«Боже, я їду на лінію фронту!»: рефлексії дослідниці російської історичної пропаганди

– Пані Яно, розкажіть про Ваші наукові зацікавлення. Чи змінилися вони з початком російсько-української війни?

Я народилася та виросла в Чернігові. В 2001 році вступила до аспірантури Інституту історії України НАН України. З того часу я жила і працювала в Києві. Здебільшого я займалася українським націоналізмом, історією ОУН і УПА та Другою світовою війною. З 2014 року мій фокус уваги змістився на тему політики пам’яті. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі Росія ще більше стала використовувати історію для виправдання імперської експансії. Саме в цей час я приєдналася до команди “LikБез. Історичний фронт” [1]. Наразі коло моїх інтересів знаходиться на перетині media studies та історії, а саме: як Росія просуває свої історичні наративи в сучасних медіа. Політика пам’яті про Другу світову війну для Росії залишається пріоритетом. “Велика вітчизняна війна” – це така рамка, яка активно використовується російською пропагандою, щоб продовжувати війну в Україні (наприклад, заяви про необхідність “денацифікації” України). 

Зараз і в Україні, і в Росії відбуваються “тектонічні зсуви” у сфері історичної політики і пам’яті про Другу світову війну. З одного боку, викривлена історія Другої світової війни є основою російської історичної пропаганди, з іншого – в Україні зараз відбувається розрив з радянською історичною політикою і вибудовуються нові наративи. Чого варта тільки робота команди Національного Музею історії України у Другій світовій війні. Саме тому я продовжую працювати в межах цієї теми.

– Розкажіть, будь ласка, про проєкт “LikБез. Історичний фронт” . Хто його започаткував і з якою метою?

Проєкт було ініційовано Кирилом Галушком навесні 2014 року. Він згуртував коло фахівців, щоб спростовувати міфи російської пропаганди. Назва проєкту є відсилкою до книги Кирила “Украинский национализм: ликбез для русских, или кто и зачем придумал Украину” [2], яку він опублікував у 2010 році. Проєкт був вчасним. У 2014 році стало очевидно, що потрібна системна реакція на російську пропаганду. До того ж в українському суспільстві був великий запит на професійне історичне знання. Кирило публічно виступив з цією ініціативою і всі, хто хотіли, могли долучатися. Я була серед тих, хто зголосився.

В 2014 році почалася російсько-українська війна і я не могла залишатися осторонь як громадянка України. Мої професійні знання були затребувані суспільством. Російська пропаганда також була атакою на професію історика. “Історичний цех” мав дати відсіч. Це дві основні причини, чому я долучилася до LikБезу. Зараз команда LikБезу розпорошена: частина чоловіків, які працюють в проєкті, на фронті. Інші – залучені у волонтерські ініціативи, що підтримують ЗСУ. Але проєкт продовжує існувати. Він є затребуваним, і я впевнена, що LikБез залишатиметься затребуваним ще тривалий час. 

«Я зрозуміла, що ось-ось має розпочатися війна»

– З осені 2021 року в українському та міжнародному медійному просторі активно обговорювали дату початку повномасштабного вторгнення та ймовірні сценарії подальшого розгортання російсько-української війни. Зважаючи на напрям Вашої професійної діяльності, яким був Ваш особистий прогноз?

У зв`язку з моєю професійною заангажованістю в пропагандистські наративи, я відчувала певну невідворотність ситуації повномасштабної війни. Думаю, що більшість людей, були трохи приспані тим фактом, що війна на сході, далеко від них. Багатьох “шашлична” промова Володимира Зеленського [3] заспокоїла, переконала, що війни не буде. Певно, це специфіка людської психіки. Мені теж не хотілося вірити до останнього, що буде війна, хоча всі факти вперто вказували на протилежне. Я також сподівалася, що чергова ескалація закінчиться без військового вторгнення, що масштаб військових дій буде невеликим. 

Наскільки я пам’ятаю, розмови про вторгнення почалися в жовтні-листопаді 2021 року. Тоді обговорювали ймовірну дату вторгнення. Було зрозуміло, що до нового року цього не станеться, оскільки Росія не була готова, але напруження відчувалося в повітрі. 

