Павло Тичина продовжував працювати над образом філософа-революціонера Григорія Сковороди у 1920–1930-ті роки після того, як у 1923 році опублікував перші глави поеми-симфонії «Сковорода» про мандрівного філософа, який вирішив стати мандрівним революціонером. Після 1923 року поет продовжив працювати над образом революціонера-Сковороди, суголосного тогочасній марксистській науці.
У наступних главах, які залишилася чернетковими, Тичинин Сковорода переходив од інтелектуального засудження соціяльної дійсности до її революційного перетворення. Як він робив цей вибір і яке значення поеми-симфонії «Сковорода» для творчости поета? Відповідаючи на ці питання, при розгляді чернеткових глав поеми-симфонії зосереджуся на Тичининому образі Сковороди-революціонера.
8. Продовження поеми-симфонії:
революційні мандри філософа
Павло Тичина продовжував працювати над поемою-симфонією після публікації 1923 року. У наступних главах він розвивав пошук Сковородою революційно-повстанського шляху. Так, у чернетковій главі «Над Дніпром», датованій 1920–1922 роками, Сковорода зустрівся із селянами-втікачами, які сприйняла його за спільника панів.
Для мене найцікавішими у чернеткових главах є сцени зустрічей Сковороди з Потворою, Сатаною і Чорнобогом, написані у 1931–1933 році, а також із Біснуватим, написана у 1920 і 1940 роках. Ці чотири сцени є очевидними паралелями з початком Ґетевського «Фаусту», коли середньовічному науковцеві під час «прологу на землі» являється Мефістофель.
Ежен Делакруа «Фауст і Мефістофель»
«Прологом на землі» називається одна з початкових глав розглянутої книжки Владіміра Ерна про Григорія Сковороду. Ця глава присвячена соціяльному середовищу філософа – Гетьманщині-Малоросії. Лівобережна Україна, як наголошував Ерн, перебувала в переступному стані – від козацької волі до вестернізовної впорядкованости Росії. Це зумовлювало крайнощі Сковороди [1]. Напевно, людина крайнощів й могла – принаймні, в уяві пізнішого поета – перейти від споглядання до повстання.
Сам Павло Тичина у 1923 році написав вірш «Ходить Фауст по Европі»:
Ходить Фауст по Європі
в смішках, свистах, брехеньках,
молитовник у руках, –
думає про се, про те,
а назустріч Прометей.
Здрастуй, здрастуй, Прометею!
А! бунтуєш? – ну бунтуй.
Похвалить не похвалю:
ах, повстаннями, бунтарю,
чи вщасливиш бідний люд?
Я на тайнах неба знаюсь,
в філософії кохаюсь,
цифрами перекидаюсь,
фактами смертей, нужди –
ну а ти, а ти, що ти?
Я ношу в душі вериги,
не цураюся релігій,
не бунтую – тільки книги
все пишу, пишу, пишу –
ну а ти, а ти, що ти?
Хочеш світ творить новітній?
А чого ж ти безробітній?
– А того, що ти не Фауст!
А того, що ти панок!
Як візьму я молоток!
А! бунтуєш? – чую, чую.
Я не Фауст? – так я й знав.
Ну, пробач! Ну, прощай!
Ходить Фауст по Європі
з молитовником в руках.
Тичинин Фауст виглядає зовсім не симпатично. Натомість Тичинин Сковорода, як на мене, здійснив перехід од Фауста до Прометея – від теорії до практики. Напевно, все-таки Сковорода поєднав їх обох, будучи мудрим, наче Фауст, і ставши безстрашним, неначе Прометей. Бо що ж то за велика мудрість – без великого чину?
Прометей – теж один із образів тогочасної поезії Тичини. У 1921–1922 роках він написав вірш «Прометей»:
Говорить він:
– Ви мене держали
між скелями, в кайданах, у неволі.
Так совісно, сумлінно прикувавши,
щоб я і мускулом поворухнуть не смів.
Роки йшли. Минали ночі.
Тисячоліття терпів я!
Дурень, думав:
Отямляться царі
і зрозуміють мої потреби й болі, –
звільнять, одпустять.
Та кожна епоха шуміла своїм шумом.
І після дня, як звичайно,
заходила ніч.
А я знову терпів
і нетерпляче ранку ждав,
хоч ранок
нічого не приносив.
Тиран черговий
мені орлів та коршаків із сміхом надсилав,
щоб упевнитись,
чи я ще живий?
І раз
прилетіло їх не два, не три.
двоголовим –
одноголовий, білий, чорний,
за ним іще якийсь, і ще…
– Тут я не стерпів!
Двигнув плечима!
Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!
Бо подавив свого й чужого люду –
без ліку…
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить? –
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! –
О ні!..
Піду життя творить нове –
хоч би по трупах –
Сам!
Так мусить буть.
Революціонер (більшовик!) не може не йти по трупах. По трупах мав би піти революційний Тичинин Сковорода. Можливо, тому поема-симфонія не продовжується далі самого рішення філософа про повстання?
Від 1917 до 1923 років, майже одночасно зі «Сковородою», Тичина писав поему «Прометей». Від неї залишилося дві великі чернетки. Перша чернетка – шкіц поеми-феєрії. У цій поемі діє давньогрецький хор із німф, виступи якого складаються зі строф і антистроф, як у книжці «Замісць поетів і октав» [2].
Прометей протягом століть залишається прикутий кайданами до скелі. Німфи вирішили збудити титана. Хору належать слова про «криваві прапори», себто червоні прапори:
[III строфа]
Збуджу, збуджу Прометея,
скажу йому радісну вість:
люди рушили в гори,
на їх прапорах кривавих:
Прийди, о прийди, Прометей!
[III] антистрофа
За прапор кривавий – хто це згадав тут?
Годі нас, сестри, годі тривожить:
<йде> сила землі, що гармонію нищить.
Хай казка ласкава, хай мрія солодка –
тільки ж не чорная сила землі.
Прометей прокидається, але залишається в кайданах. Після пробудження він не впізнає навколишній світ. А в гори підіймаються люди. Вони намагаються пояснити йому, що до чого на земному світі. Один каже:
Чудний ти весь! Немов проспав ти роки,
і як прокинувся, то все чуже.
