“Дискурс революції” 1905 року (продовження)

Перше травня, свято солідарности трударів, мало особливе значення для революційного та робітничого руху. Напередодні 1 травня 1905 року Владімір Ленін написав листівку, що стала зразком для складення аналогічних листівок місцевих осередків РСДРП. Лідер соціял-демократів закликав пролетаріят до загальної боротьби за скинення капіталістичного та побудову соціялістичного ладу (виділення наше. – М. Г.):

«Товариші робітники! Наближається день великого свята робітників усього світу. Першого травня святкують вони своє пробудження до світла та знання, своє об’єднання в одну братську спілку для боротьби проти будь-якого визиску, проти будь-якого свавілля, проти будь-якої експлуатації, за соціялістичний устрій суспільства. Всі, хто працює, хто годує своєю працею багатих та знатних, хто проводить життя в непосильній праці за жалюгідну платню, хто ніколи не користується плодами своєї праці, хто живе подібно до в’ючної худоби серед розкоші та блиску нашої цивілізації, всі вони простягають руку для боротьби за визволення і щастя робітників. Геть ворожнечу між робітниками різних національностей або різних релігій! Така ворожнеча вигідна тільки грабіжникам і тиранам, які живуть темрявою та розрізненістю пролетаріату. Єврей та християнин, вірменин і татарин, поляк та росіянин, фінляндець і швед, латиш та німець – усі, всі йдуть разом під одним прапором соціялізму. Всі робітники – брати, і в їхній міцній спілці – єдина запорука блага і щастя всіх трудящого та пригніченого людства. Першого травня цей союз робітників усіх країн, міжнародна соціял-демократія, робить огляд своїм силам і сполучається для нової, невтомної, непохитну боротьбу за свободу рівність та братерство»[1].

Наводячи цю розлогу цитату, ми курсивом ми виділили висловлювання про пролетарську солідарність у боротьбі за соціялізм, а підкресленням – пари етнічних і конфесійних груп. Виокремлення Леніним саме таких пар зробило листівку злободенною. Річ у тім, що для початку ХХ століття було властиві, по-перше, погроми християнами – євреїв і закавказькими татарами (як тоді називали азербайджанців) – вірмен, а по-друге – ворожнеча між росіянами та поляками (починаючи із польських повстань 1830–1831 і 1863–1864 років), між фінами та шведами у Фінляндії, – де поміщиками були шведи, а селянами – фіни, – між латишами та німцями в Остзейських губерніях (сучасні Естонія та Латвія), в яких поміщиками були німці, а селянами – естонці та латиші.

Загалом міжетнічні та міжконфесійні протиріччя, з точки зору соціял-демократів, були тимчасовими, порівняно зі справжнім протиріччям – між працею та капіталом. Ба навіть з тимчасових, зусиллями буржуазії, перетворювалися на фальшиві, які відволікають трударів од класової боротьби. Однак Леніну йшлося не просто про заперечення важливости етноконфесійних суперечностей, а про більше – перетворення їх на інструмент «збирання» рушійних сил революції, не лише з-поміж пролетаріяту, а з різних верств населення. Адже наявність будь-яких суспільних протиріч означало незадоволення певних верст наявними порядками, а тому це невдоволення можна було використати для посилення революційного руху. Закінчувалася листівка закликом до збройного повстання робітників та селян, що дозволить створити тимчасовий уряд і скликати установчі збори (курсив наш. – М. Г.):

«Товариші робітники! Ми не дозволимо більше так глумитися над російським народом. Ми встанемо на захист свободи, ми дамо опір усім, хто хоче відволікати народний гнів від нашого справжнього ворога. Ми підіймемо повстання зі зброєю в руках, щоб скинути царський уряд та завоювати свободу всьому народу. До зброї, робітники та селяни! Влаштовуйте таємні сходки, створюйте дружини, запасайтеся якою тільки можливо зброєю, посилайте довірених людей для ради із Російською соціял-демократичною робітничою партією! Нехай перше травня цього року буде для нас святом народного повстання – давайте готуватися до нього, чекати на сигнал до рішучого нападу на тирана. Геть царський уряд! Ми скинемо його та призначимо тимчасовий революційний уряд для скликання народних установчих зборів»[2].