Найгостріше я відчула наближення війни в січні під час зустрічі з колегами, коли ми обговорювали наш черговий проєкт. Зрозуміло, що ми обмінювалися думками про те, чи буде війна і чи Україна готова до неї. Наш колега, який на той момент був вже в теробороні і приїхав на зустріч прямо з навчань, зауважив, що відпрацьовувався сценарій відведення нашого війська від кордонів вглиб території, щоб уникнути лобового зіткнення. Головна увага, за цим сценарієм, мала бути зосереджена на знищенні залізниці, оскільки з нею пов’язана вся логістика російської армії. Тоді я вперше відчула, як наближається війна. В експертному середовищі загрозу сприймали серйозно. В суспільстві, певно, відчуття загрози було різним: від паніки до скептицизму. Потім почали називати конкретні дати вторгнення: п’ятнадцяте, двадцяте лютого.

Пам’ятаю, що 15 лютого ми з Музеєм Майдану проводили круглий стіл, присвячений героям Небесної Сотні. Ми неодноразово згадували про нагнітання ситуації, але всі були спокійні, відбувався звичний робочий процес. 

Коли Путін підписав угоди про прийняття так званих ЛНР/ДНР до складу Росії, стало зрозуміло, що щось починається. Я пам’ятаю, як мої польські колеги переслали мені відео, я відразу ввімкнула і почала слухати промову Путіна. Це було гидко, з екрану просто лився потік брехні та ненависті. Я зрозуміла, що ось-ось має розпочатися війна. Мені страшенно не хотілося цьому вірити. На 22 лютого в мене був зарезервований час для роботи в архіві СБУ. До останнього дня я залишалася в своєму робочому графіку. Зранку 22 лютого мені зателефонували і повідомили, що архів не працює, порадили слідкувати за оновленнями на сайті архіву СБУ. Я зрозуміла, що йде мобілізація, оскільки весь персонал архіву є кадровими працівниками Служби Безпеки України.

– Отже, Ви були переконані в невідворотності війни, відкритими питаннями для Вас були лише дата початку та сценарій її ведення. Чи готувалися Ви якимось чином?

Складно підготуватися до екзистенційної кризи. Напередодні повномасштабного вторгнення я часто їздила в Чернігів до мами. В один з приїздів, десь на початку лютого, я замовила коту переноску. Мама ще сміялася: “Нащо ця переноска? Кіт уже 8 років у нас живе, обходимося сумкою!”. А я сказала: “Мам, ти не розумієш, як почнеться війна і треба буде виїжджати, то кота в чомусь треба буде транспортувати і сумка для цього не годиться”. Ще я сказала мамі зібрати документи, але вони і так лежали в одному місці. На цьому моя підготовка до війни закінчилася. Загалом, план був простий: як почнеться війна, то мама “пакує” кота і приїжджає до мене в Київ, а далі вже по ситуації. Але не так склалося, як гадалося. 

– Невже не було зроблено жодних стратегічних продуктових запасів?

Мама купила м’ясо і зробила тушонку. Раніше вона цього не робила, бо не було потреби. Тушонку зручно їсти, можна досить швидко зварити з неї суп. У мене в Києві взагалі ніяких стратегічних запасів не було. Десь за два дні [до початку вторгнення. – О. К.] я купила каші та напівфабрикати. 

«Невже почалося?!»

– Певно, кожен українець завжди пам’ятатиме, як прокинувся 24 лютого. Якими були Ваші перші думки та дії?

Я прокинулася від вибухів. Я живу на околиці Києва, з південної сторони. Я не знаю, звідки пролунав цей вибух. Це був початок шостої, десь п’ята двадцять. В мене дуже щільні жалюзі на вікнах, які не пропускають світла, я їх на ніч завжди опускаю. Я почула вибух і десь спрацювала сигналізація машини. Перша думка була: “Невже почалося?!”. Я взяла телефон, подивилась котра година, відкрила Телеграм і чомусь нічого не змогла там знайти. Я обережно підійшла до вікна, бо, чесно кажучи, не знала, чого очікувати, можливо, мені терміново треба тікати в коридор в чому я є. Я підняла жалюзі і побачила, що з нашого дому вибігають люди, сідають в машини і виїжджають. Я відразу зателефонувала мамі, розбудила: “Мама, почалася війна! Я спробую до тебе приїхати, збираюся на автобус о 8:40. Будь дома”. В мене був квиток до Чернігова на цей день, я купила його за кілька днів. Я мала вільний графік, який дозволяв працювати з Чернігова. Ще я написала своїй подрузі-кумі: “Оля, почалася війна. Я буду їхати на Лісову [станцію метро. – О. К.], а звідти на Чернігів”.

– Вже мали розуміння того, що дійсно почалося повномасштабне вторгнення?

