Третій рік повномасштабної російської агресії проти України періодично породжує численні конструкції для її завершення. Однією з таких є ідея нейтралітету України, яку активно просуває російська пропаганда і підхоплюють проросійські і пацифістські налаштовані західні політичні діячі й публічні інтелектуали, переконуючи, що ніби то це могло б задовольнити «гарантії безпеки» для Російської Федерації.
Оскільки сучасна Росія заявила про себе як спадкоємницю СРСР і все більше перетворюється на його сталінську копію, то суто історичне питання набуває сучасного забарвлення. Зрозуміло, що необхідно враховувати інший міжнародний контекст і становище повоєнної Німеччини. Тож його не можна хай як порівнювати із сучасністю, а також проводити прямі паралелі. Водночас, ознайомлення з намірами і діями керівництва СРСР в Європі і протидією західних союзників ФРН може бути зрозумілим для всіх «прикладом-застереженням».
У перші повоєнні роки проблема розділеної Німеччини стала не лише її внутрішнім болем, впливала на франко-німецькі взаємини і перетворилась у загальноєвропейську. Вона також визначала міжнародні відносини «Захід-Схід». Видима поліфонія в таборі західних союзників поєднувалася із «психозом 1950 року» після Берлінської кризи 1948–49 років і успішним випробуванням ядерної зброї в СРСР. В європейському суспільстві нагніталися страхи перед новою європейською війною, а інтелектуальні дебати про нейтралітет мали всі шанси перейти в практичну площину.
Саме тому в позбавленій політичної і міжнародної суб’єктності розділеній Німеччині запропоноване СРСР об’єднання країни з нейтральним статусом викликало публічні дебати навіть попри те, що вирішення цього питання залишалося в руках західних союзників. Доля 17 мільйонів співвітчизників, які опинилися в радянській окупаційній зоні (РОЗ)/НДР, та майбутнє об’єднання були ключовою проблемою в політичних виступах канцлера Конрада Аденауера, союзної «ХДС/ХСС», Вільних лібералів (ВДП), опозиційних соціал-демократів (СДПН) і комуністів (КПН). Додаймо сюди впливові голоси католицької і протестантської церков, численних громадських об’єднань вигнанців із східних німецьких земель (Landsmannschaften), і ми отримаємо потужний громадський фронт, перед яким опинились прихильники радянської ініціативи. Не випадково це вилилось в «нічні дебати» в Бундестазі в січні 1958 року з критикою зовнішньої політики Аденауера, а подальші публічні обговорення сформували міф про «втрачені можливості», який вже давно став німецьким історіографічним феноменом.
Відколи країни-переможці (Велика Британія, США, Франція і СРСР) взяли на себе верховну владу в окупованих ними частинах Німеччини, старе питання про те, як розділити Німеччину, трансформувалося в нове: чи можна і за яких умов відновити німецьку єдність. Досягти цього можливо було лише двома шляхами: або через укладення мирного договору між усіма чотирма державами, або шляхом витіснення з Німеччини держави чи групи держав, які виступали проти такої угоди. Поки всі держави-переможниці не змогли домовитися про мирний договір, політичне збереження досягнутих військовим шляхом позицій , стало зовнішньополітичною метою кожної з цих держав. На противагу цьому можливий мирний договір залишався засобом для відстоювання своїх інтересів у Німеччині. Вже з 1947 року західні союзники зрозуміли, що співпраця з СРСР у Німеччині має більше недоліків, ніж переваг, а збереження поділу на західну та східну частини є кращим варіантом, ніж відновлення єдиної Німеччини.
«Нульова година» для німців в західних окупаційних зонах завершилась, коли Парламентська рада 23 травня 1949 року ухвалила Основний закон — тимчасову конституцію ФРН, — а канцлером було обрано Аденауера. В результаті формування федерального уряду 21 вересня набув чинності Окупаційний статут, який замінив раніше юридично необмежену військову окупаційну владу цивільним Верховним комісаріатом союзників. Згідно з його положеннями федеральний уряд і уряди земель мали всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, за винятком тих прав, які союзники-переможці залишили за собою для виконання своїх окупаційних цілей. Зокрема: роздержавлення німецької економіки, демілітаризації, контролю над усією зовнішньою політикою, контроль над Рурською областю і зовнішньою торгівлею, права вето на конституційні поправки, а також безпеки і репутації союзницьких військ. Отже, всі питання зовнішньополітичної діяльності новоствореної держави мали попередньо узгоджуватися між канцлером і Верховними комісарами Великої Британії, США і Франції.
Питання розділеної Німеччини повʼязало внутрішні і зовнішньополітичні аспекти життя молодої республіки. «У Боннській республіці помірковані правоцентристські сили, представлені буржуазною коаліцією на чолі з Конрадом Аденауером, проводили політику наднаціональної інтеграції, тоді як помірковані ліві в особі соціал-демократів на чолі з Куртом Шумахером та Еріхом Олленгауером взяли на себе національну роль і намагалися зарекомендувати себе як партія німецької єдності,» — писав відомий історик Гайнріх Август Вінклер. Для федерального канцлера пріоритетним завданням була західна інтеграція ФРН, на чому наполягали перш за все США. Швидке об’єднання і нейтралітет Німеччини загрожували б відродженню в ній націоналізму, про який свідчив, наприклад, рух за об’єднання північно- і східнонімецьких протестантських кіл. Добре відома фраза Аденауера від березня 1946 року, «Азія стоїть на Ельбі», визначала не лише особисте неприязне ставлення до протестантської Прусії, але і його політичні орієнтири.
З утворенням у 1949 році двох держав на німецькій землі — ФРН і НДР — фактично почалися асиметричні процеси інтеграції Західної Німеччини до західноєвропейського товариства, а Східної Німеччини — до радянського блоку. 18 квітня 1951 року Аденауер підписав у Парижі Договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який започаткував утворення Європейського Союзу. США висунули вимогу участі німецьких збройних сил в захисті Західної Європи від можливої радянської загрози як умову їхньої подальшої присутності в Європі. Найрішучіше проти спроб вступу ФРН до НАТО виступала Франція, але вже наступного року французи запропонували план створення Європейської оборонної співдружності (ЄОС) відомий як «План Плевена». Він передбачав формування дванадцяти дивізій Бундесверу, підпорядкованих спільному європейському командуванню.
Йосиф Сталін і радянське керівництво загалом розглядало об’єднану і нейтральну Німеччину як важливий елемент створення «санітарного кордону» в Центральній і Східній Європі, сподіваючись на можливу політику ізоляціонізму США з перспективою виведення американських військ з Європи. При цьому радянські війська залишалися б у Східній Німеччині і країнах-сателітах і, не маючи паритету із США в ядерній зброї, мали би перевагу в конвенціональних озброєннях. Для просування цієї політики Кремль намагався перекласти відповідальність за відсутність політичного рішення про об’єднання Німеччини на західних союзників, а з метою тиску на них і на уряд Аденауера намагався впливати на націоналістичні сили у ФРН з використанням східнонімецьких комуністів. Корейська війна 1950 року породила у Сталіна надії на те, що США, Велика Британія і Франція спрямують свої інтереси на Далекий Схід. Цьому мали би сприяти радянська таємна підтримка Північної Кореї і пряме заохочення Китаю до відкритого втручання у війну з американцями.
