Я не писала про «In Memoriam усіх нас», поки не побачила наживо. У вересні це вдалося. Разом з колегами ми поїхали в Харків, де влітку 2025 року художник Віталій Кохан реалізував мистецьку інтервенцію в публічний простір Північної Салтівки — багатостраждального житлового масиву Харкова, який з 2022 року зазнав катастрофічних руйнувань. На Салтівці сьогодні немає жодної непошкодженої будівлі. Чому? Тому що саме ця частина міста є найближчою до російського кордону. Пам’ятаю, як напередодні широкомасштабного вторгнення харківські колеги ділилися страхами: ну, не стануть же вони бомбити Салтівку? Це здавалося абсурдом. Поряд з Росією будь-який абсурд стає реальністю.
Отже, я їхала дивитись мистецький проєкт, про який багато знала від моменту оформлення ідеї до реалізації. При цьому мала привілей спостерігача. Кураторкою проєкту «In Memoriam усіх нас» стала Катерина Семенюк, моя найближча колега, з якою ми є співзасновницями платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво — власне, тому я мала можливість спостерігати за створенням проєкту зсередини. Найкраща роль. Працюють інші, я розмірковую (тут має бути смайлик). І маю привілей поінформованого зовнішнього погляду та свободи інтерпретації.
Що саме зробив художник Віталій Кохан? На фасаді пошкодженої російськими обстрілами школи № 165 на Північній Салтівці він створив низку зображень та написів, послідовно вибиваючи маленькі плиточки, якими облицьовані стіни багатьох харківських будівель. Так часто роблять діти, за що їх справедливо сварять дорослі. Але стіни школи вже пошкоджені вибухами та посічені уламками. Власне, якщо не приглядатись, інтервенцію Кохана можна й не побачити. Вона не кричить на глядача: а ну, дивіться на мене!
Школа пошкоджена дуже сильно, але підлягає відновленню. Щоб тримати будівлю в стані, який збереже можливість колись її повернути до життя, в школі й зараз працює команда з десяти людей, які мінімально підтримують життєдіяльність. Крім того, тут працює бібліотека: діти приходять в школу, щоб взяти підручники, але навчання відбувається онлайн. З колективом школи та з представниками міської влади створення мистецької інтервенції було обговорено. Це не піратське захоплення в стилі «я художник, мені можна» та не розповсюджена, на жаль, інтервенція з метою подарувати свою геніальну ідею спільноті, яка подарунка не просила та від якої очікують сліз вдячності.
Кохан каже, що він «зататуював» будівлю. Проєкт неможливо побачити з однієї точки, треба йти вздовж стін, поступово прочитуючи висловлювання автора. «In Memoriam усіх нас» — це специфічна форма документації досвіду, який переживає людина під час війни. «Документую, як вмію», зауважив Віталій Кохан, відповідаючи на питання, чому він образ саме такі тексти чи образи.
Повідомлення, з яких складається робота, є підкреслено різнорівневими. «Ця стіна є свідком жахів з 24 лютого 2022 року» нібито задає високу планку пафосу. Але поряд ми побачимо інше: «21 липня 2025 р. Надворі t+26, дощить». Це не випадкові цифри: перед створенням напису художник підходив до термометру та фіксував дані саме цього моменту. Максимальна чесність фіксування моменту для автора важлива. На іншій стіні — «12 липня падали дерева». У цей день насправді був ураган, який повалив у Харкові багато дерев. Поряд з фіксацією температури нагадування «Війна триває». Нічого вигаданого. Тільки скрупульозно задокументовані елементи досвіду.
Два виміри буття співприсутні в проєкті, задаючи особливий рівень напруги, який насправді є рамкою нашого життя у війні: ми не на секунду не забуваємо про жахливу реальність, при цьому плануючи своє повсякдення, наповнене нібито неспіврозмірними війні речами. На Північній Салтівці це стає максимально очевидним. Поряд з пошкодженими будинками зі щитами замість вікон розбиті вишукані клумби, які квітнуть на тлі ідеально чистих газонів. Поки Віталій Кохан створює свою роботу, поряд йде демонтаж декількох будинків, визнаних непридатними для відновлення. Звуки руйнування у супроводі постійних харківських сирен повітряної тривоги створюють фантасмагоричне тло роботи художника, який звіряється по градуснику на стовпі (не по програмці погоди в телефоні — жодних гаджетів!) з температурою повітря. Максимальне занурення в момент «тут та зараз», матеріальність, намацювальність, невіртуальність — через цей фрейм просвічуюють сенси, які ми наразі навряд чи здатні оформити в слова. Можливо, це і є базове повідомлення проєкту. Проєкт, створений через тексти, парадоксально відкидає наративізацію та підносить досвід.