Сподівалась, що ця війна не буде такою страшною. Спочатку було незрозуміло, чого очікувати: чи обмежаться росіяни авіаударами, чи підуть колонами. Я навіть взяла з собою книжку. Думала, можливо, я зможу десь почитати чи попрацювати, поки оце все відбувається. Мозок вперто чіплявся за повсякденну рутину, мирне життя. Я взяла з собою книжку Гжегожа Россолінського-Лібе “Життя Степана Бандери” [4]. Потім я про це пошкодувала. Всю свою наукову кар’єру я займалася історією ОУН-УПА, Другої світової, спростуванням історичних міфів, створених в РФ. Зараз ми знаємо про екстермінаційні списки українських військових, волонтерів і громадських активістів, які були у російських окупантів. Не знаю, чи була я в тих списках, але те, що ФСБ добре відомі всі учасники проєкту “LikБез. Історичний фронт”, це факт. Зрештою,  ми всі є досить публічними і ніколи не ховалися. В мене в Чернігові велика бібліотека історичної літератури. Тільки за це мене могли розстріляти як “бандерівку” у разі окупації міста, а я ще й біографію Бандери привезла з собою. Як кажуть, і сміх, і гріх.

– Ви змогли без проблем доїхати до станції метро “Лісова”? У Києві працював громадський транспорт?

Так, мені це вдалося, але сполучення дуже швидко перервалося. Люди масово виїжджали з Києва. Я йшла до метро “Теремки” пішки вздовж дороги і бачила усі ці машини, які стояли на виїзд. Вже о 8 ранку були затори. В метро було спокійно. Люди були тихі і зосереджені, всі з валізами та рюкзаками. Всі масово виїжджали з Києва. На станції метро “Лісова” була купа людей, які намагались виїхати в Чернігів. Зазвичай доїхати до Чернігова дуже просто: від метро “Лісова” завжди ходила купа маршруток. 24 лютого всі маршрутки зникли. Автобуса “Автолюкс”, на який я купила квиток, теж не було. В думках я вже попрощалася з ідею виїхати до Чернігова, але трапилося диво: мій автобус таки приїхав з запізненням на кілька годин. В дорозі побачила, що всі машини рухаються у зворотному напрямку, і думаю: “Боже, я їду на лінію фронту! Що я роблю?”. Проте вирішила слідувати цьому плану: “Може, не все так страшно, на місці розберуся, все одно не можу маму саму там залишити”. Були дуже погані передчуття. Ми досить швидко доїхали. Певно, це був останній рейсовий автобус, який приїхав в той день в Чернігів. А, можливо, останній на кілька наступних місяців.

«В Чернігові взагалі все зупинилося»

– Пані Яно, яким Вас зустрів Чернігів?

Мама прийшла мене зустрічати. Ми вирішили зайти в магазин “АТБ”. Він був майже порожнім: ані людей, ані харчів. У місті зник весь транспорт. Взагалі все зупинилося. Людей на вулицях було дуже мало. Ми пішли додому пішки, добре, що живемо недалеко. Потім була перша повітряна тривога, ми тоді сховалися у ванній, але у нас, в центральному районі міста, було ще тихо. В перший день почався національний телемарафон. Ми почали його дивитися. У нас в середині будинку було погано чути сирени, це трохи лякало. Це була остання ніч, коли ми переночували, умовно кажучи, в піжамах. Всі наступні дні мого перебування в Чернігові (до 5-го березня) ми спали одягнені, а останні п’ять днів до від’їзду ми жили у підвалі. 

– Розкажіть про Ваше повсякдення, як воно змінилося, чи з’явилися якісь нові практики та навички?

З 25 лютого стало важкувато, бо вже постійно вили сирени. Ми спускалися під час повітряних тривог у підвал. Багато сусідів іронізували: “Що Ви бігаєте туди-сюди?”. Тоді думки розділилися: хтось відразу перебрався у підвал, хтось вперто сидів у своїх квартирах. На початку люди легковажили небезпекою. Ми досить багато часу проводили в підвалі. Що робити у підвалі, щоб не здуріти? Хтось запропонував робити коктейлі Молотова для тероборони. Люди побачили, що ми біля нашого підвалу робимо ці коктейлі Молотова, принесли теплі речі для військових. Почав формуватися невеликий осередок. Наші коктейлі Молотова і всю “гуманітарку”, яку ми назбирали, відвіз військовим греко-католицький священник. Люди хотіли допомогти армії, бути хоч якось корисними. За кілька днів чернігівці наробили стільки коктейлів Молотова, що влада сказала: “Досить, ми вже маємо достатньо”. 

