Степан Бандера в історії та історичній пам’яті

Степан Бандера є однією з найбільш відомих (якщо не найвідомішою) українських історичних постатей у світі. Його знають  не лише в Україні, він присутній в історичній пам’яті відразу декількох країн. У путінській Росії він займає приблизно те саме місце, яке на початку ХХ ст. у Російської імперії займав гетьман Іван Мазепа – символ українського націоналізму, який з допомогою Заходу мав на меті знищити Росію. Цей образ використовується як виправдання війни проти України.

У Польщі Бандеру вважають відповідальним за «Волинську різанину» – масові вбивства поляків під час Другої світової війни. Ставлення до нього серед поляків коливається між негативним і дуже негативним. В Ізраїлі та Німеччині, де Голокост є центральною подією в історичній пам’яті, Бандера є символом українського антисемітизму. У самій же Україні донедавна (до російсько-української війни) Бандера був постаттю, яка найбільш роз’єднувала українців. Для одних він був національним героєм, для інших – зрадником та нацистським колаборантом [1;2;3]

Попри відмінності у різних національних пам’ятях, їх об’єднує одне: історичний образ Бандери має дуже мало спільного з реальною постаттю. Бандері приписують подвиги, до яких він не мав стосунку та злочини, до яких він особисто не був причетний. Вистачить зазначити, що другу половину свого життя, від моменту першого ув’язнення у 1934 р. (за організацію вдалого замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького) до вбивства радянським аґентом Богданом Сташинським у 1959 р., Бандера перебував поза українськими землями та не міг брати прямої участі у місцевих подіях.

Можна назвати принаймні дві причини, чому історичний образ Бандери так мало відповідає історичній реальності. Першою є відсутність якісної біографії. Написані досі біографії Бандери не відповідають вимогам наукового дослідження. Вони мають на меті не так встановити факти його життя, як відібрати свідчення, що відповідають його популярним образам (героїчному або «фашистському»). У цих біографіях історична пам’ять домінує над історичною наукою [4; 5].  

Другою причиною є особливість політичної діяльності Бандери. Більшість тогочасних політичних лідерів вважали обов’язком формувати політичну лінію своєї течії чи партії у публічних виступах та текстах. Бандера був мовчазним вождем. Він почав багато писати лише після війни, коли опинився у Західній Німеччині. Майже все, що ми знаємо про його погляди до того часу, знаємо зі свідчень інших людей. 

Для розуміння біографії Бандери важливим є врахування ширшого контексту. Він належав до покоління, яке народилося перед або під час Першої світової війни. Головним формуючим дитячим та підлітковим досвідом цього покоління було масове насильство. Опитування української гімназійної молоді у 1920-х рр. засвідчує, що майже всі учні у дитячому віці були безпосередніми свідками воєнних розстрілів, ґвалтів та інших злочинів. По-друге, це покоління виросло в умовах жорсткого асиміляційного тиску польської влади. Частиною цього тиску було приниження національної гідності українців. У відповідь на це серед української молоді сформувався сильний психологічний запит на національного героя. Бандера змолоду свідомо готував себе до цієї ролі. Важливим був також соціальний чинник. Покоління молодих освічених українців у міжвоєнній Польщі було позбавлене шансу зробити кар’єру. Більшість посад були державними, а польська держава свідомо блокувала шлях до державної кар’єри для українців та інших національних меншин. По суті, це було покоління без майбутнього. Багато з них, Бандера зокрема, не змогли навіть завершити університетське навчання – тюрми стали їхніми університетами. Всі ці обставини штовхали молодих українців до радикалізації.

Поява бандерівського руху значною мірою була бунтом покоління проти старших західноукраїнських політиків. Молоді українські націоналісти вважали, що саме покоління їхніх батьків несе відповідальність за поразку української національної революції 1917-1920 років. На їхню думку, поразка національних змагань була наслідком численних помилок старших українських політиків, зокрема відмови від здорового національного егоїзму на користь універсальних ідеологій лібералізму та соціалізму. Старше покоління сформувалося в умовах ліберального політичного режиму Австро-Угорської імперії, з легальними партіями, парламентською діяльністю тощо. Вони пробували, і досить успішно, відтворити ці форми діяльності у міжвоєнній Польщі. Молоде покоління відкидало легальну діяльність, вважаючи її проявом угодовства з окупантом. Не дивно, що жертвами їхнього терору були не лише польські, а й старші українські діячі.

Конфлікт поколінь давався взнаки і в самому націоналістичному таборі. Членами Проводу Організації Українських Націоналістів були ветерани українських національно-визвольних змагань, які жили в еміграції. Натомість мережа ОУН у «краї» складалася головним чином з молодих українських націоналістів. Другі вважали перших «кабінетними націоналістами» і вимагали переходу до активних дій. Цей перехід був значною мірою пов’язаний з Бандерою. У середині 1933 р. він був призначений крайовим провідником ОУН. Найбільшу славу йому принесли організація вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у червні 1934 р. (за каральні акції проти українців під час так званої пацифікації), а також його мужня поведінка на суді над організаторами вбивства у 1935-1936 рр. Бандера ідеально задовольняв сильний психологічний запит українського суспільства на героя. З того часу він стає символом українського націоналістичного руху, а саме бандерівське крило ОУН з маргінального поступово перетворилося на центральну політичну силу. 

Бандерівці відсунули на другий план мельниківців – інше крило націоналістичного руху на чолі з ветераном українських визвольних змагань Андрієм Мельником. Розкол на бандерівців та мельниківців стався у 1940 р. Ідеологічні різниці між двома організаціями ОУН – бандерівською та мельниківською – були мінімальні. Вирішальну роль у розколі зіграв конфлікт двох поколінь і двох лідерів, а також «краю» та еміграції.

Перетворення бандерівців у центральну українську політичну силу було також наслідком радянської окупації Волині та Галичини у 1939-1941 рр. Радянська влада знищила західноукраїнські легальні партії. Вціліли тільки ті їхні лідери і діячі, яким вдалося втекти у німецьку зону окупації, головно до Кракова. Там також перебував Бандера, який на початку війни, скориставшись втечею охорони, вийшов з польської в’язниці. У Кракові Бандера брав участь у переговорах з лідерами інших партій про спільне проголошення української держави. Бандерівці, однак, вирішили діяти на випередження і, скориставшись рішенням Українського національного комітету підтримати будь-який уряд, що постане на українських землях, 30 червня 1941 р. проголосили у Львові українську державу від імені ОУН під проводом Бандери [6]. 

У цей же день у Львові почався масовий погром євреїв. Залишається відкритим питання, чи і якою мірою бандерівці були причетні до цього погрому. Встановлено, що деякі з них брали в ньому участь [7]. Незрозуміло, чи вони це робили з власної ініціативи, чи з розпорядження керівництва. У кожному разі, проголошення Української держави 30 червня 1941 р, у перший день німецької окупації Львова, та єврейський погром в очах багатьох наклали на Бандеру стигму фашиста та нацистського колаборанта. 

Важко, однак, вважати колаборантом людину, яка більшу частину війни просиділа під нацистським арештом і в нацистському концтаборі. Бандера твердо відмовився виконати вимогу нацистів скасувати Акт відновлення української держави. Головною метою його життя  було досягнення української національної незалежності. Заради цієї мети він готовий був померти або укласти союз навіть із самим дияволом, що не раз доводив своїми вчинками. Але хто з тодішніх лідерів не був таким? Якось Черчіль сказав, що підтримав би диявола, якби Гітлер вторгся в пекло. Для Бандери двома головними ворогами української незалежності були СРСР і Польща, тож за формулою «ворог мого ворога – мій друг» гітлерівська Німеччина мала б стати союзником, але не стала. Гітлер був принциповим противником ідеї української держави. Доказом цього, зокрема, стали арешт та ув’язнення Бандери.

Це відображає певну тенденцію у ставленні нацистів до націоналістів інших національностей. Вони були дуже незручними союзниками, оскільки заважали планам панування Райху на ненімецьких землях. Тому на роль головних колаборантів нацисти обирали поміркованіші сили. В українському випадку – не Бандеру, а безпартійного Володимира Кубійовича.

Бандера та його рух боролися на декількох фронтах: проти Польщі, проти Німеччини і проти СРСР. Євреїв бандерівці теж вважали ворогами, хоч і другорядними. Аргумент антисемітизму часто використовують, щоб показати нацистський характер українського націоналістичного руху. Цей аргумент сумнівний, оскільки не бере до уваги загальний контекст. Іштван Деак, один із найвідоміших дослідників нацистської Європи, коментуючи приписуване бандерівцям гасло «Україна для українців! Ляхів – за Сян, москалів – до ями, німців – до Берліна, жидів – на гак!», написав: «Я не знаю, скільки українців підписалися під цим гаслом. Я, однак, не маю сумніву, що його підставова філософія була філософією мільйонів європейців» [8].

Організація Українських Націоналістів (ОУН) не була однорідною. Її члени були одностайні щодо головної мети – утворення української незалежної держави. Проте, існували величезні розбіжності щодо того, як, якою ціною і в союзі з ким та проти кого досягати цієї мети. Спектр думок був дуже широким – від тих, хто вважав Гітлера та нацистів союзниками, до тих, хто вважав їх ворогами і наполягав на необхідності спиратися виключно на власні сили [9]. 

Організація, яку очолював Бандера, так звана революційна ОУН чи просто бандерівці, була готова на колаборацію лише за умови згоди німців на створення самостійної української держави. У меморандумі до Гітлера в червні 1941 р. вони давали зрозуміти, що претендують на більший рівень самостійності, ніж сателітні колаборантські держави – Словаччина під проводом глінківців чи Хорватія під проводом усташів [10]. Ідеологічно бандерівцям був ближчий фашизм Муссоліні, ніж гітлеризм. Українське населення Західної України було дуже релігійним, і йому була чужа антихристиянська риторика нацистів. Крім того, українських націоналістів відштовхувала нацистська теорія расової вищості німців.

Загальна ситуація в українському політичному житті напередодні та в перші два роки війни (1939-1941) привела до сильного послаблення, а на українських землях – повного зникнення центристських партій. Вибір залишався дуже вузьким – між (прото)фашизмом і комунізмом. Траєкторію еволюції бандерівської ОУН можна описати так: чим ближче до війни, тим більше вона була схожа на фашистську організацію. Пік цієї еволюції припав на перші дні радянсько-німецької війни. Після арешту Бандери та масових репресій нацистів проти рядових членів (їх заарештовували, вішали та розстрілювали) ідеологічна еволюція бандерівців у бік фашизму не лише припинилася, а й радикально змінила напрям. Створена ними 1943 р. Українська Повстанська Армія відкинула гасло «Україна для українців» та актуалізувала гасло «Свобода народам! Свобода людині!», проголошене ще в 1940 р. Тодішня ОУН під проводом соратника Бандери Романа Шухевича (сам Бандера все ще перебував у концтаборі) включила до своєї ідеології окремі елементи лівих, соціалістичних доктрин. Головною причиною цих змін став досвід нелегальної роботи бандерівців у Наддніпрянській Україні. Там вони переконалися, що радикальні націоналістичні гасла не зустрічають відгуку серед місцевого українського населення, яке більш зацікавлене у розпуску колгоспів, нормованому робочому дні, соціальному захисті тощо.

Невідомо, чи ці зміни були стратегічним рішенням, чи лише тактичним маневром. Проте, логіка подій і потреба формування спільного фронту національно-визвольних сил спонукали бандерівців у краї до дедалі глибших змін у напрямі демократизації ідеології та посилення у ній соціальних аспектів.

Є один досить переконливий аргумент, який дозволяє вважати, що лідери ОУН у краї та УПА трактували новий ідеологічний поворот дуже серйозно. Опинившись після війни на Заході, вони увійшли у гострий конфлікт із Бандерою. Останній цю ідеологічну еволюцію ніколи не прийняв і засудив її. Бандера залишався на позиціях довоєнного націоналізму. Це призвело до нового розколу ОУН на еміграції – між тими, хто зберігав вірність Бандері, і тими, хто відійшов від нього (так звані двійкарі).

ОУН з її розколами була схожою на інші радикальні політичні організації, члени яких часто спрямовували свій радикалізм не лише проти політичних ворогів, а й один проти одного. Згадаймо хоча б конфлікти більшовиків і меншовиків у російській соціал-демократії чи пізнішу боротьбу між Сталіним, Троцьким та іншими більшовицькими лідерами. Приблизно таку ж логіку внутрішньопартійної боротьби бачимо в історії ОУН взагалі та її бандерівського крила зокрема.

Внаслідок цих перипетій у післявоєнній еміграції виникла парадоксальна ситуація: серед бандерівців була група активістів, які терпіти не могли Бандери. Для них головним символом опору став Роман Шухевич. Він залишився в краї і очолював боротьбу УПА аж до своєї загибелі 1950 року. Його наступник – останній командувач УПА Василь Кук видав директиву про зняття імені Бандери з гасел підпілля та заборону повстанцям називатися «бандерівцями» [11].

Таких парадоксів у особистій біографії Бандери дуже багато, але історична пам’ять не сприймає таких складнощів. У свідомості абсолютної більшості українців, поляків, росіян, євреїв, німців Бандера та бандерівці – це одне й те саме. Насправді дискусії про Бандеру є переважно дискусіями про бандерівців. У СРСР навіть негативна згадка імені Бандери прирівнювалася до прихованої пропаганди українського націоналізму. Він був як герой повістей про Гаррі Поттера, ім’я якого не можна було вимовляти вголос. Більшість мешканців Радянського Союзу і гадки не мали, ким був Бандера. Існувала, однак, неофіційна сімейна пам’ять. У цій пам’яті для багатьох радянських громадян бандерівці були тою ворожою силою, проти якої воювали батьки і діди, солдати та офіцери Червоної Армії. Звідси вкрай вороже ставлення до Бандери і бандерівців, яке було характерне для багатьох мешканців України поза Галичиною. Крім того, варто взяти до уваги, що умови окупації в Галичині та Райхскомісаріаті «Україна» сильно відрізнялися між собою. У Галичині вони були набагато м’якшими для українців, місцеве українське населення набагато більше постраждало від радянських, аніж від німецьких репресій. Бандеру тут пам’ятають насамперед як лідера антирадянської національної боротьби.

22 січня 2010 р., на День соборності України, під кінець свого президентського терміну, Віктор Ющенко присвоїв Бандері посмертне звання «Герой України». Після приходу до влади Віктора Януковича Донецький окружний адміністративний суд позбавив Бандеру цього звання. Формально це рішення залишається чинним в Україні, ніхто його не анулював. Бандера, однак, сприймається як герой у Західній Україні. Більшість пам’ятників та вулиць, названих на його честь, зосереджено саме там. Іронія ситуації полягає в тому, що значна кількість із них з’явилася під час президентства Януковича (2010-2013) як символ протесту проти його проросійської політики. 

Євромайдан та подальша російська агресія, а особливо повномасштабна війна, привели до того, що культ Бандери поширився на Центральну Україну та Київ. Також побільшало тих, хто ставиться до нього позитивно – у 2022 р. таких було від 50 до 74 % згідно з різними опитуваннями [12; 13]. Позитивне ставлення до Бандери зросло серед російськомовних, головним чином, молодих та освічених українців. Уперше за всю історію української незалежності постать Бандери перестала роз’єднувати Україну.

Підсумовуючи, потрібно підкреслити дві речі. По-перше, Бандера і раніше не був в Україні найбільш негативним історичним персонажем. Цю роль українці залишають за Сталіним, а із сучасників – за Путіним. По-друге, в Україні образ Бандери функціонує майже виключно як символ антиросійського спротиву. Мало хто пов’язує бандерівців із боротьбою проти поляків чи причетністю до Голокосту. Останнє, зокрема, пояснює, чому українські євреї свідомо прийняли образ «жидобандерівців», який їм створила російська пропаганда.

В умовах повномасштабної російсько-української війни Бандера залишається символом антиросійської боротьби. Чи стане він загальнонаціональним героєм, не беремося судити. Не виключено, що роль головного символу опору російської агресії перейде до Зеленського, якого 59 % українців у 2022 р. визнали політиком року, чи інших героїв цієї війни (втім, знаючи мінливість ставлення українців до живих авторитетів, викликає сумніви припущення, що популярність Зеленського збережеться надовго).

В історичній пам’яті як українців, так і неукраїнців вся історія ОУН звелася до історії бандерівського руху, а сам рух – до образу Бандери. Однак саме так функціонує історична пам’ять: вона базується на бажанні не стільки згадувати, скільки забувати історичні факти чи події, особливо якщо вони надто складні чи незручні для сприйняття. Це, звісно, не означає, що «незручні» сторінки історії бандерівського руху не повинні бути предметом відкритої дискусії, до якої українці, ймовірно, знову повернуться після закінчення нинішньої війни. Проте в будь-якому разі ці дискусії будуть більш предметними, коли з’явиться якісна біографія Степана Бандери, на яку він, безсумнівно, заслуговує.

Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторів та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано ілюстрації, надані Авторами.