Це досвід життя на розриві. Досвід, який однаково свідчить про закоріненість людей у матеріальність своїх «панельок» та про неможливість повернення до того, яким було життя до вторгнення. Одна з композицій проєкту побудована біля віршикового рядочку «на столі речі старі та нові». Поряд з пляшкою, чаркою, тарілкою з яблуками з’являється пістолет. По теплому ламповому образу повсякденні проходить лінія неможливості повернення.
Можливо, реальний сенс роботи (ну, що для мене є сенсом) я відчуваю тоді, коли Віталій Кохан показує на зображення діоду: «Діод — це про незворотність». Електричний струм йде тут тільки в одному напрямку. Повернення неможливе. Позірна «нормалізація» життя через плекання повсякденних практик не є «чіплянням» за життя до розриву. Ні в кого немає не те що сумнівів, а навіть питань про можливість повернення. Навіть якщо ми уявимо собі завершення війни, наша реальність матиме точку відліку в тому досвіді, який відображений на стінах школи № 165 на Північній Салтівці.
Стрілка з написом «Мордор 35 км» чітко вказує на джерело переходу в інший модус життя. Це, напевно, єдиний фрагмент роботи з прямолінійним недвозначним висловлюванням. У тому ж напрямку, в який вказує стрілка, рухається літачок F-16. Тридцять п’ять кілометрів. Недалеко.
Близькість Мордора є єдиною прозорою очевидністю, яку навіть не треба проговорювати. Зло там, а ми у власній реальності не маємо твердого ґрунту. Кожен приймає власні рішення без гарантій та с усвідомленням відсутності магістрального шляху. «Хтось щось, хтось вертається» бачимо на одній стіні. А якщо йдемо «читати» проєкт далі, за рогом зустрінемо напис: «А хтось не їхав».
Ті, хто не їхали чи хто повернулися, під час створення роботи підходили подивитись та поговорити, розповісти свої історії, поділитись власним досвідом. Ось з того боку були наші танки, а ось звідти гатили ці. Ми з цього дому — його не призначили під знесення. Але всередині так собі, навіть батареї не поміняли. Ось той дім корейці ремонтують, пощастило, напевно. А ось там бачите гребля така? Туди прилетіло, вода тоді просто пішла, потім трохи полагодили. Ось там люди працюють, бачите?
Ці розмови підсвічують різні шари досвіду та різні шари роботи. Кожне зображення, кожен напис відгукується різним людям по-різному, запускають різні спогади, різні асоціації. Образи, створені художником, залишають простір до різночитань — це дрон чи пташка? Це автопортрет митця чи мармизка школяра? Літери Nта S це роза вітрів (North–South) чи назва району (Northern Saltivka)?
Хтось запускає інтерпретації високого рівня теоретизування — шукає перегуки з поезією минулого чи попередніми практиками Віталія Кохана (і це важливо — попередні практики тут працюють). Для когось важить сам факт, що сюди прийшов художник, що школа та місто підтримують роботу, що можна поговорити з людьми, яким не байдуже. Переважно говорять з кураторкою Катериною Семенюк та членами команди, спостерігають за художником. З ним теж говорять.
Що важливо: декілька разів люди з Північної Салтівки проговорюють свої переживання, як зберегти роботу, коли школу будуть ремонтувати. Це важить точно не менше, ніж відгуки професійної спільноти, представники якої намагаються зараз доїхати до Харкова, до Салтівки та подивитись на власні очі. Робота в публічному просторі промовляє до всіх.
У проєкту точно є час для існування. Будівля школи сильно пошкоджена, але знесенню вона не підлягає. Поки війна триває, будівлю відновлювати не будуть, бо оффлайн навчання в Харкові неможливе. Тобто, є горизонт існування художньої роботи.
В цілому, коли ми говоримо про художні інтервенції в публічний простір, вони створюються не на віки. Інтервенція «In memoriam усіх нас» є за визначенням тимчасовим жестом комеморації. Найгірше, що з нею може статись — це доля робіт Бенксі, які вирізали зі стіни та тримають під склом. На щастя, проєкт Віталія Кохана просто неможливо «вирізати» та перенести в умовний «білий куб». Він може існувати тут та зараз, на стінах напівзруйнованої школи № 165 на Північній Салтівці, у супроводженні звуків зносу сусідніх будинків та сирен повітряної тривоги. Проєкт є частиною запитування про досвід існування в війні, в зусиллях з формування нової реальності, в тридцяти п’яти кілометрах від Мордору.
