Нещодавня історія з єврейською спадщиною, вивезеною з України до московського музею, вистрелила у бульбашці дослідників єврейської історії і викликала гострий обмін коментарями у соцмережах, не менш гострими статтями, та спровокувала появу листа-звернення і листів підтримки, наприклад, від Української Асоціації Юдаїки. Передісторія скандалу — виявлене вивезення в до Єврейського музею в Москві різьблених дверей з Великої синагоги у Чорткові (XVIII ст.) і кам’яної плити з синагоги у Підгайцях (XVII ст.). Обидва предмети були елементами пам’яток національного і місцевого значення. Все трапилося в 2016 році, але з’явившись у медіа просторі зараз, історія викликала особливе обурення, що зрозуміло після брутально пограбованих російськими військами музеїв Мелітополя та Херсону і після численних руйнувань історичної спадщини. Водночас, відповідь причетних до вивезення ізраїльських дослідників замість пояснення радше доклала дрова у полум’я дискусії. Борис Хаймович і Гіллель Казовський опублікували текст на фейсбук-сторінці Бориса Хаймовича, аргументуючи вивезення пам’яток їх занедбаним станом і необхідністю порятунку, перелічивши уже знищені через недогляд пам’ятки єврейської культури України. Оскільки в Україні немає інституції, яка б могла зберегти витвори мистецтва, то довелося їх купити і вивезти туди, де така інституція була, тобто у Москву.
Бориса Хаймовича і Гіллеля Казовського добре знає українське середовище музейників і людей зацікавлених у збереженні єврейських пам’яток. Їх, як і решту ізраїльських колег, не сприймали як мародерів чи зверхніх імперців, радше як колег, яким залежало на одній з нами справі — збереженні єврейської історичної матеріальної культури. Саме тому ця ситуація викликала поділ серед українського середовища дослідників єврейської спадщини, поряд з петиціями, вийшло звернення директора видавництва «Дух і Літера» Леоніда Фінберга, в якому він висловив підтримку Хаймовичу та Казовському як спеціалістам, що дбають про матеріальну культуру. Дослідники, які підтримували вивезення дверей і таблиці, писали, що коли є загроза збереженню пам’ятки, то будь-які методи підходять. Автори листа і петиції, які був проти, писали про порушення українського законодавства, руйнування автентичного середовища, в якому були двері і таблиця, а також позбавлення українських музейників агентності.
Не буду вдавати об’єктивної спостерігачки: я була серед тих, кого ситуація обурила. Мене зачепила риторика захисників практики збиранння артефактів для єврейського музею. Це, по-перше, сприймання всього єврейського на колишній території СРСР як свого, навіть Чорткова, який не належав до Російської імперії. Це звинувачення українців у невмінні піклуватися про спадщину і перенесення цього на майбутнє, от, мовляв, коли навчитеся, тоді й подумаємо. Це непомічання українських музеїв, які займаються збереженням єврейської спадщини, як от музей історії релігії у Львові. Це аргумент, що «не українці збирали колекції в музеях», Україна нічого не зробила для збереження єврейської спадщини, а музейні колекції по-особливому розкрадаються, хоча крадіжки в 1990-х траплялися на всьому пострадянському просторі.
Усі ці аргументи не нові і притаманні не лише ситуації з єврейською спадщиною України. Питання наявності в музеях артефактів з колоніальних епох не унікальне і власне в останні роки стало актуальним в країнах, що намагаються позбутися колоніальних наративів. В останні декілька років музеї у Франції, Голландії, Британії, США починають всерйоз розглядати справи повернення колись вивезених артефактів. У медіа це вивезення, яке відбувалося під час війн чи контролю над колоніями, відкрито називається мародерством, а їхнє повернення — репатріацією. «Епоху Індіани Джонса завершено» скрушно зітхає чи зловтішається New York Times. Музеї, які повертають артефакти назад до Італії, Нігерії, Камбоджі, це такі знані інституції як Музей Метрополітен у Нью-Йорку чи Смітсонівський інститут. Безумовно, що американські чи британські музеї мають чудові умови збереження, чудових фахівців і навряд чи теперішні працівники відповідальні за грабіжницькі вивезення, які відбувалися, наприклад, аж у XIX столітті. Для попередніх поколінь, зрештою, це все було частиною норми — і авантюрницький дух Індіани Джонса, професора археології Чиказького університету, який рятує артефакти забутих цивілізацій і привозить їх у музеї, був частиною етосу поповнення музейних колекцій. Історії артефактів різні — деякі з них стали трофеями у війнах, багато вкрадених артефактів були куплені на інтернет-аукціонах. Відносно легко було прийнято закони про реституцію щодо мистецьких творів награбованих нацистами. Найскладнішим є проблема колоніальних країн, і якщо у Франції закон, який уможливив повернення мистецьких творів був прийнятий у 2017 році, то у Великій Британії закони щодо музеїв ускладнюють його прийняття.