Відразу ввели комендантську годину, вимкнули все освітлення, життя у місті майже зупинилося. Місто огорнув морок у прямому і переносному сенсі слова. В перший день, 24 лютого, ще працювали світлофори, десь горіла реклама, люди часом вмикали світло. На другий день місто повністю занурилося у темряву. Коли вночі була повітряна тривога, ми з сусідами бігли у підвал, а темрява, хоч око виколи, підсвічували телефонами. Зазвичай в місті навіть вночі ніколи не буває темно, завжди щось світитися, а тут – суцільний морок.

– Чого саме з буденних речей не вистачало найбільше?

Перш за все нормального сну, був хронічний недосип. Поспати взагалі не вдавалося. Я “сова”, але о 5-6-й ранку я прокидалася незалежно від того, чи спала в підвалі, чи в квартирі. Нормально поїсти теж не виходило: після ночі в підвалі (там щось в сухом’ятку їли), зранку, якщо немає повітряної тривоги, в квартирі теоретично можна було зробити хоча б каву (газ, вода і тепло в домах тоді ще були), але насправді часу на їжу чи гігієнічні процедури просто не вистачало. Бувало так: зварили швидко суп з тушонки, розлили його по тарілках, почали їсти, спрацювала тривога, все – хапаємо рюкзак і біжимо у підвал. В перші дні березня російські бомби почали все частіше прилітати в центр міста. 

– Багато хто згадує про небувалі приклади сусідської взаємодопомоги в той час. Чи довелося Вам спостерігати щось подібне? 

Так, звичайно. Ми облаштували підвал: вхідні двері, санітарну зону. Найбільше взаємодопомога відчувалася, коли йшлося про їжу. Продуктів в магазинах вже майже не було, треба було шукати, де щось залишилося, походити по місту, щоб купити хліба. Товар у великих супермаркетах “розмели” за два-три дні, але сусіди всім ділилися. Якось одна сусідка побачила, що продають помідори. Вона купила помідорів на всіх і всім роздала. Наш сусід, дядя Вася, знайшов, де продають хліб, і купив на всіх.

Хліб продавали у різних точках, прямо з машини, певно, щоб уникнути скупчення людей. Ми почали кооперуватися: розподіляли, хто в який магазин піде, щоб різні точки оббігти, один в один бік біжить, інший – в другий. Виходило так: хтось з сусідів купував 10 буханок хліба і ділився з рештою, хтось консерви мав і ділився. Потім недалеко від нас відкрили кіоск, там можна було купити яйця та м’ясо. Харчі були, але треба було їх шукати. Наша ситуація не була критичною. Ми мали крупу, тушонку і навіть картоплю. Готувати разом з сусідами на той час потреби не було, кожен їв своє. Моя мама принесла в підвал казан, тушонку, домовилися, що у разі критичної ситуації будемо готувати разом. Ми всі гуртом зробили другий вихід з підвалу на випадок, якщо нас завалить. Бо, зрештою, підвал – це не бомбосховище.  Слава Богу, що другий вихід не знадобився, наш будинок вцілів, хоч постраждав під час авіанальоту на місто 3 березня. Нам дуже пощастило. Після того ми перевірили порожні приміщення у підвалі, куди можна буде переміститись, якщо виникне така потреба. Люди почали обживатися, бо зрозуміли, що це може затягнутися надовго. І, звісно, почали шукати можливості виїхати.

Загалом підвал у нас був “розкішний”. Якось, під час повітряної тривоги, до нас забігли хлопці з тероборони. Вони казали: “У вас такий класний підвал, у людей так тісно, що навіть у повний зріст не випростаєшся, а у вас – апартаменти”. Я цей “люкс” називала “Готель «Щуряча нора»”. Взагалі, я була надзвичайно люта, що росіяни нас всіх загнали у підвали. 

На жаль, в мене немає фото підвалу чи мого будинку в той період. Я майже не робила фотографії, поки була в Чернігові та в дорозі. Було просто не до того. Оскільки я готувалася до найгіршого, то на початку березня закрила свій профіль на Фейсбук для сторонніх, почистила пам’ять телефона і комп’ютера. В глибині душі я розуміла, що при більш детальній перевірці я буду викрита окупантами. Але все ж таки вирішила вжити хоч якихось заходів.

– Який день за час Вашого перебування в загроженому Чернігові був найстрашнішим?

