«Відчуття, коли твоє місто стало для тебе чужим, напевно, було найгіршим із відчуттів»: спогади (не)звичайного професора про окупацію Херсона

«Друзі, завершуйте бенкетувати, час виходити на полігони та готуватися до війни»

‒ Пане Євгене, Ви як засновник історичного факультету Херсонського державного університету і його перший декан, а також ініціатор створення низки провідних журналів та наукових збірок України [1] маєте яскраву професійну біографію. Чи могли б Ви коротко згадати основні віхи Вашої професійної діяльності?

За часи професійної діяльності мені випало обіймати чимало посад. Закінчивши історичний факультет та аспірантуру Харківського державного університету, упродовж 12-ти років [1994–2006 рр. – С. М.] я очолював кафедру історії України Херсонського державного університету. Заснувавши там історичний факультет, дев’ять років поспіль [1995–2004 рр. – С. М.] я був його деканом. З 2004 по 2007 рр. навчався в докторантурі, захистивши через чотири роки після її закінчення [у 2011 р. – С. М.] докторську дисертацію «Місце краківської історичної школи в польській історіографії другої половини ХІХ – початку ХХІ століття» [спеціальність – «07.00.06 – історіографія, джерелознавство і спеціальні історичні дисципліни». – С. М.]. З квітня 2013 р. я належу до почесних професорів

Академії ім. Яна Длугоша в Ченстохові (Республіка Польща). У 2016 р. – став академіком і віце-президентом Академії соціальних наук України. Упродовж 2018–2019 н. р. – був штатним професором Інституту міжнародних відносин і політології Східноєвропейської державної вищої школи у Перемишлі, а також з вересня 2018 р. по сьогодні входжу до професорського складу кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Це якщо оповідати стисло. Хоча насправді говорити коротко про професійну діяльність, яка є не тільки роботою, а й покликанням, дуже непросто (усміхається).

‒ Я знаю, що з 2014 р. Ви активно допомагаєте ЗСУ. Що за цей час вдалося зробити? Яким цей досвід є для Вас?

Так, у процеси, пов’язані з війною, я був занурений ще з дві тисячі чотирнадцятого року. Постійно з моменту вторгнення росії на Донбас та початку анексії Криму я всіляко допомагав військовим. Минулого року [2021. – С. М.] тричі був на полігонах: один раз – на стрільбах і двічі – на стрибках з парашутом. З дві тисячі чотирнадцятого року по сьогодні опікуюся [ідеться про волонтерську допомогу. – С. М.] двома спецпідрозділами.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну я продовжив активно збирати кошти для допомоги військовим, яких за ці дев’ять років я маю повне право називати побратимами. Я дуже хвилювався за хлопців з одного зі спецпідрозділів, яких провідував улітку минулого року [2021. – С. М.]. До них «прилетіло» в перші хвилини війни. Через пару днів отримав повідомлення від полковника S. такого змісту: «Нашу казарму розбомбили. Ми в порядку, тримаємося. Переданий Вами автомобіль виконав свою місію» (і доклав фото «тойоти» без вікон).

‒ Пане Євгене, коли і як до Вашої домівки прийшла війна?

Про те, що на Україну чекає повномасштабне вторгнення, я писав у Фейсбуці ще в листопаді минулого року [2021. – С. М.]. Більше того, навіть опублікував відеоролик, де я стріляю з автомата Калашникова на полігоні з підписом: «Друзі, завершуйте бенкетувати, час виходити на полігони та готуватися до війни».

‒ Ви володіли якоюсь інформацією від військових чи це були Ваші передбачення як історика?

Інформації від військового оточення у мене не було, але багато аналогій проводив з минулим століттям, зокрема з двадцятими роками. Росія була і є нашим екзистенційним ворогом, і ми від цього нікуди не дінемося. Вона завжди хотіла нас знищити. У тому числі, починаючи від лібералів Бєлінського, Горького і до теперішніх. Тому війна для мене не була несподіванкою. Більше того, я переконаний, що вона повинна була розпочатися ще влітку, орієнтовно в червні 2021 р. Думаю, що Байден, зустрівшись у червні (здається, шостого) із путіним у Женеві, по суті трохи відтермінував це вторгнення. Коли ж путін зрозумів, що Байден водить його за ніс, не збираючись насправді «ділити світ» за зразком Сталіна-Гітлера, стало очевидним, що повномасштабного вторгнення в Україну не уникнути.

