Трагічні події та злиденні роки ХХ століття найважчим тягарем лягли на жіночі плечі. Жінки були відповідальні за ремесло виживання, коли не було нормального харчування, теплого одягу, життєвих перспектив, зате був нестримний, неначе тваринний інстинкт, потяг вижити. І не тільки вижити, а й кохати та працювати – жити!
Мене давно цікавить, як можна описувати ці часи. Для відповіді на питання звертаюся до художньої прози. Жіночі долі в середині ХХ століття перебувають у центрі двох сучасних романів – бестселера російсько-татарської письменниці Ґузель Яхіної «Зулейха відкриває очі» та роману-епопеї башкирської письменниці Тансулпан Гаріпової «Бурьононька» («Бөйрәкәй»), перекладеної російською мовою покійним Марселем Гафуровим – відомим перекладачем башкирських письменників.
Етнографічні прикмети важливі для обох романів, особливо для роману «Бурьононька», присвяченому життю кількох поколінь башкирських селян. Але можна уявити на місці башкирських і татарських селянок їхніх українських сучасниць, замість зауральських аулів із «Бурьононьки» – віддалені села приазовських і причорноморських степів, в яких жінки у хвилини горя згадують не Аллаха і Тенгрі, а приміром – Богоматір і Миколая Чудотворця. Тому виніс у підзаголовок слово «неорієнтальний». Головні герої романів – «східні люди», але їхні життєві долі ніяк не «суто» східні.
1. Казка для дорослих: «Зулейха відкриває очі»
Ґузель Яхіна – кіносценаристка, а тому її твір – сюжетно вибудований і піддається ретельному переказу. Початок роману «Зулейха відкриває очі» – шедевр реалістичної прози. На початку описане сільське життя однієї татарської сім’ї: маленької Зулейхи, якій вистачає місця для сну на скрині, її грізного і набагато старшого чоловіка Муртази і його старої матері, яку нещасна невістка називає Упирихою. Чоловік і його матір міцно пов’язані між собою: Муртаза – її найменший і пізній син, якого вона кілька років годувала груддю, і тим урятувала від голоду, який забрав життя старших дітей. Зулейха і Муртаза не мають дітей: у них народжуються доньки й невдовзі полишають земний світ.
Маленька Зулейха весь день проводить у трудах. Вона має прокинутися вдосвіта, щоби сходити до сусідньої хати свекрухи та винести її нічний горщик. Потім допомогти чоловікові в роботі. Якщо треба – затопити баню для чоловіка і свекрухи, ставши для неї банщицею. Якщо свекруха поскаржиться на неї – підставитися під побої чоловіка. А коли чоловік її покличе – ублажити його.
В один день усе змінилося – до села прийшли «червоні» для проведення розкуркулення. Вони зустріли віз Муртази та Зулейхи, які щойно сховали збіжжя на цвинтарі – біля могил їхніх доньок. Муртазу вбили, а Зулейху з речами забрали. Маленька жінка опинилась у шерегу возів із розкуркуленими, якими на шляху до вокзалу довелося заночувати в зачиненій мечеті. Вона майже не розуміла російської мови своїх конвоїрів і товаришів за нещастям. Під час слідування потягу до Східного Сибіру виявилося, що Зулейха – вагітна. Вона народила сина Юсуфа вже на березі Ангари, там, де вислані почали будувати селище.
Юсуф і Зулейха – персонажі відомої східної легенди за біблійним сюжетом! Про них писав і великий персидський поет Фірдоусі, й булгарський («свій» і для татар, і для башкир) поет Кул Галі.
Начальником потяга з депортованими та комендантом селища був убивця Муртази, колишній червоноармієць, пізніший співробітник НКВД, який зовсім не нагадує хрестоматійного «чекіста» і виглядає диваком серед своїх колеґ, – невдаха Іван Іґнатов, який подумки залишивсь у вирі Громадянської війни.
Рафаель Кадиров «Непочута молитва» (2017) [фото зроблено автором]
В аналогічній сплюндрованій мечеті могли ночувати персонажі «Зулейхи…»
Роди Зулейхи подарували життя не тільки маленькому хлопчику, а повернули земному світу зовсім не старого професора Лейбе. Професор Казанського університету та практикуючий лікар-гінеколог після 1917 року вкрився «яйцем», відгородився від світу, залишаючись у своїх уявленнях викладачем та лікарем. Тільки достаючи з утроби Зулейхи новонародженого, він повернувсь до реального життя. Образ професора Лейбе, якого вкрило, а потім полишило «яйце», – геніяльна ідея!
На березі Ангари репресовані з усіх станів, класів, професій і народів створили самісінький «первісний комунізм». Кожен працював на користь селища. Від попереднього життя в депортованих залишилися хіба трудові навички, які стали в нагоді на новому місці. Решта – втратило значення. Причому більш життєздатними виявилися не стільки розкуркулені селяни, звиклі до життєвих негараздів, скільки «старорежимні» пітерські інтеліґенти.
Що ж сталось із маленькою Зулейхою? Вона освоювала нові справи: то допомагала Лейбе у його лазареті, навіть марно намагалася стати його фактичною дружиною, то зробилася мисливицею в непроходимій тайзі, до якої Авторка застосовує не слов’янське слово «ліс», а тюркське – «урман». Певний час Зулейха була коханкою Іґнатова. Загалом йому щастило із жінками, але жінкам не щастило із ним. Зулейха перестала ходити до нього, коли її син утік з домівки, поки мати проводила час із коханцем. Вона сприйняла це карою за кохання до вбивці свого чоловіка.
Син вирішив зробитися художником і поїхати на навчання до Лєнінґраду. Для цього Іґнатов видав йому документи, записавши в них хлопця не Юсуфом Муртазовичем, а Йосипом Івановичем Іґнатовим, неначе він – його син.
Файзрахман Ісмагілов «З дитинства»
«Маленький» означає не тільки мініятюрний, а й непомітний, скромний, немарнославний. Зулейха була не тільки маленькою тілесно, а й соціяльно маленькою – не мала і не намагалася набути значної соціяльної ролі. Їй вистачало того, що вона – мама і корисний мешканець селища, який працює разом з усіма. Вона спробувала знайти кохання, але це їй не вдалося.
«Зулейха…» залишає по прочитанню враження казки для дорослих. Читальник книжки стикається з нестримною вірою у людину та можливість звичайного дива, забезпеченого особистими якостями та взаємодопомогою ближніх. Утіленням цього є Зулейха, при створенні образу якої Яхіна, за одним із інтерв’ю, орієнтувалася на історію власної бабусі.
Для мене в романі є одна «ложка дьогтю» – мирне зображення життя репресованих здається мені не тільки недостовірним, а й етично сумнівним: масові злочини не треба пробачати. Однак тоді роман не був би «казкою для дорослих». До того ж, у реальних селищах для спецпереселенців селили розкуркулених, а не міських інтеліґентів [1].
2. Життєві дива: «Бурьононька»
Роман-епопея Тансулпан Гаріпової «Бурьононька» не піддається переказу. На сторінка роману переплітаються долі та відбуваються приходу п’яти поколінь мешканців двох зауральських аулів – Тірякли і, меншою мірою, райцентру Таули та далекого Ленінграду-Петербургу. В обшир оповідання потрапляють маленький сибірський (татарський?) аул і Москва.
Як удається географічно локалізувати населенні пункти? Десь у романі натрапляєш на слово «сібай», хоч і не яко топонім. Сібай – це зауральське місто, адміністративно відділене від сусідньогоБаймакського району, хоча центр району – місто Баймак, а не село. З Баймакського району походить Авторка. В романі згадано місто Тюбінск (башкирською вимовою – Тюбе), поряд із двома аулами, і рудник. Подібним чином місто Сібай сусідує з населеними пунктами Баймакського району, і виросло біля великого мідно-колчеданного родовища, що його розробляють кар’єрним способом. (Назви Тюбінск і Тюбе нагадують реальну двійку топонімів: Чєлябінск і його башкирську назву – Сілябе). До того ж серед мешканців аулів зустрічаємо лишень кількох росіян і татар. Абсолютне переважання башкир – етнічна ознака зауральської частини Башкортостану. Звісно, все це не принципове – лишень етно-географічне тло авторської нарації.
Прозове переплетіння доль кількох поколінь не здається дивом через насичену подробицями оповідь. Пригоди персонажів із втраченим і віднайденим спорідненням нагадує мексиканські серіяли, ба навіть індійські фільми – з родимою плямою чоловіків з однієї родини. Серед вузького світу мешканців аулу Тірякли вирували неабиякі пристрасті, ревнощі, ґвалтування та вбивства з поліційними розслідуваннями.
Романна нарація «жіноча»: перебування чоловіків на війні та в таборах залишається за межами оповіді. Головні персонажі – жінки. В аулі жінки поводяться прямо, як і чоловіки, але мають таємниці – приховання переживання та знання. Барсинбіка-Фаузія – онука знахарки – взагалі може пророкувати минуле та майбутнє, лікувати травами та приймати ускладнені роди краще за сільських фельдшерів.
