Даяна Мурзіна відображений у документальному фільмі «Чорний генерал», знятому башкирським режисером Радіком Кудояровим, і мемуарах самого Мурзіна. У фільмі йдеться про самі диверсантські справи Мурзіна без передісторії, з особливим наголосом на його партизанських діях у Чехословаччині, де його й прозвали «Чорним генералом». Відзначу, що в останні роки його життя, в які й був знятий фільм, Мурзін зовсім не виглядає «чорним», не тільки через сивину. Багато смаглявих людей з віком сивіють не тільки волоссям.
Документальний фільм «Чорний генерал» викладено у вільний доступ
Книжка Мурзіна виглядає белетризованими споминами. Бо Мурзін уникав оповідань про страждання людей і психологічних моментів. Складається враження, неначе він зумисне вирішив зосередитися на «пригодницькому» вимірі своїх дій, аби самому не згадувати про чорні сторінки та не «завантажувати» ними читача, підігруючи радянським канонам пам’яті. Хоча одного разу я натрапив на психологічний абзац в оповіді про диверсійну операцію в Молдові:
«На столі вже димилися тарілки з борщем і стояла пляшка із самогоном. Мої хлопці одразу ж стали акуратними та ввічливими, начебто потрапили на прийом до наркома. Іноді мені спадає на думку, що війна нас усіх, зокрема й мене, сильно змінила. Ми вже ніколи не станемо попередніми – надто багато крові та сліз, людської підлости й жорстокости ми надивилися за ці роки. А ось диви – потрапили в мирну домівку та перетворилися на довоєнних парубків» [6].
Диверсійні справи Мурзіна опукло представлені в книжці. Сумські партизани довірили йому справу встановлення контактів з керівниками Туркестанського леґіону Вермахту, який німці сформували з військовополонених – вихідців із Середньої Азії. Мурзін – на прізвисько «Юрій» – був татарином, який знав кілька середньоазійських мов. Тож йому не важко було знайти спільну мову з тими офіцерами, хто думав про перехід на бік Червоної армії. Свою місію Мурзін розпочав іще до Сталінградської битви, але здійснити її зміг тільки під час визволення Донбасу – вже після перебування в школі диверсантів у Москві. Тоді підрозділи Туркестанського леґіону, а також леґіону Ідель-Урал (з представників народів Поволжя) знаходилися під Макіївкою. Колишні військовополонені перейшли на радянський бік, хоча історія обох леґіонів на цьому не завершилася.
Потім Мурзін навчавсь у спецшколі в Бердянську та очолив десант у Молдову. Із цього десантування розпочався партизанський рух у цій країні. Наступне навчання Мурзін відбув у диверсійній школі у Святошині, під Києвом. Там разом із ним навчалися іноземні комуністи з колишнього Комінтерну. Новою сторінкою життя диверсанта стала висадка його загону в серпні 1944 року в Словаччині. Загін Мурзіна був одним із радянських формувань, направлених на підтримку Словацького національного повстання. Словацько-радянське військо Мурзіна змогло проникнути у Моравію – східну Чехію, насичену німецькими військами. Місцева поліція переходила на бік повстанців, а німці розпочали полювання за «чорним генералом», як молодого командира назвали за смагляву зовнішність та чорну борідку. Улюбленець фюрера диверсант-есесівець Отто Скорцені оголосив себе вбивцею Мурзіна. Як повідомляє документальний фільм, через кілька десятиліть по війні, мешкаючи в Аргентині, він дізнався, що «чорний генерал» вижив.
Заслуги Мурзіна були визнані за життя. Але більше у Чехословаччині, ніж у Радянському Союзі. Однак зірку Героя він не отримав, і в канон пам’яті не потрапив. По війні Мурзін здобув правничу освіту. Він зробив успішну адміністративну кар’єру. Певний час був заступником міністра внутрішніх справ Башкирської автономної радянської соціялістичної республіки, тривалий період очолював республіканську колеґію адвокатів.
Даян Баянович Мурзін в останні роки життя
Підбиваючи підсумки, наголошу, що історії життя Кісєльова і Мурзіна самі по собі приголомшливі. Але їхній бойовий шлях опинився поза радянським каноном пам’яті, в якому не було місце рятівникам євреїв і засекреченим диверсантам. Хай це послужить уроком для нас у питаннях творення сучасної української пам’яті та віддачі належного вшанування сучасникам Війни. Вираз «ніколи знову» не має сенсу, якщо справи минулого опиняються невипадково забутими та вибірково замовчуваними.
Використані ілюстративні фото- і відеоматеріяли запозичені з відкритих джерел
________________________________________________________________
[2] Чернышёв Валерий. Повесть о партизане Киселёве // ПРОЗА.РУ (Глава 1).
[3] Герасимова Инна. Марш жизни. Как спасали долгиновских евреев. – М.: Изд-во АСТ; CORPUS, 2016. – 352 с.
[4] Стислу інформація про Музей історії та культури євреїв Білорусі містить інтерв’ю з наступним – після Інни Ґєрасімової – директором музею – Вадзімом Акопяном: Вадим Акопян: «Когда тебе надо, ты – еврей, когда надо – армянин»: интервью Сюзанны Степанян с Вадимом Акапяном (14 апреля 2017 года) // Миасин: Интернет-газета армян Республики Беларусь.
[5] Чернышёв Валерий. Повесть о партизане Киселёве // ПРОЗА.РУ (Глава 4).
[6] Мурзин Даян. Фронт в тылу врага. – Уфа: Китап, 2005. – С. 91–92.