У нашій родині довгий час навіть тривали суперечки щодо дати вторгнення. Моя старша донька стверджувала, що війна розпочнеться першого січня, адже святкування Нового року, коли всі напідпитку, – це дуже зручний момент. Відтак вона виїхала зі своїми дітьми до Прибалтики ще на початку грудня минулого року [2021. – С. М.]. Під час наших дискусій я наполягав, що війна почнеться 22.02.2022 р. Особливо, зважаючи на любов путіна до різних символічних дат, до так званої магії чисел. Я чекав двадцять другого, потім двадцять третього – на день російського війська. Але двадцять третього теж нічого не сталося. Від четвертої години двадцять четвертого лютого я знову ж таки моніторив новини. І невдовзі з’явилася інформація про бомбування Києва, Івано-Франківська, Миколаєва (пригадую, тоді «Кульбакіне» бомбили).

«…ця мертва тиша щось віщувала»

‒ Тобто двадцять четвертого лютого Ви були в Херсоні?

Так, я був у Херсоні. Повернувшись дев’ятого лютого з Прибалтики, я ще встиг звозити свою старшу онуку на ковзанку, розташовану на «Фабриці», – у найбільшому на Півдні України торгово-розважальному центрі. Узагалі-то в мене чотири онучки, дві доньки і дружина. А з чоловіків тільки я, кіт і зяті (сміється). Я тоді наче відчував, що та прогулянка на «Фабрику» буде останньою, бо вже незабаром орки її спалили.

До війни я поїхав на дачу, яка знаходиться на лівому березі Дніпра. Там неподалік ліс, в якому дислокувалися військові. Їх завжди добре було чути: то вони стріляють, то танк заводять (а я добре відрізняю звук двигуна танка від іншої техніки). А цього разу була повна тиша. Я тоді на це звернув увагу, наче ця мертва тиша щось віщувала. За три дні до вторгнення я повернувся до Херсона.

У мене наприкінці грудня тільки онучка народилася. На початок повномасштабної війни їй не було і двох місяців, тому везти її в далеку дорогу, наприклад, на Західну Україну, за тисячу кілометрів, було складно.

Маючи досвід чотирнадцятого року, до війни я серйозно готувався, зокрема закупив бензин і дизель. Тільки продуктів я не купував, бо не думав, що Херсон так швидко здадуть, я все ж таки розраховував, що наші будуть боронити Херсонщину.

Ми домовилися, що з квартири я перевезу дітей у дім моєї старшої доньки, який ще не був введений в експлуатацію. Дружина, як я і очікував, наполягла, що їй треба на роботу, то я ще її туди відвіз. У центрі міста тоді ще не було черг до банкоматів, на відміну від околиці, де наша квартира. Там уже почався ажіотаж і біля магазинів, і біля аптек, і біля банкоматів.

‒ Це двадцять четвертого лютого, правильно я розумію?

Так, ми поїхали із зятем у центр, щоб зрозуміти, що відбувається. Перед міською радою було багато чоловіків двадцяти–сорока років, які вимагали зброю, але їм ніхто її не давав. Принаймні ми не бачили, щоб формувалися загони самооборони із бажаючих містян. На центральній вулиці зауважили автомобіль поліції. Вила сирена час від часу. В обід того дня орки вже були на лівому березі перед Антонівським мостом, де і зав’язалися бої.

Виявилося, що танки не були заправлені, тобто таке враження, що до боїв ніхто не готувався. Хоча наше керівництво стверджує, що воно знало про дату вторгнення.

«Я навіть не міг уявити, що Херсон настільки швидко здадуть»

‒ Як Ви думаєте, військове керівництво дійсно не готувалося до війни?

Я навіть не міг уявити, що Херсон настільки швидко здадуть. Ще у 2014 році, пригадую, розумів, що на кримському напрямку оборонних об’єктів дуже мало. Їх не стало більше і пізніше. Крім того, я бачив, що Мелітополь у нас відкритий. Маріуполь щільно був захищений тільки з боку російської федерації, а тил був зовсім оголений. Про Бердянськ я взагалі мовчу, бо через географію міста організувати його оборону було б дуже непросто, а отже він міг наражатися на серйозні руйнування.

