Коли 9 квітня 2015 р. Верховна рада схвалила чотири закони, які стверджують, що комунізм і нацизм були однаково злочинні, принаймні по відношенню до України, деякі західні інтелектуали гостро зреагували на декомунізаційну програму, яку передбачали ці закони. Зокрема, 70 західних та українських науковців написали відкритого листа Президентові Порошенку та Голові Верховної Ради Гройсману, у якому заявляли, що “зміст і дух [цих законів] суперечать одному з основоположних політичних прав – праву на свободу слова”. На їхню думку, “будь-яке законодавче чи «адміністративне» викривлення історії є спробою наступу на один із основних принципів наукового дослідження – пошук правди. Будь-яка офіційна атака історичної пам’яті є несправедливою. Складні й спірні проблеми слід вирішувати шляхом дебатів.” Критики мають слушність щодо важливості пошуку правди. Проте вони помиляються у тому, що ці закони перешкоджатимуть таким пошукам. Навпаки, вони нарешті їх уможливлять.
Почнімо з правди, яку радянський режим, вкупі з багатьма західними дослідниками, невтомно заперечували: комунізм і нацизм завдали однакової шкоди Україні. Таке прирівнювання напружує американців та європейців, але з української точки зору з ним складно не погодитися. За оцінками московського Інституту демографії (2008 р.) у перід 1914-1948 рр. Україна зазнала близько 15 млн. зайвих смертей, з яких близько 6,5 млн. спричинили нацисти, і відповідно близько 7,5 млн. – на відповідальності радянської влади. З української перспективи, якщо денацифікація є легітимною, то й декомунізація має таку ж легітимність. І якщо денацифікація Німеччини була необхідною для реінтеграції Німеччини у цивілізований світ, то й для реінтеграції України у цивілізований світ також необхідна декомунізація.
Таким чином, закони є законмірною спробою позбутися і комунізму, і нацизму з українського минулого та сьогодення. Хоча закони логічно доповнюють один одного, критики помилково розглядають їх окремо один від одного, приходячи відтак до насторожуючих висновків, які насправді не передбачені цілим пакетом.
Перший закон, який виявився найбільш суперечливим, містить офіційний перелік тих рухів, урядів та організацій, які вважаються борцями за незалежність України. Другий закон відкриває архіви Служби Безпеки України для громадян. Третій розвіює міф “Великої Вітчизняної війни” 1941-45 рр. – такої собі урізаної версії Другої світової війни, у якій дворічна співпраця СРСР з нацистською Німеччиною якимось чином зникала у провалах пам’яті. Четвертий забороняє “пропаганду комуністичних і/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів” в Україні.
Ставки у дебатах навколо цих законів високі. Декомунізаційні закони важливі, бо зближення України з Заходом неможливе без остаточного розриву з радянським минулим, як і з радянськими та неорадянськими ідеологічними конструктами, які зводили Україну та українців до пасивних об’єктів історичного процесу. Проводячи реформи та декомунізацію, Україна визнає потребу історичної пам’яті, бере у власні руки контроль за свою долю та вривається у сучасний світ.
Деякі події історії, які на Заході оцінюють позитивно, впали на голови Українців особливо важким тягарем. Наприклад, Франція вшановує Наполеона, який приніс війну та руйнування на терени, де жили українці. Чи не у кожному німецькому селі є пам’ятник “героям” (Helden) загиблим у двох світових війнах, які спустошили Україну. У Польщі повнісінько пам’ятників та вулиць на честь Йозефа Пілсудського, який зрадив своїх українських союзників, коли засновував сучасну Польщу. Навіть кампус Університету Ратгерс, який розташований у Ньюарку, де я викладаю, вшановує Пола Робсона, чорношкірого співака, комуніста і борця за права людини, який схилявся перед Сталіним та виправдовував його репресії, що особливо болісно вдарили по Україні.
