Минулого року я долучилася до групи дослідників, яких музей польських євреїв «Полін» у Варшаві попросив прокоментувати постійну виставку і запропонувати, в який спосіб у ній краще можуть бути інтегровані українські теми. Хоча експозиція музею охоплює території всієї Речі Посполитої, виразно українська тема найпомітніша у залі, присвяченій Хмельниччині. Тож музей, метою якого було підважити стереотипи щодо польсько-єврейських стосунків виключно як стосунків насильства і показати складну спільну історію, підкріплює негативне уявлення про стосунки євреїв та українців. Однак, додавати всі контексти до музею «Полін», означало б творити зовсім нову виставку. Наша зустріч тривала декілька годин і в якийсь момент стало зрозуміло, що справа не лише у додаванні нових тем до й так об’ємної виставки, а в переосмисленні певних усталених категорій. Однією з таких була межа, за якою на умовній мапі завершуються польські євреї та починаються литовські, білоруські чи російські. Чи є поміж ними, за цією межею, місце для українських?
Можливо, власне через проблематичність категорії українського єврейства, його приналежність до України визначають радше територіально. В Енциклопедії історії України відповідне гасло звучить «Євреї в Україні», а на сайті Ukraїner — «Євреї України».
За понад століття життя єврейських студій певні терміни і категорії усталилися так міцно, що сприймаються як належне. Один з них — російські євреї — себто євреї, які мешкали в Російській імперії. Кожен, хто хоч трішки займався історією цих теренів, знає, що здебільшого євреї мешкали в Смузі Осілості, яка охоплювала власне українські губернії. Тим не менше, рідко кому спадало на думку називати їх власне «українськими євреями». Спроби піддати сумніву усталений термін чи краще зрозуміти, що робить російського єврея російським, робив дослідник Елі Ледергендлер у своїй статті 1995 року «Чи існувало російське єврейство до 1917 року?» Автори репортажних текстів знають правило, що якщо у заголовок винесене запитання, на яке можна відповісти «так» чи «ні», то відповідь буде ні. Втім, у згаданій статті відповідь не така категорична. Спершу Ледергендлер деконструює саму концепцію російського єврейства, пояснюючи, чому складно вписати таку гетерогенну групу (чи багато груп) в одну категорію. На відміну від євреїв у таких країнах як Німеччина чи Франція, євреї у Російській імперії мали власні автономні інституції, що передували приходу імперії, часто не розмовляли російською мовою і жили на територіях, які не були етнічно російськими, як-от українські землі чи Кавказ. Довгі роки після розпаду Речі Посполитої, єврейські громади все ж зберігали регіональні ознаки, зокрема на українських землях був популярний хасидизм, а на білоруських і литовських — ні. Тезою Елі Ледергендлера було те, що російські євреї з’являються після декількох поколінь і об’єднують їх не мовні чи культурні особливості, а радше специфічний досвід стратегій адаптації до імперії. Наприкінці ХІХ століття уже з’являлися групи євреїв, які себе ідентифікували як російських мешканців імперії.
Це питання актуалізувалося після повномасштабного вторгнення, коли почалися розмови щодо деколонізації української історії. У червні 2023 на конференції «War in Ukraine and its Impact on East European Jewish Studies», яка відбулася в Ізраїлі, дослідниця Светлана Натковіч виголосила доповідь щодо переосмислення самої категорії російського єврейства. Вона запропонувала тезу, що євреї, які ідентифікували себе з російською культурою, є досить пізнім явищем та радше свідомим проектом групи єврейських еліт.
Питання польських євреїв також має не лише географічний, але й часовий вимір. У який момент після поділів Польщі, євреї, які мали характерні ознаки спільності, хоч і не були об’єднані культурно, починають асоціювати себе з іншими державними утвореннями. Але на територіях Королівства Польського і Галичини євреї обирають дорогу акультурації, яка щораз більше зближує їх з польською культурою. У ХХ столітті ми маємо приклади Юліана Тувіма чи Бруно Шульца, які пишуть польською мовою і яких неможливо відокремити від польської культури, хоча при цьому вони залишаються євреями.