Тоді я був переконаний, що хоча б на перешийку з Криму у напрямку Херсона зроблять якусь надійну захисну мережу. Мені здавалося, що «байрактари», закуплені ще за часів попереднього президента [ідеться про Петра Порошенка. – С. М.], виконують хоча б спостережну місію. Але по факту нічого цього зроблено не було, тому орки просто пішли по ключових шосе на Нову Каховку і Херсон. У мережі була навіть розповідь одного з російських солдатів про те, що він заснув в Армянську, коли їхня колона виїжджала, і прокинувся вже в Новій Каховці.

‒ Скільки часу Ви провели в окупації?

В окупації я пробув до чотирнадцятого квітня. Росіяни зайшли в Херсон в ніч з двадцять восьмого лютого на перше березня. Вони, вочевидь, боялися заходити в місто, оскільки думали, що наші з «НЛАВами» і «джевелінами» сидять і чекають на них. Але нашого війська в місті я не бачив. На перехрестях тільки вешталися якісь підозрілі молодики зі смартфонами в руках.

У ніч на перше березня росіяни зайшли в Херсон, обстрілявши місто з «градів». Було багато вбитих. Розстріляли чоловіка і жінку, які їхали Перекопською на «жигулях». Вороги поцілили в двадцять четверту школу, у балкони деяких дев’ятиповерхових будівель. Зятя однієї з директорок приватної школи розірвало буквально на шматки. Тоді ж було зруйновано і «Фабрику», про яку я розказував раніше. Я ще зранку із зятем заїхав до «Сільпо», що продовжувало працювати на «Фабриці», а вже до кінця дня її повністю спалили. Над моєю хатою десь о вісімнадцятій годині винищувач запустив ракету. Я думав, що у міську раду, яка сяяла різдвяними вогнями, а виявилося – у центральний ринок.

У херсонських чатах було чимало повідомлень і відео про те, як російські солдати грабували магазини («Європорт», «АТБ», «Сільпо»), а місцеві мародери їм допомагали. У першу чергу хапали продукти харчування, а наступного дня дійшло й до торговельних точок і салонів, де були нові автомобілі, телефони, ноутбуки, скутери, комп’ютери і подібне. Грабували аптеки. Активісти намагалися відловити мародерів з числа місцевих. Покаранням для таких ставало примотування скотчем до дерева, а на оголених сідницях писали чорним фломастером – «вор». Першого березня під вечір по місту ще лунали вибухи та автоматні черги. На жаль, через зраду, у Бузковому гаю по вулиці Нафтовиків орки з бронетехніки розстріляли декілька десятків українських патріотів. Наш православний священик, який через пару днів відважився там же захоронити загиблих, був підданий російськими вояками тортурам.

‒ Ви бачили окупантів особисто? Можете скласти збірний образ окупантів? Вік, етнічна приналежність, як вони виглядали переважно?

Розумієте, вони були такі «зачухані», що, чесно кажучи, дуже важко було зрозуміти, хто вони. Схожі на волоцюг.

‒ Чи була ворожа техніка якось маркована?

«Z», «Z». Усі – із «Z». Навіть цивільні машини були з літерою «Z». Уся техніка була маркована. Найперше вони відключили українське телебачення і радіо та увімкнули російські канали радіо і телебачення. В «Облдержкомпанії» вони вимкнули всю апаратуру і все замінували.

«У доньки від стресу зникло грудне молоко, і у нас виникла проблема, чим годувати двомісячну онучку»

‒ Як Ви діяли у цей час? Які найбільші виклики доводилося вирішувати?

Ми не купували багато продуктів, виключно на пару днів, бо знову ж таки, повторюсь, що я не вірив у настільки швидке захоплення Херсона. Я прекрасно розумів, що купити бензин і дизель буде важче, тому запаси палива зробив більш серйозні. Крім того, я зателефонував полковнику S. і попросив прихопити з собою «кулемет Григоровича» [так військові жартома називають зброю, закріплену за кулеметником Є. Сінкевичем. – С. М.], адже я пройшов за вісім років відповідний вишкіл на полігоні зі всіма видами стрілецької зброї. З продуктами в Херсоні було непросто, бо те, що вдавалося знайти, було переважно гнилим і мало придатним до їжі.