Озирнися навколо – і знайдеш чимало суперечливих проявів пам’яті. У Лондоні повно будинків, пам’ятників та артоб’єктів, що є одою імперіалізмові, який експлуатував людей по всьому світу. Турки поклоняються Кемалю Ататюрку, який при заснуванні сучасної Туреччини насадив свою волю невдоволеному населенню, порушуючи права людини і демократичні процедури. На півдні США, в Новому Орлеані, Чарлстоні і Річмонді є (хоча можливо скоро про це будемо говорити в минулому часі) музеї та грандіозні пам’ятники героям-конфередаратам часів Громадянської війни. Росіяни в різний спосіб публічно вшановують тирана Петра Великого, масового вбивцю Йосипа Сталіна, та диктатора і палія війни Володимира Путіна. Китайці все ще обожнюють Мао Дзедуна, чия політика “великого стрибка” вбила близько 40 млн. його співгромадян. Південна Африка виказує шану Нельсону Манделі, хоча його Африканський Національний Конгрес (і навіть його славна дружина) вчиняли терористичні звірства проти білошкірих і чорношкірих.
Коли востаннє інтелектуали висловлювали обурення щодо цих суперечливих проявів минулого? Це риторичне питання. Суперечливі пам’ятники та суперечливі герої існують повсюдно у світі. Ми їх ігноруємо тому, що вони вже стоять, і через те легко сприймаються як непорушні, яких годі уникнути. Як сказав чудовий австрійський письменник Робер Мусіл, пам’ятники є “невидимі” і “запилені чимось, що відштовхує увагу”. Щойно їх встановлюють, вони стають частиною загального фону, і ми їх помічаємо лише тоді, коли їх забирають. Іншими словами, не стільки сама по собі історична пам’ять провокує суперечності, скільки її публічні репрезентації – і саме такий погляд підтверджують нещодавні американські дебати навколо прапору конфедератів.
І це повертає нас до України та її декомунізаційних законів: їх назвали суперечливими і скандальними, хоча насправді вони такими не є. Ці закони спровокували обурливий відгук тому, що вони прагнуть змінити звичну настанову, яка близька багатьом західним спостерігачам. Обурення викликане фактом, що закони підважують бездумне сприйняття України, витоки якого криються у радянській пропаганді та різних поганих стереотипах про Україну. Попри 25 років незалежності України, такий погляд залишається “гегемонним” саме тому, що Україна ніколи не намагалася його підважити. І зараз, коли вона саме це робить, прихильники того засадничо обмеженого світогляду, цілком закономорно обурюються.
Той гегемонний погляд, який підважуть ці закони, зводить українську історію до статусу дрібного/незначущого підсюжету у більших історичних наративах, позбавляє українців голосу, та змальовує їх як засадничого Іншого – дикого, хижого, дурного і руйнівного. Такий підхід разюче схожий на те, як свого часу історію чорношкірих чи жіночу історію вважали нелегітимною поза межами наративів зосереджених на білих людях чи чоловіках, які змальовували афроамериканців як хтивих і жорстоких, а жінок – як нераціональних та істеричних. Колоніальні народи також описувалися в подібний спосіб, як блискуче довів Едвард Саїд у своїй класичній праці “Орієнталізм”.
Тривале перебування України в колоніальному статусі в межах Речі Посполитіої, Російської Імперії та в Радянському Союзі дозволяє зрозуміти, чому на українців дивилися зверхньо – ліниві, схильні до жорстокості малороси, без власної мови чи культури. (Таке сприйняття все ще є осердям путінського погляду на Україну). Польський та єврейський наративи схильні були розглядати українців як диких селян, які ірраціонально прагнуть вбивати поляків та євреїв. Чимало сучасних західних досліджень Голокосту несвідомо прийняли ці орієнталістські стереотипи, зосередившись виключно на українському антисемітизмі, в такий спосіб зводячи українську історію до рівня примітки в історії погромів.
Зважаючи на ці глибоко-закорінені ідеологічні упередження, логічним висновком буде, що найгіршим різновидом українця (так само як “найгіршим” афроамериканцем, жінкою чи колонізованим народом) є активна наполеглива особа, яка відкидає стереотипи, заявляє своє право на голос, та намагається змінити підпорядкування, на якому тримається гегемонний дискурс. Такі особи апріорі зазнають осуду не за те, що вони зробили чи не змогли зробити, а за те, що вони існують, і саме їхнє існування підважує усталений спосіб світобачення.
