Геть від Заходу! Нова глобальна історія світу

Огляд на: Пітер Франкопан. Великі Шовкові шляхи. Нова історія світу. К.: Лабораторія, 2024. – 624 с.

«Війна і комерція – це лише дві різні спроби досягти тієї самої мети: заволодіти тим, що бажаєш». 

Бенжамен Констан, «Принципи політики»

 В гуманітаристиці з  часів поструктуралізму та лінгвістичного повороту останньої третини ХХ століття (якщо ще не від неокантіанства початку ХХ ст.) укріпилась стійка підозра до т. зв. ґранд-наративів. Мислителі, на кшталт Карла Ясперса чи Гайдена Вайта чітко демонстрували епістемологічну вразливість позитивізму з його наскрізною ідеєю подавати історію «такою, яка вона була». Великі наративи почали сприйматись радше як дискурсивний спосіб нав’язування ідей, ніж високофахове дослідження. Зосередження на вузькій сфері має беззаперечні переваги, дозволяючи авторам глибоко розкривати предмет дослідження. Однак, через моду на «мікроісторії», видається, що багато фахівців  втратили відчуття ширшої перспективи та взаємозв’язків у світі. 

В 2015 році  світ побачила книга Пітера Франкопана «Великі Шовкові шляхи. Нова історія світу», яка, без перебільшень, викликала фурор, а також бурхливе обговорення в таких виданнях як «The New Yоrk Review of Books», «The Times», «The Guardian» та «The Telegraph». Книга не тільки реанімувала жанр ґранд-наративу, але й стала однією з перших праць, що заклали підґрунтя до глобальної історії – нині напрочуд бурхливого та перспективного напрямку історичних студій.

     Автор, який починав свою дослідницьку кар’єру як візантиніст [1], пропонує читачам відмовитись від європоцентричності та подивитися на історію під новим ракурсом [2]. Якщо дослідницька схема Східної Європи Тімоті Снайдера виглядає як «Польща+», то схема глобальної історії, запропонована Пітером Франкопаном, це «Центральна Азія+». Головна ідея Автора полягає в тому, що цей регіон, відомий «Великим Шовковим шляхом», є головною торгівельною та культурною артерію історії людства, «перехрестям цивілізації» [3]. Автор рішуче виступає проти традиційної схеми, де Стародавня Греція породила Стародавній Рим, Стародавній Рим породив Християнську Європу, Християнська Європа породила Відродження, Відродження породило Просвітництво, Просвітництво породило політичну демократію та промислову революцію, схрещення яких дало світу США як втілення прав на життя, свободу та прагнення до щастя [4]. Схема, добре знайома всім зі шкільних підручників або «Історії Європи» Нормана Дейвіса.

Як зазначає Франкопан, протягом віків, аж до ранньомодерної доби, провідні інтелектуальні центри світу розташовувались не в Європі, а в Багдаді, Балху, Бухарі та Самарканді [5]. Погляди Автора можна простежити у запропонованій хронології – свій екскурс в глобальну історію він починає від існування держави Ахеменідів та завоювань македонського царя Олександра і завершує серединою 2010-х рр. Автор апелює до того, що сприймати історію світу за старими шаблонами легко, однак це означає втрачати нюанси минулого. Стародавній світ був куди більш витонченим і взаємопов’язаним, ніж ми звикли уявляти. Сприймати Стародавній Рим виключно як прародителя західного світу, означає ігнорувати вплив зі Сходу, який тільки посилювався з кожним роком існування імперії. Артерії, які поєднували Тихий Океан, Центральну Азію, Індію, Перську затоку та Середземне море несли в собі не лише товари, але й ідеї [6]. Християнство традиційно асоціюється із Середземним морем і Західною Європою, адже очільники Католицької, Англіканської та Православної Церквов знаходяться в Римі, Кентербері та Стамбулі. Однак, витоки християнства були типово азійськими: географічним центром був Єрусалим, початковою мовою – арамейська, богословське тло складав іудаїзм, сформований в Ізраїлі, Єгипті та Вавилоні. Християнські історії народжувались під впливом пустель, повеней, посух і голодних років, яких Європа не знала [7]. Автор показує, наскільки впливовими були християнські громади в Азії в перші століття існування нової релігії. Цікаво, що ця теза Франокопана добре корелюється з дослідженнями релігієзнавця Хосе Казанови, який в своїх працях показує, що ріст християнства протягом останніх десятиліть відбувається найбільше в Азії й Африці, а не в секуляризованій Європі [8]. Франкопан показує також, що першопочатково християнство, іудаїзм та іслам мали між собою куди більше спільного, ніж відмінного. Зокрема, підтримка іудейських громад була ключовою в поширенні слова Мухаммада [9].

Описуючи перші століття існування християнства, Автор  звертає увагу на нехіть «патристів», зокрема Августина Блаженного, до експериментів, цікавості та прагнення пізнання нового. Пізніше це спантеличувало багатьох арабських авторів, які глибоко шанували античну спадщину Птолемея, Евкліда та Аристотеля. До Хрестових походів, за Автором, фундаменталістами були радше християни, ніж мусульмани. Ті, чий розум був відкритим, зацікавленим і плідним, жили на Сході,  а не в Європі [10]. 

Протистояння між Східною Римською імперією та Персією підготувало передумови для арабських завоювань, які в свою чергу створили новий світовий лад, а також впевненого в собі економічного гіганта з широкими поглядами. 

Уявлення про першопочатки Русі у Франкопана  суголосні з тезами Олексія Толочка [11]; скандинави-руси утворювали бази  вздовж Одера, Неви, Волги та Дніпра як самостійні ринки та торгові пости для купців, які везли товари на південь, або з півдня. Власне, слов’яни входять в писемну історію в якості товару – рабів, яких продавали в першу чергу в Центральну Азію [12].

Історія русів має багато спільного з пізнішими прикладами створення торгівельних факторій таких кампаній, як Ост-Індська [13]. Власне, саме в работоргівлі полягали першопричини злету Венеції вже в другій половині VIII ст. [14]. В часи раннього середньовіччя всі важливі місця були не в Парижі чи в Лондоні, італійських чи німецьких землях, а на Сході. Міста, пов’язані зі Сходом, мали значно більшу вагу. Наприклад, Херсонес Таврійський чи Новгород, адже вони були поєднані Великими Шовковими шляхами з Азією. Київ як торгівельний центр став своєрідним стрижнем середньовічного світу [15]. Київ стимулював розвиток цілої низки міст на Русі, подібно до  Генуї, Пізи та Венеції на Заході [16].

Під новим кутом зору Автор розглядає історію монголів. Він показує, наскільки важливою була тогочасна пропаганда. Вона створила для монголів образ «нових гунів», які, подібно смерчу, пройшлись країнами на своєму шляху. Водночас монголи вливали значні ресурси в важливі для торгівлі міста, які дуже швидко відбудовувались і ставали навіть багатшими, ніж до навали [17]. Монголи стали не тільки завойовниками, але й творцями системи добре сполучених шляхів та фінансового управління, що дозволило їм створити одну з найбільших імперій в історії людства [18]. Монголи досить швидко віднайшли рецепт ефективної побудови імперії: толерантність і дбайливе управління мали доповнювати військову міць [19]. Нескінченний потік посланців та місіонерів до ханського двору вперше з часів Стародавнього Риму, розвернув погляд європейців в бік Центральної Азії.

      Цікавою є теза Автора, що попри спустошення, які принесла чума «Чорна смерть», вона створила економічні передумови до майбутнього злету  Європи [20]. XV ст. Європа зустріла в передчутті наближення Апокаліпсису, яке посилилося з завоюванням Константинополя османами в 1453 р. На руських теренах всі готувались до Страшного суду, вважаючи, що вже немає навіть сенсу вираховувати майбутні дати Великодня, адже, виходячи з того, що світ було створено за 5508 років до Різдва Христового, кінець світу мав настати 1 вересня 1492 р. Виганяючи мусульман та іудеїв з Іспанії після Реконкісти, католицькі правителі прагнули очистити свої землі перед Другим Пришестям. Це призвело до напливу економічно активних іудеїв в мусульманські країни, які надали їм захист, адже «толерантність була характерною рисою суспільства, впевненого в собі й власній ідентичності» [21]. Падіння Константинополя запустило процес перевинайдення минулого. Нові європейські спадкоємці заявили свої права на спадщину Греції і Риму, попри те, що Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія, Португалія й Англія не мали нічого спільного з Афінами й були переважно периферією в історії Риму [22].

     Ще задовго до мандрівки Колумба, економічний спад початку XV ст. змусив здійснити революцію оподаткування. Це призвело до явища, яке називають «відродження монархії». Централізація була важливою як в фінансовому, так і в соціально-політичному контексті. Ця теза Франкопана підтверджується цілою серією міжусобних війн, що прокотилися Європою в цей період, спричинили до централізації монархії. Війна Троянд в Англії, Бургундські війни, ліквідація удільних руських князівств у Великому Князівстві Литовському, міжусобна війна в Північно-Східній Русі, всі ці процеси від Атлантики до Балтійського моря відбувались приблизно в той самий час – у другій половині XV ст. Автор показує, що глобальний контекст, дозволяє по-новому поглянути на загальновідомі речі. Зокрема, занепад Османської імперії був пов’язаний не тільки з кадровою політикою та фіскальним тиском, зумовленим постійними війнами, але й з відкриттям нового торгівельного шляху в Філіппінах, що почав проходити через засновану в 1571 р. іспанцями Манілу [23]. 

      Головна сюжетна лінія дев’ятнадцятого століття присвячена суперництву Російської та Британської імперій в Центральній Азії. Автор заперечує тезу про випадковий характер Першої світової війни, популярну з часів виходу книги Барбари Такман «Серпневі гармати» [24]. На його думку, саме це суперництво, а не низка невдалих збігів обставин та хронічних непорозумінь у коридорах влади Лондона, Берліна, Відня, Парижа та Санкт-Петербурга призвело до Першої світової війни [25]. Адже проблема полягала не стільки в Німеччині, скільки в Російській імперії та напруженні між нею й Британією в боротьбі за Азію. Дедалі більші амбіції Росії та її просування в Персії, Центральній Азії та Далекому Сході тиснули на заморські позиції Британії, що стало причиною «закам’яніння» альянсів у Європі [26].

Історія ХХ ст., за версією Автора, базується навколо створення західних нафтовидобувних компаній в Ірані. Цей процес він прирівнює до відкриття Америки Колумбом [27].

      В аналізі першопричин Другої світової війни, Франкопан на одне з чільних місць виводить український контекст, а точніше – зерновий. Гітлера та його соратників переслідував привид невдачі Першої світової, коли Центральні країни були поставлені блокадою аліянтів на межу голоду. Рішенням цієї проблеми мало стати українське зерно. Ключовим рушієм цієї ідеї став Герберт Баке, нацистський спеціаліст по сільському господарству.

В своєму проєкті він поділив Радянський союз на дві великі зони. Перша, на півдні, так звана «зона надлишку»: Україна, Південна Росія, Кавказ. Друга, «зона дефіциту»: Центрально-Північна Росія, Білорусія та Балтія. Щоб вирішити продовольчі проблеми Третього Райху потрібно було зосередитися на заволодінні першою, геть ігноруючи другу [28]. Це пояснює, чому нацисти основним театром бойових дій вибрали саме українські терени, які влітку – на початку осені 1941 року були для них більш пріоритетними, ніж Москва. Міт про «житницю Європи» зіграв злий жарт з нацистами. В своїх розрахунках вони на порядок завищили реальні спроможності українських чорноземів. Ці хибні розрахунки в поєднанні з системним антисемітизмом призвели до того, що коли нацисти усвідомили неспроможність земель України, Південної Росії та західного степу давати пшеницю в очікуваннях кількостях, це стало остаточним поштовхом до Голокосту [29]. Завершення Другої світової війни призвело до створення західного вибіркового міту перемоги над гітлерівською тиранією, де про долю Центрально-Східної Європи воліли мовчати.

Опис другої половини ХХ ст. зосереджений навколо спроб США встановити свій контроль над нафтоносним Ближнім Сходом та Центральною Азією на фоні його конкуренції з СРСР. В цьому геополітичному протистоянні політика США йшла в розріз з її публічною ідеологією, адже основою їх впливу стали не демократичні плюралістичні суспільства, а авторитарні корумповані режими. Захід заплющував очі на злочини проти прав людини, якщо це стосувалось доступу до дешевої нафти [30]. Логіка американського Realpolitic призвела до того, що саме США стояли коло першопочатків іранської ядерної програми в 1970-х роках [31], яка стала для них головною біллю вже в ХХІ ст.

      Наприкінці книги, Автор пропонує розглянути серію конфліктів, що відбуваються в Ірані, Іраку, Афганістані, Сирії, Україні, Казахстані, Киргизстані, Туркменістані, Азербайджані, Росії та Китаї як частину одного великого процесу, пов’язаного з постанням нового Великого Шовкового шляху [32]. Конфлікти в цих регіонах Франкопан вважає своєрідними  «переймами» регіону, який колись домінував на інтелектуальному, культурному та економічному полі, а нині знову повертається на своє місце. Він пропонує змістити фокус з ідеологічних мотивів агресії Росії супроти України, в сферу глобальної економіки. В цьому контексті Донецький басейн, з його родовищами стає не менш, якщо не більш, важливим фактором, ніж історичні міти Путіна. Навіть земля сама по собі може становити неабияку цінність. Родючий і рідкісний чорнозем став справжнім скарбом. За довоєнними даними однієї неурядової організації в Україні щороку продають цього ґрунту на суму близько 1 мільярда доларів [33]. Власне, події після 24 лютого 2022 року, окупація РФ півдня України з її чорноземом і доступом до морських портів змушують задуматися над тезами,  висловленими Франкопаном ще в 2015 році.  

       Як і кожен ґранд-наратив, ця книга не уникла численних фактологічних помилок. Однак, вони не применшують цінності дослідження. Величезна ерудиція Автора та використання найновіших досліджень в різних сферах дозволили йому створити напрочуд переконливий  в основній ідеї текст. Ця книга є взірцем глобальної історії, на який орієнтується вже не один автор [34]. Читаючи «Великі Шовкові шляхи» одразу згадуєш праці Арнольда Джозефа Тойнбі, Вільяма Мак-Ніла та Фернана Броделя. Однак, на відміну від перерахованих класиків, Франкопану вдалось радикально змістити фокус свого наративу. Його книга ставить питання про наше уявлення світової історії. Перефразовуючи Артура Конан Дойля, воно може звучати так: «Що ми можемо знати про Європу і Захід, якщо тільки їх і знаємо?». 

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.