Додамо для дальшого порівняння, що, відповідно до соціял-демократичних вимог та гасел, інше бачення Першого травня, яскравими барвами революційних прогнозів змальоване Левом Троцьким:

«Сонце, яке зійде зі сходу на землю 1 травня 1905 року, в день пролетарського свята, побачить страшну картину смерті, руйнації та безпощадної боротьби. <…> Воно побачить героїчне населення наших окраїн, яке не випускає з рук зброї. Воно побачить заколотницькі вулиці наших міст і каміння їхніх мостових… Воно побачить російський пролетаріят в останній вирішальній битві із самодержавним чудовиськом»[3].

Лев Троцький у 1905 році

Звернемося до одного з пролетарських міст Донбасу – Луганська. Напередодні 1 травня тут  поширювалися листівки РСДРП під заголовком «Перше травня». Такі листівки (гектографированные прокламации), у кількости 295 примірників, в ніч на 28 і 29 квітня знайшли на вулицях місцеві поліціянти. Про цей факт відомо зі звернення прокурора Харківської судової палати до Міністерства юстиції, а також із рапорту помічника начальника Катеринославського губернського жандармського управління в Бахмутському та Слов’яносербському повітах. Рапорт був направлений не тільки начальнику Катеринославського губернського жандармського управління, а й у вищий орган політичної поліції – Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ[4]. Наявність таких високопосадових адресатів свідчила про важливість для уряду протидіяти проведенню першотравневих демонстрацій.

Окрім цього, якісь листівки, – припускаємо, що теж першотравневі, – були вилучені 29 квітня з поштової скриньки Патронного заводу[5]. А в ніч на 1 травня листівки під заголовком «Перше травня» знову розкидували вулицями Луганська[6].

Листівку «Перша травня» склали Бюро комітетів «більшости» РСДРП та редакція газети «Вперёд», тобто керівництво більшовицької фракції РСДРП. Листівка закликала робітників до боротьби за власні права, аналогічній боротьбі робітничому руху західних країн:

«1 травня – це свято боротьби. Цього дня пролетаріят у стані боротьби проводить огляд своїм силам. <…> Пролетарі мирних країн борються мирно, мирно підраховують власні сили. <…> Російські пролетарії належать до великого, всесвітнього братства робітників, але не така ще їхня боротьба, не таке їхнє свято»[7].

Головним засобом боротьби робітників проголошувалося збройне повстання, якому мають передувати першотравневі страйки проти капіталістів:

«До зброї закликає російський народ робітнича партія та вказує йому шлях… <…> День повстання вже невіддалений, але він іще не настав. У робітників та селян іще недостатньо зброї, вони ще недостатньо сполучилися для боротьби. <…> Ми закликаємо вас до загального страйку 1 травня. Нехай зупиняться цього дня машини, нехай упадуть у сон майстерні, фабрики та заводи – царство капіталу. <…> Хай живе 1 травня! Геть війну! Хай живе свобода та народне правління! Хай живе восьмигодинний робочий день! Хай живе соціялізм!»[8].

В аналогічному, хоч і більш поміркованому, дусі була витримана й листівка Донецького комітету РСДРП, що був головною соціял-демократичною організацією Донбасу. У листівці, виданій у квітні 1905 року, робітників закликали перейти від економічної до політичної боротьби – за встановлення парламентаризму в Росії, позаяк діяльність парламенту дозволить робітникам здобути економічні права в боротьбі з власниками підприємств (курсив наш. – М. Г.):

«Думали ми мати справу тільки із заводською адміністрацією… Ми думали, що справнику та губернатору до того, на яких умовах будемо ми працювати та яку винагороду ми бажаємо отримувати. <…> Тільки за політичної свободи, при народному правлінні, утвореним виборними від усього народу без відмінності стану, статті, релігії та національности зможемо ми повести справжню, успішну боротьбу за своє визволення від ярма капіталістів»[9].

