Донбас: колонізація і мітологізація-1

Поява концепції «внутрішньої колонізації» Алєксандра Еткінда є поодиноким прикладом радісної ситуації, коли науковець з периферії – (пост)радянського простору – не «перекладає» наявні «великі теорії» на місцевий матеріял, а сам створює теоретичний інструмент, який може бути застосованою для різних країн та епох. Звісно, Еткінд еміґрував іще з Радянського Союзу, але, як на мене, його досягнення можуть послужити взірцем для оцінки перспектив науковців із пострадянського простору.

Монографія Еткінда «Внутрішня колонізація»[1] охоплює два виміри минулого – класичну подієву історію та «нетрадиційну» дискурсивну історію, – які переплітаються між собою до неможливости їх роз’єднати. Подієва складова книжки «Внутрішня колонізація» описує часовий проміжок од приєднання Московською державою Сибіру в XVI–XVII століттях та перетворення його на джерело хутряного експорту до другої половини ХІХ століття із «ходінням у народ» і зацікавленням революціонерів російськими сектантами. А дискурсивна складова – представляє читальнику калейдоскоп думки від висловлювань британських і німецьких просвітників XVIIІ століття про Росію до народницьких ідей другої половини ХІХ століття.

Погляд Еткінда сконцентрований на Російській імперії ХІХ–ХХ століття. Революційний початок ХХ століття, Радянський Союз і пострадянський простір виходять за межі його викладу. Однак у нещодавньому есеї історик культури порівняв господарство Московського царства, залежне від хутряного експорту, з аналогічною нафтогазовою економікою Російської Федерації, в якій населення зайве – з погляду еліти, яка збагачуються за рахунок видобування та продажу вуглеводнів[2].

Щоправда, Еткіндова теза про залежність Московського царства від сибірського хутра зазнала дошкульної критики від одного з рецензентів – Міхаіла Кісєльова. Адже московський б’юджет XVI століття лишень на 10-20% залежав од хутряного експорту, а податки із селян за часів Івана IV Грозного зросли чи не втричі[3]. Тож радше «зовнішня колонізація» Сибіру залежала від хутра, ніж скарбниця московських царів загалом.

Концепція «внутрішньої колонізації» викликає в мене бажання застосувати її для набагато менш розлогих за простором, але більш широких часових відтинків. Пропоную взяти для огляду реґіон, з яким у сучасної України найбільше проблем і на прикладі якого можна побачити дію й внутрішньої, й «традиційної» зовнішньої колонізації, а також сучасну мітологізацію колонізаційних процесів. Мені йдеться про Донбас.

Під «Донбасом» розумію не стільки індустріяльний терен, – який охоплює південну Луганщину, північну Донеччину, східну Дніпропетровщину та західну частину Ростовської області Росії, – скільки Луганську та Донецьку області в офіційних кордонах. Адже приєднання в 1930-ті роки до індустріяльних районів навколо Луганська і Донецька – аграрних районів Східної Слобожанщини та Приазов’я зробило ці райони периферією щодо обласних центрів. До 2014 року вони залежали від Луганська і Донецька не тільки політично та фінансово: вихідці з аграрних районів часто приїжджали навчатися та працювати до обласних центрів. До того ж мета мого нарису – допомогти розумінню історичних і мітологічних коренів сучасних проблем. А сьогодні «Донбасом» переважно називають Луганщину та Донеччину.

Зовнішня колонізація

Зовнішня колонізація важлива для розуміння української історії. Відомий історик Станіслав Кульчицький в одному із нещодавніх есеїв назвав причорноморські та приазовські степи України колонізованими[4]. А історик і дисидент Валентин Мороз сформулював парадокс: український етнос сформувався на гірських і лісових масивах Карпат, Волині та Полісся, але українець асоціюється для нас зі степовим мешканцем Полтавщини. Так, зовнішня колонізація вплинула на українську культуру та мітологізувала українську історію.

Південноукраїнські степи в XVI столітті
(на мапі Ґерарда Меркатора)

В історії Донбасу зовнішня та внутрішня колонізація теж переплітаються. Під «зовнішньою колонізацією» розумію залюднення цих степових теренів осілим населенням, яке приходило ззовні. Про зовнішню колонізацію можна говорити до того моменту, як переселення багатотисячних мас людей на Донбас стало цілеспрямованою політикою держави, тобто до радянських часів. Колонізаційна політика Російської імперії більшою мірою була спрямована на створення сприятливих умов для іноземних колоністів і російських поміщиків, а останні самі запрошували на свої землі українських (рідше – російських і молдавських) селян. Зовнішня колонізація ще тривала, коли розпочалася внутрішня. Але до внутрішньої колонізації звернемося пізніше.