Від стресу у моєї старшої внучки підскочила температура до сорока градусів, два дні трималася. У доньки від стресу зникло грудне молоко, і у нас виникла проблема, чим годувати двомісячну онучку. Встигли купити в «АТБ» останню літрову банку суміші за дев’ятсот гривень. Ціни тоді на все підскочили космічно. Пізніше зять знайшов аптеку, яку не встигли до кінця пограбувати, і там купив втридорога ще одну банку дитячого харчування. Згодом із сумішшю трохи допомогли волонтери, вони з нами просто поділилися, безкоштовно. Але суміш не дуже підходила, доводилося давати проносне. Дитина страждала. Це був суцільний жах. Організовано завозити гуманітарку до міста орки заборонили.

Місцеві бізнесмени, як на мене, повели себе дуже гідно. Розуміючи, що склади будуть пограбовані, почали роздавати людям борошно, пекти хліб і теж роздавати. У перші дні це стало дуже помічним для людей в умовах відсутності продуктів. У вцілілих «АТБ» були тільки «Фанта», «Кока-Кола» і якийсь галантерейний непотріб.

Найбільшою проблемою для мене і людей мого віку були ліки. Люди, які залежали від інсуліну, наприклад, не мали змоги його отримати взагалі. Волонтери, звичайно, всіляко старалися допомогти. Але охопити всіх і вчасно доставити інсулін кожній людині було неможливо. Свої таблетки я останній місяць приймав через день, хоча їх треба приймати щодня.

Одного дня ми зробили із зятем вилазку за котячим кормом, бо наш кіт їсть тільки корм, тож треба було якось це питання вирішувати. Я вистояв пів дня в черзі. Додому ми поверталися маленькими вуличками, бо орки по тих дорогах боялися їздити. Їх, напевно, лякало, що хтось коктейлем Молотова із кущів кине чи ще чимось бахне. Тому вони, як правило, пересувалися маленькими бронегрупами по центральних вулицях.

‒ Які стратегії виживання застосовували люди в цих умовах?

У Херсоні була створена внутрішня мережа обміну інформацією: де перебуває ворог, де знаходяться блокпости, де можна купити потрібні речі чи продукти, або де можна чимось помінятися. У цьому плані херсонці виявилися дуже згуртованими.

Взаємовиручка між місцевими також серйозна була. Пригадую, як я пік хліб і ділився з оточуючими, а з нами ділилися рибою. Тоді багато людей у Дніпрі ловили рибу, щоб вижити.

Десь через два тижні росіяни дозволили селянам з лівого берега привозити продукти і продавати. Якось-то мені захотілося сирників, то я три дні витратив, щоб купити сир. Орки заборонили доставляти корм на одну з найбільших у Європі птахофабрик – Чорнобаївську, – і почався мор курей.

Поки до міста не зайшла росгвардія і ФСБ, їхні вояки особливо не чіплялися до містян, навіть намагалися «всучити» так звану гуманітарну допомогу, щоб зробити картинку для російського телебачення. Але отримали категоричний спротив. Тому картинку робили завезені автобусами «бабуськи» з Криму.

‒ Яка у вас була ситуація з електро- та водопостачанням?

Не було проблем ні з газом, ні з водою, ні з електропостачанням. Усе працювало, усе функціонувало. Єдине, що були постійні вибухи, через що виникали стрибки напруги. У мене навіть телевізор згорів від цього блимання. Більше того, в окупації раз на тиждень вивозилося сміття.

‒ Чи відомі Вам приклади колаборації?

Колаборантів виявилося не так багато, хоч я цим насправді дуже переймався. Директорка школи, у якій вчилися мої доньки і онука, ‒ стара восьмидесятилітня бабуся, злягла із серцем. Вона ще при комуністах стала директоркою. Свого часу вона не давала моїй дочці навчатися українською мовою, аргументуючи тим, що «раді чєтирнадцаті хахлов ми клас аткривать нє будєм». Зрозумівши, що опинилися в окупації, деякі директори шкіл спалили всю документацію, але в нашій школі цього не зробили, тому колаборанти її просто забрали. Зрозуміло, що в особових справах дітей були і адреси батьків. Тож всім було сказано прийти і записати дітей у російські класи, які будуть здійснювати навчання за російськими програмами. До квартир тих, хто проігнорує, погрожували «прийти».

«Відчуття, коли твоє місто стало для тебе чужим, напевно, було найгіршим із відчуттів»

‒ Ви історик за фахом та ще й займаєтеся активною волонтерською діяльністю. Для росіян це достатня підстава, щоб вважати Вас ідеологічним ворогом. Чи намагались Ви себе якось убезпечити в окупації?