Гасла двох листівок, складеної представниками Центрального комітету РСДРП та активістами Донецького комітету партії, відрізняються від листівки Леніна більшою конкретністю у формулювання поточних завдань робітничого руху та відсутністю наголосу на перспективі боротьби – побудові соціялістичного ладу.

Подібні гасла містились і в першотравневих листівках Катеринославського комітету більшости РСДРП (інакше кажучи, «більшовиків»), Харківської групи «Вперед» РСДРП (теж «більшовиків») та Одеського комітету РСДРП, виданих наприкінці квітня. У цих листівках робітників закликали до боротьби за повалення самодержавства та побудову соціялізму, що розпочнеться із першотравневих мітингів та страйків[10]. У катеринославській листівці йшлося насамперед про необхідність збройної боротьби із самодержавством заради встановлення демократичного ладу:

«До зброї, робітники та селяни! Влаштовуйте таємні сходки, збирайте дружини, запасайтеся якою завгодно зброєю, відправляйте довірених людей за порадами із Російською соціял-демократичною робітничою партією! Хай перше травня цього року буде для нас святом народного повстання… Геть царський уряд! Ми скинемо його та призначимо тимчасовий революційний уряд для скликання народних установчих зборів»[11].

Як бачимо, гасла катеринославської листівки майже тотожні гаслам із прикінцевої частини листівки Леніна. Крім цього, у листівці йшлося про революційну солідарність робітників різного походження і віросповідання та національну політику «поділяй і володарюй» російського уряду, як і в листівці лідера РСДРП. Але катеринославська листівка містила пряму згадку Бакинського погрому вірменів у лютому 1905 років:

«Геть ворожнечу між робітниками різних національностей або різних релігій! Така ворожнеча вигідна тільки грабіжникам і тиранам, які живуть темрявою та розрізненістю пролетаріату. Єврей та християнин, вірменин і татарин [себто азербайджанець. – М. Г.], фінляндець та швед, латиш і німець – усі, всі йдуть разом під спільним прапором соціалізму. Всі робітники – брати, і в їхньому міцному союзі – єдина запорука блага і щастя всього трудящого та пригніченого людства.

<…>.

Царський уряд прагне нацькувати один народ на інший, він улаштував побоїще в Баку, намовивши татар [азербайджанців. – М. Г.] на вірменів, він готує тепер нове побоїще проти євреїв, розпалюючи в темному народі ненависть до них»[12].

Фраза про підготовку урядом єврейських погромів свідчить, звісно, не про справжню підготовку протиєврейських заходів, а про наявність атмосфери чуток про єврейські погроми після Житомирського погрому 23-26 квітня 1905 року. Тоді під час погрому в місті перебував волинський губернатор, у підпорядкуванні якого було достатньо військових і поліційних сил для зупинення безладу. Проте губернатор протягом перших трьох днів, до 26 квітня, не віддавав наказу військовим і поліціянтам протидіяти погромникам. Передчуваючи погром наперед, місцеві євреї зібрали загони самооборони. Проте поліція боролася не стільки з погромниками, скільки з єврейською самообороною[13]. Певна річ, така поведінка місцевої влади спричинялася до твердження про організацію погрому владою. Далі в харківській листівці революціонери закликали робітників до знищення капіталізму та побудову соціялізму (курсив наш. – М. Г.):

«Робітників закликаємо на невтомну боротьбу з непримиренним своїм ворогом – капіталізмом, на боротьбу за знищення приватної власности та передачу знарядь праці та засобів виробництва до рук самих виробників – робітників. Усі пролетарії наснажені вірою у себе, у свої сили, пронизані усвідомленням того, що справа визволення робітничого класу від капіталізму має бути справою самих робітників, що, завоювавши для себе політичну владу, вони досягнуть нового соціяльного ладу»[14].

Процитований фрагмент харківської листівки за змістом близький до початкової чатини листівки Леніна. А в одеській листівці, зокрема, було окреслене загальне бачення соціял-демократами майбутнього соціялістичного ладу і спільної боротьби робітників усіх країн і народів за встановлення соціялізму, а також було наголошено, що символом цієї боротьби є свято Перше травня (виділення наше. – М. Г.):

«Робітники всього світу доходять до усвідомлення непридатности цього порядку [капіталізму. – М. Г.] та розуміння нетривалости капіталістичного ладу, що вигідний лише незначній частині населення; вони напружують усі свої сили, щоби знищити цей лад і встановити новий порядок, за якого всіма землями, фабриками, заводами та машинами будуть володіти всі разом; кожен повинен буде працювати й тому нікому не доведеться надриватися над працею; не буде тоді жодна людина користуватися працею іншої, не буде злочинів, проституції, не буде всього того зла, яке тепер відбувається у світі через панування капіталізму. Цей новий майбутній порядок називається соціялістичним ладом; люди, які борються за досягнення цього ладу, називаються соціялістами. В усіх країнах робітниками – однаково пригнічені – однаково борються за цей кращий лад, з’єднуються для цієї боротьби повсюди у соціал-демократичні партії. Вони розуміють, що немає різниці – чи росіянин робітник, чи японець, чи єврей, чи француз, – він робітник… Вони всі прагнуть того, щоб земля, фабрики та зводи перейшли в руки робочого класу; вони всі прагнуть створення соціялістичного ладу. Це братерство робітників всього світу особливо яскраво виражено в тому, що вони встановили врочисте свято праці на один і той самий день – 1 травня»[15].

Процитований фрагмент одеської листівки за змістом теж близький до початку листівки Леніна. Щоправда, заперечення етнічного поділу пролетаріату було зроблено надто загально: «чи росіянин, чи японець, чи єврей, чи француз». Одеські соціял-демократи відійшли від злободенного протиставлення сучасних конфліктних етноконфесійних груп, як зробив Ленін.

Причинами переформулювання слів Леніна могли бути дві речі: або просто нерозуміння його логіки, або небажання роздмухувати наявні міжетнічні й міжконфесійні протиріччя самими згадками про їхнє існування. До речі, згадка у листівці часів Російсько-японської війни робітників-японців мала антивоєнний характер: мовляв, японські робітники – такі ж самі пригнічені пролетарі, як і російські робітники, а відтак – винятково капіталістам вигідна війна між Росією та Японією.

Головне, що саме в травневих листівках ми бачимо завершення формування «дискурсу революції» 1905 року, в якому були протиставлені «революційний пролетаріат» і «контрреволюційне самодержавство та буржуазія». Новий дискурс містив суто революційне розуміння теперішнього часу – якісного стрибка від минулого до майбутнього, що здійснюється в момент сьогоднішньої революції.

Для здійснення цього стрибка потрібен певний момент – «слушний час». В одній із попередньо проаналізованих листівок, що була видана Луганською організацією РСДРП у березні 1905 року, було заявлено: «Не на часі, товариші, мовчати. Жити так далі неможливо». Але який момент є «слушним» для революції? Саме 1 травня могло бути точкою відліку для масового революційного руху.

Відзначимо, що у жодній з-поміж розглянутих листівок не містилися патетичні заклики на кшталт висловлювань з листівки Троцького. Порівняння висловлювань Троцького й, так би мовити, «лінії Леніна», показує, що революціонери віддавали перевагу більш конкретним гаслам і вимогам, які могли отримати однозначне розуміння в робітників, а також вказує на величезне значення публіцистики Леніна – провідного речника «дискурсу революції». Звісно, обмеженість нашої джерельної бази заважає нам докладно визначити місце публіцистики Леніна в «дискурсі революції».

Отже, у 1905 році Перше травня було для соціял-демократів днем політичного виховання робітників заради створення з них пролетаріату – яко класової спільноти з певними спільними уявленнями про сучасне та майбутнє і певними спільними емоціями, викликаними поточними подіями. Адже пролетаріят є так само сконструйованою – політично солідарною та культурно гомогенною – спільнотою, як і нація, що відзначається спільними уявленнями та емоціями[16]. Певна річ, і пролетаріат, і нація творяться своїми провідниками не на порожньому місці, а на підставі наявних соціокультурних характеристик народних мас, з яких еліта творить масові політичні спільноти.