Третє березня. На вулицю, де знаходиться будинок моїх батьків, скинули вісім авіабомб. В той день було найбільше жертв в Чернігові. Пізніше стало відомо, що загинуло 47 осіб [5]. Люди просто стояли в черзі в аптеку та в магазин за хлібом. Тоді багато чернігівців ігнорували сирени. Ми не ігнорували, ми якраз сиділи в підвалі нашого будинку. Це був дуже потужний удар, до того ми такого не чули. Бабахнуло так, що ми відчули, як під нами загула земля. Ми всі підстрибнули. В наш підвал почали забігати якісь люди. Всі, хто в той час перебував на вулиці, були налякані і бігли до найближчих підвалів. Вдень, як правило, двері до всіх підвалів були відкриті. Коли ми вийшли з підвалу, то побачили, що частина вікон нашого будинку повилітали. Було багато скла. Вибухова хвиля повибивала шибки в під’їзді. Хтось з сусідів побіг дивитися, що трапилося. Вони повернулися в шоці, одного хлопця трусило від шоку. Він сказав, що половину будинку знесло, багато понівечених тіл, приїхала швидка та ДСНС. Це спальний район у центрі міста. Там тільки житлові будинки, аптеки, магазини, трохи далі – дитячий садок та школа, а навпроти напівзруйнованого будинку – кардіологічний центр. Військових там ніколи не було. Навіть під час боїв за місто наші військові там не перебували. Наступної ночі всі наші сусіди, що залишилися в будинку, ночували у підвалі. 

«Розстріляють і все, тому що книжка не така, тому що бандерівка»

– Пані Яно, що Вас лякало найбільше? Який сценарій особисто для Вас був найгіршим? 

Найгіршою для мене була окупація. Моя позиція була досить радикальна. Я казала мамі і сусідам, що хай краще місто зрівняють з землею, аби тільки росіяни не зайшли. Я розуміла, що наші шанси вижити під час бомбардувань вищі, ніж під час окупації. По-перше, вони [росіяни. – О. К.] вже були дуже злі, оскільки так довго не могли взяти місто, по-друге, нічого доброго від окупації я не очікувала. Я вже побачила, що розгортається сирійський сценарій війни. З самого початку було наївно думати, що росіяни будуть дотримуватися правил ведення війни, але, певно, це був захисний механізм психіки. Коли відбувається щось жахливе, ти просто відмовляєшся в це відразу повірити. 

Кожен мій ранок в оточеному росіянами місті починався однаково: я вилазила на світ Божий з підвалу, підіймала вгору руку з телефоном, щоб завантажити останні новини. Мене турбувало одне питання: чи місто ще під контролем ЗСУ. Кожного дня було великим полегшенням знати, що місто тримається. Не знаю, як інші люди сприймали ситуацію, але я розуміла, якщо буде загроза оточення нашого війська, місто здадуть. Це звичайна логіка війни: краще втрати місто, ніж армію. Для мене такий сценарій був найстрашнішим. Я розуміла, що моєї бібліотеки достатньо для того, щоб оголосити мене “нацисткою”. Ніхто навіть розбиратися не буде: розстріляють і все, тому що книжка не така, тому що бандерівка. Розстріляють, можливо, не тільки мене, але і моїх рідних. Я тоді сумно жартувала, що у разі окупації розстріляють мене, мою маму і кота за компанію. 

Ми не мали об’єктивної картини того, що відбувається. Почало працювати “сарафанне радіо”. Місцеві розказували, що діється навколо. До наших сусідів приїжджав син, він живе в Новому Білоусі, розповідав, що міст через річку Білоус підірвали, щоб росіяни не зайшли у місто. Ми знали, що росіяни стоять в селі Михайло-Коцюбинське, а зелених коридорів немає. Блокада ставала все щільнішою. Я почала шукати можливості, як виїхати з міста. Це було непросто. У місті майже не було пального. Навіть, якщо була машина, чим її заправити? 

– Отже, на початку березня зеленого коридору з Чернігова не було. Чи була якась подія, яка змусила Вас наважитися на евакуацію?

Для мене це було актуально ще 24 лютого, коли приїхала в Чернігів. Я відразу сказала мамі, що треба звідси їхати. Мама ще була морально не готова: “Куди ми поїдемо, небезпечно, давай почекаємо”. З іншого боку, я теж не мала чіткого плану. До того ж своєї машини у мене немає. Тоді дійсно видавалося логічним почекати кілька днів. Ситуація почала погіршуватися в геометричній прогресії. Я від початку дуже боялася окупації. Казала мамі та іншим: “Не дай Боже, якщо вони зайдуть сюди – це все!” Тоді я до кінця не усвідомлювала, наскільки мої побоювання були реалістичними. Коли про Бучу стало відомо всьому світу, я зрозуміла, що мої прогнози не були безпідставними. 