Після заходу русні до Херсона я повністю «вбив» свій «Фейсбук», бо розумів, що його наявність небезпечна. Я носив маску, хоча тоді їх вже ніхто не носив, бо ковід на той час трохи вгамувався. Розумів, що є камери, за якими легко буде мене ідентифікувати. Натягував на чоло кепку, брав виключно кнопковий телефон, бо в ньому не було жодної інформації та соціальних мереж. І пересувався тільки вузенькими вуличками, щоб менше світитися… Це треба пережити. Відчуття, коли твоє місто стало для тебе чужим, напевно, було найгіршим із відчуттів.

Одного разу захотілося поширити електронною поштою фото адміністративних будівель із нашими прапорами. Поїхав у центр міста десь після сімнадцятої години. Транспорту і людей не було. Порожньо. Зробив фото на смартфон і вирішив вже їхати, коли мені на переріз кинулися три озброєні орки. Добре, що не стріляли навздогін. Я сподіваюся, що, можливо, у когось ті фото збереглися, адже в очікуванні «гостей», які можуть завітати без запрошення, довелося все зачистити.

Відчуття чужого, ворожого міста було дуже сильним. Люди, які перебували за межами окупованих теренів, часто наражали нас на небезпеку. Наприклад, могли прислати повідомлення «Слава Україні! Героям слава!» А ти в цей момент зі смартфоном ідеш окупованим містом. Якщо тебе в цей час перевіряють, або повідомлення прийшло зі звуком, – тобі смерть! А люди на вільній території цього не розуміли. Вони геройствували у глибокому тилу, а для нас таке «геройствування» могло стати питанням життя і смерті.

З початком вторгнення я по декілька листів у день писав до різних людей та інстанцій в Україні і за кордоном, зокрема в Польщу. Дав інтерв’ю про ситуацію в окупованому Херсоні кореспонденту однієї з відомих німецьких газет. Кажуть, що деякі мої дописи потрапили навіть у Японію, де були опубліковані японцями. Писати під власним прізвищем, як Ви розумієте, було небезпечно, тому я взяв собі псевдонім. Перерахував кошти воїнам на заміну водяної помпи в БРДМ, а також на лікування херсонця, якому орки прострелили ногу під час акцій протесту.

Одного разу я сам «спалився». Якось-то в чергове зателефонував знайомому сільському голові, а він уже на той момент був під контролем російських катів із СОБРу. Його на відпочинковій базі три тижні катували струмом і зламали ребра. Патріотам у тому селі також дісталося від орків. Одного з них нещадно катували за те, що познімав вказівні знаки на дорогах, а згодом вивезли до Криму і дали двадцять років в’язниці. У мого кума орки БТРом знесли ворота і оселилися в його хаті, а сусіда Е. нещадно били, щоб зізнався, де переховується син «АТОшник». Відтак я зрозумів, що мій номер засвітився, тож довелося витягнути картку. Стало очевидним, що «гості дарагіє» можуть навідатися в будь-яку хвилину. Під загрозою опинилася моя родина. Тому стало питання про виїзд з міста. Зелених коридорів орки жодного разу не надавали. Тому рішення про виїзд містяни приймали на власний ризик. Не для всіх ця подорож закінчилася успішно. Мої рідні поїхали через Білозерку, Станіслав, і через вже повністю на той момент знищене село Олександрівку. Шістдесят кілометрів до Миколаєва вони подолали за вісім годин. Поїхав зять, донька, моя дружина і дві внучки. У Миколаєві вони переночували, а потім дісталися до Одеси. Це відбулося в березні.

У той час я найбільше переживав за своїх рідних, бо розумів, що через мене їх можуть взяти в заручники. І що з ними тоді зроблять – невідомо. Через усі ці хвилювання я схуд на п’ятнадцять кілограмів за півтора місяці.

«Треба було вирішити, що робити з компроматом, адже існувала велика імовірність, що скоро до мене можуть «прийти»

‒ Чи вдалося Вам уникнути неприємної зустрічі з окупантами? Чи хтось ще з Ваших знайомих постраждав від їхніх візитів?