Коли йдеться про Україну, неоколоніальний наратив приписує роль найбільшого зла українському організованому націоналістичному рухові, зокрема трьом формаціям ХХ ст.: Українська військова організація (УВО), Організація Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА). УВО, яка була створена у 1920 р. на українських теренах Східної Польщі колишніми учасниками національно-визвольних змагань 1918-19 рр., протягом 1920-х рр. організовувала підкладання вибухівки, експропріації та замахи супроти польських посадовців та власності. ОУН було засновано у 1929 р. у Відні і складалася з двох частин: старшої генерації емігрантів у Центральній та Західній Європі, та молодих активістів мешканців Східної Польщі. Перші писали тексти, розвивали іделогію та шукали союзу з ревізіоністськими силами в Європі, тоді як останні прагнули підірвати польську владу за допомогою тактики УВО. (У сенсі їхнього радикалізму, перші чимось подібні до Аль-Фатах чи Ірландської Республіканської Армії, тоді як останні нагадують Народний Фронт Визволення Палестини чи Тимчасову ІРА). Нарешті, УПА сформувалася наприкінці 1942 р. як народний збройний повстанський рух, який у різний час та на різних територіях воював з німцями, поляками та радянською владою. Члени ОУН становили осердя УПА, але більшість з десятків тисяч учасників УПА були рекрутовані з середовища сільської молоді. ОУН та УПА продовжували свою безнадійну антирадянську боротьбу аж до середини 1950-х рр.
Не дивно, що чимало поляків, росіян та радянських людей розглядали, і досі розглядають, УВО, ОУН і УПА як терористів, тоді як чимало українців вважали і все ще вважають їх борцями, які віддали своє життя за волю і незалежність України. То по чиєму боці правда?
Поза сумнівом, УВО та ОУН влаштовували терористичні акти, як не викликає сумніву й те, що підрозділи УПА спричинилися до кривавої війни поміж польськими мешканцями і збройними підрозділами на Волині у 1943 р. Правда й те, що деякі українські націоналісти вчиняли звірства і співпрацювали з нацистами під час Другої світової війни. Критики, які обмежуються лише цим переліком фактів, роблять помилку у тому, що не сталять наступне запитання: чи діяльність націоналістів обмежується лише цим? Чи українці взагалі відрізнялися від інших учасників війни, і якщо так – то чим саме? Чим те, що робили українці, відрізняється від дій інших національно-визвольних рухів? І якою була частка доброго і поганого у діяльності таких рухів?
Найбільш суперечливий з чотирьох декомунізаційних законів прямо звертається до цього питання, визначаючи УВО, ОУН і УПА як “борців” (і точно не як “героїв”!) за українську незалежність. Їх включено до довгого переліку, який містить низку організацій, рухів і партій, що їх протягом десятиліть ігнорувала чи демонізувала радянська та російська пропаганда. Визнаючи усі ці рухи як справжніх “борців”, цей закон водночас і констатує об’єктивний факт, і підважує існуючі історичні наративи, які демонізують українців загалом та їхні національно-визвольні прагнення зокрема.
Чи УВО, ОУН і УПА боролися за українську незалежність і тому можуть вважатися “борцями”? Звичайно. Чи їхні історії становлять важливу частину історії сучасної України? Очевидно. Чи вони заслуговують на місце в українській історії, навіть якщо їхня дяльність мала темні сторони? А як інакше?
