Коли автор пише текст для своїх колег, неминучо передбачає, що адресатам не треба з’ясовувати різницю між форматом колонки, монографією чи бодай енциклопедичною статтею. Водночас автор передбачає, що читачі напевно знають ширше коло його висловлювань та ширший науковий контекст до заявленої теми. Інакше особа, що береться опонувати авторові колонки, приречена вести, принаймні частково, діалог із собою, приписавши авторові власні надінтерпретації. Я, звичайно, не можу закликати колегу Віктора Брехуненка прочитати ширше коло хоча би останніх моїх текстів, зокрема статтю в «Українському історичному журналі» (№ 3, 2025), розміщену поруч із його текстом у рубриці «Дискусії». Досить було би, втім, переглянути попередній мій допис в «Україні модерній», який є початковим до «Імені та території для нації», аби низка закидів відпала. Але і в цьому разі поле для нав’язування своєї думки опонентові може бути досить широким, якщо ми не намагаємося зрозуміти, а що ж автор хоче нам сказати. Умберто Еко, навчаючи студентів писати наукові роботи, наголошував: якщо хочеш отримати користь від чужого тексту (власне зрозуміти його), навчися смиренню. Схоже, втім, що мій опонент керувався іншими настановами, тому спробую не стільки для нього, скільки для решти читачів, з’ясувати кілька головних питань надскладної проблеми націєтворення. Відповідати на всі закиди, на жаль, бракує місця.
Почну з головного питання («лісу», за висловом Віктора Брехуненка), частковою відповіддю на яке і є текст ув «Україні модерній»: як розмаїття спільнот з різною історичною долею, з різними соціальними, правовими та культурними традиціями, зі своєю власною «пам’яттю», творило понадрегіональну (руську, а чи українську) ранньомодерну ідентичність.
Ці спільноти, які в джерелах виступають переважно як волиняни, подоляни, брацлав’яни (тощо), на позір не мали підстав для ширшої понадлокальної ідентичності. Тому низка істориків, і то найкращих (таких як Френк Сисин, Наталя Яковенко, Сергій Плохій), воліли говорити предметно про складання спільної ідентичності з моменту появи твердого ґрунту джерел — передусім від початку XVII століття. Це не означало, що історики «не підозрювали» про раніші процеси, які відбувалися в цих спільнотах, а чи наївно не згадували про таку можливість. Але допускати — не стверджувати, адже для ствердження потрібна принаймні якась верифікація.
Мої давніші заняття, ще в «нульових», періодом безкоролів’їв несподівано продемонстрували існування такої єдності практично одразу після Люблінської унії, а подальші пошуки джерел це лише підтвердили. Власне, й переінтерпретація подій Люблінської унії виразно вказує на існування принаймні у волинян розвинених уявлень про себе. Це й дозволяло їм прокреслювати ментальний кордон — «ми» versus «литвини», себто відокремлювати себе від решти співгромадян по Великому князівству Литовському. Водночас волиняни заявлять про себе як цілком окремий «народ» вже перед новими «братами», мешканцями Польського королівства, на Люблінському сеймі. Дискусії на цьому майданчику окреслили й рамку «своїх» для волинян. Луцький суддя Гаврило Боків указував на розлогі межі історичної Волині — по Нарву та Ясельду, а значить на «пам’ять» про північний кордон Галицько-Волинського князівства. Цей факт, утім, геть не свідчить, що всі мешканці території, про яку говорив Бокій, сприймалися волинянами як «свої». Скажімо, голос із іншого боку — берестейської шляхти — засвідчує відчуття певної її близькості з волинянами. Берестейці, зачувши про приєднання волинян до Польського королівства, відправили посланців на Люблінський сейм з наказом без унії не повертатися, аби не розриватися зі своїми братами. Але зауважмо — берестейська шляхта прагла унії, а не приєднання до Корони слідом за волинянами. Натомість волиняни вперто тягли за собою до Польського королівства киян (брацлав’яни рушили за ними «пакетом» як частина Волинської землі). Серед «братів» завжди є ближчі й дальші.
