Є категорія пам’ятників, які мені не подобаються. Зайду ось так прямо з оціночного судження, що для багатьох є приводом закрити розмову: а, це оціночне судження, розходимось. З тими, хто залишиться, поділюся сумнівами та питаннями. Чому, власне, мені це не подобається. Тим більш, що пам’ятники цієї категорії дуже популярні — вони надихають прихильників тим, що зроблені вкрай реалістично. Мене ж саме цим відштовхують. Дозволю собі конкретизувати: суто естетично пам’ятники, які є точним відтворенням фотографії чи малюнка, завжди здавалися мені облудними.
Особливо чітко я це відчула колись, дивлячись на зображення відкритої в 2006 році в Сан-Марино бронзової скульптури, присвяченої жертвам Беслану (схоже, що скульптур декілька, в різних містах Італії). Щоби зрозуміти, що ми бачимо, треба знати відому світлину напівроздягненого хлопчика-заручника в Беслані, який кричить у відчаї. Цінність скульптури вбачається в тому, що вона «похожа». Вона існує тільки як «втілення» зображення на світлині в тривимірний простір і не живе без «картинки». Спочатку я сказала собі, що мені не подобається цей пам’ятник, бо він доволі недосконало зроблений. Власне, те, що мало працювати як «похоже», є впізнаваним, але не точною копією людини на світлині. Але можна сказати, що це узагальнення, що саме ідея пам’ятника в тому, щоб створити впізнаваний, але не точний образ. Окей, ця скульптура є недосконалою. А якщо уявити досконалу? Таку, яка в дрібних деталях відтворить зображення? Тоді не буде відчуття відторгнення?
Це як дитяча забавка: відчуваєш радість від власної «експертності», впізнаєш та точно знаєш, що тобі хочуть сказати. Якщо спробувати уявити завдання меморіалів — вони мають ставати точками зборки наративу, фіксувати дещо важливе для всієї спільноти, не просто копіювати шматок реальності, а давати ширший меседж. Якщо ми звернемось до найпотужніших меморіальних традицій ХХ століття, то побачимо, що при зовнішній простоті вони багатошарові та неодновимірні. Коли, наприклад, створювали Могилу невідомого солдата в Лондоні в 1920 році, була розроблена процедура вибору праху з різних полів битв (щоб уособлювати скорботу всієї нації), було обране місце захоронення поряд з монархами та найвидатнішими особистостями (із затвердженням нового героя історії, який не має імені), саркофаг для перевезення прикрасили середньовічним мечем, який особисто обирав зі скарбниці король, тощо. Дуже простий меморіал з насиченим потужним меседжем. Власне, тому Могила невідомого солдата стала головною традицією військової комеморації ХХ століття.
Коли говоримо про ясність та простоту меморіалу як його перевагу, здається, що саме візуалізація зображення і є найпростішим способом донести меседж. Людина впізнає фотографію — і може розповісти історію. Ось, власне, і все. Ніякої доданої вартості тут немає. Читаючи український фейсбук, розумієш, що для багатьох сам факт встановлення пам’ятного знаку вже є достатнім. Ми маємо пам’ятати. Тому впізнавана за фотографією фігура вже є достатнім якорем пам’яті. На відміну від алегоричних меморіалів, сенс яких можна не зрозуміти, тут все ясно. І так пам’ять нібито закріплюється краще.
Так, я люблю рефлексивні меморіали. Меморіали, які створюють простір запитування та трансформації досвіду. Меморіал Убитим євреям Європи Пітера Айзенмана, який взагалі можна не зрозуміти як меморіал, вважаю одним з найкращих. Тричі я переживала там неймовірно важливі інсайти. Саме про пропрацювання пам’яті, про досвід непроговорюваного. Абсолютно ясно, що архітектор свідомо не вкладав в меморіал усього того, що приходило мені в голову. Але створював простір досвіду в певному сенсовому фреймі.
Я щиро вважаю, що якщо людина не помітить меморіал, це не катастрофа. Мала якось дуже цікаву розмову з людьми, які не знали, що це місце пам’яті та почали там робити селфі. І потім їх захейтили знайомі за невігластво та блюзнірство. У розмові я не була «експертом», натомість співрозмовником — і для нас всіх трьох це було важливо. Це і є робота пам’яті.