Прикладів євреїв, настільки зінтегрованих з українською культурою, у нас до певного моменту небагато. Євреїв кінця ХІХ і ХХ століть, які ідентифікували себе з українською культурою, дослідив історик Йоханан Петровський-Штерн. Цю траєкторію він назвав «анти-імперським вибором» і показав шлях такого вибору на прикладі Івана Кулика, Раїси Троянкер, Леоніда Первомайського та декількох інших. У часи появи цієї книжки така заява видавалася мало не неймовірною. Однак, після після Майдану і низки текстів, написаних єврейськими українськими інтелектуалами, ідея українського єврейства уже виглядала значно природніше, не як всупереч чомусь, а як наслідок включеності в державу. Тепер це вже був свідомий вибір євреїв, які мешкали в Україні, пов’язаний з політичною ідентичністю і громадянським самоусвідомленням. Питання єврейської історії допомагає нам усвідомити, як складно знаходити українським історикам суб’єктність. Протягом кінця 1990-х — початку 2000-х, академічні єврейські студії були зближені з російською академією або ж незалежними організаціями, на кшталт «Сеферу», і процес відділення почався лише після Майдану. Ми вже не готові називати євреїв, що мешкали у Російській імперії російськими, але нам все ще незручно називати їх українськими.
Саме тому, в академічному дискурсі вживання термінів приналежності стає щоразу обережнішим. Мені як дослідниці євреїв Галичини вдавалося цього уникнути, спираючись на регіональну приналежність. Це дозволяло мені їздити з однією темою на конференції про польських, німецькомовних, їдишемовних і українських євреїв, і всюди відчувати себе на своєму місці.
Але це вживання популяризується у публічних ситуаціях. Наприклад, в пресі часто з’являлася історія актора Дейвида Духовни, який довгий час вважав, що він з Росії, поки не виявилося, що його родина походила з околиць Бердичева. У наших медіа його і надалівважають «українським» актором, як і багатьох інших відомих нащадків колишніх міґрантів зі Смуги осілості чи Галичини. Це дозволяє мати моменти патріотичної гордості, зокрема коли медіа не згадують про єврейську приналежність вихідців з українських земель або ж їхні неоднозначні асоціації з Україною і погромами. Хоча, у випадку Дейвида Духовни, усвідомлення його зв’язку з Україною стало несподівано важливим моментом його ідентичності, і нещодавно він озвучив документальний фільм про український ресторан «Веселка» на Мангеттені.
Можливо, варто залишити невизначеність категорії українського єврейства і визначати її лише в залежності від контексту чи як місцеву? Це є досить простим і ефективним рішенням, адже терміни «галицькі євреї», «львівські євреї», «одеські євреї» чи навіть «східноєвропейські євреї» не викликатимуть заперечень чи сумнівів. Деконструювання термінів «російські євреї» і «польські євреї» показує, що така категоризація має в собі багато проблем. Але водночас це може стати корисною вправою для розуміння механізмів, які стоять за українсько-єврейськими стосунками і, відповідно, узагальнень. Таке вписування чи категоризування може мати і прикладне значення — як показати особливість євреїв, що мешкали в містечках чи селах сучасної України в експозиції музею «Полін»? Як підписати в світових музеях картини Соні Делоне, Сари Шор, Ісаахара Бер Рибака, знаходячи вузеньку нішу поміж наївною національною атрибутацією людей з множинними ідентичностями та підтвердженням російської домінації в полі культури? Питання, як вписати євреїв в український історичний наратив, важливе як ще один спосіб досягти суб’єктності, адже в іншому випадку вони випадають з нього і з’являються лише як частина польських чи єврейських наративів.
