Сьогодні розповім смішних історій про деколонізацію. Ну, як смішних. Це звідки дивитись. Піду по порядку.
У 2024 році на Мальті була запущена важлива культурна ініціатива — нова міжнародна бієнале сучасного мистецтва. Моя попередня колонка в «Україні модерній» зачіпала цю подію, зараз хочу додати ще декілька моментів. Цього разу не про історичні контексти деколонізаційного досвіду країни, а власне про художні меседжі.
Нагадаю, що однією з головних тем Мальтійської бієнале стала деколонізація. В цьому контексті важливо згадати, що серед організаторів був уряд країни та UNESCO, тобто бієнале — не просто міжнародна виставка, а подія, підтримана й на політичному рівні. Президент Мальти відкривав бієнале, всі павільйони були розташовані в об’єктах культурної спадщини. Було запущено потужну програму реновації: культурна подія такого рівня може стати каталізатором роботи з матеріальною спадщиною.
Ідея союзу держави, ЮНЕСКО та художньої спільноти є дуже продуктивною та відкриває важливі перспективи пропрацювання складних проблем культури. Коли зусилля роблять тільки художники, це може спричинити сенсові прориви, але шлях до зміни суспільства буде довгим (якщо буде). Коли працює тільки держава, можуть бути проблеми з сенсами, хоча доступ до суспільства виявляється напрочуд легким. Союз держави, міжнародних організацій та художньої спільноти — це бінго. І ось Мальта, нещодавня колонія та нині незалежна країна, голосно заявляє: ми хочемо пропрацювати тему свого колоніального минулого.
Така колаборація то, звісно, бінго, але це й ризик. Бо учасники процесу можуть дивитися на ті самі питання дуже по-різному, а виходячи з того, що мистецтво є простором провокування, інші учасники процесу можуть бути… здивовані.
Розповім про іронічний та промовистий перформанс митців, які запропонували власний погляд на мальтійську деколонізацію. Як на мене, це один з найцікавіших мистецьких жестів на бієнале. Кіт Боніччі та Ніл Плотар, мистецький дует, репрезентували в публічному просторі своє ставлення до рішень Heritage Malta.
Незадовго до відкриття бієнале в список матеріальної культурної спадщини країни були внесені британські телефонні будки — ті самі дуже впізнавані червоні будки, які відразу згадуються, коли ми думаємо про Лондон. Вони є і на Мальті. І їх визнали об’єктами культурної спадщини.
Дізнавшись про це, мальтієць Кіт Боніччі сказав собі: це визнано об’єктом культурної спадщини? Ви серйозно? Але це не моя спадщина!
Разом з французом Нілом Плотаром він пропонує перформанс в рамках мальтійської бієнале. Зранку 11 березня відвідувачі кав’ярень на площі Республіки у Валлетті пили свою ранкову каву, спостерігаючи нібито дуже повсякденні події, які в певний момент перетворилися на щось дивне. Спочатку Ніл Плотар вручну вимив та відшкрябав червону телефонну будку біля кафе Cordina. Далі в білому робочому комбінезоні вийшов Кіт Боніччі, який ретельно упакував будку: встановив дерев’яні кутові протектори, замотав в пузирчасту плівку, закріпив все стяжними ременями. Перевіривши надійність «пакування», Кіт наліпив на поверхню яскравий жовтий поштовий стікер з детальним описом телефонної будки. В графі «Походження» було написано «Об’єднане Королівство», але графу «Пункт призначення» було залишено порожньою.
Проєкт називається «Fuq L-Art», в перекладі з мальтезе «На землі».
Меседж художника очевидний: весь цей колоніальний спадок не є моїм спадком. Боніччі та Плотар впевнені, що визнання таких об’єктів культурним спадком є жестом відтворення колоніального статусу.
До речі, це не перший деколонізаційний проєкт Кіта Боніччі. В 2021 році він запропонував мальтійцям свій проєкт ‘In dependence’. Він замінив мальтійський прапор на національному художньому музеї в Валлетті на інший, позбавлений георгіївського хреста. «Ми правда хочемо мати георгіївський хрест на нашому прапорі? Що він говорить про нас? Ким ми хочемо бути як нація?»
