25 серпня в онлайн зверненні до з’їзду російської католицької молоді Папа Франциск сказав, зокрема, таке: «Ніколи не забувайте про спадщину. Ви — нащадки великої Росії: великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра I, Катерини II, тієї імперії — великої, освіченої, великої культури та великої людяності. Ніколи не відмовляйтеся від цієї спадщини. Ви — нащадки великої Матінки Росії, крокуйте вперед з цим. І дякую вам — дякую за ваш спосіб бути, за ваш спосіб бути росіянами».
Ці слова Папи спровокували критичну заяву українського МЗС, обурення в українських соціальних мережах і схвальні коментарі з російського боку.
Варто нагадати, що Папа Франциск є вихідцем з Латинської Америки — регіону, що зазнав жорстокого колоніального поневолення у ранньомодерний період, і де колоніалізм досі асоціюється передусім з країнами Західної Європи і США. Росія, як і СРСР, для них не лише не є частиною «колоніальної Європи/Заходу», але і парадоксальним чином залишається одним з лідерів антиколоніальної боротьби проти Заходу. Ці стереотипні уявлення є результатом як елементарного браку знання про історію Росії та Східної Європи, так і систематичного впливу м’якої сили і пропаганди Російської імперії, СРСР і пострадянської Росії.
Для багатьох на глобальному Півдні Росія не асоціюється з європейським колоніалізмом, а насамперед з високою культурою ХІХ століття, насиченою гуманістичним пафосом і православною духовністю. Висловлювання Франциска свідчать про те, що він поділяє чимало з цих стереотипів. Для нього путінський мілітаризм й імперіалізм є якоюсь аберацією, відхиленням від магістрального напрямку російської історії, започаткованого Петром І і Катериною ІІ. Втім, насправді вони є прямим продовженням традиції Петра і Катерини, і саме український випадок це добре демонструє.
Загальновідомим є, що Пьотр І ініціював європеїзацію і модернізацію Росії. Менш відомо, що ця європеїзація означала передусім те, що Росія має стати імперією подібно до інших ключових європейських держав. Московська держава була експансіоністською і до Петра, але саме за його правління територіальна експансія стала основою державної ідеології, а Московія була офіційно перейменована на Російську імперію. Увага першого російського імператора була зосереджена на збільшенні і модернізації армії, усі інші економічні, культурні та соціальні реформи були підпорядковані основній меті і здійснювались переважно в деспотичний спосіб.
Пьотр хотів перетворити Росію на велику європейську державу і вірив, що єдиний шлях до досягнення цієї мети лежить через захоплення нових територій, особливо тих, що забезпечують вихід до моря і нових торгівельних шляхів. Саме це стало причиною війн проти Османської імперії, Швеції та Ірану і приєднання до Росії Інґрії, Карелії, Виборгу, Естонії та Лівонії, а також Ґіляну. Усі ці землі були приєднані до імперії в результаті кровопролитних загарбницьких війн, від яких у першу чергу потерпало цивільне населення.
Приклад Гетьманщини, яка у 1708–1709 роках опинилась в епіцентрі Північної війни проти Швеції, добре ілюструє цю тезу. При наближенні шведських військ до Гетьманщини восени 1708 року Петро відмовився надавати гетьману Мазепі військову допомогу і наказав застосовувати тактику «випаленої землі». Коли Мазепа сприйняв це як розрив договірних відносин з Москвою і перейшов на бік Карла ХІІ, Петро вирішив помститись і наказав взяти гетьманську столицю Батурин. У результаті місто було фактично знищено, а кілька тисяч захисників і мешканців, включно з дітьми і жінками, були жорстоко вбиті.
Територіальна експансія і армія залишались пріоритетом і в часи Катерини ІІ, яка воліла бачити себе наступницею Петра. За її правління Росія продовжувала воювати з Османською імперією та Швецією, а також взяла участь у поділах Речі Посполитої. У результаті цих війн до імперії були приєднані Північне Причорномор’я і Крим, польська Лівонія, білоруські землі і Правобережна Україна, Литва і частина польських етнічних земель разом з Варшавою.
У катеринській Росії зовнішня експансія дещо врівноважувалась потягом до внутрішніх реформ, інспірованих Просвітництвом й іншими модерними ідеологіями. Найамбітнішою з цих реформ стала спроба уніфікації адміністративного устрою і системи управління в різних регіонах імперії, що потягнуло за собою скасування автономії трьох українських козацьких регіонів: Гетьманщини, Слобідських полків і Війська Запорозького Низового. Причому там, де Катерина відчувала небезпеку для своєї влади, вона була готова діяти не менш рішуче і жорстко, ніж Петро І. Повстання під проводом Тадеуша Костюшка проти іноземного домінування над Річчю Посполитою, подібно до виступу Мазепи, було жорстоко придушено. В одній «празькій різанині» (битві на передмісті Варшави «Прага») у листопаді 1794 року від рук російських військових загинуло близько пʼяти тисяч військових і щонайменше стільки ж цивільних.
Світська російська висока культура протягом XVIII століття за кількома винятками не була оригінальною, непереконливо копіювала західні зразки, і тривалий час залишалась проабсолютистською та проімперською. На середину XVIII століття у російських еліт вже сформувалась імперська свідомість і, подібно до європейських колоніальних імперій, нові російські завоювання вважались прогресивними і обґрунтовувались дискурсом цивілізаційної місії. Ці ідеї підхоплювались окремими західними інтелектуальними знаменитостями на кшталт Вольтера, які отримували гонорари з Санкт-Петербургу і займались відбілюванням російських загарбницьких війн серед західної читацької публіки. Як бачимо, випадок Папи Франциска демонструє, що зусилля Катерини ІІ, Вольтера й їхніх послідовників у XIX і ХХ столітті виявились достатньо ефективними. У значній частині світу Росія досі не асоціюється зі злочинами імперіалізму і колоніалізму, а парадоксальним чином сприймається як прогресивна антиколоніальна сила.
Твердження, що Франциск є «проросійським Папою» і підіграє росіянам, є продуктом конспірології. Є всі підстави вважати, що він щиро хоче справедливого миру в Україні на підставі міжнародного права. Його звернення до молодих росіян-католиків було передусім закликом не піддаватись на спокуси мілітаризму й імперіалізму, а залишатись вірними традиції іншої Росії — культурі духовності й гуманізму. Проблема в тому, що ця традиція у Папи чомусь асоціюється з Петром І і Катериною ІІ, що свідчить як про його обмежені знання про Росію, так і передусім про стереотипні уявлення про цю країну, що продовжують панувати в незахідному і до певної міри і в західному світі.
