Редакція часопису “Україна модерна” отримала коментар Олександра Мотиля на колонку Андрія Заярнюка “Імперія Рад“
Andrii Zayarnyuk’s comments about empires are interesting, but they suffer from several serious flaws.
The first, probably fatal flaw is self-contradiction. On the one hand, he insists that the search for formal definitions is of little utility: “Замість того, щоб шукати нормативне визначення імперії, яке підходитиме для всіх епох і континентів, а тоді дивитися чи підпадає під нього Радянський Союз, набагато продуктивніше виокремити практики, які роблять імперію імперією в певному історичному контексті, і тоді подивитися чи знаходимо їх у радянському випадку.” On the other hand, he proceeds to do just that by isolating some of the key features of imperial practice: “Імперії визначала здатність проектувати силу у глобальному масштабі…. Імперії не мають кордонів. Їхня влада простягається набагато далі, ніж міжнародно визнана юрисдикція їхнього уряду. Імперії оточують свої території державами-васалами і підгодовують держави-клієнти, тримають проконсулів у формально незалежних державах, контролюють регіони через опозиційні фракції і партизанські формування. Торгівля стає предметом політики, і політика невіддільною від торгівлі…. Не мають імперії і громадян.”
In effect, Zayadnyuk’s formal definition of empires would be something like “authoritarian states with the ability to project global power and to maintain a system of vassal states.” Call it what you like, but that is a definition—precisely of the kind Zayarnyuk rejects.
The second problem relates to the first. Zayarnyuk rejects the idea that “на відміну від національної держави, імперії існують майже так само довго як і власне держава, в різноманітних і непов’язаних з собою культурних контекстах – так ніби і Аккадське царство, і держава Чінґісхана, і Британська імперія Вікторіанської епохи належали до одного й того самого типу політичної організації.” Given Zayarnyuk’s formal definition of empire, however, it makes perfect sense to compare the Akkadian, Mongol, and British imperial realms. They all projected global power; they all had vassals; and they all treated most of their residents as subjects and not citizens.
Two more problems are worth mentioning.
Zayarnyuk suggests that looking at imperial practice is more fruitful than defining empires. But how does he know what constitutes imperial practice unless he already possesses something like an informal definition of the entities that engage in such practices? As noted above, Zayarnyuk does in fact have such a definition. And it would be odd if he didn’t as that would prevent him from identifying imperial practices.
Finally, Zayarnyuk’s definition is both much too broad and too narrow. It is too broad, because it conflates global hegemons, great powers, and regional powers under the category of empire. After all, just what exactly is global power? If that means the ability to affect the entire globe, then the world has only known two empires—the Soviet Union and the United States. That seems odd. If, alternatively, global power is confined to what appears as the “entire world” to the state in question, then Mexico’s ability to project power in Central America makes it an empire. That, too, seems odd.
The definition is too narrow, because it excludes the British, French, and Roman empires, amongst many others, from the category of empire as the inhabitants of their metropoles did in fact enjoy citizenship.
For better or for worse, there is no escaping the need for formal definitions, and Zayarnyuk’s fine essay is testimony to that.
Відповідь Андрія Заярнюка на репліку Олександра Мотиля
Дуже вдячний Олександру Мотилю за коментарі. Хочу тільки нагадати, що це колонка на 1000 слів, а не стаття в науковому журналі. Щодо його конкретних зауважень, то «глобальний» в даному випадку означає буквально в масштабах цілої планети, а тому не стосується імперій, які існували до епохи Великих географічних відкриттів. Щодо громадянства в метрополіях, то цілком очевидною є його вибірковість, якщо воно не стосується цілої імперії. У своїй колонці я згадую про нації, які формуються в імперських метрополіях паралельно з існуванням імперії. Навіть французький експеримент з громадянством для всіх колоній в останні декади існування імперії, не супроводжувався єдиним правовим режимом, а тому, так направду, продовжував імперські практики диференційованого правління. Насамкінець, щодо найголовнішого методологічного питання Олександра Мотиля: як можна визначати певні практики як імперські, не маючи попереднього визначення імперії. По-перше, я не відкидаю визначень як таких, тільки певний їх тип. По-друге, історичне знання, в принципі індуктивне. Воно виводиться зі спостереження за явищами, і тільки потім групує ті явища на основі подібності, повторюваності і спільного походження. Видається, що Олександр Мотиль надає перевагу дедуктивному методу і бере за вихідний пункт теоретичні моделі. Кожному своє.
