Як і передбачали попередні прогнози, що ґрунтувалися на численних вибіркових опитуваннях, вибори в Європейський парламент 6–9 червня 2024 року в 27 європейських країнах продемонстрували значний приріст прихильників праворадикальних і правоекстремістських партій серед понад 360 мільйонів виборців. І хоча найбільша європейська партія —Християнсько-демократична народна партія (ЄНП), в союзі із соціал-демократичною групою (S&D) та лібералами з групи «Відновити Європу», очевидно, збережуть більшість у Європарламенті з 720 депутатів, втративши при цьому 50 місць, рух вправо європейських виборців став більш помітним, ніж це було у 2019 році. 31,4 % результат правопопулістської з фашистським корінням Rassemblement National (RN) Марі Ле Пен у Франції змусив чинного президента Еммануеля Макрона оголосити про розпуск нижньої палати парламенту і призначити дострокові вибори. Однак у Північній Європі праві популісти і праві екстремісти серйозно програли в деяких регіонах, а в Польщі ліберальна партія Дональда Туска обійшла націонал-консервативну PiS.
Успіх на виборах групи Європейських консерваторів і реформістів (EКR), куди входять польська PiS (36,2 %) і профашистська Fratelli d’Italia (28,8%), партія чинного прем’єр-міністра Італії Джорджії Мелоні, не викликала сумніву і, враховуючи їхню проукраїнську позицію, може сприйматися в Україні цілком спокійно. Без заспокійливих ліків можна відреагувати і на перемогу в Австрії правопопулістської Австрійської партії свободи (FPÖ), яка хоча і набрала 25,5 % і стала найсильнішою партією в повоєнній австрійській історії, але лише на 0,8% випередила правлячу Народну партію (ÖVP) канцлера Карла Нехаммера. Як і на те, що в Нідерландах партія правого популіста Ґеерта Вільдерса (Geert Wіlders) отримала сім місць у Європарламенті.
Натомість результати виборів в Німеччині з її майже 65 мільйонами виборців і 96 місцями в Європарламенті є катастрофічними з огляду на вересневі земельні вибори в Бранденбурзі, Саксонії і Тюрінгії та федеральні вибори 2025 року. Чинна урядова «світлофорна коаліція» (СДПН, «Союз 90/Зелені», і вільні ліберали – ВДП) повністю програла вибори, сумарно набравши 31% голосів виборців (–10,7%), поступившись опозиційному Союзу ХДС/ХСС з 30% і правоекстремістській «Альтернативі для Німеччині» (AfD) з 15,9 % (+ 4,9%) і антиукраїнському ліво-консервативному «Альянсу Сари Вагенкнехт» (BSW), який вперше брав участь у виборах і набрав 6,2 % голосів виборців.
Наскільки сильною є загроза того, що більш «правий» Європарламент може змінити внутрішню і зовнішню політику Єврокомісії зокрема і Євросоюзу в цілому? З 1958 року Європарламент постійно розширював свої повноваження: від права висловлювати недовіру Єврокомісії до контролю над її діяльністю та Радою Міністрів. На відміну від національних парламентів Європейський парламент не має «точок розриву» і наступні обранці продовжують працювати над законодавчими проектами своїх попередників. Наразі це стосується такого стратегічного питання як створення європейської протиповітряної оборони від можливого нападу з боку Росії. Попри те, що оборонна політика досі залишається в компетенції держав-членів, депутати щоразу активніше включаються в рішення про закупівлю зброї для України з окремого європейського фонду. Очевидно, що буде продовжено ухвалену в квітні цього року реформу ЄС щодо надання притулку для мігрантів у безпечних третіх країнах. Хоча, якщо потік мігрантів в європейські країни збільшиться, можна очікувати негативної реакції правих євродепутатів. У разі чергового обрання президентом Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, яка обиралася від ЄПН, буде продовжена жорсткіша лінія і використання інструментів ЄС щодо «нечесної конкуренції» з боку Китаю, проти імпорту з Китаю та його інвестицій в ЄС. Буде продовжена і орієнтація політики ЄС на конкурентоспроможність економіки й ухваленні швидких рішень щодо Союзу ринків капіталів. Водночас посилення правих сил у Європарламенті робить переорієнтацію економічної та кліматичної політики майже неминучою, стверджують майже всі європейські політичні оглядачі.