Я розуміла, що нам не розповідають всю правду. Логіка влади зрозуміла і виправдана: якби ми знали, що відбувалося навколо Чернігова, почалася б паніка. Люди дуже згуртувалися довкола мера, він мав великий авторитет серед тероборони, бо він безпосередньо брав участь у боях. До речі, в одному з інтерв’ю він сказав, що найстрашнішим для нього був би полон, що краще було б загинути, ніж здатися в полон. Певно, він розумів, що в разі полону його чекатимуть тортури і страшна смерть. 

Я бачила, що ситуація в місті погіршується. По-перше, Чернігів відкриває пряму дорогу на Київ. Складно проїхати околишніми дорогами, особливо на великій техніці. Росіянам була потрібна головна магістраль. По-друге, гуманітарна ситуація ставала складною. В нас ще був хліб, можна було щось купити, були якісь ліки, але зрозуміло було, що цього вистачить ненадовго. Зрештою, мама погодилася, що треба виїжджати. 

Нам вдалося знайти людей, які погодилися нас вивезти з міста. Ми планували виїхати 4 березня, але не склалося. З Чернігова не кожного дня випускали, бо під Ягідним йшли бої з росіянами. Коли там були інтенсивні бої, єдиний міст, через який можна було виїхати з Чернігова, закривали на виїзд і людей не випускали з міркувань безпеки. Голова Чернігівської цивільно-військової адміністрації В’ячеслав Чаус офіційно заявив, що зеленого коридору немає, виїжджати можна, але на свій страх і ризик. Влада закликала залишатися в місті, оскільки в місті можна отримати допомогу у разі чого, а в дорозі ти залишаєшся сам. Але сидіти в підвалі я вже більше не могла ані морально, ані фізично. 

Домовленість з людьми, які нас вивозили, була така: вони нас вивозять, а я їх розселяю на Західній Україні. Ми налаштувалися на 4 березня, але був закритий міст. Зранку 5 березня, коли ми прокинулись, я розбудила сусіда: “Tо що, їдемо?”. Він відповів: “Не знаю, немає підтвердження, що міст відкритий”. Вже не сподівалася, але за пів години таки зібралися їхати. Аж тут завили сирени і ми побігли в підвал зі всіма нашими лахами – кілька рюкзаків, продукти в окремій сумці, ковдра, кіт, звісно. За кілька хвилин приїхала машина. Сусіди, які з нами в підвалі сиділи, пішли нас проводжати. 

Виглядало, як у поганому кіно: сирена виє, машина приїжджає, в машині вже людей набито. Прибігає водій Сашко і каже: “Я можу взяти тільки одну валізу”. Відкриває багажник, а в нього там напхано всього. Він викидає звідти масло, щоб впхати наші речі. Ми з сусідами обнялися, віддали сусіду ключі від квартири і підвалу, і бігом-бігом на виїзд. Ми об’їжджали Ягідне, бо там стояли окупанти. Потім довідалася про трагедію цього села. Всіх людей зігнали в підвал школи і вони майже місяць жили в тому підвалі. Багато людей не витримало задухи і померло. Росіяни забороняли виносити небіжчиків і по кілька днів тіла лежали поряд з живими людьми.  Це страшно. 

Ми їхали караваном з п’яти машин – знайомі знайомих. Абсолютно випадкові, чужі люди об’єдналися, щоб виїхати. Виїздили тисячі машин. Це була якась нескінчена “тягучка”, поки не виїхали на київську трасу. Нас розсадили з мамою в різні машини. Я їхала в машині з родиною: подружжя і їхній син Еней (7-8 років). Наш водій Іван попередив: “Якщо будуть бомбити, я скомандую: «З машини!» Вибігайте, кидайте всі речі, падайте на землю чи в якийсь рівчак. Може, пощастить!”. Ми розуміли, що їдучи в такому щільному трафіку, ми – як мішені в тирі. Якщо пощастить, виїдемо, якщо не пощастить, розстріляють. Потім я дізналася, що машину з цивільними розстріляли коло Ягідного.

– Ви знали, куди прямували?

Ми виїхали до Польщі. Хоча початковий план був зовсім іншим, але протягом п’яти днів в дорозі стільки всього змінилося. З нашими попутниками ми попрощалися у Стрию. Як і обіцяла, я знайшла для них житло. Мене з мамою погодилися прихистити мої польські колеги. В Польщі нас дуже добре зустріли. Відразу на кордоні нагодували гарячою їжею та напоїли гарячим чаєм. Це було дуже-дуже доречно, бо погода була холодна. Це було 9 березня, випав сильний сніг. Ми доїхали до Кракова з невеликою пересадкою, там взяли безкоштовні квитки на Варшаву. Подорож до Кракова була важка, дуже довга. Ми їхали поїздом, було дуже багато людей, дехто сидів в проходах, дехто на сумках, хоча, начебто, місця вистачало. На кожній зупинці заходили волонтери, вони розносили воду, бутерброди, фрукти, жіночі прокладки, засоби гігієни тощо. Люди були виснажені. Звідусіль лунало:

– “Ви звідки?” 

– “Ми з Харкова!”

– “А ми з Чернігова!” 

– “Що там?” 

– “Бомблять!”. 

«Захід побачив, почув і зрозумів, що Україна – не Росія»

– Чи змінився фокус Вашої професійної діяльності після виїзду за кордон?

Ні, фокус не змінився. Якийсь час я перебувала в Польщі, мене підтримували мої польські колеги. На той момент у мене вже був майже завершений великий польський проєкт “Польські операції НКВД 1937-1938 років”. Незабаром має вийти збірник документів. 

Зараз я перебуваю в Прінстоні по програмі “Scholars at Risk” на позиції гостьової дослідниці. Це дало мені змогу займатися своїм проєктом, який пов’язаний з політикою пам’яті та російською історичною пропагандою. Я вдячна Прінстону за те, що вони надали можливість українським науковцям тут працювати. На жаль, немає можливості повністю зануритися в дослідження, оскільки триває війна і всі українські науковці, які зараз перебувають за кордоном, є свого роду амбасадорами України. Всі беруть участь у заходах, пов’язаних з війною, публічних лекціях та круглих столах. Це дуже важливо. З одного боку, ми презентуємо свої напрацювання, а з іншого – це унікальна можливість поширювати знання про нашу країну. 

– На Вашу думку, зараз, в час глибокої гуманітарної та безпекової кризи, що має бути в пріоритеті?

Всі українці зараз перебувають у складних умовах, але кожен по-своєму. Звісно, за кордоном нас не бомблять і це вже велике полегшення. Проте доносити українську позицію тут все ще складно. Західна славістика все ще сфокусована насамперед на Росії і представлена російськими науковцями та американськими русистами. Тривалий час увесь регіон Центрально-Східної Європи розглядався крізь російську призму. Російська історія досить добре інституалізована на Заході. Коли є сильна інституціональна пам’ять, то вона створює потужну інерцію, яку складно подолати. 

Звісно, що російська агресія проти України запустила процеси трансформації і переосмислення наявних у славістиці підходів. Просувати знання про Україну зараз простіше, ніж, скажімо, десять років тому. Війна стала великим інформаційним приводом. Варто розуміти, що Україна платить величезну ціну за те, щоб вийти з тіні Росії, щоб світ побачив і почув наш голос. Зараз нас бачать, але чи здатні почути – все ще питання. Я вважаю, що нині на українських інтелектуалах, на українських гуманітаріях, лежить велика відповідальність. Ми, на відміну від російських інтелектуалів, виконали частину своєї роботи, хоча, звісно, не всю і не до кінця. Ми все ж таки не залишилися у вежі зі слонової кістки, а активно залучалися до суспільних дискусій. Не всі, звісно, поділяють таку точку зору. Хтось вважає, що академічна наука має бути поза політикою. Якщо в суспільстві є запит на історичне знання, то хто, як не професійний історик має ділитися цим знанням, розповідати історію максимально об’єктивно? Крім того, російська історична пропаганда – це атака на професію. Хто, як не професійні історики, мають стати на захист професійних стандартів? На жаль, політики і пройдисвіти від науки перетворили історію на зброю, на знаряддя для виправдання геноциду. Зараз ми маємо велику проблему недооцінки гуманітарного знання. В добу високих технологій, діджиталізації головними стали природничі науки. Стали вважати, що гуманітарні науки другорядні. Це велике питання, бо саме гуманітарії створюють “матрицю” цінностей. Ренесанс створили гуманітарії – художники, літератори, філософи. Вони створили цю матрицю, яка дала поштовх розвитку природничого знання. Гуманітарне знання – це про те, як організовувати, як створювати матрицю сенсів. Історія відповідає за ідентичність, і як би нам не хотілося, історія ніколи не буде поза політикою. Що ми можемо зробити, як професіонали? Перш за все, не дозволяти політикам маніпулювати історією. І це наша зона відповідальності як інтелектуалів. Мені здається, що українські інтелектуали непогано справляються, враховуючи майже повну відсутність підтримки держави, на відміну від російських інтелектуалів, які поступово здавали свої позиції Путіну. На жаль, світ забув про справжні цінності, а це прямий шлях у темні часи диктатури, війн і геноцидів. Для того, щоб світ нормально функціонував і працював в умовах глобалізації потрібні глобальні зусилля. Війна в Україні має глобальний вплив. Зростання цін на харчі, загроза голоду, погіршення екологічної ситуації та посилення кліматичних змін – це все є наслідки російської війни в Україні, які відчуває увесь світ. На жаль, зараз немає розуміння на глобальному рівні, що цю війну можна закінчити тільки, якщо зупинити Росію. Зараз Україна стоїть одна за весь світ. Звісно, що Захід допомагає, але цієї допомоги недостатньо. На мою думку, світ повільно “вповзає” в Третю світову війну. Скільки українці і Україна можуть стримувати Росію? Це питання риторичне, але очевидно, що ми не можемо робити це самотужки безкінечно. 