Почалися арешти. Я принципово завжди розмовляю українською, але ми з однією моєю знайомою домовилися: якщо їх «накриють», то вона в розмові зі мною або в повідомленнях перейде на російську мову (і навпаки). Це буде знаком, що є проблеми.

У першу чергу росіяни забрали зі слідчого ізолятора зеків і почали його наповнювати бійцями АТО. Наших хлопців мордували нещадно. Крики, фізичне насилля. Декого після допитів знаходили в Дніпрі, декого – мертвим у лісопосадці, а дехто – просто безслідно зник. Волонтерів та журналістів теж відловлювали. Моя колишня студентка Р. – журналістка. Вона потрапила на цілий місяць до орків «на підвали».

‒ Вони над жінками теж знущались, допитували?

Знущались. Р. викладала інформацію, що у тримісній камері перебувало вісім жінок. Тобто тільки трьом можна було лягти, інші ж – спали на голій підлозі. Вони не отримували ані прокладок, ані будь-яких інших засобів гігієни. Харчування було жалюгідним. Жінок там не мордували, не били, їх психологічно виснажували. Медичної допомоги не надавали. Р. писала, що одна жінка за місяць перебування у них в камері померла.

‒ Сексуального насилля над жінками не було?

Розумієте, не кожна жінка захоче про це говорити. Та й чоловіки про це не згадують, бо там і до чоловіків часто відбувається сексуальне насилля, щоб зламати волю і так далі.

Відправивши родину в безпечне місце, я почав думати, куди мені сховатися, бо розумів, що рано чи пізно тут мене можуть знайти. Я згадав про свого аспіранта. Але не встигнувши йому зателефонувати, отримав повідомлення: «Чи можна до Вас прийти?» До мене прийшла його мама, налякана досвідом знайомого СБУшника, якого тримали «на підвалі» окупанти. Вона попросила сховати сина у мене, адже він воїн АТО, тому перебував у серйозній небезпеці. Орки мали списки з адресами. Звичайно, я погодився.

‒ Чи доводилося Вам в окупації ховати українську символіку?

О, це було. Коли мої рідні виїхали, я почав прозоріше мислити. Треба було вирішити, що робити з компроматом, адже існувала велика імовірність, що скоро до мене можуть «прийти». У мене було чимало нагород, грамот за допомогу військовим, підписаних різними генералами [2]. А також медалі та ордени часів волонтерських поїздок до Криму і в район Маріуполя, зокрема номерний «коїн» [3]. Усе це я заховав у надійному місці. Туди ж поклав і два прапори: один – звичайний прапор України, а другий – з підписами від військових.

Я сподіваюсь, що після повернення, обов’язково зафільмую весь процес демонтажу цієї схованки. Але найбільше я хвилювався через ноутбук, у якому в мене були фотографії з полігонів, стрільбищ, світлини з військовими тощо. Там було також багато текстів моїх публікацій у різних мережах, наприклад, статті з промовистими назвами «Для чого росіянам мавзолей Леніна?» або «Коли ящірка губить свій хвіст?». «Ящірка» – це Україна, а «хвіст» – це Донбас. А Ви знаєте, що у ящірки хвіст відростає через деякий час? (усміхається).

‒ Так, знаю.

У мене було багато й інших дописів, тому ноутбук треба було дуже надійно сховати, що я і зробив [4].

‒ Чи вели Ви в окупації щоденник?

Я робив кожен день записи, починаючи з двадцять четвертого лютого по тринадцяте березня. Це були, скоріше за все, фрагменти емоцій, переживань, роздумів, рефлексій та обміну думками з тими, кому я мав можливість писати.

«…дослухавшись до наполегливих рекомендацій доньки, прийняв рішення виїжджати»

‒ Врешті Ви наважилися залишити місто?

Я вже на той момент знав, що моя мама при смерті. Тринадцятого квітня у неї день народження, їй виповнювалося вісімдесят чотири роки. Уранці зателефонував мамі, а о двадцятій годині, дослухавшись до наполегливих рекомендацій доньки, прийняв рішення виїжджати.

Я розумів, що, якщо поїду сам, мене вб’ють. У мене ж машина нова та ще й на дизелі. Тож я взяв двох знайомих жінок, залишив хлопцю АТОшнику продуктів, (я посадив біля дому невеличку грядку картоплі, яка потім також його дуже виручила), взяв кота, морську свинку, дитячий електричний заколисувач, пеленатор, памперси – усе те, що не змогли забрати діти. І о шостій ранку чотирнадцятого квітня ми виїхали з Херсона на північ у напрямку Берислава-Каховки.