Ти часто бідних споминаєш. Кажеш,
що вкрав колись у когось там огонь.
Нічого вже тепер того немає –
ні бідних, ні крадіжки. Ні царів –
додам іще. Про бога й не кажу вже.
Це все було колись, коли герой
потрібен був. З ’єдналася в громаду
уся земля. Нема вже більш нужди.
Нема вже більш голодних. Тож завдання
у нас тепер: в своїх руках
тримать всю землю. Себто зникли войни,
але війна на кожнім кроці в нас.
І ворог нам, хто мислить у куточку,
хто, так як ти, для нас є дисонанс.
А інший додає:
Питав ти, чи щасливі? О чужинче,
не знаю, хто ти, хто і звідкіля?
Я бачу дух живий перед собою,
людини душу бачу, не число
сухе, не дисципліну, а страждання.
Скажу тобі усе: щасливі ми,
це так, але те щастя в нас казенне,
і мова рабства. Скільки, скільки мук.
Коли б ти знав! В нас мерзость і покора!
Панує сила в нас і деспотизм.
Віднині муки терплячи і кпини,
я знатиму: так мучивсь Прометей.
Людський світ ніяк не є справедливим і гармонійним. Прометей зустрічає Етео, який закликає його порвати кайдани та будувати новий світ. Спершу Прометей опирається закликам Етео:
Задля кого рвати?
Задля смиренних білих? Задля чорних,
затоплених у бруд? Задля тиранів?
Чи задля цих, що душі по клітинках
розгратували й, зрікшися імен,
порожній цифрі служать? Ліпше вмерти,
ніж бачити, що мій вогонь святий,
що я в богів колись украв, сьогодні
дорівнює вогневі сірника,
а не вогневі сонця…
Зрештою, Етео спалахує вогнем, який розплавляє залізні кайдани Прометея…
Друга чернетка – це інша версія цієї ж поеми-феєрії. Почасти повторює першу. Тільки друга чернеткова поема не названа феєрією.
Неможна не згадати, що образ Прометея не був чужим для української поетичної традиції. Всі ми знаємо на пам’ять рядки з «Каменярів» Івана Франка:
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
(1878)
У чому відмінність між Тичининим Прометеєм і Франковими каменярами? Якщо порівнювати саме вірш із віршем, не звертаючись до двох чернеток Тичини, то бачимо, що Прометей «піде життя творить нове – хоч би по трупах», а каменярі самі пожертвують своїм життям ради загального блага: «щастя всіх прийде по наших аж кістках». Тичинин Прометей більше схожий на типового ідейного більшовика, ніж на Франкових каменярів – таких самих ідеалістів-просвітників, як і масони, які називали себе «вільними каменярами», як ті українські революціонери, які у 1917 року мріяли про радісну безкровну революцію, що відобразилось у тодішній ліриці Тичини.
Літературно-меморіяльний музей Г. С. Сковороди
на його малій батьківщині – у смт. Чорнухи на Полтавщині
Отже, революційні образи вирували у літературних задумах Павла Тичини. Здоланий революціонер-Прометей ділив уяву поета з «революціонізованим» Сковородою. Тепер звернемося до фаустівських сцен із чернеток поеми-симфонії «Сковорода».
9. «Фаустівські сцени» Павла Тичини:
революціонізація Григорія Сковороди
«Фаустівська сцена» з Потворою розпочинається з нічних міркувань Григорія Сковороди про перетворення народного життя:
Ну добре. Так. Нехай одкриєм шахти
й понад Дінцем – то що ж тут зміниться?
Ну наживем скарбницю, а біднота –
чи поживе той скарб?
(Похмуро.)
Ізнов. Пани.
Закріпостять. Закріпостять? Аж смішно:
хіба забув – життя ж є рух, рушій,
напруження! Напружмося, удармо,
щоб був кінець! Нехай вельможних гниль
хоч і заллє, а нам, здоровим, простим, –
тверезості, здоров’я треба! Злам
буття цього, царево-пано-бого-
мертвотного, салосонливого –
лише в одній бідноті!
З голяками ж
і будемо. Весь час.
Тичинин Сковорода спершу, наче справжній реформатор, замислюється про економічні нововведення. Шахти Донбасу почали розроблятися саме наприкінці XVIII століття – з Лисячого байраку, на місці сучасного Лисичанська. Коли писався цей уривок, на початку 1930-х років, на Донбас з його шахтами та заводами була спрямована чи не основна суспільна увага та потоки капіталовкладень під час першої п’ятирічки. Тичинин Сковорода рухався в напряму стаханівців-ударників часів Сталінського «великого перелому». Так час Тичини визначав час його Сковороди.
Сковорода стрімко перейшов од мислення-реформатора до мислення-революціонера. Бо нові шляхи господарчого розвитку будуть захоплені «панами». Натомість шлях революціонера передбачає керування життєвим рухом. Революціонер – той, хто знає, куди зрушить історія, і рухається за нею, і сам рухає її, наближаючи прихід «світлого майбутнього». Тичинин Сковорода міркував, наче справжній революційний марксист. Він прагнув змінити суспільний лад зусиллями «бідноти».
І тут до Сковороди прийшла Потвора зі своїми супутниками – різними тваринами. Потвора – провокатор: вона намагалася розпитати Сковороду про його міркування та забалакати його революційні роздуми. Розмова дійшла теми гайдамацького повстання та захоплення в полон Максима Залізняка:
С к о в о р о д а
<…>
Бо як умре Максим — повстане цундра!
А цундра є: голоколінники,
сам чорний люд, сама голота…
П о т в о р а
Любий,
не поясняй ти нам словес. Скажи:
чого ти йдеш проти старшини?
О с л и
(пританцьовуючи)
Ну ж бо!
Чого, чого – проти старшини?!
П о т в о р а
Тс!..
І ще: скажи, чи згоден ти з цим гаслом:
«Проти чужих, проти своїх панів»?
«Проти чужих, проти своїх панів»? – означає боротьбу проти українських панів із Лівобережжя, так само, як і польських з Правобережжя, а може й російських теж. Говорячи мовою часів Тичини, Потвора перевіряла Сковороду на «буржуазний націоналізм». Чи він справжній революціонер? Чи він тільки «дрібнобуржуазний» діяч?
