…Жертвувати любов’ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини, — запроданство.
Герман Гессе, Гра в бісер
Я згадую винесені в епіграф слова Йозефа Кнехта кожного разу, коли звинувачення в запроданстві, зраді й подібних непрощенних гріхах лунають на адресу тих, хто відмовляється жертвувати прагненням до істини й інтелектуальною чесністю в ім’я (хибно зрозумілих) «національних інтересів». Саме таку ситуацію спостерігаємо після публікації «Другого польсько-українського Комюніке», коли дехто вже закликає піддати остракізму українських істориків, які його підписали, не подавати їм руки й обурюється, як та чи та академічна установа може терпіти такого-то «запроданця» серед своїх співробітників.
Утім, я не вступатиму в полеміку з тими, хто просто поливає брудом підписантів. Нехай і далі обмінюються коментами в соцмережах на притаманному їм інтелектуальному й моральному рівні. Також я не збираюся відповідати на закиди в бракові патріотизму, нагадаю лише, що крім апологетичного патріотизму, звичного для наших опонентів, існує інший, критичний патріотизм, який поєднує любов до свого народу з критичним поглядом на його минуле й сучасність. Мій текст є спробою дискусії з тими, чиї аргументи не зводяться до лайки і навішування ярликів.
Я був одним із тих хто погодився підписати документ, хоч особисто не брав участі в його підготовці. Признаюся, що деякі його положення викликали в мене, м’яко кажучи, сумнів (про це нижче). Однак, я поставив свій підпис, не збираюся його відкликати і беру на себе повну відповідальність за зміст комюніке. Роблю це із трьох головних міркувань. По-перше, як історик я поділяю основний зміст документу, який збігається з поглядами, які я не раз висловлював у своїх наукових працях і публіцистичних статтях. По-друге, для мене важливий прецедент, коли чи не вперше група польських та українських істориків не розділилася на національні «сторони», кожна зі своєю «правдою», а спробувала виробити спільну інтерпретацію. Й нарешті, як слушно зазначає співкоординатор проєкту Олександр Шевченко, комюніке слід сприймати не як «фінальну крапку, що завершує пошуки спільної інтерпретації подій ХХ століття», а як «підґрунтя для початку якісно нового діалогу».
Почну з положень комюніке, які видаються мені найважливішими і такими, що заслуговують підтримки.
1. Автори документу справедливо вказують на низку кривд, що їх відроджена польська держава завдала укранцям: поділ українських земель між більшовицькою Росією та Польщею в 1921 році, який перекреслив державотворчі прагнення українців, недотримання обіцянки надати автономію Східній Галичині, фактичну дискримінацію українців у Польщі, яка змушувала їх почуватися громадянами другого сорту, застосування принципу колективної відповідальності в пацифікації 1930 р., осадництво на Волині й у Східній Галичині, жорстоку національну політика кінця 1930-х рр. тощо. «…Все це сприяло посиленню ворожості українців до Польської держави напередодні вибуху Другої світової війни», — констатує комюніке, відмежовуючись таким чином від тих, хто вбачає головну причину ворожнечі в ідеології українського націоналізму або в національній схильності українців до руїнництва.
2. Тимчасову співпрацю українських інтегральних націоналістів із Німеччиною в документі слушно потрактовано як тактичний союз, в якому вбачали шанс на здобуття незалежності. Підкреслення цього факту важливе для спростування міфу про тотожність українського націоналізму з нацизмом (хоч, додам від себе, поширені серед інтегральних націоналістів уявлення про ідейну спорідненість із фашистськими рухами потребують дальшого дослідження).
3. Документ вказує на головну причину провалу спроб польсько-українського порозуміння під час Другої світової війни — несумісність позицій у територіальному питанні (я б сказав — несумісність уявлень про власні «ідеальні вітчизни»): польська влада в екзилі та лідери підпілля вимагали обов’язкового повернення польської державності на її довоєнні східні землі, тоді як обидві ОУН збирася будувати українську державність у межах, які вважали етнографічними.
4. Комюніке містить цілком вірогідну інтерпретацію масових убивств на Волині й у Галичині, вказучи на Провід ОУН-Б як на ініціатора т. зв. антипольської акції (невідомо, чи всі члени Проводу пітримали це рішення, але відомо, що жоден з них публічно не виступив проти й не засудив убивства). Терор УПА проти польського населення цілком справедливо названо злочином. Водночас засуджено терор польського підпілля проти українського населення (хоч із термінологічними нюансами, про які скажу далі).