По дорозі ми бачили спалені машини, повністю згорілу двоповерхову сторожку біля залізничного переїзду, вщент знищену «Фабрику». Я одягнув речі, у яких ходжу на дачі: непримітні, сірі, старі, заштопані. Оригінали документів залишив вдома, бо, дізнавшись, що я історик, професор, росіяни мене б навряд чи випустили. Мої попутниці почистили мені повністю смартфон. Видалили всі фотографії, пов’язані з армією, війною, українські прапори тощо. Знесли «Дію», «Вотсап», «Інстаграм», («Телеграм», за рекомендацією наших військових, я видалив раніше), щоб нічого не можна було відстежити та з’ясувати про мене.

Під’їжджаючи до поста, я повністю опускав скло, вмикав аварійне світло і потихеньку сунувся в очікуванні зустрічі з перевіряючим «тваж в тваж» (з польської – «лице в лице»). І в той момент було важливо, чи сподобаєшся ти йому, чи ні. Перший пост ми проїхали спокійно. На другому пості стояли кремезні чоловіки тридцяти-сорока років, схоже з нацгвардії. Цей пост ми також успішно минули. А от машину, яка їхала за мною, зупинили, і вся колона стала.

На дорозі було чимало підбитої техніки, у тому числі й цивільної. У наступному селі Дар’ївка черга потихеньку рухалась, навколо було багато військових машин. Так ми доїхали до поста за річкою Інгулець, звідки йшла розбита дорога на Снігурівку. Там у мене виникла конфліктна ситуація з російськими військовими, але минулося. Я був переконаний: щойно візьмуть Снігурівку, одразу визволять Херсон.

Ми гнали по бездоріжжю так, що машина з білої одразу перетворилася на брудну, глиняну, і вже не так привертала увагу. Далі був пост, де стояли молоді пацани, вочевидь російські «срочники». Вони у декого з виїжджаючих цікавилися, чи є горілка і цигарки (ще в Херсоні чув, що бувають випадки, коли вимагають «валюту» за проїзд). Далі був блокпост бурятів. Вони «стріляли» у виїжджаючих тільки цигарки. У Снігурівці знову була черга. Уздовж узбіччя стояло декілька спалених БМП, не знаю чиїх, і наш понівечений військовий КрАЗ. Лінія електропередач із розірваними проводами лежала на полях, скрізь були воронки і таблички з написами «Міни!», «Міни!», «Міни!».

Росіяни перекопали бульдозером дорогу, десь на три метри в глибину і на три метри в ширину, накидали каміння і бетонних брил. На всіх постах була одна і та ж процедура. На дзеркалах машини обов’язково повинні були висіти білі ганчірки. На наступному блокпосту документи перевіряв ФСБшник. У нас була заготовка, що ми їдемо до Коблево хрестити мою онуку. На підтвердження цієї версії донька вже з Румунії надіслала на смартфон фото з онуками і запрошенням на хрестини. Він прочитав прізвище в моєму паспорті і замислився. Чесно кажучи, у мене тоді спиною побігли мурахи. Але, дякувати Богу, обійшлося. Попросив вийти з машини і відчинити багажник. Після поверхневого огляду його вмісту, дозволив рухатися далі.

От тільки куди їхати – невідомо. Доїхали до роздоріжжя. Я ніколи в тому місці раніше не був, тільки поїздом проїжджав. Я знав єдине: щоб потрапити на Миколаїв, треба триматися лівої сторони і переїхати колію. Раптом дивлюсь, зліва їде машина з місцевими номерами. Я зупинився, опустив скло і почав махати, щоб вони також пригальмували. Коли «ланос» під’їхав, я побачив на дверях літеру «Z», намальовану білою фарбою. Скло опустилося – у машині сиділо троє кавказців.

«Дарагой, што хочєш?» ‒ питають. Я кажу: «Здраствуйтє, рєбята. Мнє єхать сюда, в вашу сторану, ілі прямо?». ‒ «Сюда нє єзжай, єзжай прямо». Я подякував і поїхав. Дякувати Богу, не причепилися.