Зовнішня колонізація була спрямована на залюднення простору, який до XVII–XVIIІ століть належав кочовикам-тюркам: кримським і азовським татарам, ногайцям. Про їхнє багатовікове перебування в причорноморських степах залишилося небагато письмових свідчень, доступних вітчизняним науковцям. Однак залишилася топоніміка: багато річок Донбасу мають тюркські назви. Наприклад, Айдар, Деркул, Ковсуг, Євсуг, Міус і Кальміус. Як на мене, поширеність тюркських гідронімів є аргументом проти уявлення про південноукраїнські степи до XVIIІ–ХІХ століть яко незалюднене «Дике поле». Тюркські назви річок збереглися тому, що українці або росіяни, переселяючись у степи, дізнавалися про них од своїх сусідів-ворогів – тюрків-кочовиків.

Термін «Дике поле» вперше з’явився в европейських творах XVI століття. Західноевропейські автори використовували вираз «Campi Deserti» («Пустинні поля»), а слід за ним виник польський відповідник – «Dzikie Pola». Так европейці називали сучасні південноукраїнські степи[5]. Для тогочасних західних літераторів тюрки-мусульмани, які мешкали в причорноморських степах, були «дикунами», а їхні землі через невисоку щільність населення вважалися майже порожніми. Тож степовий простір являє собою радше «Дике поле» нашого незнання, ніж був Диким полем «насправді».

Першими колонізаторами теренів сучасної Луганщини та Донеччини були запорізькі та донські козаки. Вони перейняли назву та спосіб життя тюркських мандрівних воїнів – «козаків» – для підкорення степових теренів, на яких не поширювалися владні дії та станові порядки. Козаки самі стали войовничими кочовиками, щоби подолати традиційних мешканців степу. Хіба що сповідували не сунитський іслам, а православ’я, іноді в його старообрядницькій версії, поширеній серед донських козаків. Політична роль православ’я для козаків полягала в «іншуванні» тюрків-мусульман, а це унеможливлювало тривалі союзи з ними та асиміляцію одних козаків іншими. Крім цього, у випадку запорізьких козаків православ’я ставало основою для втручання у справи на полишених козаками землях Речі Посполитої, які від кінця XVI століття зробилася полем релігійних змагань.

У XVIІ столітті запорізькі та донські козаки підкорили терени сучасної Луганщини та значну частину сучасної Донеччини. До складу Запорізької Січі ввійшли степи на південь від середньої течії Сіверського Дінця. Більшу частину сучасної Луганщини, на північ од Дінця, замешкали донські козаки. Незначна, але важлива частину майбутнього Донбасу з бахмутськими соляними промислами належала слобідським козакам.

Ситуація змінилася на початку XVIII століття. Донські козаки у 1707–1708 роках здійняли повстання під проводом Кондратія Булавіна. Повстання було наслідком урядової заборони донцям приймати селян-утікачів і передачу урядом контролю за соляними промислами слобідському козацтву. Бахмутські промисли й стали центром повстання, яке охопило весь козацький Дон. Повстання було жорстоко придушене. Донські городки (укріпленні поселення) в басейні Донцю були знищені. Російські війська залишили недоторканним тільки городок Луганський – сучасне селище Станиця Луганська, мешканці якого не підтримали Булавіна. А в 1709 року російські війська спалили та зруйнували Січ, помстившись за угоду між кошовим отаманом Костем Гордієнком і гетьманом Іваном Мазепою.

Володіння донських козаків у Подонцов’ї, за винятком городка Луганського, відійшли до слобідського козацтва – його Ізюмського та Острозького полків. На ці терени переселялися українські селяни. А згодом до теренів Області Війська Донського ввійшли, крім городка Луганського з околицями, частина сучасного Донбасу на південь від Сіверського Дінця. На цих теренах донська старшина розселяла українських селян-кріпаків.

Наступним кроком у слов’янській колонізації сучасного Донбасу стало створення в межиріччі Дінця, Лугані та Бахмуту нового військового утворення – Слов’яносербії. У 1754 році на цій території переселилися військовики з Балкан, які до того захищали кордони Австрії від турок. Нові колоністи воювали як проти кримських татар, так і проти запорізьких козаків. Причому для переселенців запорожці становили більшу загрозу, ніж кримці. На той час у складі Нової Січі існувала Кальміуська паланка, до складу якої входили терени до Сіверського Дінця, на яких оселилися «слов’яносерби».

Слов’яносербія у 1755 році
(укладач мапи – Микола Ломако)

Колоністів із Балкан було кілька сотень чоловік. Тому вони не змогли вплинути на демографічну ситуацію. Але офіцери, які отримали статус російських дворян, перетворилися на місцеву еліту. Вони займалися переселенням сюди українських селян, будували маєтки та церкви. В 1764 році Слов’яносербія була ліквідована, а її територія ввійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії.

Нові колоністи уявляли себе першопрохідцями заселення степів, хоча насправді поряд із ними мешкали селяни, які оселилися на Донці раніше. Так, один із переселенців, Сімеон Пішчевич, промовисто писав:

«…[З]емля, як звичайно, затверділа, дика, і може бути, що від створення світу необроблена, і лежала протягом усім давніх віків без усілякої користі, пуста і без народу…»[6].