Точкою відліку для зрівноваженого ліберального підходу до українських націоналістів є бачити в них саме це – націоналістів, чиїм пріоритетом було встановлення незалежної української держави. Як і для всіх націоналістів, ідеологія вдігравала для українців другорядну роль. Питання про тип політичного устрою, який вони хотіли створити завжди було на задньому плані, то ді як головне було просто досягти державності та визволити націю. Більш того, оскільки націоналісти були нелегальним підпільним рухом, їхня політична організація була конспіративною і авторитарною. Критики, які називають націналістив фашистською організацією, не розуміють основного: українські націоналісти були насамперед націоналістами, які вкрай серйозно ставился до європеських ідей націоналізму, а їхні погляди на політику були настільки ж мінливими і суперечливими, наскільки незмінною і послідовною була їхня відданість українській національній державі. Для УВО ідеологія не мала значення. ОУН відкрито прийняла авторитаризм, а деяка частина організації (насамперед в середовищі емігрантів) загравала з фашизмом наприкінці 1930-х рр. Але у 1943 р. ОУН повернулася до соціал-демократичних ідеї, коли з’ясувалося, що авторитаризм не має відгуку на підрадянській Україні. УПА чи не від самого початку мала етнічно-інклюзивний і демократичний ухил, хоча при цьому була причетна до етнічного насильства.
Ставлення українських націоналістів до інших країн формувалося крізь призму інтересів національного визволення і незалежної державності. Польща та СРСР були ворогами, бо вони окупували українську землю, хоча ОУН і УПА досягли до польських націоналістів, коли радянські війська захопили Польщу у 1944-45 рр. Євреїв назагал вважали прибічниками комуністів, і цей стереотип спричинився до кровопролиття, хоча на заселених українцями теренах східної Польщі та Радянської України для такого погляду були реальні підстави. Німеччина та Італія розглядалися як потенційні союзники проти Польщі та СРСР, і така позиція не позбавлена логіки. Після війни українці шукали підтримки від Великобританії і США. Деякі націоналісти були фашистами і антисемітами, деякі були демократами і соціалістами, а переважна більшість були самочинними революціонерами, сповненими рішучості за всяку ціну збудувати незалежну державу.
Прочитаймо спокійно цю стислу історію, змінивши відповідні українські абревіатури на ІРА, Організацію Визволення Палестини, Іргун, В’єт-Конг, чи Національний Визвольний Фронт, і побачимо, що поведінка українських націоналістів нічим суттєво не відрізнялася від поведінки ірландських, палестинських, єврейських, в’єтнамських чи алжирських націоналістів. Усі вони були нелегальними і конспіративними; усі вони причетні до тероризму і насильства; усі вони чинили звірства; усі вони були авторитарними за своєю структурою; усі вони були готові пожертвувати ідеологією заради націоналізму; усі вони були опортуністами у виборі союзників. І усіх їх – раніше і тепер – демонізують їхні опоненти. Та українці – чи не єдині, хто залишається мішенню істеричних атак саме тому, що зрівноважена інтерпретація їх діяльності безпосередньо підважує гегемонію орієнталізму.
Не менш важливо, щоб б не робили українські націоналісти, воно тьмяніє на тлі того, що робили держави. Німеччина розпочала найбільш гровопролитну війну в історії людства та вбила 6 млн. Євреїв. Радянський Союз у 1932-33 рр. виморив голодом 4 млн. українських селян, створив монтра Гулагу, співпрацював з нацистською Німеччиною, підписавши у 1939 р. пакт Молотова-Ріббентропа та підживлюючи німецьку машину війни до середини 1941 р., а згодом спричинився до масових згвалтувань в Німеччині, австрії та Угорщині у 1945 р. Міжвоєнна Польща була відкрито антисемітською і антиукраїнською, а польській збройні сили здійснювали етнічні чистки українців в східній Польщі у 1947 р.
На цьому тлі українські націоналісти виглядають аматорами. Вони мали принагідний союз з Німеччиною у 1940-41 рр., який розірвав Берлін, коли українці проголосили незалежність 30 червня 1941 р. Існують докази індивідуальної участі націоналістів в антиєврейських погромах. А в 1943 р. на Волині підрозділи УПА вбили 30-60 тис. поляків і самі зазнали втрат близько 3-6 тис. осіб. Деякі поляки вважають цю “волинську різанину” геноцидом, але ця міжетнічна війна і відповідна етнічна чистка волинських поляків насправді більше нагадує ізраїльсько-палестинську війну 1948 р. та подальшу втечу і вигнання палестинців з територій, де вони жили.