Потвора намагається протиставити практичним задумам Сковороди філософствування в дусі Платона – парадигмального філософа, аби залишити Скороводу в ролі філософа-теоретика:
По т в о р а
<…> Ну, а Платон… Платона
ми беремо тому, що комунізм
нам не страшний його. В «Державі» власність
він визнає? То це ж для нас усе!
С к о в о р о д а
Авжеж, усе – чудесно! Ваша здібність
підмінювать, крутить і фальшувать
всього мене зачарувала. Хитро ж
ви ходите! Ой, підслизаєте
лакузно! Все аби когось під’їсти,
обджеркати, як гусінь вишню, яд
розбризкати вонючий. Хха!
Сковорода витримує всі словесні випробування. Потвора схожий на Ґетевського Мефістофеля тим, що роз’ятрює душевні хитання Сковороди. Потвора спокушає Сковороду вимовленням його власних бунтарських ідей, аби, зрештою, змусити відмовитися від них і повернутися до «чистої» філософії.
Прикметно, що Потвора згадує Платона яко «комуніста». Річ у тім, що німецький історик-«античник» кінця ХІХ – початку ХХ століття Роберт фон Пьольман уважав Платона за соціялістично-комуністичного мислителя. Для нього Платонівська теорія держави полягала в тому, що держава є втілення спільного блага всіх його мешканців, що протистоїть індивідуалізму суспільних груп [3]. Чим не соціялізм і комунізм?
Російський філософ Валєнтін Асмус називав погляд Пьольман на Платонівське вчення про державу помилковим. Бо комунізм передбачає спільне виробництво, а не спільне споживання. А два вищі класи-касти Платонівського суспільства – філософи-правителі та воїни-охоронці – не є виробниками [4].
Потвора ніби слідує за Асмусом. Якщо користування власністю для Платона розподілене між представником трьох груп населення: філософів, воїнів і виробників, а саме право власности належить філософам, то чим страшний цей «комунізм»? Тільки замість Платонівських філософів – ці пани, проти яких прагне підняти народ мандрівний філософ.
Друга «фаустівська сцена» починається з книжних вправ Сковороди. Він через душевний неспокій вирішує полишити монастир:
Тікать, тікать
з монастиря цього – від тиші, цвілі,
кадильності!
Неповен я. Чогось
в мені нема, чого ж – і сам не знаю.
На соляні заводи, рудники –
на Бахмутський завод та на Торецький
я поспішу. А звідти – аж туди,
де нишпорять в землі, де розшукали
залізную руду і кам’яне
вугілля! Там. З б а г н у. У Третій Роті.
В Лисичому. Вогонь життя. Знайду
в Луганському новий я зміст, що змінить
лице землі… Щось морозно мені…
Ану ще сяду до «Основ металургії». Немовби небо в вікні там спалахнуло – чи то привиділось…
Як уві сні: годинник бив, чи то
мені здалось. А цей все спить. Як камінь.
(Читає.)
«Коли заллє водою шахту — насамперед зробити треба…».
Сковорода знову думає про Донбас, щоправда – майбутній: про Бахмутський завод (нинішній Артемівський скляний завод), про Торецький завод (теперішній Дружковський машинобудівний завод), про Луганський завод, шахтарський Лисячий байрак і сусідню Третю роту. Проблема в тім, що Бахмутський і Торецький завод були засновані не наприкінці XVIII століття, а наприкінці XIX століття. Можливо, йому йшлося про давніші соляні промисли в Бахмуті. Але логіка появи «донбаської теми» не відрізняється від логіки попереднього фрагменту. Готуючи свою донбаську мандрівку, Сковорода взявся за вивчення літератури з металургії.
Потім до Лаври явилися постаті, серед яких були Сатана і Люципер. Розпочинається розмова з багатьма учасниками. Дві постаті – Козак Розплата і Цундра (себто голота) – говорять зі Сковородою про збройне повстання. А філософа звинувачують у намаганні «всидіти на двох стільцях» – й абстрактно мислити серед панів, і переживати за народ, не будучи в змозі йому чимось зарадити:
Ц у н д р а
Та що мовчать? – це не поможе. Діять
повинен ти, робити!
С к о в о р о д а
Добре. Ну?
К о з а к Р о з п л а т а
Що «ну»? Ти ж сам повинен був узятись…
С к о в о р о д а
Та сам же, сам. Але ж і вас я ждав,
щоб разом стать. Щоб враз безпомилково
ударити – і в цім окріпнуть.
Ц у н д р а
О!
Щоб «враз» – це так, лише… безпомилково?
В нас досвіду ще не було, тому
і помилки. Не криємо. Повстання
були й раніш. Походи й зрушення.
Та то… не те, не те. Бо, врешті, гетьман
десь витикавсь, і, купою собак
(своїх собак!) оточений,— він кидавсь
на нас, і знов ми гинули. І знов.
С а т а н а
Сіроми бунт пригадуєш на Січі?
С к о в о р о д а
Виходить, я не помилявсь, коли,
ждучи на вас, пересікав поняття
«народ» на два.
Ц у н д р а
Чого ж на два? – там більш
поріжнень. Верх і низ – не зовсім точно.
Бо й на низах не ’днакові, проте…
К о з а к Р о з п л а т а
Теорії вже досить!
Л ю ц и п е р
Цундро, кінчать пора, бо нам сьогодні треба буде упорати
отого князька…
Ілля Рєпін «Іди за мною, Сатано (Спокушення Христа)» (1901–1903)
Ц у н д р а
Чую. Знаю.
Про це якраз і говоритиму.
(До Сковороди.)
Ну так чого задумавсь? Страшно? Ліньки
цю келію покинуть? Хха, чи, мо’,
на пасіках забув свою бандуру?
Так що ж, біжи, а то одсиріє,
простудиться, од непотреби трісне, а –
і будеш ти об панськії горшки
виделками чиргикать,
і панота
з свого стола тобі щось кине: нна!
не подавись…
Тень до танцю цундри,
гнофті се автон!