10 березня 1952 року уряд СРСР надіслав дипломатичну ноту урядам Франції, Великої Британії та США, в якій запропонував розробити проект мирного договору за безпосередньої участі Німеччини. У «Політичних положеннях» пропонувалося: 1) відновлення Німеччини як «незалежної, демократичної, миролюбної держави»; 2) виведення протягом року після укладення договору всіх збройних сил іноземних держав і ліквідації військових баз; 3) гарантування «демократичних прав народу Німеччини»; 4) гарантування діяльності демократичних партій і основних прав та свобод; 5) заборона на території об’єднаної Німеччини «існування організацій, ворожих демократії та підтриманню миру»; 6) надання громадянських та політичних прав «всім колишнім членам німецької армії, включаючи офіцерів і генералів, усім колишнім нацистам, за винятком тих, хто відбуває покарання за скоєння злочинів»; 7) зобов’язання Німеччини «не вступати в будь-яку коаліцію або військовий союз, спрямований проти будь-якої держави, яка брала участь з її збройними силами у війні проти Німеччини». Кордони об’єднаної держави визначались на основі Потсдамських положень по лінії Одер-Нейсе. Пропонувалося відновлення національних збройних сил, необхідних для оборони країни, підтримка країн-підписантів заявки Німеччини вступу в ООН.
Обмін дипломатичними нотами тривав до серпня 1952 року і в західній історіографії отримав назву «Битва нот»–. Попри те, що вони були адресовані західним країнам-переможницям, справжніми адресатами була Західна Німеччина. Канцлеру Аденауеру довелося докласти максимум зусиль, щоби нейтралізувати своїх політичних опонентів — соціал-демократів, протестантську церкву і численних об’єднань вигнанців із східних німецьких земель, та будь-які публічні дебати щодо радянських пропозицій. Пізніше він писав у своїх спогадах: «Радянська нота містила лише видимі поступки. Вони мали на меті ввести в оману німецький народ щодо небезпек, на які ми наражалися б в ізоляції. Мета радянського уряду була безпомилковою. Вони хотіли розпочати тривалі переговори, щоби за цей час дискусії про Європейське оборонне співтовариство, які й так були важкими, зайшли в глухий кут. Тому я дуже вітав той факт, що одразу коли стало відомо про російську ноту, три західні держави заявили мені через своїх верховних комісарів 11 березня 1952 року: “Ми продовжимо наші переговори щодо Європейської оборонної спільноти і Договору про Німеччину так, ніби цієї ноти не існувало!”»
Оскільки союзники Німеччини визначили справжній зміст сталінського дипломатичного демаршу, подальші дискусії в нотах-відповідях зосереджувалися на двох неприйнятних для них позиціях: а) відмова СРСР допустити комісію ООН для спостереження за проведенням вільних виборів в НДР; б) твердженні радянського керівництва, буцімто східні кордони Німеччини по лінії Одер-Нейсе було остаточно затверджено на Потсдамській конференції 1945 року.
Категоричне неприйняття Аденауером будь-яких радянських пропозицій («Ми не могли довіряти росіянам!»), його жорстока і непоступлива позиція щодо своїх опонентів, тиск на союзників по коаліції й одноосібні контакти з лідерами західних країн, зрештою вилились у критику його зовнішньої політики на знаменитих «нічних дебатах» в Бундестазі 23 січня 1958 року. Як іронічно написав оглядач Die Zeit, депутати, замість обговорення тонких проблем міжнародної політики розрядки і внеску в неї ФРН, «занурюються в архіви»: «Битви, які рухали німецьким народом шість чи три роки тому, знову ведуться за допомогою запилених документів. Вони сперечаються про “зобов’язуюче положення” давно вицвілого Договору ЄОС і з філологічною та історичною скрупульозністю зосереджуються на інтерпретації ноти Сталіна від березня 1952 року, а не на нинішньому дипломатичному наступі Радянського Союзу».
Опубліковані таємні документи зовнішньополітичних відомств США, ФРН, аналіз позицій Великої Британії і Франції, свідчать про те, що прозахідний курс федерального канцлера Аденауера загалом збігався з думкою союзників і визначив його негативне ставлення до радянських пропозицій об’єднання Німеччини в обмін на її військовий нейтралітет. Міф про «втрачені можливості» був породженням, з одного боку, авторитарного стилю управління канцлера, а з іншого — внутрішнього протистояння з політичними опонентами, соціал-демократами і численними громадськими націоналістичними групами. Безальтернативність економічної і військової західної інтеграції ФРН підтверджена часом, а міф про «втрачені можливості» сьогодні залишається лише засобом теоретичних вправ.