Георгіївським хрестом, нагадаю, в 1942 році король Георг VI нагородив народ Мальти за стійкість під час тривалих бомбардувань Другої світової війни. Хрест було розміщено на мальтійському прапорі 1943 року. Наявність георгіївського хреста залишається питанням, що розділяє мальтійське суспільство. Частина переконана, що хрест є символом визнання мужності мальтійського народу, тому говорить саме про Мальту. Для інших — це про те, що мальтійці досі залежні від визнання власних заслуг з боку імперії. Боніччі впевнений, що мальтійцям є про що поговорити, вислухати аргументи один одного та прийняти рішення. Власне, для цього він і запропонував свій мистецький жест.
У 2020 році Кіт включився в мальтійську дискусію про присутність пам’ятника королеві Вікторії у Валлетті. За 64 рокі свого правління королева не тільки жодного разу не була на Мальті, але навіть відмовила у фінансуванні будівництва тут англіканської церкви. На тлі протестів проти імперських пам’ятників у США мальтійці активно питали: а правда нам потрібен пам’ятник королеві Вікторії? Хто вона для нас? Кіт Боніччі тоді відправив королеві Єлизаветі ІІ листівку з повідомленням про національні дебати про присутність пам’ятника та із запитанням, як вона персонально вважає правильним поступити з пам’ятником своїй попередниці. Листівка була на мальтезе та починалася вітанням: «Дорога Єлизавета!» Без королівських титулів, із запитанням: тут пам’ятник твоїй прапрапрабабці, що з ним робити? «Я відправив листівку, — повідомив художник. — Вона зрештою має відповісти. Я почекаю».
У 2024 Боніччі продовжив розмову, спакувавши для відправки британську телефонну будку, але не позначивши пункту призначення. Це все про те, що «нам треба поговорити».
Оприявнення та критика імперського впливу на сучасне суспільство тут очевидні. Але для мене важить ще одне: Боніччі звертається до колишньої імперії як до рівного суб’єкта, з яким можна говорити про відповідальність. Тому для нього природно написати листівку королеві Єлизаветі. Так, це іронічний жест без очікування відповіді. Відсутність відповіді ще більше підкреслить збереження імперських амбіцій: можна скільки завгодно говорити про повагу до народу Мальти, але не бути в змозі уявити, що звичайний мальтієць звертається з запитанням до людини, яка для нього не має жодного сакрального статусу, з побутовим запитанням. Митець дивиться на пам’ятник не як на «ретранслятор імперського впливу». Він питає у своєї сучасниці, що робити з річчю, яка, можливо, належіть її родині. Це не твоє? Чиє воно? Хтось має взяти за це відповідальність. І поки власник не знайшовся, художник готовий потримати це у себе — тому на пакуванні червоної телефонної будки не вказано місце призначення. Ми це почистимо та запакуємо. Господарю, де ти?
Це було би прекрасним завершенням історії, але ж я не просто так згадувала ризики, які виникають в контексті ідеальних колаборацій. Перформанс Боніччі-Плотара зібрав натовп, про нього написали мальтійські газети та захоплено розповідала Artistic Director бієнале Софія Балді Пігі. Але в один прекрасний травневий день робота зникла. До кінця бієнале було ще далеко. Художника ніхто не попередив, що роботу збираються кудись перемістити. Ніхто не міг відповісти на питання: де робота? Ані керівництво бієнале, ані міська влада. Що сталося? Міська влада стомилася від присутності незрозумілого мистецтва, яке заважає туристам? Мистецьке запитання виявилося занадто радикальним для уряду? Певний час Боніччі намагався дізнатись про долю своїх робіт, зрештою йому повідомили, що скоро він отримає свою роботу назад.
В інстраграм-профілі Кіта зараз написано: «Censored from 1st Malta Int Biennale by Heritage Malta».