У даному разі бачимо відгомін просвітницького уявлення про терени «диких» тюркських народів яко незалюднені землі. Цікаво, що подібні західноевропейські уявлення поширювалися на Балкани, звідки прибули переселенці[7]. Так, орієнталізовані колоністи самі орієнталізували свій новий дім, презентуючи себе европейськими просвітниками на «Дикому Полі».

Після завершення Російсько-турецької війни 1768–1774 років землі між Сіверським Дінцем та Азовським морем перестали бути порубіжними. Завдяки створенню Новоросійської губернії та російським військовим перемогам активізувалося заселення краю. Місцеві землі уряд роздавав російським поміщикам, а ті – надавали ділянки українським селянам. Окрім цього, сюди переселяли молдаван і волохів. А наприкінці XVІІІ століття, за урядовим рішенням, в Приазов’я з Криму була переселена грецька громада. У 1780 році був заснований Маріуполь. У 1807 року, за вимогами місцевого грецького населення, були створені автономна Грецька округа та окремий Маріупольський грецький суд[8]. Од того часу не зовнішня, а внутрішня колонізація стала визначальною для історії Донбасу.

Новоросійська губернія
наприкінці XVIII – на початку XIX століття

У дискурсивному вимірі, звертаючись до історії козацтва, потрібно аналізувати мітології ХІХ–ХХІ століть. Історія запорізького козацтва була осмислена в категорії «козацького міту», який відомий у двох версіях: старшинській і народницькій[9]. Перша версія полягала в тому, що козацька старшина дала початок малоросійському дворянству, яке має право на привілеї в Російській імперії, позаяк їхні предки боронили руську землю та православну віру і добровільно присягнули російським царям. Останнє уявлення В’ячеслав Липинський влучно назвав «Переяславською легендою», створеною на підставі «Переяславської умови» 1654 року[10].

Друга версія постала в середині ХІХ століття, поширилася через поетичну творчість Тараса Шевченка та зберігає популярність до наших днів. Згідно із нею, сучасні українці є кревними та героїчними нащадками запорожців. Тому не дивно, що й сьогодні українці звертаються до козацької історії для обстоювання власної самобутности. Так, у наш час для доведення «українськости» Донбасу була видана багатоілюстрована брошура Тараса Чухліба «Мечем і оралом» (російською мовою)[11]. Первинна версія цієї брошури вийшла в популярній серії з історії Донбасу від академічного Інституту історії України[12]. Показово, що серед низки брошур цієї серії на сьогодні тільки «козакознавчий» твір Чухліба удостоївся ілюстрованого та російськомовного видання, розрахованого на максимально широку авдиторію.

Передумовою успіху «козацького міту», як не дивно, стало те, що самі запорізькі козаки відійшли в минуле, що уможливило творення істориків мітів. Адже кубанські козаки, почасти нащадки запорізьких, на початку ХХ століття здебільшого не вважали себе за українців. Вони зберігали станову свідомість, притаманну й їхнім предкам з Подніпров’я, а також убачали в собі захисників Імперії, як і їхні донські сусіди. Слобідські козаки теж не удостоїлися звеличення, на відміну до запоріжців. Тож якби Єкатєріна ІІ наказали не знищити Нову Січ, а переселити козаків кудись між Миколаєвим і Херсоном, то запорізькі козаки навряд чи би виглядали в очах наших сучасників героїчними предками українського народу.

Козак Мамай –
популярний у Степовій Україні сюжет народної вишивки

Мітологізація донських козаків, як і запорізьких, теж триває до сьогодні – й отримала новий імпульс 2014 року. Завважу, що ситуація на Донеччині мені не відома, на відміну від прикладів щодо Луганщини. Мешканці Станиці Луганської та її околиць шанують спадщину донців. Місцевий краєзнавчий музей неофіційно є музеєм донського козацтва. Ба більше, мешканці та вихідці з російських сіл інших районів Луганщини іноді називають себе донськими козаками, хоча не мають на це підстав. Тут діє прирівнювання росіян до донців. До 2014 року на Луганщині діяли товариства донських козаків із нащадків донців. Принаймні, вони так себе презентували. На громадській арені донські козаки виступали оборонцями російської імперської ідеї та «канонічного православ’я», себто Російської православної церкви.

Взимку 2013–2014 року, під час Революції Гідности, групи донців, яких луганці називали «ряженими», були присутні на центральних вулицях Луганська як оборонці влади, хоча жодна опозиція не загрожувала місцевим можновладцям. Навесні 2014 року на південь Луганщини вдерлися парамілітарні загони «донських козаків» (і «кубанських козаків» теж) із Росії. На сьогодні вони контролюють міста південного сходу Луганщини, які колись належали до Області Війська Донського. Так історичні уявлення стали символічним обґрунтуванням для напрямів сучасних військових дій.

Отже, зовнішня колонізація має чимале значення не тільки для вивчення минулого Донбасу, а й для розуміння сучасної мітологізації минулого на Луганщині та Донеччині, та й у масштабах усієї України, як у випадку із запорізькими козаками.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел