Друге польсько-українське комюніке, опубліковане 12.12.2024 в «Україні Модерній» наробило чимало шуму в соціальних мережах, активно обговорюється у фейсбуці і, на жаль, набирає негативного характеру з української сторони. У текстах дискутантів прямо і поміж рядків звучить, що комюніке не «спільне», а польське, а відтак летять інвективи в бік польських ініціаторів підготовки документу. Це вони щось таке підступне і неприйнятне для української сторони задумали, а до того ж ще й підступно використали довіру українських істориків. Цим нещасним (перерахую всіх: Станіслав Кульчицький, Ярослав Грицак, Олександр Лисенко, Ігор Ільюшин, Юрій Шаповал, Ігор Гирич [який згодом відкликав підпис], Леонід Зашкільняк, Олександр Зайцев, Микола Кучерепа [також відкликав підпис після публікації], Володимир Трофимович, Андрій Портнов) гарячі голови щонайменше погрожують не подавати руки, а то й інкримінують зраду українського народу. Мене це страшенно сприкрило, бо знаю всіх перерахованих істориків багато років і жодних сумнівів не маю ані в їхньому професіоналізмі, глибокому розумінні проблеми, ані в патріотичній позиції. Тому залишу поза дискусією фрази на кшталт, «одні воюють, а інші пишуть комюніке», «постріл в спину тим, хто на фронті».
Прикро інше: критики за деревами не побачили лісу, не зрозуміли, чи не захотіли зрозуміти, сенс комюніке, його основні думки, заради яких цей документ, як я розумію, і був підготовлений. Дещо процитую: «Війна Росії проти України, змінила стосунки між нашими суспільствами та ставить перед дослідниками нашого спільного минулого ключове завдання: закрити історичні рахунки взаємних кривд, які кремлівська пропаганда та прихильні до неї групи намагаються розпалювати між нами, особливо нині, під час війни». Ще раз вслухаймося: «закрити історичні рахунки взаємних кривд». Чи не найболючішими серед них є події на Волині літа 1943 року. Навколо них і фокусується комюніке. Для кого ще незрозуміло, що в цій історії треба припинити розпалювання пристрастей, яке відбувається на наших очах і несе велику небезпеку. Не можна жити десятки років з відкритою раною. Не можна задавнену проблему перекладати на плечі наступних поколінь, бо невідомо чим все це може скінчитися. Які тут можуть бути альтернативи? Згадуються слова Блаженнішого Любомира Гузара, сказані понад десять років тому в інтерв’ю польському журналісту у відповідь на питання щодо Волинської трагедії: «Позаду довга історія. Ми повинні вирішити, чи хочемо почати з прощення, чи шукати яка сторона більше згрішила. Знаходимо багато поганих вчинків з обох сторін. Єдиним рішенням є воля до пробачення, однак не тільки з одного боку». Як на мене, комюніке є насамперед пропозицією пробачення і прощення. Він повертає проблему з історичного тла в морально-етичне. Біль треба вгамувати в цивілізований спосіб. Мертвим дати вічний спокій, впорядкувавши могили, а живим — засвоїти уроки, засудити терор проти мирного населення, якої національності воно не було б. «Всі жертви — наші» — це ще один важливий посил, який несе комюніке. Немає польських, немає українських жертв, всі жертви наші. Бо несправедлива, трагічна смерть навіть однієї людини — це велика втрата, що ж говорити про масове насильство. Воно не має жодних виправдань. Кому, як не українцям, народу, який пережив глибоку національну трагедію Голодомору, втратив мільйони людських життів, повинна бути зрозумілою ця думка.
На жаль, історія України, як, мабуть, і більшість національних історій, складається не лише з героїчних сторінок. Є й темні, про які не любимо згадувати. Скажімо, єврейські погроми часів Директорії УНР. Про них пишуть переважно зарубіжні історики, вітчизняні небагатослівні. Здебільшого про те, що Симон Петлюра як Головний отаман і Голова Директорії до погромів не був причетний, жодних наказів про погроми не видавав, засуджував їх, і навіть когось покарав. Але коли дійшло до суду в Парижі над його убивцею, той був виправданий присяжними. Саме через ті таки погроми. Нам до цього часу здається той вирок несправедливим, але це тому, що ми не бачимо себе з сторони. Ми не навчилися оцінювати свої дії відсторонено і брати відповідальність за щось вчинене несправедливо. Чи не тому однією з перших реакцій на комюніке стала стаття чи колонка в «Історичній правді» під заголовком «Не можна здавати своїх. Не кошерно». Не можу зрозуміти, що мав на увазі автор, даючи своїм заміткам таку назву, кого він не хоче здавати. Тих, хто палили і мордували, чи тих, хто сьогодні намагається їх виправдати? Автор подає себе як військового на службі, то, очевидно, він добре знає, з ким Україна сьогодні веде нерівну боротьбу, а хто їй в цій боротьбі допомагає. Чи нам потрібен другий фронт? Боремося з агресором не лише за життя нації, але й за можливість долучитися до Європейського союзу. Мусимо розуміти, що без примирення і прощення дістатися туди буде складно.
Комюніке не розглядає події літа 1943 року як окреме явище, воно намагається намагається вивести проблему на широкий контекст звернути увагу на задавненість польсько-українського протистояння, в якому обидві сторони діяли не парламентськими методами, що зрештою призвело до трагедії. Безумовно, як стислий документ воно не позбавлене історичної поверховості, бо комюніке — це лише заява, а не пухкий том, в якому зафіксовані всі повороти історії. Хто як не історики повинні це розуміти. Це не кінець історії, не остаточний вердикт, навпаки — заохочення всіх зацікавлених розбиратися і далі, вести пошуки, збирати документи, поповнювати мартирологи. Хіба треба доводити, що справу з місця лише закликами не зрушиш? Очевидно, що це не друга заява за тридцять років, насправді їх було набагато більше, але самі по собі вони перетворилися на порожній звук, бо не були підкріплені конкретними суголосними діями. За доброї волі з обох сторін такі дії мають розпочатися. Мені здається, що у істориків тут надзвичайно відповідальна і важлива місія. Вони мають не лише досліджувати, але й зважено формувати громадську думку, проводити роз’яснювальну роботу, читати лекції, готувати виставки. На часі створення широкої двосторонньої комісії істориків для академічного вивчення проблеми.
Але перші кроки мусять бути спрямовані на проведення ексгумації і впорядкування меморіальних цвинтарів і місць пам’яті. Безумовно сучасна війна ускладнює цей процес, але він має бути реалізований. Згадаймо, скільки дискусій точилося стосовно відновлення Меморіалу Львівських орлят. Він був відтворений майже 20 років тому, і нікому не заважає, сприймається органічною частиною Личаківського кладовища, на якому польських прізвищ не менше, ніж українських. До речі, там, на території Меморіалу, поховано чимало вояків, які захищали Львів літом 1920 року від більшовицького наступу, і стримавши дві совєтські армії, дали змогу польським і українським військам відкинути більшовиків від Варшави.
Українській стороні треба розвіяти ще один міф, про те що Східна Галичина була виключно українським краєм, який поляки окупували. Так, в загальній масі українці перед Першою світовою війною складали приблизно 70% населення краю. Але в містах ситуація була іншою. У Львові понад половина населення було польською, а місто переважно вживало польську мову. Як слушно визначила Оля Гнатюк, Галичина — один край, два П’ємонти. Якщо нам дозволено говорити, що поляки окупували Галичину, то чому полякам не можна вести мову про довільне встановлення кордонів ЗУНР? На жаль, в українській історіографії нема фундаментального монографічного пояснення, як творилася ІІ Річ Посполита, а і в польській — практично відсутній інтерес до історії ЗУНР (військові дії, польсько-українська війна — це окрема проблема). На цьому фоні зверніть увагу, як багато в Польщі видається літератури присвяченої «кресам». Але ми не чули жодних політичних претензій на втрачені території. Яка разюча різниця у порівнянні з «русским миром». Чи добре ми це розуміємо?
Те, що зробила Польща і поляки для України і українців за роки сучасної війни, переоцінити важко, але в соціальних мережах часто можна прочитати речі не дуже приємні для українського вуха, та й заяви представників офіційної влади бувають достатньо гострими. Не останню роль тут відіграє історична пам’ять, і насамперед проблема Волинської трагедії. Коли йдеться про зближення народів, то зрозуміло, що кроки назустріч мають бути з обох сторін. Комюніке сприймаю саме так. Я не посвячений в деталі підготовки коментованого тексту, пропозицій підписати його не отримував, знайшов його в інтернеті. Очевидно, що він написаний з ініціативи польської сторони, але повторюся, в ньому важко знайти щось антиукраїнське. Це не інструмент тиску. Показово, що саме польська сторона подає нам руку миру. Чи ми готові її потиснути? Судячи з відгуків на першу публікацію мого тексту, більшість — готова. Знаю не тільки українських, але й польських підписантів комюніке, з частиною спільно працюю в українсько-польській комісії істориків з вивчення подій 1917-1921 рр.: це абсолютно лояльно налаштовані до України люди, історики-професіонали, яким академічний статус не дозволяє вступати в сумнівні ігри, тому категорично відкидаю всілякі звинувачення, яких з сумом начитався за останні дні.
Сподіваюсь, що спільними зусиллями ми подолаємо бар’єри недовіри, станемо зрозумілішими один одному, вийдемо на новий рівень розуміння наших історичних стосунків. Від цього виграє і одна, і друга сторона. На жаль, ми народи-сусіди не дуже цікавимося історією сусіда, тож не дуже добре знаємо один одного. І польська україністика, і українська полоністика не надто розвинені, прив’язані передусім до конфліктних сюжетів. Однак з’являються і світлі моменти в українсько-польських історичних стосунках. З часом змінюється наше бачення І Речі Посполитої, поступово вона отримує образ дому, в якому ми, українці, провели свою молодість, привчалися до читання книжок, будували церкви, відкривали академії, тісно знайомилися з європейською культурою (Див.: Старченко Н.П. Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію. — Київ: Lauras, 2021). Королі Речі Посполитої стають нашими королями, без яких життя середньовічної та ранньомодерної доби уявити важко (Михайловський В. Наші королі. — К. 2023.) Буде сумно, коли і цього разу ми не скористаємося шансом до порозуміння.