Зрештою після двох блокпостів, у тому числі з п’яними кадирівцями, доїхали ми до ще одного перехрестя. Частина машин поїхала направо, а я все ж таки вибрав Миколаїв, тому ми повернули наліво.

Після ще кількох блокпостів з кулеметниками, БМП та БТРами почалася сіра зона з купою розбитої техніки та цивільного транспорту. Скільки радості було, коли ми дісталися до своїх, я Вам не можу навіть передати! Суцільне відчуття щастя. Сльози самі наверталися на очі. Ми пропонували нашим воїнам щось смачненького, але вони відповіли, що у них все є. Тиснули руки тільки…

«Моя онука і досі боїться літаків та людей зі зброєю»

‒ Зрозуміло, що дуже важко залишати свій дім. Місце, де прожив усе життя і їхати кудись у невідомість. Чи знаєте Ви щось про долю Вашого майна в Херсоні? Чи є Вашій родині куди повертатись?

Дача зараз – в окупації, пограбована і замінована. До квартири, дякувати Богу, ніхто так і не вдерся. Єдине що, обстріляли наш район вже після звільнення Херсона, там було семеро вбитих і двадцять один поранений. Деякі квартири згоріли або були розбомблені. У нашій тільки вирвало замок в одному з вікон.

‒ Ваша родина зараз у безпеці?

Так, моя родина зараз у Румунії та Естонії. Внучка ходить до школи. Три рази на тиждень вивчає румунську мову, але навчається повністю за українською програмою. Румуни привітні люди і багато роблять для українців.

Моя онука і досі боїться літаків та людей зі зброєю. Нещодавно в Констанці було якесь державне свято із залученням авіації та військових, то внучка з величезним напруженням на всі ті дійства реагувала.

‒ Наскільки мені відомо, Ви зараз у Польщі?

Так, я в Польщі, у Ченстохові. Я почесний професор університету імені Яна Длугоша. До речі, цим дуже пишаюся, бо серед українців таких, я би сказав «звичайних», почесних професорів дуже мало. Як правило, серед них переважно люди, які займали в той чи інший час чиновницькі посади. Так, наприклад: Іван Вакарчук – Герой України, ректор, міністр; Віктор Скопенко – Герой України, ректор, голова ВАК; Борис Возницький – Герой України, директор картинної галереї тощо. І серед цих досить відомих постатей – я, який на момент отримання почесного звання не був ані ректором, ані проректором, ані завкафедрою, ані деканом. Я був просто звичайним професором. Ось тому я цим так і пишаюся.

‒ Я би сказала, що Ви – незвичайний професор.

(усміхається).

«Історики сьогодні насправді можуть зробити багато»

‒ Скажіть, будь ласка, що, на Вашу думку, можуть зробити сучасні історики, щоб у кремля в майбутньому не залишалося жодних зачіпок для провокацій на історичному ґрунті?

Історики сьогодні насправді можуть зробити багато. По-перше, потрібно вирішити питання з викладанням історії у вищих навчальних закладах, адже кількість годин цієї дисципліни в останні десятиліття суттєво скоротилася. По-друге, я вважаю, що підручники для школи і вишів повинні написати історики нової формації.

‒ Чи маєте Ви особистий прогноз щодо російсько-української війни?

Ви знаєте, на мою думку, вихід на кордони України 1991 р. проблеми не вирішить. Я ще у дві тисячі чотирнадцятому році в Перемишлі прочитав лекцію, суть якої зводилася до того, що з моменту анексії Криму і вторгнення Росії на Донбас почалася Третя світова війна. Про кінець цієї війни можна буде говорити тільки тоді, коли український солдат у москві напише: «Руінамі крємля удовлєтворьон». Один із польських журналістів тоді назвав мене «вар’ятом», що в перекладі з польської означає «ненормальний». Мовляв російська армія друга у світі за потужністю.

‒ І наостанок. Кого з істориків, на Вашу думку, можна вважати більш об’єктивним: того, хто сам був учасником або свідком подій, чи того, хто дивиться на історичні події ззовні?

У вступній частині до своїх спогадів, які, сподіваюсь, незабаром буде опубліковано, я вже дав відповідь на це запитання. Насправді говорити про стовідсоткову об’єктивність в історії, на мій погляд, через суб’єктивну оцінку її записувачів та інтерпретаторів, дуже складно. Треба фіксувати, порівнювати і критично мислити – ось що важливо.

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Євгена Сінкевича.