– Чи є відчуття того, що американська академічна наука намагається побачити і почути Україну вже не через призму російських ретрансляторів?

Цікавість до України залишається, але, звісно, вона стала меншою порівняно з 2022 роком. Це було цілком прогнозовано. Західна академія поволі починає перебудовувати свої інституції, змінювати фокус. Зараз йдуть великі дебати, як викладати те, що раніше називалося “совєтологією”, як взагалі викладати історію Центрально-Східної Європи та Євразії, як працювати з політично зарядженими термінами. Наприклад, завдяки Дугіну географічний термін “Євразія” певною мірою є дискредитованим. Зараз тривають дискусії щодо того, якими термінами послуговуватися. Це позитивні сигнали. Сподіваюся, що і якісні зміни будуть не за горами. Україна платить надзвичайно високу ціну за те, щоб вийти з російської тіні, щоб нас побачили, почули і зрозуміли, що Україна – не Росія.

– Чи досі відчутний вплив російської пропаганди на Заході?

Так, вплив пропаганди дуже потужний і, на жаль, інерція залишається. До того ж Росія не припинила свою пропаганду. Важливо усвідомлювати, що ми маємо справу з небезпечним ворогом, з ворогом, який вкладав великі кошти у просування себе на Заході, в свій імідж на Заході, в творення пропагандистської машини, яка досі ефективно працює. Тому важливо, щоб українські науковці прописали стратегію гуманітарного розвитку України на 20-30 років наперед, де б врахували аспекти внутрішньої і зовнішньої політики. Це був би дороговказ для влади. Проблема України і української влади – відсутність системності. Нам дуже треба гуманітарна стратегія розвитку України, яка б була рамкою, генеральним напрямком.

– Пані Яно, якими Ви бачите перспективи української науки?

Академічна наука і вища освіта дуже постраждали через відтік професійних кадрів і студентів. Знов-таки все буде залежати від того, чи буде у держави гуманітарна стратегія розвитку. Однією з ключових проблем найближчого майбутнього є повернення українських біженців. Щоб повертатися, треба розуміти куди: чи буде житло і робота. Якщо так, то люди почнуть повертатися. Це стосується і науковців. В науковій галузі зараз надзвичайно складно. На фоні викликів, які стоять перед Україною, перш за все безпекових, наука, звісно, відходить на другий план. Проте саме наука може забезпечити перемогу та сталий розвиток України. Я досить оптимістично дивлюся на ситуацію. Вважається, що чим довше людина перебуває за кордоном, тим менша імовірність, що вона повернеться назад, але у будь-якому разі частина науковців точно повернеться. Tі, хто залишаться на Заході, все одно будуть пов’язані з Україною, оскільки працюватимуть з українською тематикою. Це теж добре, що є люди, які можуть якісно просувати українську науку за кордоном.

Розмовляла Олена Кондратюк. (Підготовлено в рамках стипендіальної програми Центру «Діалог» імені Юліуша Мєрошевського)

У публікації використано світлини з приватного архіву Яни Примаченко.