Внутрішній вигляд одного із цехів

металевого та паровозобудівного заводу Гартмана

(з поштової листівки початку ХХ століття).

Саме завод Гартмана був епіцентром

революційного та робітничого руху в Луганську

Що ж відбувалось у Луганську? Для підготовки першотравневого страйку в квітні у Луганську було проведено дві масовки робітників. Вони були докладно описані в репортажі більшовицької газети «Пролетарий» від 14 травня, а тому ми наведемо уривок із газетної публікації (курсив наш. – М. Г.):

«[На першій масовці. – Примітка І. Берхіна.] було виголошено цілу низку промов за темами: про війну, про тактику соціял-демократів і т. под. Оратор, який говорив про тактику, у добрій промові, що сподобалася учасникам зібрання, пояснив позицію лібералів щодо робітничого класу та ставлення соціял-демократів до лібералів. Він наголосив на стремлінні лібералів опертися на робітників, як на єдину реальну силу в боротьбі із самодержавством, і бажання їх використати робітників у своїх класових інтересах. Для того, щоб робітничий клас являв клас для себе, а не для інших, промовець закликав їх зорганізуватись у свою самостійну робітничу партію, яку ми маємо в РСДРП, і не давати захопити себе красивими словами співучих сирен, хто б вони не були… Оратор підкреслив необхідність у сполученій і сильній усеросійській організації, щоб на той момент, коли підіймуться робітники у великих центрах, піднялись би на допомогу своїм братам-робітникам і робітники з інших місць. Закінчив він свою промову закликом готуватися до збройного повстання, а для цього, хто чим зможе, хай озброяться.

Потім деякі товариші висловилися з приводу присилки козаків, нібито “для утихомирення аграрних безладів”, були розказані випадки, коли так звані “примирителі” вчинюють насильство над мирними мешканцями, побиваючи їх, обшукуючи і т. под. Зібрання із цього приводу ухвалило резолюцію, в якій було наголошено на свавіллі козаків, як одного із виявів самодержавного ладу, і було запропоновано мешканцям Луганська приєднатися до протесту учасників зібрання та до їхньої вимоги видалити козаків. Потім було влаштовано збирання [коштів. – М. Г.] на користь організації.

На другій масовці із 40 чол. була виголошена промова про те, як повинні поводитися свідомі робітники під час погромів. Усі одноголосно виказали свою готовність піти проти погромників, якщо не вдасться спрямувати рух у бажане річищі, тобто подати гасло “бій поліцію”. Із цією метою була зорганізована оборона»[17].

Прикметно, що Ілля Берхін, з книжки якого ми навели цю розлогу цитату, не прокоментував фрагмент газетні статті. Адже наявні висловлювання, на перший погляд, ідеально вписувалися в радянський наратив «більшовицької революції»: більшовики (соцяал-демократи) виступають на теоретичному фронті проти лібералів, які прагнуть скористатись із пролетаріату, а на практичному фронті – проти самодержавства і його аґентів – козаків і погромників. Натомість якщо прокоментувати процитований фрагмент, то не все буде так однозначно. Певна річ, радянські історики пізнішого часу не могли бути настільки «непереконливими», а мали постійно доводити «правильність» одного-єдиного наративу.

По-перше, у статті з газети «Пролетарий» не йшлося про поділ соціял-демократів на «більшовиків» і «меншовиків». Тож у квітні на луганських активістів іще не поширилися міжфракційні протиріччя. Вірогідно, через несформованість Луганської організації РСДРП, активісти якої більше переймалися збільшенням та єднанням своїх лав, ніж ідеологічними питаннями. А це підважує радянський наратив, в якому меншовики поставали «зрадниками пролетаріату», що з ними більшовики проводили невпинну боротьбу.