Файзрахман Ісмагілов «Осінь у Заураллі» (2010)
Переповім тільки початкові глави роману. Представник старовинного роду за революційних часів обагрив руки кров’ю своїх ворогів. Через це йому і його дружині довелося втекти з рідних місць та змінити імена: Дінгезхан зробився Сібагатом, а Барсинбіка – Фаузією. Багато років у них не було дітей, але під час утечі народилася двійня. Матері довелося залишити собі сина, а доньку – покласти на берег річки, поклавши до згортку з немовлям один із двох браслетів, успадкованих од бабусі-знахарки. За логікою роману, від долі не втечеш: злочини предків спокутують нащадки, а зміна імен тільки викривляє долі.
Сім’я втікачів змінювала аул за аулом. Чоловік заробляв ковальством та ювелірною справою. Раптом дружина побачила в його руках той залишений браслет. Так вона знайшла самотню жінку, яка забрала собі її доньку. В тому аулі й осіли Сібагат і Фаузія. В їхнього сина були сині очі, – рідкісні для башкир і поширені серед нащадків цієї пари, – і родинна пляма: хрест на обличчі, як і в Сібагата. До того ж в їхніх нащадків часто народжувалися двійні.
Проблеми розпочалися пізніше: розлучені близнюки, які навчалися в одній школі та зростали поруч, покохали один одного. Фаузії довелося втрутитися, й домогтися того, щоби син одружився на дівчині, яку не кохав, але вона йому віддавалася, щоби прив’язати до себе. З того часу син ненавидів матір і відчував себе незадоволеним життям. Його самооцінку не задовольнило те, що він зробився головою сільради, що батьки дали хабаря родинним золотом лікарю з райцентру, щоби сина не забрали на війну в 1941 році, бо в нього не було дітей, що загрожувало припиненню роду. Це первинне незадоволення згодом вилилося в кілька насильств і вбивств з його боку. Він навіть улаштував убивство своїх синів-близнюків од своєї сестри, яку він змусив оддатися йому, користуючись владою голови сільради. Хлопці були синьоокими з хрестами на щоках. І це тільки друге покоління персонажів – самий початок роману!
Рафаель Кадиров «Паралельні світи» (2014)
Чому ж роман називається «Бурьононька»? Так звали двох корів, за якими доглядала Мадіна – представниця третього покоління персонажів, онука втраченої доньки Дінгезхана і Барсинбіки. Перша Бурьононька була її улюбленицею на колгоспній фермі, а друга – її особиста – дала нащадків, якими опікувалася Мадіна nf її сім’я. Але ж не через корів роман одержав свою назву.
Мені здається очевидним, що назва роману відсилає до башкирського епосу «Кунґир-буга» (буквально – бурий бик). Сюжет оповіді такий: дівчину Танису з посагом – бурою коровою віддали заміж подалі від домівки. Коли телята цієї корови підросли, то на чолі з Ҡуңыр буға відправилися до південних відрогів Уральських гір – на малу батьківщину жінки. Вона пішла за коровами, співаючи їм і вигукуючи: «Ҡуңыр буға, һау-һау!». Слідуючи за тваринами, жінка повернулася до рідної домівки. Доволі цікаво, що в одному з російських перекладів замість бурого бика йдеться про буру корову:
Ой, дорожкой узкой, через Урал,
Дорожкой узкою, бездонною
Ушла буренушка с теленочком,
Ушла в сторонушку родную.
Бегу по дорожке я,
Истомила ножки я,
За буренушкой вослед,
Истомилась, мочи нет.
Эй, буренка, эй, эй,
Буренушка, эй, эй,
Эй, эй, эй…
Саме цей епос полюбляла співати Мадіна і репетирувала його хорове виконання у сільському клубі. Панно із зображенням сюжету епосу створив її батько Хашим. Нарешті, онуку Мадіни і правнучку Хашима звали Таниса. Долі родичів, неначе нащадків казкової Бурьононьки, переплітаються разом і повертаються до своїх початків.
* * *
Чому ж навчають читачів «неорієнтальні» романи, персонажі яких опинились у вирі трагічної епохи середини ХХ століття? «Зулейха…» показує, що у житті завжди є місця для дива. А «Бурьононька», подібно до давньогрецьких трагедій, засвідчує нестримну силу нашої долі. Обидва роману зображують вічний потяг людей до щастя і кохання в будь-який час і всупереч будь-якій недолі.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Див.: Бердинских В. А., Бердинских И. В., Веремьев В. И. Система спецпоселений в Советском Союзе сталинской эпохи 1930–1950-х годов. – Сыктывкар: Институт языка, литературы и истории Коми научного центра Уральского отделения Российской академии наук, 2015. – С. 16–44.