Нагадаю Йохена Герца з його меморіалом проти фашизму, який зникав під землею. Біля меморіалу можна було прочитати напис: «Колись колона повністю зникне та місце монументу проти фашизму залишиться порожнім. Залишимося тільки ми з вами, ті, хто підписався проти несправедливості». Ми з вами — це і є вмістилище пам’яті, нематеріальні об’єкти в просторі.
Але це я люблю рефлексивні монументи. І мені можна відповісти: якщо ти вважаєш, що нормально не помітити меморіал, то навіщо взагалі меморіали встановлювати. Меморіал має працювати саме для всіх, а не для університетських спеціалістів. Тому я уважно придивляюся до випадків, коли рефлексивний меморіал викликає незадоволення та вимоги додати щось прямолінійне.
Є, наприклад, дуже дивний, на перший погляд, Royal Artillery Memorial, який був відкритий в Лондоні в 1925 році. Його унікальність в тому, що це детально відтворена гаубиця, рівно втричі більша за справжню. Частиною меморіалу є також виконана з портретною схожістю артилерійська команда, але головною тут залишається гаубиця, а не люди. Меморіал критикували в пресі за дегуманізуючий меседж, проте його підтримали ветеранські організації, для яких ця мова була ближча за символічну. Зараз це вже частина звичного культурного ландшафту.
Справжнє протистояння меморіальних мов бачимо в контексті меморіалу ветеранам В’єтнаму у Вашинґтоні. Меморіал був створений у 1982 році за проєктом Майї Лін. Дві стіни з чорного граніту сходяться під тупим кутом нижче рівня поверхні землі. Вся поверхня вкрита іменами американських військовослужбовців, які загинули або зникли без вісті у Південно-Східній Азії між 1957 і 1975 роками. Можна підійти та доторкнутись до імені людини, яка загинула, можна перевести ім’я на лист паперу. Стіну відполіровано таким чином, що відвідувач бачить своє відображення поряд з іменами загиблих. Він стає частиною пам’яті та має можливість рефлексувати війни минулого, своє ставлення та власну відповідальність за майбутнє. Це меморіал скорботи.
Символізм не вдовольнив ветеранські організації. Поряд із меморіалом зрештою з’явилося буквальне зображення трьох американських солдатів. Це три чоловіки різних рас, зображені у ретельно пропрацьованій формі своїх підрозділів, усе можна впізнати та розрізнити. Досі у різних довідниках чи туристичний путівниках можна знайти опис меморіалу без, власне, базової частини з іменами. Останню ігнорують. Ще й сьогодні, хай де ви читали б про меморіал, обов’язково буде приписка, що авторка ідеї — китаянка, їй був 21 рік і вона майже нічого не знала про війну. Навіть не наголошую на обов’язковій згадці про вік та національність (чужа та недосвідчена), але чомусь критикам здається, що абстрактність форми свідчить про те, що авторка просто нічого не знала про війну, ось і не зробила так, щоб «похоже». Можна додати, що ще за декілька років з’явилася ще й скульптурна група, присвячена жінкам В’єтнаму. Жінка там — це медсестра, яка закриває собою пораненого солдата.
Я зараз не зачіпаю меседжів, які транслюють обидві скульптури. Про це кілька годин можна говорити, мені зараз не про це йдеться. Зараз мене цікавить це бажання бачити дуже реалістичні фігури як правильний варіант вшанування військових.
Свідомо наводжу приклади не з української реальності, бо зараз часто чуємо, що така пристрасть щодо фігуративних впізнаваних меморіалів є спадком радянської традиції. Ні, це не радянський спадок. Я навіть припустила, що, може, в протистоянні умовної «Майї Лін» та авторів реалістичних меморіалів зашите взаємне нерозуміння цивільних та військових? Я не знаю відповіді. У розмові зі знайомим військовим спитала, чи може бути таке? Він відповів, що, по-перше, зараз в Україні не час для меморіалів, а по-друге, досвід війни — це гранично конкретний досвід, в якому немає місця абстракціям. Тому він зараз не може уявити абстрактний меморіал героям російсько-української війни. При цьому ми з ним погоджуємось щодо берлінського меморіалу Голокосту: ми обидва називаємо його серед найпотужніших. Чому працює тут? Через часову дистанцію? З Голокостом вже настав час рефлексій? А для України — ні?
Наразі я не знаю відповіді. Зараз ми перебуваємо у точці, в якій маємо почати формувати нову мову комеморації. І попри багатство світових комеморативних та меморіальних практик, ми маємо розуміти, що спиратися нам немає на що.