Мій опонент ставить питання: «Які є підстави говорити про існування перед тим [Любліном 1569 р. — Н.С.] власне самодостаніх регіональних спільнот без поєднання з уявленнями про належність до ширшої спільноти — руської»? На це можна відповісти провокативним питанням: «Які є підстави говорити про існування уявлень про ширшу ідентичність — загальноруську — у власне самодостатніх регіональних спільнот, які про неї до певного часу не висловлювалися?» Чи тільки тому мовчали, що всім усе було зрозуміло? Цьому існує лише одне пояснення? Напевно?
Чому, скажімо, галицькі бояри, які творили аналог боярської республіки, відмінної від системи влади в Київському князівстві, мали почувати єдність із мешканцями іншого регіону? Династія Рюриковичів стягувала низку територій своєю символічною владою. Наскільки, втім, ця влада забезпечувала відчуття єдності у мешканців окремих князівств, аби після зникнення Рюриковичів як володарів залишити по собі тривкий фундамент для їхньої спільної ідентичності? Тут потрібно нагадати, що середньовічне населення жило не в уніфікованій модерній державі з інститутами, що формують, транслюють та закріплюють маркери єдності, а в дуже специфічних середньовічних утвореннях, які мало нагадують сучасні держави. Я не стверджую, втім, що єдності поміж галичанами чи киянами не могло бути. Але якщо історик таки дослідник, а не пропагандист, його питання не мають наперед заданої відповіді, навіть якщо питання гостро політичне.
Насамкінець цієї частини закидів до мого тексту Віктор Брехуненко стверджує, що пропонує цілком іншу схему, протилежну моїй. Отож «спільна руська ідентичність існувала й до Любліна 1569 року», попри перебування українських земель у складі Корони та Великого князівства Литовського, тому й виявила себе після 1569 року; водночас українські землі ще до Люблінського сейму творили ментальний кордон з білоруськими землями.
Бінго! Саме про це я впродовж кількох років пишу, зокрема й на шпальтах різних видань. Але історик не може та й не мусить починати кожен зі своїх текстів «символом віри». Зверну тим часом увагу читачів хоча би на мої міркування ще весною 2022 року про необхідність змін українського гранднаративу та його варіанту в шкільній програмі:
«Руський народ Речі Посполитої, очевидно, не був “уявленим” у 1569–1648 роках із нічого. Інакше він не зміг би чітко окреслити коло “своїх” на Люблінському сеймі. А окреслив. Він озвучив список “своїх” і наприкінці 1572 року під час безкоролів’я, переймаючись тим, щоб у складні часи стояти разом і радитися про свої вольності, як то було раніше “за предків”. Сліди цієї пам’яті варто фіксувати, коли йдеться про дослідження історії українських земель у Великому князівстві Литовському та Польській короні” (себто до Люблінського сейму)»[1].
Цікаво, що цю мою позицію, на відміну від Віктора Брехуненка, зауважив Френк Сисин у своїй статті в «Україні модерній»[2], посилаючись на мою книжку «Українські світи Речі Посполитої» (2021).
То з чим же в такому разі полемізує колега Брехуненко? Хіба з підходом до минулого як до Іншого, з необхідністю ретельних досліджень уявлень і цінностей тогочасних людей, з пошуками відповідей на свої питання, а не постулювання «потрібних» аксіом. Саме в цьому місці спантеличує перехід опонента до риторики, яка нагадує стиль політичного наклепу. Він твердить: «концепція формування [спільної ідентичності] після Любліна 1569 року» [себто приписана Брехуненком мені] працює на «навіювання» ідеологічних концептів сусідів, які століттями з ідеологічною метою «вкорінювали і вкорінюють переконання про пізню появу та розмитість української ідентичності, розриви в українській історії, про україну як буферну зону з сумнівною внутрішньо цілісністю».