5. Комюніке закінчується важливою пропозицією, яку я цілком підтримую: «прийняти парадигму “всі жертви — наші” щодо спільного минулого, що відтепер унеможливить своєрідне “протистояння жертв”, тобто ділення їх на “своїх” та “чужих”, численні маніпуляції та торгування їх кількістю. Шанування всіх жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років і гідне вшанування їхньої пам’яті видається не лише моральним обов’язком, але передусім доказом зрілості сучасних і демократичних європейських суспільств».
Тепер про те, з чим я не цілком погоджуюся або й цілком не погоджуюся в комюніке, визнаючи почасти або повністю рацію його критиків.
Автори комюніке так описують причини українсько-польської війни 1918-1919 років: «Проголошення самовільно визначених кордонів, передусім оголошення в 1918 році утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), призвело до початку війни за Львів і Східну Галичину…». Ця малозрозуміла теза створює враження, що лише українці «самовільно» визначали кордони свої держави й саме вони були головними винуватцями війни, бо «самовільно» створили ЗУНР (а в кого мали питати дозволу?). У дійсності, й поляки, і українці восени 1918 року вдавалися до односторонніх дій, намагаючись поставити перед доконаним фактом одні одних, австрійську адміністрацію і держави Антанти, що й призвело до початку війни.
На жаль, у документі не враховано або не повністю враховано результати дослідницької програми «Ідентифікація жертв польсько-українського протистояння», яка здійснюється в Українському католицькому університеті під проводом професора Ігоря Галаґіди, й висновки якої не збігаються з наведеними в комюніке оцінками кількості українських жертв.
Хоч «антиукраїнські дії польського підпілля» у документі й засуджено, проте використано зовсім іншу термінологію, ніж для засудження дій УПА. У випадку УПА йдеться — і цілком справедливо — про «масові злочини проти польського населення», а у випадку польского підпілля — про «нищення українського населення за принципом колективної відповідальності», яке прямо не названо злочином. Гадаю, що нищення цивільного населення завжди є злочином, навіть якщо його скоєно з мотивів помсти чи покладання колективної відповідальності за дії одиниць і груп на цілу національну спільноту. Припускаю, хоч не знаю достеменно, що ця термінологічна розбіжність виникла внаслідок побоювання польських колег викликати негативну реакцію співвітчизників, більшість яких не сприймає прирівнювання польських «героїв» до українських «злочинців». Треба мати громадянську мужність, щоб визнати злочини «своїх», а надто коли останні оточені ореолом героїзму в колективній пам’яті. Однак, якщо ми приймаємо засаду «всі жертви — наші», то мусимо визнати й принцип «усі вбивці — не наші». Поділяю етичну позицію покійного філософа Мирослава Поповича, який відмовлявся вважати своєю «стороною» дітовбивць. Це однаковою мірою стосується і українців, і поляків.
На жаль, я не мав змоги висловити свої застереження на етапі підготовки комюніке, однак не вважав їх настільки принциповими, щоб відмовитися від його підписання. Нагадую, що цей документ — не остаточна директива, згідно з якою слід писати історію, а радше запрошення до якісно нового діалогу, в перебігу якого можна буде спокійно обговорити питання, які залишаються спірними, й, можливо, досягти нового консенсусу в Третьому комюніке, якщо його колись удасться підписати.
Далі я спробую відповісти на деякі аргументи наших опонентів.
Аргумент, який лунає найчастіше, такий: це не спільне комюніке, а позиція польської сторони, до якої приєдналися кілька українських істориків на шкоду українським інтересам. Засаднича вада такої аргументації полягає в тому, що історичну дискусію підміняють змаганням національних «сторін», які ведуть війни і часом укладають мирні угоди коштом взаємних поступок. Однак, якщо історія хоч у якомусь сенсі є наукою, а не служницею політики, то протистояння в ній національних «сторін» позбавлене сенсу. Важко уявити собі, скажімо, міжнародну фізичну конференцію, учасники якої шикуються в національні табори, кожен з яких обстоює «національну фізичну правду». Нонсенс, чи не так? Але стосовно історії подібну ситуацію чомусь не вважають нонсенсом.
Звичайно, між історією і фізикою є засаднича різниця: історики позбавлені можливості вирішувати дискусійні питання шляхом «вирішального експерименту». Саме тому нормальною річчю є тривале співіснування різних історичних інтерпретацій одних і тих самих подій і процесів. Однак з наукового погляду підставою для розбіжностей може бути застосування різних методологічних підходів або різне прочитання джерел, але не протистояння «національних сторін». Нагадаю, що саме безсторонність завжди вважалася однією з найвищих чеснот історика.