Тобто: й до бунту закликати, і «пізнавати себе самого».
С к о в о р о д а
Я розумію: приклад
привів мені. Але цей приклад б’є.
Гнітиш мене, мов я вже справді зрадник,
запроданець, – тимчасом коли я
роблю одне ж із вами. Що окремо
од вас я йшов – у цім я вам признавсь,
кінець. Тепер я хочу з вами, з вами,
з голотою, що з нею й сам я зріс.
Тепер я ваш. Робити хочу, діять,
як ти сказав. Давайте ж починать.
Ц у н д р а
Так от, тобі завдання. Задратуєш
на диспуті сьогоднішнім панів.
Але до диспуту справа не дійшла. Чернеткова глава невдовзі завершилася. Якщо Потвора прагнула відмовити Сковороду від кроку в революції, то Цундра навпаки – присоромлював філософа його недієвістю.
Третя «фаустівська сцена» розпочинається з міркувань Сковороди про світ, в яких він доходить до висловлення матеріялістичних переконань:
…Чого ж я, дурень, ще борюсь: то Дух
возвишу, то Матерію! Я ж знаю
і чую: Materia aeterna est!
Кажу – і спотикаюся об Вічність.
Говорячи «матерія вічна», Сковорода засвідчує первинність матерії щодо розуму. Але йому не вдається бути певним: він «спотикається о вічність». І тут філософу являється Чорнобог. Він намагається повернути його від народу до панства. Адже за марксизмом філософський матеріялізм є виразом революційного еґалітаризму. Чорнобог висловлюється прямо:
Ч о р н о б о г
Ти мучишся,
ти борешся. А з чим, – скажи, а – для чого?
Ну ось твоя хоч Україна. Сам
ти бачиш: кров – дурна. Впаде голота
й ніколи більш не встане.
Ти б пішов
і поклонився шляхті.
Катерині –
цариці, ще й любовникам її
легенько так побринькав у бандуру…
Чому – не хочеш? Ну, надінь клобук,
і зразу – чуєш? – зразу… патріархом
тебе поставлять!..
С к о в о р о д а
(заміряється костуром)
Згинь, собако, згинь!
Не муч мене!..
На скелях насторожуються нечисті.
Ч о р н о б о г
Та я до тебе дружньо.
З тобою скрізь, тебе люблю! Клянусь,
клянусь, коли мені не віриш… Будьмо
з тобою в згоді! Ще раз гетьманат
змайструємо. Прикриєм пишним блиском
«свєтлєйший» зад імперії.
Чорнобог нагадує Потвору. Тільки він більш прямолінійний: одразу пропонує Сковороді не просто залишитися з панами, а піти «на підвищення», вклонитися Єкатєрінє ІІ й обрати шлях монаха, який зробить із Сковороди православного патріярха.
Погруддя Григорія Сковороди з Літературно-меморіяльного музею
Г. С. Сковороди (скульптор – Іван Кавалерідзе, 1922)
Світлина: М. Я. Лисенка
Потім явилася Нечисть. Чорнобог запитав у неї про Марію. Сковорода захоплено згадав про свою колишню ученицю:
С к о в о р о д а
Стій.
Чогось так голова шумить, і серце
на прив’язі, як океан.
(Кінокартина.)
Давно,
о як давно все це було. Кріпачка,
що я за неї заступився. Де?
В яких краях мені її шукати,
в яких віках? Коли сказав — найди,
найди мені її, мою вишневу!
Ч о р н о б о г
Так от. Дивись. Торговий проростень.
Дворянство – цей новий господар.
Розкіш.
Дітей, жінок міняють на собак, –
і що для них ота твоя Марія?
На скелях пухне сміх. То нечисть, хватаючись за животи, безмовно корчиться і опадає.
Так от. Дивись. Квітують на крові
князівські латифундії. Пшениця –
по саму шию! А куди збувать?
їм море Чорнеє аж сниться, море,
що хлібний шлях одкрило б у світи
через Вкраїну, – що їм та Марія?!
Шукати? Колісниця по кістках
дурного демосу прохрусла, – й тихо
так стало скрізь. Шукай тепер свою
вишневу.
На скелях пухне сміх. Нечисть, хватаючись за животи, безмовно корчиться і опадає.
С к о в о р о д а
Годі! Не блягузкай! Демос
не раз ще встане. Грізно прогримить
і заговорить…
Ч о р н о б о г
Що, – Богдан Хмельницький?
Ой дурню ж, дур’…
С к о в о р о д а
Доволі! Онімій!
Що кров дурна – я сам це знаю. Хочу ж,
щоб кров була розумна. Проорем
і виорем всю ниву! І підвищим
духовну дисципліну, пійдемо
верхів’ями…
Ч о р н о б о г
«Пізнай себе самого»?
Ой дурню ж, ду’… Ти ж просто сам біжиш
у нашу сіть. Пізнать себе самого!
Та кращого пророка не знайти
дворянству!
С к о в о р о д а
Лож! Неправда!
Ч о р н о б о г
Бач, грішити,
а потім познавать себе, чи так?
Загарбать все у демоса в лещети.
Сперечаючись із Чорнобогом, Сковорода виступає за народне повстання – за повторення 1648 року. Але філософ – просвітник. Він не хоче повторення Хмельниччини. Для нього важливо кров дурну простонароддя зробити розумною кров’ю. Інакше кажучи, намагатися просвітити народ, як українські народники до хаосу Української революції, або проводити політику Лікнепу, як зробили більшовики у 1920-ті роки, втіливши на практиці давні народницькі сподівання.
Погруддя Григорія Сковороди з Літературно-меморіяльного музею
Г. С. Сковороди (скульптор – Іван Кавалерідзе, 1922)
Світлина: М. Я. Лисенка
Сковорода не захотів слухати проповідь пристосуванства від Чорнобога, і вирішив сам вирушити на пошуки Марії:
С к о в о р о д а
Марію я піду шукати сам.
І буду скрізь її обороняти.
Маріє-сестро, чистая моя,
явись хоча на мить, осяй зорею
мене самотнього!
Ч о р н о б о г
Сковорода!
Появляється Марія.
