«Науковий False Start» чи вимога воєнного часу: (не)новий досвід документування свідчень українців

З моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну минуло трохи більше року. За цей час українцям/кам вдалося подолати чимало викликів. На вибір рівня залученості у воєнну реальність вплинули різні чинники, зокрема: патріотизм, громадянська свідомість, стать, сімейний стан, наявність чи відсутність дітей, соціальний статус, фізичне та ментальне здоров’я, ну і, звичайно, – професія. Для представників/ць військових спеціальностей цей вибір був більш ніж очевидним. Інші ж опинилися в умовах пошуку власного фронту та сфери відповідальності. 

Перед науковцями/ицями, зокрема істориками/инями, етнологами/инями, антропологами/инями тощо також постав небачений до 24 лютого 2022 р. виклик. Частина українських дослідників/иць взяла до рук зброю і захищає Україну в найгарячіших точках, хтось очолив волонтерський рух, а дехто продовжує підтримувати науковий фронт у тилу, «переформатувавши» (повністю або частково) свою довоєнну наукову діяльність відповідно до вимог сьогодення.

У цій розвідці презентовано результати усноісторичного проєкту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014–2022(3) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» (станом на березень 2023 р.) як окремої наукової волонтерської ініціативи; проаналізовано особливості роботи представників/ць історичних та філологічних спеціальностей в умовах війни; окреслено найбільш науково обґрунтовані, практично апробовані та максимально ефективні підходи до фіксації, збереження, інтерпретації та введення до наукового обігу (чи інформаційного поля загалом) свідчень очевидців/иць та учасників/ць подій російсько-української війни в режимі «тут і тепер»; охарактеризовано місце усноісторичних матеріалів про воєнне повсякдення в джерельній базі новітньої історії України; наведено перелік топ-рекомендацій щодо інтерв’ювання «по гарячих слідах» та польової роботи в умовах війни, напрацьованих дослідниками/цями під час експедицій.

Чи може бути волонтерство науковим?

Науково-дослідницький проєкт «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014–2022(3) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» було започатковано в травні 2022 р. за сприяння управління культури та туризму Чернігівської міської ради. Ініціаторкою здійснення експедиційних досліджень у щойно деблокованому Чернігові та деокупованих населених пунктах Чернігівської області стала кандидатка історичних наук К. Литвин, яка однією з перших відчула потребу (і як професійна дослідниця, і як людина з досвідом 36-денної окупації) у фіксації свідчень очевидців/иць війни «по свіжих слідах».

Незважаючи на низку можливих ризиків та відсутність фінансування, цю ініціативу підтримали науковці/иці-волонтери/ки з різних наукових інституцій України. Учасниками/цями проєкту стали дослідники/ці, переважно етнологи/ні та фольклористи/ки, з науковим ступенем PhD та багаторічним досвідом експедиційної роботи, пов’язаної, у тому числі, з фіксацією усноісторичних свідчень. До дослідницької команди увійшло 10 осіб:

Катерина Литвин – кандидатка історичних наук, заступниця начальника-начальниця відділу туризму та промоції міста управління культури та туризму Чернігівської міської ради (Чернігів, Україна);

Олена Боряк – докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу етнології Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (далі – ДНЦЗКСТК);

Світлана Маховська – кандидатка історичних наук, заступниця директора – завідувачка Музею-архіву народної культури Українського Полісся (далі – МАНКУП) ДНЦЗКСТК, співзасновниця ГО «Центр прикладної антропології» (Київ, Україна);

Ольга Воробєй – кандидатка історичних наук, наукова співробітниця ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України» (Київ, Україна);

Анастасія Панкова – кандидатка філологічних наук, в. о. завідувача відділу музейних фондів МАНКУП ДНЦЗКСТК (Київ, Україна);

Ольга Березовська – старша наукова співробітниця відділу науково-архівних фондів МАНКУП ДНЦЗКСТК (Київ, Україна);

Сергій Сіренко – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею історії України (Київ, Україна);

Олександр Шевчук – начальник управління культури та туризму Чернігівської міської ради (Чернігів, Україна);

Людмила Вигівська – директорка КУ «Туристичний інформаційний центр» Чернігівської міської ради (Чернігів, Україна);

Вікторія Павленко – адміністратор КУ «Туристичний інформаційний центр» Чернігівської міської ради (Чернігів, Україна).

Попри волонтерський статус згадуваного проєкту, який здійснювався переважно власним коштом його виконавців/иць (витрати на експедиції, розшифрування аудіозаписів, проведення науково-практичних заходів, підготовка публікацій тощо), вдалося досягти чималих результатів у справі фіксації людського досвіду російсько-української війни, архівування зібраних матеріалів, а також їх фахової інтерпретації та часткового удоступнення. Як виявилося, волонтерство таки може бути науковим.

Коротка візитівка проєкту

Сьогодні важливо не тільки вчасно реагувати на злочини росії та окреслювати на світовому рівні правдивий контекст цієї загарбницької війни, а й паралельно створювати її звуковий, письмовий та візуальний архіви, щоби через роки забезпечити можливість повернення до усноісторичних записів як до повноцінного інформаційного ресурсу в джерельній базі новітньої історії України. Відтак актуальність наукової ініціативи важко заперечити.

Головною метою проєкту стали фіксація та збереження свідчень очевидців/иць та учасників/ць подій російсько-української війни з подальшою їх інтерпретацією та введенням до наукового обігу. Географія проєкту охоплює місто Чернігів та Чернігівську область. У перспективі – розширення території обстеження. Перший експедиційний виїзд було здійснено 14 травня 2022 р. – через місяць після звільнення Чернігівщини від окупації та деблокади обласного центру. 

До предметного поля експедиційних досліджень, окрім воєнних злочинів росії на території України, увійшли також особливості воєнного повсякдення, організації побуту, харчування, гігієни, облаштування місць укриття, стратегії виживання в умовах окупації, облоги та активних бойових дій, умови життя в евакуації, волонтерський рух, воєнний фольклор, досвід українських науковців/иць у російсько-українській війні тощо.

Дослідницький інструментарій склали:

1) спеціально розроблені учасниками/цями проєкту питальники, які наразі охоплюють чотири тематичні блоки (у кожному блоці більше 100 запитань): активні бойові дії, евакуація, окупація (облога), волонтерство, та постійно доповнюються;

2) зразки інформованої згоди респондентів/ок на подальше збереження, опрацювання та оприлюднення зібраних свідчень із максимальним дотриманням етичних та юридичних вимог щодо захисту персональних даних і конфіденційності інформації;

3) протоколи психологічної підтримки всіх учасників/ць інтерв’ю (інформантів/ок та інтерв’юерів/ок), розроблені за підтримки психологів-практиків.

Про виклики та ризики, або «Науковий False Start» 

Розпочинаючи роботу над проєктом, науковці/иці намагалися врахувати всі можливі ризики: від загрози життю та здоров’ю записувачів/ок у чернігівському «полі» до т. зв. «наукового фальстарту», який міг би порушити етичні засади усноісторичних досліджень. Наслідки завчасного старту в спортивних змаганнях, вочевидь, є менш травматичними для спортсмена/ки, ніж могло виявитися завчасне опитування травмованого війною респондента/ки. 

У чому небезпека опинитися в населеному пункті одразу після його звільнення від окупантів, на перший погляд, науковцям/ицям було зрозуміло. Однак, як з’ясувалося згодом, на кожному новому етапі роботи виникали нові труднощі, які навіть для польовиків з багаторічним досвідом експедиційних досліджень стали серйозним випробуванням. 

Постійна учасниця «чорнобильських» експедицій, що мали на меті збереження культурної спадщини уражених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС територій, відома українська письменниця Ліна Костенко свого часу визначила цей напрямок польових досліджень як «екстремальне народознавство». Роботу науковців на деокупованих та деблокованих територіях Чернігівщини в перші місяці після звільнення можна вважати не менш «екстремальною».

Відсутність сполучення з Черніговом та областю через зруйновані мости, замінування територій, підвалів будинків, де окупанти знущалися над цивільним населенням, суцільні вирви не тільки в об’єктах інфраструктури, а й у душах людей, – це далеко неповний перелік реалій воєнного часу, з якими довелося зіштовхнутися виконавцям/ицям проєкту. Та завдяки зваженій логістиці К. Литвин та її чернігівських колег/жанок принаймні організаційні та безпекові моменти вдавалося успішно вирішувати.

Що ж стосується етичної складової роботи в «полі», було чимало сумнівів, адже сьогодні існує безліч суперечливих думок як серед українських, так і серед західних науковців/иць щодо завчасності чи то нагальності фіксації свідчень людей з певним травматичним досвідом [1]. Дослідниця методології усноісторичних студій, докторка історичних наук Г. Грінченко свого часу з цього приводу писала: «…обов’язкового перегляду та додаткового осмислення потребують майже всі усталені кроки усноісторичного дослідження: від вирішення, чиї саме усні історії ми будемо записувати і як гарантуватимемо безпеку кожного оповідача, до усвідомлення нашої власної «включеності» в досліджувану ситуацію з усіма обмеженнями, які накладає на нас як дослідників поточна історична політика та загальний політичний ангажемент» [2]. Розпочинаючи роботу над проєктом, наукова команда дуже відповідально підійшла до вивчення методичних рекомендацій щодо особливостей роботи з усноісторичними свідченнями в подібних умовах. Проте, як виявилося згодом, деякі апробовані в довоєнному полі дослідницькі практики в умовах війни втратили свою ефективність. 

Психологічна (не)безпека респондентів/ок та записувачів/ок

Усвідомлюючи можливий рівень травматизації потенційних респондентів/ок, на етапі підготовки до роботи «в полі» учасники/ці проєкту залучили до консультаційного супроводу своєї дослідницької ініціативи кандидатку психологічних наук з багаторічним досвідом роботи з травмою та посттравмою. Г. Чепурна як практикуюча психологиня з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну долучилася до фахової підтримки жителів Чернігова та Чернігівської області, які одними з перших опинилися в епіцентрі травмуючих подій. Спираючись на ідеї наративної психології, вона разом з колегами допомагала через переоповідання особистих історій війни повернути відчуття значимості кожній окремій людині, яка порівнюючи свою мікроісторію з іншими, часто знецінювала власний досвід [3]. Такий формат психологічної підтримки багато в чому нагадував роботу польовиків, зокрема етнологів/инь та фольклористів/ок, для яких основним завданням є фіксація кожної унікальної мікроісторії про той чи інший сегмент української культури. Ознайомившись з концепцією проєкту, Г. Чепурна схвалила інтерв’ювання «по гарячих слідах», апелюючи з-поміж іншого до можливого терапевтичного ефекту від спілкування з респондентами/ками саме в поточному кризовому часі, коли гаряча фаза війни ще триває.

Готуючись до експедицій, науковці/иці були також свідомі того, що, записуючи спогади очевидців/иць війни, наражають і себе на певну травматизацію чи навіть ретравматизацію. Так одна з учасниць проєкту, етнологиня та фольклористка, кандидатка філологічних наук А. Панкова, аналізуючи (не)новий для себе досвід експедиційних досліджень, зазначила: «…я ніби кожного разу з кожною новою людиною проживала її історію… Дуже важко було не піддатися емоціям і зберігати професіоналізм, пам’ятаючи про настанови психолога перед початком експедиційних виїздів. Бути на відстані, коли людина ніби обрала тебе «терапевтом» своєї душі, надзвичайно складно» [4]. 

Водночас особистий досвід війни та бекграунд етнографа-польовика часто допомагав дослідникам/цям долати відстань у комунікації з респондентами/ками. Це той випадок, коли записувач/ка автоматично з «чужого» перетворювався/лася на «свого» завдяки схожості пережитих подій.

Результати проєкту 

За одинадцять місяців (станом на кінець березня 2023 р.) команді науковців/иць вдалося здійснити 6-ть експедиційних виїздів до 12-ти деокупованих населених пунктів Чернігівського р-ну Чернігівської обл. (сс. Жукотки, Левоньки, Мохнатин, Юр’ївка, Рівнопілля, Полуботки, Анисів, Количівка, Лукашівка, Ягідне, Золотинка, Шевченка), а також записати свідчення про особливості воєнного повсякдення і стратегії виживання жителів/льок 3-х мікрорайонів Чернігова (Бобровиця, Кукушанка, ЗАЗ), які найбільше постраждали під час облоги та масованих обстрілів міста.

За означений період вдалося опитати 107 респондентів/ок, зафіксувати близько 104 годин аудіозаписів, зробити 617 авторських світлин та отримати на зберігання від інформантів/ок 74 фотографії. Крім того, було записано 7 відеосюжетів та передано до архіву проєкту 2 щоденники. 

За підтримки управління культури та туризму Чернігівської міської ради та ГО «Центр прикладної антропології» (NGO Centre for Applied Anthropology) науковцями/ицями було організовано та проведено круглий стіл «Війна, наука та емоції: (не)нові концепції і підходи» (21‒22 лютого 2023 р.) [5], приуроченого до роковин російсько-української війни. Світлини проєкту також лягли в основу інтерактивної виставки «Розстріляна весна – 2022. Чернігів» (жовтень, 2022 р.).

Частину матеріалів, зібраних під час експедицій, було опрацьовано та оприлюднено на сторінках наукових фахових видань України. Зокрема в рубриці «Повсякдення російсько-української війни: усна історія», започаткованій «Українським історичним журналом», що видається Інститутом історії України Національної академії наук України, розміщено низку усноісторичних свідчень цивільних громадян/ок про сучасну війну на Чернігівщині [6]. Окремі публікації аналітичного характеру та інтерв’ю з науковцями/ицями, які погодилися поділитися власним досвідом війни, було опубліковано на академічному сайті з історичним профілем «Україна модерна» [7].

Війна, наука та емоції

У круглому столі «Війна, наука та емоції: (не)нові концепції і підходи» взяли участь спікери/ки з 20 куточків України (мм. Чернігів, Київ, Львів, Полтава, Добропілля, Павлоград, Покровськ, Костянтинівка, Ніжин, Мена, Кременчук, Запоріжжя, Дніпро, Кропивницький, Кривий Ріг, Одеса, Славутич, Устилуг, Ірпінь, с. Деснянське), а також із-за кордону (Польща, Швеція, Франція, Ірландія, Литва, Канада, Великобританія), де українські науковці/иці, попри різноманітні виклики сьогодення, продовжують свої дослідження. Загалом учасниками/цями було проголошено 41 доповідь. Робота в межах круглого столу здійснювалася за кількома тематичними напрямками 1) методологія польової роботи в умовах війни, 2) вимушені переселенці/ки: виклики, стереотипи та особливості польової роботи, 3) музеї та меморіальні комплекси в умовах війни, 4) візуальна антропологія як метод дослідження війни, 5) психологічна та юридична (не)безпека респондентів/ок та записувачів/ок (фокус уваги – дорослі і діти), 6) гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014–2022(23) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання, 7) волонтерський рух – другий фронт.

Унаслідок майже сімнадцятигодинної дискусії науковці/иці з-поміж іншого дійшли висновку, що дослідницький інструментарій, який був достатньо дієвим до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, під час війни або зовсім не працює, або працює недостатньо ефективно. Обсяг отриманої під час заходу інформації виявився дуже потужним. Його інсайти щодо роботи з усноісторичними джерелами в умовах війни вже проходять апробацію на різних стадіях дослідження.

Архівування та оприлюднення записів

Наразі триває розшифрування експедиційних записів та їх попереднє архівування. Тексти інтерв’ю максимально відповідають мовленню респондентів/ок, зафіксованому в аудіозаписах. Однак про його професійне транскрибування не йдеться. Специфічну говірку мешканців/ок Чернігівщини передано із використанням української абетки. Із міркувань безпеки, принаймні до завершення війни, персональні дані респондентів/ок залишаються закритими.

Повні тексти транскриптів та аудіозаписів планується передати на державне зберігання в Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, а також із часом оприлюднити на веб-порталі Інституту історії України Національної академії наук України в спеціальному тематичному розділі «Війна. Документи. Свідчення» [8]. 

ТОП-10 рефлексій щодо інтерв’ювання «по гарячих слідах» та польової роботи в умовах війни

1. Усні оповіді, що стосуються саме поточного кризового часу, мають неабияку цінність як для записувачів/ок, так і для респондентів/ок. Дослідникові/ці такі усноісторичні свідчення, вочевидь, не нададуть достовірно встановлених фактів, але суттєво збагатять знання про історію повсякдення безцінним джерельним матеріалом. На думку кандидата історичних наук О. Васяновича, «про певну об’єктивність історичного викладу [ідеться про оцінку науковцями воєнних реалій. – C. М.] можна говорити лише за умови використання різноманітних джерел: засоби масової інформації, документи, свідчення очевидців, навіть свідчення ворогів» [9].

2. Отримавши можливість висловитися, кожен респондент/ка ніби надає власній історії війни певної статусності та значущості, що часто носить терапевтичний характер. Свідченням цього є щирі слова вдячності та полегшення, про яке науковці/иці неодноразово чули по закінченні сеансів.

3. Під час опитування респондентів/ок про їхнє воєнне повсякдення часто доводиться «відпускати» інтерв’ю і просто слухати. У таких ситуаціях необхідність рухатися за питальником зникає, але водночас з’являється можливість отримати інформацію про нові, попередньо невраховані моменти. Завдяки цьому перелік запитань, з яким приходить дослідник/ця «ззовні», щоразу доповнюється важливими деталями «зсередини». Три «П», про які потрібно пам’ятати інтерв’юеру/ці під час експедиційної роботи: «Професіоналізм», «Повага» і «Подяка» [4].

4. Найбільш інформативним та методично грамотним виглядає кількаразове опитування одного і того ж респондента/ки з певними інтервалами в часі, що згодом дасть можливість відстежити механізми конструювання людської пам’яті в динаміці, зокрема трансформацію спогадів. 

