Остання субота березня в Німеччині вивела на весняні вулиці міст тисячі пацифістів, які зібралися вже на традиційні з 1960 року «Великодні марші миру». Цьогоріч було анонсовано понад 70 таких заходів, найбільші з них відбулися в Берліні, Штутгарті і Бремені, де вийшло від 3500 до 2000 осіб. Загальна чисельність до десяти тисяч осіб не вражає, як і гасла («Дружба з Росією — Vivat Palestine», «Геноцид у Газі»), та прапори, з якими йшли прихильники миру — переважали прапори Росії та Палестини. Минулорічні марші пацифістів були дещо масштабнішими і відбувалися у 120 містах Німеччини, але і тоді вони закликали до скасування санкцій проти Росії, припинення поставок зброї Україні і транслювали кремлівську пропаганду про російсько-українську війну.
Однак головною особливістю цьогорічних «Великодніх маршів миру» стало те, що вони в цілому вписуються в політичні наративи соціал-демократичної партії і її канцлера Олафа Шольца, котрий, спільно із політичними лідерами партії Ларсом Клінгбайлом і Рольфом Мютценіхом, вирішив нагадати німцям про те, що соціал-демократи завжди були «партією миру», витягнувши із шухляди посипану нафталіном мантію батька-засновника Ostpolitik Віллі Брандта. Все це відбувалося протягом останніх місяців на фоні палких дебатів про постачання Україні далекобійних крилатих ракет Taurus, які, на думку Шольца, українці можуть використати для ударів по Москві, змусять Німеччину використовувати власних військових для їхнього програмування, перетворять соціал-демократів у «партію непрямої війни» і, зрештою, втягнуть Німеччину у війну з Росією. Дражливе питання про далекобійні ракети розкололо німецьке суспільство на противників і прихильників подальшої військової підтримки України і вкотре за новітню німецьку історію активізувало традиційний німецький пацифізм у поєднанні із знаменитим німецьким страхом — «German Angst». Враховуючи осінні земельні вибори в трьох східнонімецьких землях — Бранденбурзі, Саксонії і Тюрінгії, де електоральна підтримка соціал-демократів катастрофічно падає і шалені 38% набирає правоекстремістька партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD), Шольц очевидно вирішив повторити успіх свого однопартійця Герхарда Шредера, який у 2003 р. під тиском вулиці відмовився відряджати німецькі війська до Іраку, здобувши тим самим симпатії своїх численних пацифістські налаштованих виборців.
Німецький пацифізм був утопічною ідеєю ще від кінця ХІХ століття, часів його матері-засновниці Берти фон Саттнер. А створене у 1892 році «Німецьке товариство миру» проіснувало до 1933 року, так і не завоювавши численних прихильників перед Першою світовою війною (як відомо, ті ж німецькі соціал-демократи підтримали кайзерівський уряд) і у міжвоєнний період. Дві програні світові війні і травматичний досвід численних злочинів націонал-соціалізму і зруйнованої внаслідок бомбардувань союзної авіації країни перетворили німців у антимілітаристів впродовж перших років ФРН. Коли на початку 1950-х років виникла ідея створення «Європейської оборонної співдружності», соціал-демократи на чолі із Куртом Шумахером виступили проти створення Бундесверу. Фактично вони підтримали ідею Йосифа Сталіна про нейтральну об’єднану Німеччину. І лише тверда позиція першого канцлера Конрада Аденауера, з його прозахідною орієнтацією, і всупереч громадській думці, сприяла вступу ФРН у НАТО в 1955 році.
Створена у 1949 році на території Радянської окупаційної зони НДР з самого початку йшла у фарватері радянської зовнішньої політики, а її правляча СЄПН ідеологічно завжди орієнтувалася на ВКП(б)/КПРС і використовувала пропагандистські кліше «антифашизму» і «боротьби за мир» як маркер, який відрізняв «соціалістичну» НДР від «буржуазної» ФРН. Так званий «прописний антифашизм», «антиамериканізм» і виразний «антисемітизм» в умовах незавершеної «денацифікації» стали основою східнонімецького «пацифізму», ідеологічно направленого проти Заходу в умовах Холодної війни. Така історична політика НДР сприяла тому, що з 1989 р. столиця Саксонії Дрезден перетворилася на центр націоналістично-шовіністичного руху, де діяла мережа нацистських товариств і окремих правоекстремістських груп. У лютому 1990 року відомий антисеміт і критик Голокосту ревізіоніст Дейвид Ірвінг у переповненому залі Дрезденського технічного університету виголосив: «Голокост для німців у Дрездені був реальним. Голокост проти євреїв у газових камерах Аушвіца — вигаданий». Це є одним із факторів підтримки правоекстремістської і антиукраїнської партії AfD.