Я справді певна, що Люблінський сейм послужив поштовхом для пришвидшеного формування спільної ідентичності у шляхти українських земель (і не лише шляхти). Як зауважує відомий антрополог Джек Дейвід Еллер, спільнота певний час може не виявляти своєї активності, поки не трапиться подія, яка змусить її «пробудитися», послужить поштовхом до її мобілізації й інституалізації. Ці процеси якісно змінюють групу та її культуру, надають їй нових характеристик, впливають на очікування та постання нової ідентичності[3]. Саме такою подією, схоже, став Люблінський сейм для українців у минулому. Очевидно, що цього не могло відбутися без усвідомлення руською шляхтою в обох державах — Польському королівстві та Великому князівстві Литовському — своєї єдності. Однак для історика велике завдання (а можливо й надскладне за умови відсутності джерел) — дослідити, на якому фундаменті та за допомогою яких механізмів трималася ця «пам’ять».
Зупинюся ще на одній заувазі Віктора Брехуненка — його опонуванню мені в частині, де я пишу про перехід частини Руського королівства під владу Казимира ІІІ як результат домовленостей та військового суперництва з іншими спадкоємцями по смерті останніх руських володарів. Це суперництво спадкоємців відбувалося, відповідно, в ситуації вакууму влади. Опонент воліє натомість говорити про «знищення політичної суб’єктності» Руського королівства, а мене звинувачувати в підміні змісту формою. «Хибність» моєї інтерпретації він пропонує доводити сумнівними, як на мене, порівняннями — подій середини XIV століття. з подіями другої половини XVII століття. Опонент твердить також, що трактування оволодіння Казимиром руськими землями як справи династів легітимізує водночас претензії тогочасних московських володарів, себто «уречевлення польської зверхності», за Брехуненком, виправдовує «природність встановлення зверхності Московії як витвору Рюриковичів». Нагадаю, втім, про претензії володарів Речі Посполитої на спорожнілий московський трон під час так званої «Смути», а також про настійливі нагадування деяких православних ієрархів Київської митрополії московському цареві та патріархові про «єдиноутробність» народів Великої та Малої Росії. Минула реальність далеко відбігала від чорно-білої картини, яку хоче бачити шановний опонент.
Тим часом Віктор Брехуненко вдається до підміни, порівнюючи за вторинними ознаками події геть різних часів і геть різні явища. Якщо ж братися за аналогії, то я би війну за руський спадок довжиною майже в століття (від 40-х років XIV століття приблизно до тих же років XV) порівнювала зі столітньою війною між французькими й англійськими династами якраз у той самий час. А чи з домовленостями між угорським королем Карлом І Робертом і Казимиром ІІІ 1338 року про спадкування обох корон тим із них, хто матиме сина (або вже цим спадкоємцем) після смерті «невдахи». Династичний інтерес для володарів — понад усе. Цікаво, що на конвокаційному сеймі 1587 р. один із мовців метафорично зауважить: «Королівські династії — як орлині гнізда, з яких народи беруть собі володарів». Власне сприйняття кримським ханом польського короля як свого «брата» по володарюванню суттєво вплинуло й на перебіг козацької війни під очільництвом Богдана Хмельницького.
Утім, за епізодом із Казимиром ІІІ — ціла історіографічна традиція, стрижень для побудови Михайлом Грушевським свого гранднаративу більш ніж столітньої давності, який все ще сприймається низкою істориків як гостро актуальне знання. Грушевський, який творив легітимацію для українців через історію, вибудовував свій наратив на протистоянні наших предків так званим чужим державам[4]. Тому перехід Руського королівства під володарювання Казимира історик представив як «польську окупацію».
Насправді це довга розмова про множинність інтерпретацій в історіографії. Зазначу лишень, що попередники Грушевського не були з ним одностайні, коли зосереджувалися на династичному аспекті переходу влади над руськими землями до рук Казимира. А анонімний автор політичного тексту «Історії русів» усіляко наголошував на договірному характері входження русинів до Польського королівства «як рівних до рівних і вільних до вільних». За цим стояло його бажання не «уречевити польську зверхність», а утвердити суб’єктність свого народу.
Утім, можливо Вікторові Брехуненку ближча інтерпретація Михайла Грушевського, яка, що не кажи, таки в низці випадків стверджує меншовартість українців у минулому: «Широкою лавою посунули ці культуртрегери [польська шляхта — Н.С.] на Волинь, в Київщину й далі, […] несучи за собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубільцям, з наївною ароганцією чоловіка свідомого своєї “вищої раси”, зневажливий погляд на все руське. […] Польське право і польська культура, котрої вищість вже була очевидна, — наслідок довгого застою руського культурного життя — починають опановувати новоприлучені руські землі». Дослідження останніх років, утім, зокрема й мої з історії права, суттєво підважуть такі твердження.