По-друге, ішлося про відносини в трикутнику «ліберали–пролетаріят–соціял-демократи». Однак, згідно із наративом «більшовицької революції» (з новою версією «дискурсу революції»!), більшовики (соціял-демократи) є виразниками інтересів пролетаріяту, а ліберали – представляють. Тому має йтися про опозицію «буржуазія–пролетаріят», в якій більшовики були б авангардом пролетаріяту, але не окремим членом протистояння.

Звідси випливає, що оратор на мітингу займався не стільки поширенням висловлювань «дискурсу революції», в якому все було – в очах революціонерів – зрозуміло та очевидно, а намагався поставити робітників у «ситуацію вибору»: ви – робітничий клас, для вас існує «самостійна робітнича партія» РСДРП, а вами бажають скористатися «співучі сирени»-ліберали, які є аґентами буржуазії.

Здавалося, що ж тут дивного? Оратор пояснював робітникам, що насправді ліберали – за буржуазію, і тільки вдають із себе захисників усіх верств населення. Однак у Луганську на той момент не існувало ліберальних організацій, а відтак – промовцю радше йшлося про загальну політичну ситуацію. «Ліберали» були для революційних ораторів радше пропагандистським образом, ніж реальними суперниками за симпатії населення.

Тож вибір для робітників був очевидним: між існуючими «правильними» соціял-демократами та неіснуючими – на місцевому рівні – «неправильними» лібералами робітники мали змогу вибрати винятково соціял-демократів. А вже здійснений вибір робив із робітників носіїв «дискурсу революції».

По-третє, на мітингу йшлося не просто про загальну оцінку козацтва, як ворожої сили, що розганяє страйкарів, а й про випадки – припускаємо, почасти чутки – негідної поведінки козаків щодо «мирних мешканців». Так створювався негативний образ «козака».

По-четверте, на другій масовці йшлося не просто про протидію погромникам, що було актуально одразу після нещодавнього Житомирського погрому, а про намагання скористатися зі стихійної природи погромницького руху, щоби його «революціонізувати» – направити проти поліції. Якби учасники зібрання вважали погромницький рух суто заколотницьким, а не стихійним і масовим, – хай і організованим поліцією, – вони б не могли сподіватися на те, що його вдасться спрямувати проти поліції. Натомість у радянському наративі погроми поставали організованими владою, аж ніяк не стихійними та масовими.

По-п’яте, начебто робітники створили загін самооборони. Проте в подальших подіях весни–літа 1905 року в Луганську ми не побачимо участі самооборони. Відтак ішлося про намір організувати робітничу самооборону, подібну до загонів єврейської самооборони у Житомирі, а не про фактичне створення загону.

Отже, на луганських масовках передодня 1 травня на порядку денному стояли питання самоорганізації місцевого осередку РСДРП, формування негативного ставлення до козаків та протидії погромам, як виявам стихійного та масового руху, шляхом «переорієнтації» погромників на боротьбу із поліцією. А радянський історик майбутнього часу міг або замовчати настрої місцевих революціонерів, або не коментувати їх, щоб уникнути розвінчання наративу «більшовицької революції», тематично пов’язаного з «дискурсом революції».

Заклики соціал-демократичних листівок далеко не завжди вдавалося втілити у життя. Активісти робітничого руху планували провести у Луганську першотравневий страйк, але цю ініціативу було зірвано оперативними заходами державної влади на місці. Так 1 травня на вулицях міста були розставлені городові, а частини піхоти і сотня козаків, розквартирована в місті, була приведена в бойову готовність[18]. Ситуацію на заводі Гартмана зранку 1 травня докладно описав у своїх спогадах революціонер, робітник-активіст цього заводу, Іван Шмиров:

«Прийшовши 1 травня на завод, робітники побачили велику кількість поліціантів у формі та перевдягнутих у цивільне. Особливо ними був заповнений завод Гартмана, його паровозно-механічний відділ. У головному прольоті цього цеху зосередилися поліція та адміністрація заводу під проводом начальника відділу Таусона. Біля всіх головних моторів стояли поліціанти, а тому зупинити ці мотори не було жодної можливості. До окремих робітників, які довго не бралися до роботи, підходили майстри та питали про причину, що заважали розпочати роботу.