Танці, вереск, рик – мов огненний буран схопивсь в природі. Тихо.
Тьма.
М а р і я
Шукав мене? Прийшла. Не подивуєш,
що я в такім лахмітті? Цілий день
на фабриці, а вдома сестри, голод,
а вдома смерть. Я принесла тобі
твої писання. їх найшла в подвір’ї
…на панськім смітнику…
С к о в о р о д а
Утопія!
Моя утопія «Нова людина»!
О стид, о страм!
Ч о р н о б о г
(регоче)
…на панськім смітнику.
М а р і я
Шукав мене? Прийшла. Але я мушу
вже йти. На правім березі Дніпра
ножами дзвонять гайдамаки.
Отже –
туди! Хай будуть прокляті пани,
що ти до них так соколово!
Слово
твоє хіба вони беруть? Чи ртуть
твоєї мудрості? Не те! Мужицька
потрібна. Смерть.
Чорнобог регоче. Марія зникає. Сковорода у відчаї. Видіння завершується.
Пам’ятник Григорію Сковороді у смт. Чорнухи,
на території Літературно-меморіяльного музею Г. С. Сковороди
(скульптор – Микола Коган, 1972)
Згаданий Чорнобогом, Богдан Хмельницький був названий героєм в одному з віршів Сковороди. Вірш «Про свободу» («DeLibertate») наводив Дмитро Багалій у статті, проаналізованій у третій частині есею:
Что то за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато.
О, когда бы же мне в дурни не пошитись,
Дабы вольности не мог лишитись.
Будь славен вовек, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане!
Ізраїльський дослідник Шмуель Швардцбард убачає у цих рядках Сковороди продовження слів Теофана Прокоповича з одного з-поміж його «Слів похвальних»: «Вопросим естественного разума, ты кто-либо еси, имеешь невольные рабы, или и вольные служители» [5]. Так Богдан Хмельницький став «вільним служителем» московського царя.
Для мене цей висновок не очевидний. Бо свободу можна виборювати не тільки для того, щоби пристати від несправедливого мучителя до справедливого господаря. Паралель між рядками Прокоповича і Сковороди бачу в тому, що обидва цінували «вольність». Її виборов для українського народу Богдан Хмельницький. Це й було важливо для Павла Тичини.
Варто зупинитися ще на одному моменті. Оцінка Богдана Хмельницького яко національного героя та народного провідника була хрестоматійною до і після ранньорадянських часів. Але за них, коли Тичина писав поему-симфонію, до Богдана Великого ставилися інакше.
В історичних нарисах провідного історика-марксиста Матвія Яворського були описані процеси, але не постаті. Богдан Хмельницький був тільки згаданий в основних працях історика, хоча його «Коротка історія України» була ілюстрована портретами гетьмана [6]. Тодішній ортодоксальний марксист міг наголосити на «ролі особистости в історії», якщо ця особистість була прогресивна з перспективи класової боротьби. Сковорода, як ішлось у третій частині есеї, в очах марксистів 1920-х років відповідав цьому критерію, а Хмельницький – ні.
Сучасники та наступники Яворського були більш послідовими в презентації класової боротьби XVІІ століття. У 1931 році вийшов історичний роман Олександра Соколовського «Богун», в якому Хмельницький показаний феодалом [7]. А в колективному навчальному посібнику 1932 року «Історія Україна: Передкапіталістична доба» Хмельницький виявлявся виразником інтересів українських феодалів [8].
Для часів написання чернеткових глав «Сковороди» Хмельницький був небажаною постаттю. Як на мене, недарма Чорнобог іронізує над Сковородою, що не повстане вдруге народ, як під проводом Богдана. Бо ж це повстання завершилося феодальним гнобленням. Тож не дивно, що від середини 1930-х років пам’ятник Хмельницькому на Софіївській площі під час офіційних святкувань забивали дошками, а в місцевих керівників з’явився намір знести монумент класово ворожому гетьману [9]. На щастя, до цього не дійшло.
Четверта «фаустівська сцена» являє зустріч Сковороди з Біснуватим. Біснуватий, як пояснює Тичина в авторській примітці, є не інфернальною істотою, а реальною людиною – засудженим учасником Коліївщини [10]. Прологом до сцени стали вірші про те, що свобода може бути не тільки наслідком самопізнання мислителя, а й звернення філософа до народу (курсив автора. – М. Г.):
Пізнай себе.
Як можемо бути щасливими,
коли ми не взнали ще добре,
що для нас властиве, а що ні?
А властива для нас любов до свободи.
А коли так, то будем ту свободу любить.
Але як – любов’ю чи ненавистю?
Любити просто свободу –
отже, тікати од світу, од життя…
А воювати свободу…
Отже, пізнати самого себе
можна не тільки заглиблюючись у своє
серце,
а щей так:
розвити в народу любов до свободи.
Тичинин Сковорода говорить про два шляхи здобуття свободи. Він не протиставляє і не зіставляє «індивідуальний» та «колективний» шляхи. Останній це – просвітництво, а не повстання. Але, за тоном вірша, здається, що філософ віддає перевагу таки народному просвітництву перед філософським спогляданням. У дальшому викладі Сковорода розмірковує про відношення духу та матерії – і виказує себе послідовником Бенедикта Спінози:
Філософ,
немовби прислухаючись до чогось,
на хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне
й здивується уголос:
– Так он воно що!
Тінь –
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли на диспуті з панами говорив:
матерія – вічна.
Так чого ж тоді я знов сьогодні спотикаюсь, –
бог?
Адже природа для мене бог лише
в такому розумінні,
як називає її й Спіноза, –
що вона самої себе є причина,
або ж
первопричина.
Потім Сковорода переходить до міркувань про Бога:
Якщо ми визнаємо бога, –
тим самим визнаєм, що світ конечний?
Іншими словами:
що його було створено колись?
А тим часом
це ж не так.
Зовсім, філософе мій любий, це не так!
Бо початок і кінець
в єдиній точці сходяться,
бо від зерна колос –
в зерно ж і повертається.
І там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново народжується, –
світ –
вічнотекучий,
світ –
як вода.
Найди: де перша крапля в ній, а де остання?
<…>
Якщо ми визнаємо бога,
То буде Дух тоді в нас зверху,
а не Матерія?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої й самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум –
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
У другій частині цього есею йшлося про питання «Сковорода і Спінози», поставлене Олександрою Єфименко. Якщо Тичинин Сковорода був революціонером щодо реального Сковороди, то він мав не тільки перевершити поведінку свого реального прототипу, а і його філософські погляди. Якщо справжній Сковорода не зазнав упливу просвітницької філософії XVII–XVIII століть, то Тичинин Сковорода мусив бути обізнаний із нею та піти далі – втілити її в практичне життя, визволивши свій народ.
Пам’ятник Бенедикту Спінозі в Амстердамі
(скульптор – Ніколас Діґс, 2008)
Постає питання: як радянська філософія часів молодого Тичини оцінювала Спінозу? Фрагмент про Біснуватого був завершений у 1940 році. Тоді ж побачила світ філософсько-біографічна монографія Якова Мільнера про Бенедикта Спинозу. Достатньо звернутися до вступу і висновків, щоби зрозуміти ставлення до особистости й учення філософа з погляду тогочасного марксизму-ленінізму.
Автор назвав Спінозу виразником настроїв буржуазії періоду початку капіталізму, коли вона «виступала яко революційний клас у боротьбі проти феодального ладу» [11]. Філософське вчення Спінози, за Мільнером, – «метафізичний матеріялізм». Це вчення, на відміну від діялектичного матеріялізму, оцінювалось як обмежене, позаяк не визнавало історичного розвитку, якісних суспільних змін, в яких не була зацікавлена буржуазія [12]. Отже, Спіноза був прогресивним мислителем свого часу, а відтак – Тичинин Сковорода мав узяти його за взірець революційного філософствування.
Повернемося від філософії до поезії. Після всіх своїх міркувань Сковорода виходить за межі монастиря. Він радіє природі. Й тут з’являється Біснуватий, який висловлює незгоду з теоретизуванням філософа. Біснуватий протиставляє філософії Сковороди – новітні просвітницькі знання:
… – Що? – перепитав Біснуватий: –
«Пізнай себе самого»?
Ох же й упоров!.. –
І раптом, схопившись за живіт,
почне тремтіть од сміху ще й хилятись
на всі боки. –
Чуєте, гори, що він сказав?
Хай нас тиран і б’є, і мучить,
а ми –
«Пізнай себе самого».
Чуєте, долини?
Нехай народ із голоду у пана пухне,
а ми –
«Пізнай себе самого».
А може б, ти хоч поцікавився книжкою
Гельвеція «Про розум»?
У нього ж, наприклад, мораль
грунтується на збігу особистих інтересів
та інтересів громадських.
А може б, ти хоч поцікавився
«Економічною таблицею» Кене?
У нього, наприклад, чудово пояснюється доля,
доля річного процесу репродукції.
Сковорода не погоджується із ним:
…«Пізнай себе самого» – це є гасло
всього нашого вісімнадцятого віку!
Ним заклопотані: й Вольтер, і Гельвецій,
і Гайдн, і Глюк,
і навіть економіст Кене,
який, досліджуючи, пізнаючи:
куди йде господарство Франції,
цим самим, як хочеш ти знати,
пізнає – кого? самого ж себе.
Потім до розмови долучається солдат, який охороняє Біснуватого. На цьому фрагмент завершується.
Отже, у чотирьох «фаустівських сценах» спокусники Сковороди відкривають його «подвійну душу» – книжника і народолюбця, змушуючи до вибору. Як тут не згадати Ґетевського Фауста з його освідченням у власному «дводушші»:
А я – стою на роздоріжжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі – і ворожі.
Одна впилась жаждиво в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
О духи, духи, ви ж тут є,
Ширяєте між небом і землею,
Зійдіть до мене й силою своєю
Змініть, змініть життя моє!
(Переклад Миколи Лукаша)
Відступлю вбік од фаустівських сюжетів. Не можу оминути увагою іншу сцену з чернеткових глав поеми-симфонії, що може доповнити наше розуміння «фаустівських сцен». У цій главі Тичина зображує зібрання різних панів у маєтку в 1768 році – під час Коліївщини. Учасник розмови згадує «студента-безбожника» Алєксандра Радіщева, який навчається у Ляйпциґському університеті. Ця згадка «перекидає міст» до іншої незавершеної «революційної» поеми Тичини – Радіщев, чернетки якої датовані 1927–1934 роками:
Кн. Н е с в і ц ь к и й
(презирливо)
…Цундра
якась… Пожди ж. «Розтрощимо панів».
Я ці слова тобі згадаю! Добре
віддячу я – ще потанцюєш!
Р а д и щ е в
(вертаючись)
Ну,
налито? Всім? Тож пиймо. Рівність
хай буде скрізь — по всій землі!
Знову плескав в долоні публіка перед театром.
Р а д и щ е в
Раби
прокинуться і потрясуть! Це буде,
це станеться! В наш вісімнадцятий
діяльний вік – велика суперечність
бунтується: Субстанція й Суб’єкт;
Природа й Дух; Конечність і Свобода.
Тичина намагався «вписати» свого Сковороду в світовий контекст, пов’язаний із Просвітництвом. Російським просвітником, критиком самодержавства і кріпацтва, був Радіщев, якого Єкатєріна ІІ назвала «бунтарем, гіршим од Пугачова». До того ж російським мислитель був сучасником Сковороди. Якщо Тичинин Сковорода – послідовний виразник «прогресивної» філософії свого часу, то Радищев мав бути близьким до нього. Взагалі, якщо Тичина цікавився революційною темою – він не міг пройти осторонь постаті Радіщева.
Як російського мислителя оцінювали за радянських часів? Звернуся до оцінки Ґєоргія Плєханова. Провідний мислитель російської соціял-демократії написав свою «Історію російської громадської думки» у 1909–1917 роках, і ця праця була перевидана у Радянському Союзі в 1925 році. Плєханов убачав у Радіщеві мислителя, найближчого до покоління початку ХХ століття:
«Світогляд Радіщева, хоч і не тотожний із світоглядом передової людини нашого часу, …однак пов’язаний із нею вузами близької споріднености. Ідеї, на яких він був вихований, були тими ідеями, під прапором яких був здійснений плідний суспільний переворот кінця XVIII століття і яке почасти по досі зберігають своє значення, а почасти послужили теоретичним матеріялом для вироблення наших понять» [13].
Навчаючись у Ляйпциґу, Радіщев познайомився з трактатом Клода Адріана Гельвеція «Про розум» [14]. Якщо Радіщев був обізнаний із творами французьких філософів-матеріялістів і був сучасником Сковороди, то поєднання їх в одному творі дозволила би Тичині сполучити українського мандрівного філософа з французьким Просвітництвом, а через це – із тогочасною революційною думкою. А далі він мав би зробити практичний крок – од мандрівного філософа до мандрівного революціонера.
Незрозуміло, чому Павлові Тичині знадобилося чотири «фаустівські сцени»? Чи поет обирав найкращу версію подій поеми? Чи його Сковорода мав пройти кілька віх? І витримати кілька спокус – спокуси бездіяльного споглядання та спокуси нерозумної дії? Що мав обрати Тичинин Сковорода?
«Фаустівські сцени» відбуваються тоді, коли Сковорода подумки стає на бік «народу» проти «панів». Одразу йому являються дивні істоти, які у своїх розмовах показують філософу, що він опинився на роздоріжжі між панським життям і народними симпатіями, а тому має уникнути роздвоєности: зробити вибір на користь «панів» або «народу».
Важко уявити собі, що було би, якби Тичинин Сковорода остаточно зробив другий вибір. Бо до цього Тичина міг би привести своїх читачів, якби далі продовжував свою поему-симфонію та опублікував нові глави. Якщо можна було уявити Сковороду натхненником народної боротьби, то чи можна було зобразити філософа діяльним провідником народу та зачинателем повстання з багатотисячними жертвами? Поет залишив без відповіді це питання.
Замість висновків:
значення поеми-симфонії «Сковорода»
для творчости Павла Тичини 1920–1930-х років
Слідом за осмисленням Української революції, Павло Тичина взявся за творення революції від Григорія Сковороди. Якщо мандрівний філософ – духовний сучасник революційного покоління, то він мав бути таким, як вони, – здатним до Революції. Першою революцією поета була Українська революція, а другою революцією – назвемо революцію його Сковороди.
Перехід Тичининого Сковороди до Революції не міг бути простим, а мав відбуватись у кілька етапів – од глави до глави поеми. Музично обдарований Тичина надав своїй поемі підзаголовок – симфонія. Симфонія є складним твором для оркестру. Опублікована версія поеми має чотири частини, як і личить класичній симфонії, а саме: allegro giocoso – швидко й радісно, grave– серйозно і поважно, risoluto – рішучо, finale – завершення. Однак їй не вистачало оркестрової потужности. Поема мала здобути її в нових главах і з новими персонажами.
Основна робота Тичини над чернетковими главами поеми-симфонії припала на кінець 1920–початок 1930-х років, коли відбувався Великий перелом, або Третя революція (після Лютневої «буржуазної» та Жовтневої «соціялістичної»). Як Третя революція залучала всі технічні нововведення та охоплювала весь радянський народ, так і Революція Сковороди – мала залучити всі філософські новації епохи Просвітництва та охопити весь український народ Подніпров’я. Однією із завдань першої п’ятирічки була максимальна індустріялізація Донбасу, а тому й Тичинин Сковорода дивився з надією на майбутній Донбас.
Для Тичини, як і для всієї України, це був важкий час, коли йому довелося стати поетом соціялістичного реалізму. Одночасно з ідеологічно вимуштруваними віршами, він писав свого Сковороду. Ці ідейно чисті вірші ввійшли до збірки «Партія веде» (1933). Цю збірку обрав молодий філолог Юрій Шевельов (Шерех) за тему для кандидатської дисертації «Мова і стиль політичної лірики П. Г. Тичини», захищеної у 1939 році. Звернемося до спогадів науковця про сприйняття тогочасних віршів поета сучасниками:
«Політичні вірші Тичини були винятково непопулярні серед читачів, зокрема серед студентів. Люди й слухати про ці вірші не хотіли, вважаючи їх за цілком непоетичні. Водночас мене вражало й дивувало, скільки поодиноких рядків цих поезій увійшли в загальну свідомість і набули майже приказкового характеру» [15].
Чому ж «політична» поезія Тичини стала гаслом доби? Як характеризує її Шевельов:
«Я вважав і тепер уважаю “партійні” вірші Тичини досконалими зразками поетичного ремества. Це, власне, поетичне ремество без змісту. Зміст у них не індивідуальний, він у Радянській Україні був наперед відомий кожному, хто читає газети, а хто ж їх не читав? З виключеним змістом вони стали чистим, абсолютно формальним поетичним експериментом» [16].
Непоетична політична поезія Тичини була виразником епохи сталінізму, коли відбувалася деіндивідуалізація не тільки літератури та науки, а взагалі – проводилася тенденція до деіндивідуалізації людського життя. Тичина залишався генієм, а його поезія – геніяльною. Тільки це була геніяльність незвичного ґатунку.
Суголосні міркування були й у відомого знайомця поета. Юрій Лавріненко, згаданий у другій частині есею, чув чернеткові глави «Сковороди» з вуст самого Автора. Лавріненко вважав, що тогочасні політичні вірші Тичини були «щитами», які мали захистити справжню творчість поета, його головне тодішнє дітище – «Сковороду». Слово «щит» у розмові з ним ужив сам Тичина. Ці «щити», за Лавріненком, дозволяли поетові не просто «гратися з дияволом», а перемагати його [17]. А в особі одного із спокусників Сковороди – Чорнобога літературознавець побачив слов’янського відповідника персидського бога Зла – Арімана, ба навіть – самого Сталіна. Загалом Лавріненко погоджується з висновком Василя Стуса з його есею «Феномен доби» про поетичне самогубство Тичини на межі 1920–1930-х років [18].
Отже, «щит» у вигляді поеми-симфонії «Сковорода», за Лавріненком, не захистив поетичну творчість Тичини. Напевно, справа була не в талані. В роки війні Тичина написав шедевр – поему «Похорон друга». Справа була у вірности самому собі, без чого не буває поетів.
Чи впіймав радянський світ Павла Тичину?
Поважний поет, академік, державний діяч у сімейному колі
Поет продовжував творити – «Сковороду», рятуючи цією поемою свій талант. Особливо чи не в найгірші часи української історії. Як занотував у свій щоденник письменник Іван Дніпровський 24 травня 1933 року – «на десяту ніч» після самогубства Миколи Хвильового, після прочитання однією із «свіжих» чернеткових глав Сковороди:
Пізно вечором – Павло Григорович.
Працює над третьою сценою Сковороди.
Працює уже кілька день із справжнім захопленням.
Працює глибинно – над річчю, безумовно, безсмертною.
…Дуже боюсь, що з легкої руки тих, хто бачив Тичину
і не зазирав йому в душу так, як в свою, так і в історію
перейде він, як –
Сентиментальна ікона.
Хто наважиться сказати, що
Тичина
Вишенський – Сковорода – Залізняк?
Ця людина має своє могутнє кредо.
Могутній ум.
Любов і ненависть.
Реальність сприймання.
Пророцьке передбачення.
Сила волі.
Упертість.
Іронія.
Скепсис.
Діяпазон:
од сили й жорстокости вождя до ніжности дитини.
Політичний обрій –
марксистська освіта, взята власним розумом.
Філософія в віках і філософія в віки.
Відповідальність за свою епоху… [19]
Відповідальність за свою епоху! Чи не тому Тичина постійно переписував «фаустівські сцени» з поеми-симфонії, що справжня Революція Сковороди – це не модернізаційна Третя революція Сталіна, перенесена на кінець XVIII століття, а здатність до духовної самостійности у 1930-ті роки? Звісно, опір сталінізму міг бути тільки інтелектуальним. Але можливість не приймати в глиб душі монструозну реальність дорівнювала революції.
Дозволю собі припустити, що такою – інтелектуальною, попри всі «фаустівські сцени», залишилася опозиція Тичининого Сковороди щодо панівних порядків на його батьківщині, яка того часу із самостійної Гетьманщини перетворювалася на кілька губерній Імперії. Свій фаустівський вибір Тичинин Сковорода не зробив: мандрівний філософ не перетворився на мандрівного революціонера.
А що ж із постаттю реального Григорія Сковороди? Як йому «поталанило»! На відміну від вічно переосмислюваного і всіма режимами привласнюваного Тараса Шевченка!
Усупереч міркуванням академіка Дмитра Багалія, про що йшлося в третій частині, мандрівний філософ не став другим українським генієм і героєм після Кобзаря. Життя Сковороди припало на донаціональний і доіндустріяльний час. Тому він залишився та залишається улюбленцем українських інтелектуалів, які в 1920-х роках робили з нього революціонера, а в 1990-ті роки – провідника українського ментального «кордоцентризму». На щастя для пам’яті філософа, до «народу» ці захоплення «сковородинознавців» не дійшли. Світ не зловив його і в ХХ столітті.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел, а також зроблені Миколою Яковичем Лисенком, головою Чорнухинського районного товариства охорони пам’яток культури (люб’язно надані істориком Вадимом Назаренком)
________________________________________________________________
[1] Эрн Владимир. Григорий Саввич Сковорода: Жизнь и учение. – С. 44–49.
[2] Тут і далі перекази та цитати з творів Павла Тичини 1920-х років наведені за виданням: Тичина Павло. Сковорода. Симфонія // Його ж. Зібрання творів у 12 т. – К.: Наукова думка, 1985. – Т. IV.
[3] Общая история европейской культуры / Под ред. И. М. Гревса, Т. Ф. Зелинского, Н. И. Кареева и М. И. Ростовцева. – СПб.: Изд-во Брокгауза и Эфрона, 1910. – Т. II. Р. Пёльман. История античного коммунизма и социализма. – С. 75.
[4] Асмус Валентин. Античная философия. – Изд. 2-е, доп. – М.: Высшая школа, 1976. – С. 254.
[5] Шварцбард Шмуэль. Об одном стихотворении Г. С. Сковороды Delibertate // Revue des études slaves. – 2000. – Vol. LXXII. – No. 1-2. – P. 29.
[6] Див.: Яворський Матвій. Коротка історія України. – Вид. 5-те, стереотип. – Х.: Держвидав України, 1926. – С. 54–58; Його ж. Нариси з історії революційної боротьби на Україні: в 2 т. – Х.: Держвидав України, 1927. – Т. І. – С. 44–48.
[7] Єкельчик Сергій. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Авторизований пер. з англ. М. Климчука і Х. Чушак. – К.: Критика, 2008. – С. 39.
[8] Смолій Валерій, Степанков Валерій. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Либідь, 1995. – С. 14.
[9] Єкельчик Сергій. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – С. 39–40.
[10] Тичина Павло. Сковорода. Симфонія. – С. 216.
[11] Мильнер Яков. Бенедикт Спиноза. – М.: Соцэкгиз, 1940. – С. 3.
[12] Там же. – С. 221–223.
[13] Плеханов Георгий. Сочинения: в 24 т. – М.–Л.: Госиздат, 1922–1925. – Т. ХХІІ. История русской общественной мысли. Кн. 3. Ч. III. Движение русской общественной мысли после Петровской реформы. – С. 333.
[14] Там же. – С. 344.
[15] Наведено за електронною версією без окремої нумерації сторінок: Шевельов (Шерех) Юрій. Я, мені, мене … (і довкруги). Спогади. – Х.–Нью-Йорк: Березіль; Вид-во М. П. Коць, 2001. – Ч. І. В Україні. – С. 222.
[16] Там само.
[17] Лавріненко Юрій. На Новому Афоні // Сучасність. – 1980. – № 1. – С. 51–52.
[18] Лавріненко Юрій. Монолог Сковороди // Сучасність. – 1980. – № 3. – С. 25–26.
[19] Цит. за: Лавріненко Юрій. Рапсодія на 1933-ій і саможертву Хвильового // Сучасність. – 1980. – № 5. – С. 59.