Вступ ФРН до НАТО призвів до того, що латентний «антиамериканізм» вийшов на поверхню як масовий німецький страх перед можливою ядерною війною, де Німеччина могла стати ареною Третьої світової війни. Кошмаром молодої німецької демократії стало те, що більшість німців «бажають бути краще червоними, ніж мертвими» у майбутній ядерній війні. На початку 1959 року СРСР розмістив у Східній Німеччині 12 ракет середньої дальності із ядерними боєголовками. Наявність на території ФРН американської тактичної ядерної зброї спричинило масовий протестний рух «Боротьба з ядерною смертю» і навесні 1958 року на демонстрації вийшло понад 1,5 млн людей. Своєрідним каталізатором ядерного пацифізму став «Геттінгенський маніфест» 1957 року відомих німецьких фізиків (зокрема, Макса Борна, Вернера Гайзенберга і Карла Фрідріха фон Вайцзеккера), де прозвучало: «Ми вважаємо, що така маленька країна, як Федеративна Республіка Німеччина, найкраще захистить себе сьогодні і, швидше за все, сприятиме миру в усьому світі, якщо чітко і добровільно відмовиться від володіння ядерною зброєю будь-якого виду».
Як і у більшості європейських країн «Рух 68» в Німеччині, крім боротьби із націонал-соціалістичною спадщиною, підживлювався ідеологічними гаслами «боротьби проти американського імперіалізму» («США-СА-СС»). З іншого боку він отримав імпульси від США від року і блюзу до руху за громадянські права й протести проти війни у В’єтнамі. На цьому ґрунті зародився і специфічний німецький «націонал-пацифізм» — Німеччина за жодних обставин не повинна бути учасником військових конфліктів після унікальних злочинів, скоєних німцями під час Другої світової війни.
Коли у 1979 році було прийняте так зване «подвійне рішення» НАТО, за яким, у відповідь на розгортання СРСР гонки ядерних озброєнь, в європейських країнах, що постраждали внаслідок Другої світової війни, розмістили ракети середньої дальності «Першинг 2» з ядерними боєголовками, західнонімецький «націонал-пацифізм» знову вивів на «марші миру» сотні тисяч своїх прихильників, на чолі з утвореною у 1980 році партією «зелених». Крім багатоденних блокувань американських військових баз символом руху став вислів «Уяви, почалася війна, а ніхто не йде» («Stell Dir vor, es ist Krieg, und Keiner geht hin»), взятий з графіті гамбурзького дизайнера Йоганнеса Ґартманна. Молоді німці відмовлялися від призову в Бундесвер і писали ось такі заяви до районних військоматів: «Я засуджую всі інституції у світі, які пропагують насильство, виховують людей у насильстві і працюють над організованим насильством. Ось чому я засуджую Бундесвер, як і всі армії світу». Одним із епізодів цих тривалих подій стала «миттєва акція» в Східному Берліні, коли п’ятеро депутатів Бундестагу від партії «зелених» (Герт Бастіан, Лукас Бекманн, Петра Келлі, Роланд Фогт і Габріеле Потхаст) на Александерплац розгорнули два банери з написами: «Зелені: мечі на орала» та «Почніть зараз: роззброєння Схід + Захід». Агенти «Штазі» миттєво заарештували учасників (надвечір знову відправили до Західного Берліну), а східні німці із здивуванням знизували плечима: «Що це було?»
Учасники акції зазнали критики з боку своїх однопартійців та інших політичних сил. Тоді точилася полеміка про «проникнення в рух за мир» ФРН агентів Східного Берліну та Москви. Фактично, фінансовані зі Сходу групи в рамках західнонімецького руху за мир намагалися приховати радянську співвідповідальність за гонку ядерних озброєнь. Комуністи Західної Німеччини визнали НАТО та президента США Рональда Рейгана односторонньо відповідальними за нарощування озброєнь. Нещодавно стало відомо, що, за деякими даними, від 15 до 20 членів партії «зелених» тісно співпрацювали із східнонімецькою «Штазі» та їхніми кураторами із радянського КДБ, а ще від 450 до 500 були інформаторами. Однак, попри масовий західнонімецький «рух за мир», канцлер Гельмут Коль дозволив розміщення американських ракет, зміцнивши «ядерну парасольку» ФРН. «Націонал-пацифізм» знову підняв невелику хвилю в повітрі у 1991 році в кампанії проти першої війни у Перській затоці, більшою мірою спрямований проти США як єдиної наддержави з гаслами «Ami go home!»
Після 24 лютого 2022 року німецький «націонал-пацифізм» перетворився на «люмпен-пацифізм», який, за визначенням колумніста Der Spiegel Саші Лобо, «є глибоко егоцентричною ідеологією, що ставить власний добробут вище за страждання інших людей». Причина в тому, що пацифізм не є головною ідеологією в політичних програмах діючих у ФРН «великих» політичних партій. І навіть «Союз 90/Зелені» не були правовірними етичними, чи християнськими пацифістами, виступали проти ядерної зброї, усвідомлюючи важливість самооборони і боротьби із агресорами. Саме тому вже третій рік ця партія підштовхує соціал-демократів в уряді до максимальної підтримки України важким озброєнням, а не 5000 захисними шоломами, які відправила в Україну колишня міністерка оборони і однопартійка Олафа Шольца Крістін Ламбрехт. «Люмпен-пацифізм» проявляє себе «Великодніми маршами миру», 13-тисячним мітингом «За мир» 25 лютого 2023 року в Берліні, організованим феміністкою Алісою Шварцер і популісткою «з чорним серцем леніністки» Сарою Ваґенкнехт, численними закликами та відкритими листами до канцлера припинити військову підтримку Україні і почати переговори про мир. Не дивно, що в Німеччині їх називають «п’ятою колоною Путіна».
На жаль, «корисними путінськими ідіотами» виявилися й окремі інтелектуали, як от видатний німецький філософ Юрген Ґабермас, який опублікував дві статті у німецькій пресі, де відмовив Україні у державності і закликав до мирних переговорів. Далі пішов берлінський професор філософії Олаф Мюллер, який винайшов так званий «прагматичний пацифізм», концепцію якого виклав нещодавно у брошурі «Пацифізм. Захист». За нею втрата державності значно менше зло, ніж тисячі смертей цивільного населення, українці повинні були ще в лютому 2022 р. здатися росіянам, а після цього застосовувати мирні форми опору — непокора окупантам, акції протесту, саботаж тощо. За два роки війни в німецькому медіа-просторі з’явилась вже велика група «інтелектуалів», які постійно закликають до переговорів з Росією, навіть при втраті Україною захоплених ворогом територій. Після нещодавніх висловлювань Мютценіха і Шольца несподівано з’явилися «розуміючі Росію» письменники східнонімецького походження Інґо Шульце і Ойген Руге. Але от тільки перший став відомим письменником після того як у 1990-х роках заснував у Санкт-Петербурзі рекламну газету, був близьким до лівої частини СДПН, а у 2014 році у Süddeutsche Zeitung закликав до розгону Майдану в Києві. Другий — син відомого в НДР партійного історика і мати-росіянки, який твердить, що це дає йому право найкраще розуміти росіян, а тому він переконаний у тому, що чомусь «всі вимоги Росії до війни Захід відкидав як абсурдні. Що стосується Донбасу, то, до речі, мова йшла не про відділення, а, нагадаю, про більшу автономію в рамках української держави».
«Не наша війна» («Nicht unser Krieg») розписували стіни в Берліні у 2022 році. За два роки війни до цих надписів, зроблених професійною фарбою, яку не купиш в магазинах Praktiker (що помітили німецькі журналісти), можна було б додати — «і давайте її закінчуйте, бо ми втомилися». І ці настрої німецького населення, під впливом шаленої російської пропаганди, експлуатують у своїх інтересах ліві і правоекстремістські партії. Тому нинішню позицію канцлера Шольца і СДПН можна зрозуміти раціонально: у боротьбі за виборців у проблемних землях Східної Німеччини можна розіграти карту «партії миру» і згадати про Віллі Брандта. «Соціал-демократи настільки захоплені Віллі Брандтом з Ostpolitik, що не бачать іншого Віллі Брандта. Якби вони більше орієнтувалися на Віллі Брандта-антифашиста, людину, яка боролася з диктатором, у них була б не тільки чітка позиція, але й концепція. Але в цьому і полягає справжня трагедія СДПН сьогодні: вона завжди починає з руйнівної для системи Ostpolitik Віллі Брандта, а тепер закінчує спробою заморозити диктатуру Рольфа Мютценіха» (про це писала Die Zeit 21 березня цього року). Ірраціональний страх, яким живиться сучасний «люмпен-пацифізм», є не тільки витвором російської пропаганди. Frankfurter Allgemeine Zeitung нещодавно написала: «Незважаючи на свою прозорість, канцлер від самого початку неодноразово посилював російську кампанію залякування. Наприклад, невдовзі після вторгнення у 2022 році він безцеремонно вхопився за московську страшилку про ядерну війну. В результаті він став блефуючим помічником Путіна, і тепер у Німеччині розкручується спіраль страху: спочатку люди відчувають страх, потім Шольц демонструє розуміння, і в результаті всі просто ще більше бояться. Як бачимо, канцлер також поділяє їхні побоювання. Путінське насіння проростає». Схоже на те, що на третій рік російсько-української війни як провідні соціал-демократи так і окремі «публічні інтелектуали» скинули з себе важкий тягар каяття за свою русоцентричну зовнішню політику, що було притаманно для попередніх років, і, зрештою, вирішили продемонструвати своє вроджене «русофільство», а щоб не було дискомфортно, підживити уявним страхом «люмпен-пацифізм».