Оскільки формування «коричневого фронту», якого боялися всі, поки що не відбулося, то найбільше занепокоєння, на мою думку, може викликати той факт, що, попри окремі національні відмінності, європейські вибори все частіше стають другорядними і перетворюються на своєрідний індикатор для національних виборів, такий собі маркер «довіри/недовіри» до власних урядів і правлячих партій. Наприклад, у Німеччині у 2019 році явка виборців на Євровиборах становила 61%, а на федеральних виборах 2021 року — 76 %. Якщо в окремих європейських країнах існують відсоткові квоти для партій, а кар’єрні політики повинні мати досвід роботи в європейських структурах, то в Німеччині, наприклад, такі квоти відсутні, а в політикумі поширене зневажливе ставлення до участі в Європарламенті, позначене в іронічному вислові «Відправте діда до Європи!» Зрозуміло, що це обумовлено федеративним устроєм Німеччини, але разом з тим надає публічності партіям з виразною євроскептичною орієнтацією, що підважує саму «ідею Європи».
Після Першої світової війни (1914–1918 рр.) із жахливими жертвами серед цивільного населення першу реалізацію «ідеї Європи» було започатковано Локарнським договором 1925 року, який визнавав західні кордони переможеної Німецької імперії і демілітаризацію Рейнської області. Фактично він заклав основи європейської системи миру і безпеки через подальші арбітражні договори з Францією, Бельгією, Польщею і Чехословаччиною. Після Локарно на кілька років настала стабілізація, яка асоціювалася з «золотими двадцятими». Не випадково у 1926 році міністр закордонних справ Німеччини Густав Штреземанн і його французький колега Арістід Бріан отримали Нобелівську премію миру. Обидва політика були переконані в тому, що мир у Європі можливий лише через франко-німецьке порозуміння, яке є основною передумовою стабілізації всього європейського повоєнного порядку.
Але ідея «нової Європи» хвилювала інтелектуалів ще задовго до цих подій. Такими були, наприклад, англійський історик Роберт Сетон-Ватсон і чеський філософ Томаш Масарик (згодом президент Чехословаччини), який у 1915 році у Лондоні говорив про проблему «кризи малих народів Європи». «Ідея Європи» була в центрі роздумів німецького філософа і соціолога Георга Зіммеля. Однак всі вони базувалися на пріоритеті національних держав і не передбачали створення наддержавних європейських інституцій. Не міг цього уникнути і амбітний план «Панєвропи» Ріхарда Куденхове-Калерґі (Richard Coudenhove-Kalergi). «Панєвропа» мала стати контр-моделлю сучасній національно-державній фрагментації, в якій Куденхове-Калерґі небезпідставно вбачав причину руйнівного повоєнного насильства. Представник габсбурзько-богемської аристократії і дипломатичної династії завдяки своїм чудовим зв’язкам зумів залучити до свого проекту багато впливових політиків та інтелектуалів, заснувавши у Відні «Панєвропейський союз», на перший конгрес якого у 1926 році приїхало понад дві тисячі учасників із 24 країн. Водночас, будучи членом Панєвропейського союзу, Бріан у 1930 році звернувся до Ліги націй з «Меморандумом про організацію європейського федеративного порядку», який дехто з істориків вважає першим планом європейської інтеграції і політичним заповітом важко хворого і внутрішньо ізольованого політика. Він запропонував створити «Європейську конференцію», що складалася б «із представників усіх європейських урядів, які є членами Ліги Націй», а також окремі політичні комітети та виконавчий секретаріат. Попри те, що другий конгрес Панєвропейського союзу, який проходив у 1930 році в Берліні, підтримав «Меморандум» Бріана, а Ліга Націй навіть створила формальну і безрезультатну «Дослідницьку комісію з питань Європейського союзу», ці ідеї було поховано в результаті економічної кризи і приходу до влади в Європі правих націоналістичних сил. Нинішній Європейський Союз став наслідком переконання християнських і ліберальних політиків після жахіть Другої світової війни (1939-1945 рр.) у тому, що лише економічна, культурна і військова інтеграція здатна забезпечити міцний мир в Європі.
Тож якщо і є загроза Європейському Союзу, то хіба у зростанні в національних державах впливу правопопулістських і правоекстремістських партій. Але що таке «популізм» і «екстремізм»? На мою думку, найкраще визначення першого запропонував голландський дослідник Кас Мудде (CasMudde): «Популізм — це, по суті, політична стратегія, яка штучно розділяє населення на дві групи: «народ» та «еліту» (істеблішмент). В центрі їхньої стратегії стоїть поділ на «справжній народ» («ми») і «корумповану еліту» («ті, хто на горі»)». Популістами можуть бути і «ліві» і «праві». Але між «правим популізмом» і «правим екстремізмом» існує лише «тонка червона лінія», при перетині якої відбувається підрив плюралістичної партійної демократії націонал-авторитарною моделлю суспільства з панівним расистським світоглядом, який ставить під сумнів гідність особистості і бачить насильство як засіб для досягнення політичних цілей. Саме так відбулося з німецькою AfD, яка починала як правопопулістська і евроскептична партія, і за 10 років перетворилась у правоекстремістську, яка ще й заперечує злочини нацистської диктатури.
Про зростання правого популізму в країнах Європи написано вже десятки книг і сотні статей. Дослідники відмічають економічні, соціальні і культурні чинники, які штовхають людей «праворуч» від центристських і ліберальних партій (або партій «старого типу»), які формували ліберально-демократичний консенсус Європи. Періодичні економічні кризи після початку російсько-української війни доповнились реальним зниженням життєвого рівня пересічного європейця. Це породило в частині населення вже всім відому «втому від війни». Велика міграція після 2015 року розмиває раніше однорідні національно-ідентичні суспільства і стає підґрунтям до появи ксенофобії і правого екстремізму. Найбільш виразно ці процеси відбуваються в країнах Східної Європи, які лише нещодавно позбавились авторитарної спадщини. Крім невиправданих сподівань на швидке досягнення добробуту «західного зразка» можна виділити і соціально-культурні чинники, відомі як концепція про «культурний зворотний зв’язок». Його суть полягає в тому, що зміна цінностей у бік відкритого плюралістичного суспільства призвела до культурного розколу, оскільки частина населення відірвана від цих дискурсів (гендерні дебати, права гомосексуалів, мультикультурне суспільство) і продовжує чіплятися за ідеал закритого і гомогенного суспільства.
Яскравим прикладом цього можуть бути федеральні землі на сході Німеччини, які колись були об’єднані в НДР — в авторитарній комуністичній державі. Саме тут ще з кінця 1980-х і на початку 1990-х років масовим був рух скінхедів, поява неонацистських груп і ксенофобських ексцесів. Вони увійшли в історію під назвою «Роки бейсбольної бити». Саме тут після 2015 року відбулося найбільше злочинів проти емігрантів. Правоекстремістська AfD у п’яти східнонімецьких землях (Бранденбург, Мекленбург-Передня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюрінгія) посіла перше місце на виборах в Європарламент (29,2%), а близька до неї BSW — 13,8%. Першість цих партій на сході Німеччини не була новиною, оскільки підтверджувалась всіма опитуваннями громадської думки. З весни цього року по всій країні проходили багатотисячні мітинги проти зростання правих сил. І навіть 8 червня у переддень виборів десятки тисяч німців вийшли на демонстрацію під гаслом «Зупинемо правий екстремізм. Захистимо демократію». Провідні медіа неодноразово писали про ксенофобію і неофашизм всередині AfD, про її зв’язки з путінською Росією, про шпигунську діяльність на користь Китаю тощо. Але знову повторюється парадокс: що більше офіційні провідні медіа, урядовці і представники «старих» партій її критикують, то більше її підтримують виборці. Цьогорічна виборча кампанія супроводжувалась безпрецедентним ростом фізичного насильства проти кандидатів. 18 травня Der Spiegel вийшов із символічною обкладинкою до 75-річчя заснування ФРН — під чорно-червоно-жовтим прапором виразно проявляється нацистська свастика і заголовком «Нічому не навчились?» Дійсно, незасвоєні уроки історії можуть призвести до катастрофи сьогодення.