В Україні є багато своїх внутрішніх нюансів у музеях, колекції яких також формувалися не просто іншими поколіннями, але й у інших державах. Істотна частина експонатів потрапила у музеї через конфіскацію, зокрема у релігійних громад. Єврейська спадщина не унікальна в цьому, але питання опікуна саме єврейської спадщини стоїть найгостріше. Повернення синагог єврейським громадам не вирішує цієї ситуації, як не вирішують її гроші. Сучасні релігійні громади, і християнські, і єврейські, часто мають інші потреби та естетичні уявлення. У випадку християнських громад ми маємо трагічний випадок із зруйнованими розписами і декором церкви у Славську, за який нікого так і не було покарано. У випадку з єврейськими інвесторами є приклад єврейського цвинтаря і синагоги у Сатанові, відновлення яких зруйнувало мистецьку та історичну вартість об’єктів. Тому багатий інвестор, за браком контролю, може перетворити історично цінну пам’ятку на черговий приклад євроремонту. Пам’яткоохоронне законодавство України в багатьох випадках не має ефективного механізму охорони.
Надії, що прийде хтось зовні, відремонтує і потурбується про руїни, які з’являються у містах не від бомб, а від нехтування, не до кінця виправдані. Лише співпраця з місцевим середовищем може витворити в Україні іншу культуру ставлення до єврейських пам’яток. Останніми днями знову обговорюють приклад зі скандальною меморіалізацією Бабиного Яру, один з творців якої зараз заперечує російські військові злочини. Підхід до єврейської матеріальної культури як до надихаючого ресурсу також притаманний багатьом культурним проектам, творці яких приїжджають щоб зняти фільм чи зробити фоторепортаж, але не провадять діалогу з місцевими організаціями. Зруйнована спадщина дозволяє вдаватися до принизливого, але не оригінального аргументу про зниклу культуру, байдужість місцевих, і мало хто з митців залишається на довше, щоб зрозуміти всі причини і особливості місцевих проблем.
Ми маємо низку фундацій, які працювали в Україні на інших засадах, наприклад фундацію Ротшильда, яка проводила освітні семінари для музейних фахівців, роботу німецької фундації GTZ з відновлення вхідних брам у Львові, зусилля європейської організації ESJF з реєстрації і огородження єврейських цвинтарів, реставрацію єврейського цвинтаря у Снятині, роботи фундації Магурич зі збереження бойківських кам’яних надгробків. Є приклади невеличких ініціатив, як от Марли і Джея Осборнів для збереження єврейського цвинтаря у Рогатині. Спільними для згаданих проектів є тісна співпраця з місцевими і намагання сприяти вкоріненості розуміння, чому ця спадщина і відповідальність за неї є спільною, та все ж більше українською справою.
Невідомо як, коли і чи взагалі ми повернемо з російських музеїв і архівів те, що було вивезено в різні способи протягом останніх століть. Тепер найбільшою загрозою є фізична втрата артефактів. Але ми можемо не погоджуватися на дискусію, в якій нам відмовляють у суб’єктності — не лише в російському контексті, але й загалом. І одним з кроків цього є перебирання відповідальності за контроль над пам’ятками.
У одній з гарячих дискусій прозвучало, що це історія, яка сіє ворожнечу поміж «українцями і євреями», що, втім, є досить далеким від реальності, навіть якщо приймемо за даність незмінні категорії українців і євреїв. Це радше розбіжності візії щодо того, як працювати зі спадщиною в Україні і хто має на неї право. І дуже помітно, що випускники і випускниці Програми Юдаїки в Києво-Могилянській академії та умовне молодше покоління дослідників і музейних працівників, не погоджується з аргументами працівників єврейського музею. Проблема лише, чи ініціативність та ідейність зможуть подолати стагнацію пам’яткоохоронного законодавства і вибудувати здорові партнерські відносини з зацікавленими особами з інших країн.