Але хто я така, аби заборонити своєму братові історикові «грішити» в своєму ремеслі[5], нав’язуючи минулому сучасні поняття та підміняючи завдання «досліджувати минуле» проголошенням гасел політичної доцільності. Очевидно, я можу лише нагадати про інтерпретативний характер нашої науки та, відповідно, потребу обережного вживання поняття «хибний» на означення іншого висловлювання, навіть якщо воно тобі активно не подобається. До всього, я певна, що справа тут не лише в інтерпретаціях, а й у тому, що «нація» в минулому була представлена далеко не одним «проєктом», а її мінливі кордони напевно не нагадували сучасний підручник географії. Суперечки про те, хто належить до справжнісінького народу — традиційні для довгого процесу націєтворення
Наостанок, утім, коротенько вже не про «ліс», а про «дерева».
Я недаремно зауважувала потребу контекстуалізації в кожному випадку поняття «Русь», під яким могли приховуватися щоразу інші території, а за ними — інтенції укладачів текстів. Це особливо стосується таких специфічних «висловлювань», як ханські ярлики чи претензії московських царів на руські землі.
З приводу Підляшшя. У волинян, киян і брацлав’ян підстави для дистанціювання від підляшан виникли, ймовірно, ще під час Люблінського сейму, а в 1570 році вони вже були озвучені. Підляшшя то з’являється в описах коронної Русі, то звідтіля зникає, тому для мене важливий сталий кістяк руської номенклатури (хоч я й зауважую присутність Підляшшя там, де воно включене тодішніми авторами до Русі).
Наведу натомість твердження опонента, які, на мою думку, таки грішать нелогічністю: в одному місці він говорить про «українську ідентичність», яка від середини XVI століття відділяла Русь українську від білоруських земель, а в іншому — про масове уявлення української шляхти і князів, а водночас московської влади («всіх навколо» за словами Віктора Брехуненка), що Вітебськ, Могилів та Мстислав належать до «української» Русі. Тож або Вітебськ, Могилів і Мстислав «не білоруські», або мій опонент суперечить сам собі щодо кордону між українською Руссю й білоруськими землями, поширюючи окремі джерельні згадки на уявлення всього без винятку населення. Утім, якщо бачиш лише ліс, але не бачиш дерев із їхніми характерними ознаками, заблукати просто.
Можна було би сказати, що шановний опонент чогось «не зрозумів, не зауважив, не дочитав». З поваги до його кваліфікації я все ж схильна припустити якісь інші його інтенції. Розмірковувати над ними, втім, я не маю жодного бажання. Сподіваюся, що історія цієї так званої дискусії послужить принаймні нагадуванням для колег про засади ремесла історика та потребу берегти обмежені ресурси (свої й чужі) в наші тяжкі часи, а для редакції «України модерної» —про потребу стежити за дотриманням етики в дискусіях та недопустимості переходу на особисті звинувачення.
[1] Про ментальний кордон між українсьою і білоруською шляхтою див. мою статтю на сайті «Локальної історії» https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/ukrayinske-natsiietvorennia-ta-liublinska-uniia-natalia-starchenko
[2] “Now however colleagues in Ukraine could both consider the role of the Ukrainian lands in the Commonwealth sine ira et studio. Sometimes this would lead to unexpected reaffirmations of earlier suppositions of Ukrainian historiography such as the presumed unity of the Ukrainian-Rus’ lands even before the Union of Lublin of 1569 (Natalia Starchenko)”.
[3] Eller J.D. Ethnicity, Culture, and “The Past”, Michigan Quarterly Review. XXXVI, no. 4, Fall 1997
[4] Нагадаю, що у Віктора Брехуненка є добра стаття польською, де він пише про сприйняття козацькою старшиною Речі Посполитої як своєї Вітчизни навіть на початку війни під очільництвом Богдана Хмельницького.
[5] Найбільшим гріхом історика Марк Блок називає гріх анахронізму.