Українські націоналісти не були святими. Та не були вони й виключно грішниками, а їхні гріхи не були більшими за провини інших націоналістичних рухів чи держав. Словом, українські націоналісти не заслужили ані на демонізацію, ані на героїзацію. Історик з Єльського Університету Тімоті Снайдер добре про це сказав: “Значних (і успішних) зусиль було докладено для того, щоб задокументувати роль українських націоналістів у Голокості. Та цілком ясно, що така демонстрація має радше моральне, аніж практичне значення. Це означає, що руки українських націоналістів не є чисті, що й не дивно; але це аж ніяк не означає, що німці потребували українців для того, щоб здійснити Голокост.”
Можливо, як заявляють критики, одне з суперечливих положень закону “Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно виявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 цього Закону, перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у XX столітті, несуть відповідальність відповідно до законодавства” може підривати ту саму свободу, яку цей закон покликаний породити? Аж ніяк, і на це є принаймні п’ять причин.
По-перше, обговорюваний закон також відкрито говорить “Держава заохочує та підтримує діяльність неурядових установ та організацій, що здійснюють дослідницьку та просвітницьку роботу з питань вивчення історії боротьби та борців за незалежність України у XX столітті.” Це речення, вочевидь, не можна тлумачити як обмежувальне щодо вивчення цієї тематики. І оскільки існують значні непорозуміння щодо того, що має чи не має на меті цей закон, Президент Порошенко обіцяв внести до нього відповідні зміни і уточнення.
По-друге, серед “борців” закон називає Народно-визвольну революційну організацію, партизанську армію, яку очолював Тарас Боровець, Українську Головну Визвольну Раду та її Зовнішню репрезентацію. ОУН критикувала, відкидала і навіть (як у випадку з Боровцем) боролася з усіма цими організаціями у 1940-х рр. То ж ясно, що держава визнає критику націоналістів як цілком законну.
По-третє, закони формують пакет зв’язаних поміж себе та взаємнодоповнюючих частин законодавства. Оскільки один з законів прямо відкриває архіви КДБ для громадськості, таким чином заохочуючи полеміку та суперечки, нелогічно припускати, що закон про борців спрямований на придушення дискусій.
По-четверте, ніхто хоч трохи обізнаний з сучасною ситуацією в Україні, не можне серйозно думати, що ця країна з пролематичним законодавством, яка прагне інтегруватися на Захід, коли-небудь спробує офіційно застосувати санкції проти критиків націоналізму. (Не дивно, що таких дій не було вжито протягом часу, що минув після ухвалення законів). Це могло б змінитися лише тоді, коли б про-путінські сили колись повернулися до влади у Києві.
П’яте, і найважливіше, на противагу орієнталістському стереотипові, українці – насправді розумні люди, які не тлумачать двозначності у законодавстві як дозвіл на вбиство, репресії чи утиски.
Насправді, ці закони нарешті уможливлюють врівноважений, ліберальний і справді науковий підхід до націоналістів (та усіх інших “борців”). Оскільки закони легітимізують їх включення в українську історію, націоналісти більше не є дикими Іншими, яких слід засуджувати, чи героями-святенниками, яким належить поклонятися. Ліберальне вивчення може прийти на зміну гегемонії. Ліберальний пошук правди може прийти на зміну радянському і неорадянському насадженню правди. Борців можна нарешті інтегрувати в український історичний наратив в реалістичний спосіб – не як демонів чи ангелів, а просто як осіб чи рухи, які відігравали важливу роль у сучасній історії України. Хоча вони заслужили певної похвали чи осуду, перш за все вони заслуговують на те, щоб їхні історії були розказані без орієнталістських припущень радянської пропаганди. Позбавлена таких однобічних припущень, може нарешті початися українська дискусія про болючі сторінки минулого цієї країни.
Первісно опубліковано у World Affairs Journal
З англійської переклала Оксана Кісь.