Деякі групи робітників, все одно, намагалися припинити роботу, але їх не підтримали інші товариши, які через стеження за ними поліціантів не могли зупинити роботу. Відтак страйк було зірвано. Невдалий на початку дня страйк гартманських робітників вирішив провал страйку й на інших заводах»[19].

Як бачимо, присутність у цехах заводу великої кількості поліції змусила робітників облишити намір про проведення страйку. Звертає на себе увагу цікава обставина, що активісти із заводу Гартмана вбачали в запланованому страйку на підприємстві поштовх до поширення страйкового руху на інші заводи. Тож вони прагнули повторити сценарій лютневого страйку та утвердити завод Гартмана яко центр робітничого руху Луганська. Однак луганським соціял-демократам все-таки вдалося зібрати «масовку» за містом – у байраку за Вільховим мостом, в якій взяли участь близько 200 осіб[20].

Якщо у Луганську поліції та військам вдалося зірвати першотравневий страйк, то в Харкові, де робітничий рух був набагато більш потужним, тактика була іншою. Фактично робітникам не завадили відмовитися працювати та провести багатотисячну маніфестацію та велелюдне зібрання, аби лише уникнути вуличних зіткнень[21]. Однак 2-3 травня відбувся страйк, що супроводжувався мітингами з гаслами «Геть самодержавство!» і зіткненнями з поліцією та козаками[22]. Відтак робітничий рух у губернських центрах індустріяльної Південно-Східної України міг послугувати за приклад для луганських революціонерів.

Петербурзька (Петроградська) вулиця –

одна із центральних вулиць Луганська

(з поштової листівки початку ХХ століття)

Змістом революційної ситуації другої половини квітня – перших днів травня була підготовка та проведення першотравневих мітингів і страйків. Напередодні Першого травня місцеві осередки РСДРП, зокрема – Луганська організація, видавали листівки із закликами до збройного повстання, повалення самодержавного режиму та подальшої побудови соціялістичного ладу, та провели робітничі масовки. В першотравневих акціях робітничий рух великих міст показав себе масштабним і політизованим. Однак у провінційному Луганську поліції вдалося перешкодити відзначенню Першого травня.

Загалом підготовка до відзначення Першого травня кристалізувала «дискурс революції». Для формулювання висловлювань революційних листівок головне значення мала публіцистика Леніна. Напередодні Першого травня місцеві осередки РСДРП в українських губерніях, зокрема – Луганська організація, видали листівки із закликами до збройного повстання, повалення самодержавного режиму та подальшої побудови соціялістичного ладу. Тож революціонери застосовували Перше травня яко свято політичного виховання пролетаріату. Загалом у «дискурсі революції» день 1 травня поставав моментом початку масового революційного руху. Причому для «дискурсу революції» важливим було не тільки протиставлення «революція–контрреволюція», а й «революціонери–ліберали». Тож «дискурс революції» мав дві стратегії «іншування» політичних супротивників.

Чи вдалося революціонерам перейти від слів до справи? В першотравневих акціях робітничий рух великих міст, наприклад – у Харкові, показав себе масштабним та політизованим. У провінційному Луганську соціял-демократи видавали революційні листівки, а на масовках, проведених напередодні 1 травня, на порядку денному стояли питання самоорганізації місцевого осередку РСДРП, формування негативного ставлення до козаків та протидії погромам, як виявам стихійного та масового руху, шляхом «переорієнтації» погромників на боротьбу із поліцією. Однак поліції вдалося перешкодити відзначенню Першого травня, зайнявши цехи заводу Гартмана. Робітникам-активістам із заводу Гартмана довелося обмежитися новою масовкою за межами міста. Тим не менше, Перше травня 1905 року було важливою перемогою революційних сил у боротьбі за свідомість заводських робітників – за перетворення їх на політичну спільноту пролетарів.