З цього погляду, навіть назва «Польсько-українське Комюніке» — не зовсім точна. Воно є польсько-українським лише в тому сенсі, що історики, які його підписали, є поляками і українцями, але це не оначає, що вони є повноважними представниками польської та української «сторін». Насправді, це заява групи істориків, які досягли згоди щодо деяких спірних питань і запропонували спільну позицію до дискусії з колегами.
Повторю те, що писав у недавній статті: ліквідація «стану війни» в царині академічної історіографії стане можливою, коли історики перестануть мислити категоріями польської та української «сторін» і повернуть історію зі становища служниці «національних інтересів» до статусу критичної гуманітарної науки. Що ми й спробували зробити у спільному комюніке.
Ще один закид наших опонентів полягає в тому, що автори комюніке нібито безпідставно поклали головну відповідальність за масові вбивства 1943–1944 років на Провід ОУН-Б і командування УПА і, що гірше, назвали їхні дії «злочином», тоді як дії польського підпілля злочином не назвали (з останньою частиною цього закиду я вже погодився). Утім, навіть Володимир В’ятрович у інтерв’ю Радіо Свобода ужив термін «злочини УПА» (якщо його слова передані вірно) і заперечив лише те, що вони були реалізацією якогось плану.
Чи був у Проводу ОУН-Б і командування УПА план етнічної чистки поляків? Тут я входжу в царину, в якій я не є спеціалістом, як нагадав мені у фейсбучній дискусії той-таки В’ятрович — і мав рацію. Однак я вивчав історіографію польсько-українського конфлікту, і прочитане у працях спеціалістів, включно з працями самого В’ятровича, не лишило в мене сумнівів, що «антипольську акцію» спланували й організували керівники ОУН і УПА.
Наведу лише два факти, про які я довідався з книжок В’ятровича, й лише потім перевіряв за іншими джерелами. У «Другій польсько-українській війні» (2-ге вид., с.112) історик цитує «рішення військової конференції ОУН із жовтня 1942 року» (насправді, цитату взято не з самих рішень конференції, а з проєкту інструкції з організації Українських збройних сил, розробленого за рішенням конференції протягом жовтня-грудня того ж року): «Поляків усіх виселити, давши їм можливість взяти із собою, що вони хочуть, так як їх будуть захищати Англія і Америка. Тих же, що не захочуть виїжджати, — знищувати. Активніших ворогів і серед них членів протиукраїнських організацій знищувати в день перед оголошенням мобілізації. […] Знищенням буде займатися жандармерія і в окремих випадках С[лужба] Б[езпеки]. Використовувати для цього вояків армії заборонено».
Як гадають Іван Патриляк і Олександр Пагіря, проєкт інструкції ліг в основу військових постанов Третьої конференції ОУН у лютому 1943 року. Саме на них спирався командувач бандерівської УПА Дмитро Клячківський, який, однак, не став чекати остаточної поразки Німеччини й оголошення загальної мобілізації, а приступив до негайного проведення антипольської акції силами УПА із залученням українських селян. При цьому він не міг не розуміти, що поляки не схочуть виїжджати добровільно, а отже доведеться їх масово знищувати.
Інший важливий документ, це «Виїмок з наказу Г[оловного] П[роводу ОУН]», датований травнем 1944 року, що його В’ятрович опублікував у 1-му томі видання «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» (с. 506). Нагадаю, що Провід ОУН у цей час очолював Роман Шухевич, який водночас був командувачем УПА. У документі читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: Давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки». Можна, звичайно, доводити, що цей наказ був гуманнішим, ніж практика УПА на Волині, але, навіть якщо припустити, що боївки УПА неухильно дотримувалися наказу вбивати тільки чоловіків (у чому я сумніваюся), то й тоді вбивство цивільних військовими підрозділами не можна кваліфікувати інакше, як воєнний злочин.
Дивуюся лише тому, що, знаючи й цитуючи ці директивні документи й численні звіти командирів УПА про їх виконання, Володимир В’ятрович наполягає, що в ОУН-Б і УПА не було плану «остаточного вирішення» польського питання. Не було, якщо під «остаточним вирішенням» розуміти поголовне винещення всіх поляків за зразком Голокосту, але був план убити частину польського населення, щоб змусити решту поляків тікати. Саме такого висновку доходять автори комюніке.
Підсумовуючи: незважаючи на окремі «недохопи», на які я вказав вище, «Друге польсько-українське комюніке» пропонує історично вірогідну і оперту на гуманістичних засадах інтерпретацію польсько-українських конфліктів першої половини ХХ століття. Її слід сприймати не як претезію на істину в останній інстанції, а як запрошення до дальшого діалогу. Поки що лише два десятки істориків спромоглися відмовитися від протистояння національних «сторін» і виробити спільну позицію. Сподіваюся, що з кожним роком нас ставатиме більше.