5. Під час роботи в чернігівському «полі» було напрацьовано певні мовленнєві лайфхаки інтерв’ювання постраждалих внаслідок війни: 

• пам’ятати про табу на фразу «Я тебе розумію», оскільки неможливо у повному обсязі зрозуміти біль втрати кожної окремої людини;
• використовувати мовчання замість вербалізованого співчуття;
• уникати професійної зверхності та дистанції, що можуть проявлятися через вживання виключно літературної мови при спілкуванні з оповідачем/кою, замість наближеної до місцевої говірки вимови.

6. Під час інтерв’ю науковці/иці повинні намагатися запобігти власній надмірній «залученості в емоцію» інформанта/ки, з метою запобігання власному професійному та емоційному вигоранню, а також задля особистого захисту від травматизації або ретравматизації. На стан дослідника/ці також може впливати загальна атмосфера населеного пункту, який пережив окупацію чи масовані атаки ворога. Наприклад, учасники перших експедиційних виїздів згадували, що Чернігів у середині та в кінці травня 2022 р. був дуже різним. Через включене спостереження в реалії деблокованого міста дослідникам/цям довелося стати свідками різних етапів його поступового «оживлення»: відновлення руху громадського транспорту, появи людей на вулицях, відновлення мостів, будівництва понтону тощо. 

7. Інтерв’ювання самих науковців/иць, зокрема істориків/инь, етнологів/инь, антропологів/инь тощо – вагома частина фіксації свідчень про російсько-українську війну, адже дослідник/иця одночасно є як суб’єктом, так і об’єктом польових досліджень. 

8. В умовах цифрової епохи дослідження війни цілком можуть відбуватися із залученням смартфону (телефону, планшета, комп’ютера тощо) та використання методу віддаленої етнографії [10]. Зокрема, низку інтерв’ю з науковцями/ицями, які перебувають в різних куточках України, а також за кордоном, у межах проєкту було записано в онлайн-режимі. Крім того, через різні мобільні додатки чернігівчани мали змогу передати до архіву проєкту чимало світлин періоду окупації та облоги.

9. Професійний досвід етнологів/инь та фольклористів/ок суттєво впливає на якість усноісторичних досліджень. Зокрема бекграунд польовика дозволяє швидше встановити контакт з потенційними інформантами/ками в умовах суцільної недовіри до приїжджих, яких після початку повномасштабного вторгнення почали автоматично вважати «чужими», а подекуди навіть ототожнювати з ворогами: «Досвід експедиційної комунікації був дуже помічним, адже вдавалося одразу долати бар’єри між «своїми» та «чужими». Ідеться про експедиційну звичку говорити мовою респондента/ки. Не мовою Ірпеня, Києва чи Луцька, а місцевою говіркою. Це особливе вміння відчувати дух села, дух тамтешнього життя. З початку повномасштабного вторгнення люди стали дуже настороженими, тому це неабияк допомагало скоротити відстань із будь-яким співрозмовником. Нам, етнологам/иням, було набагато легше» [4]. 

10. Швидка адаптація до польових умов, знання правил поведінки зокрема в сільському середовищі, а також володіння інформацією про досвід окупаційних режимів у минулому неодноразово ставали в нагоді дослідникам/цям історичних дисциплін під час особистої евакуації та пошуку (не)нових стратегій виживання. Зі спогадів доктора історичних наук, відомого українського історіографа Є. Сінкевича: «Після заходу русні до Херсона я повністю «вбив» свій «Фейсбук», бо розумів, що його наявність небезпечна. Я носив маску, хоча тоді їх вже ніхто не носив, бо ковід на той час трохи вгамувався. Розумів, що є камери, за якими легко буде мене ідентифікувати. Натягував на чоло кепку, брав виключно кнопковий телефон, бо в ньому не було жодної інформації та соціальних мереж. І пересувався тільки вузенькими вуличками, щоб менше світитися… Це треба пережити. Відчуття, коли твоє місто стало для тебе чужим, напевно, було найгіршим із відчуттів» [11].

Підсумовуючи, можна констатувати, що усноісторичний проєкт «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014–2022(3) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» аж ніяк не був «науковим фальстартом». Його поява стала, швидше, реакцією на потреби воєнного часу. За перший рік війни виконавцями проєкту вдалося зробити чимало. Відтак сьогодні вже є про що говорити і про що звітуватися. Однак, залишилося чимало запитань, відкритих для дискусії та авторської верифікації, а також безліч ніким не зафіксованих мікроісторій, значимість кожної з яких у цій загарбницькій війні важко переоцінити. Тож можна з упевненістю стверджувати, що робота в межах проєкту триватиме доти, доки кожному її свідку не буде «повернено авторство».

Текст оригінальний, раніше не публікувався, підготовлений спеціально для сайту «Україна Модерна». 

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.