Завершуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio» і подовжуючи свої попередні міркування про моделі російського націєтворення, включно з «національним проєктом соціялістичної нації» від революціонерів та «національним проєктом громадянської нації» від лібералів, звернуся до популярного між 1905 і 1917 роками «російського проєкту вірнопідданої нації» від консервативно-охоронних сил. Йому сприяв уряд між Першою російською революцією та позиційним періодом Першої світової війни. Зазвичай саме цей проєкт ототожнюється з російським націоналізмом загалом, причому з помітною участю «політичних малоросів» із Києва та Правобережної України.
Термін «російський націоналізм» від часів Алєксандра ІІ–Алєксандра ІІІ передусім асоціювався з консервативно-охоронними силами, на кшталт публіцистів Міхаіла Каткова й Івана Аксакова. Російська інтеліґенція – у своєму класичному розумінні – протистояла етноконфесійному – часто клерикальному – націоналізмові монархістів, пов’язаних із державною владою. Однак сам «проєкт вірнопідданої нації» став реакцією на Першу російську революцію, коли виник ситуативний альянс уряду та монархістів – і консерваторів, і «революціонерів справа».
Термін «монархісти» застосовую на позначення консервативно-охоронних сил, оскільки вони залишалися прибічниками сильної монархічної влади – самодержавного режиму на чолі з династією Романових, не конституційної монархії, як-от праві ліберали. Звісно, серед монархістів були прибічники й абсолютної монархії, якою Росія була до Жовтневого маніфесту 1905 року та запровадження обмеженого парламентаризму.
Остаточно конфігурація проєкту сформувалася після 1908 року, коли оформилися проурядові праві партії. Дітищем революційного 1905 року стали «революціонери справа» – праворадикальні «чорносотенці», а дітищем «столипінської реакції» – помірковано праві, спроможні до співпраці з урядом. Саме 1908 року постав «Всеросійський національний союз» (ВНС) – консервативна проурядова партія, хоча ідея її створення «носилась у повітрі» від 1906 року. А в 1910 року до ВНС – за підтримки, але не ініціятиви голови Ради міністрів Пєтра Столипіна – приєдналася ідейно близька «Партія помірковано правих» [60]. Завважу, що «помірковано праві» були «поміркованими» стосовно чорносотенців із «Союзу російського народу» й аналогічних організацій.
Головний політичний гравець 1907–1911 років:
Ілья Репін «Портрет прем’єр-міністра Пєтра Столипіна» (1910).
Місце зберігання: Саратовський художний музей імені А. Н. Радіщева
Об’єднаний ВНС мав заступити для уряду правих лібералів із «Союзу 17 жовтня», на яких Столипін робив ставку, проводячи через Державну Думу свої напів реформаторські законопроєкти. Саме представники ВНС і його місцевих осередків, насамперед – київського «Клубу російських націоналістів», і йменувалися сучасниками «націоналістами». Відзначу, що проіснував цей проєкт недовго – після 1915 року, як покажу нижче, розпочалася його дезінтеґрація.
30. Концепція російського націоналізму від «політичного малороса» Павла Ковалевського
Моя дослідницька позиція полягає в тому, що найбільшу аналітичну цінність для історії націоналізму має «щільний» аналіз провідних публіцистів, який дає змогу вдатися до «дискурс-аналізу» та зрозуміти підставові ідеї політичних сил минулого. «Мозаїчний» аналіз мислителів певного політичного спектру, доволі поширеній в історичній літературі, теж важливий, але не дає змогу «зануритися» в громадську атмосферу епоху. Звісно, для дискурс-аналізу важливо не втратити контекст, в якому й набувають значення висловлювання автора з минулого.
Якого ж публіциста вибрати для аналізу? Ідеологія російського «націоналізму», обстоювана згаданим ВНС, була добре проаналізована російський істориком і політиком Даніілом Коцюбінскім яко «мозаїчний» аналіз за кількома темами [61]. Найяскравішим речником російського «націоналізму» в лапках (себто помірковано правим) і без лапок, що дозволяє розглядати його творчість не тільки в контексті окремої партії, був учасник ВНС Міхаіл Меньшиков – провідний публіцист петербурзької консервативної газети «Новое время» [62].
Російський публіцист і політик-монархіст Міхаіл Меньшиков (1859–1918)
Ідеї двох мислителів ВНС – Ковалевського й згаданого Меньшикова – були проаналізовані Пєтром Стукаловим. Дослідник у своїй монографії розглянув їхнє розуміння понять «нації» та «націоналізм», міркування про державний устрій і національне питання. Щоправда, розглядаючи національне питання Автор замаскував ксенофобію обох публіцистів [63]. Однак Стукалов проаналізував саме ідеї, а не тексти своїх персонажів, додавши до джерельної бази публіцистику інших правих діячів.
Для мене ж цікавішим буде взяти для розгляду саме тексти, причому такого автора, який більше виражав себе у книжках, ніж у статтях. Таким був відомий психіятр та історичний публіцист, діяч ВНС Павло Ковалевський (1849/1850–1931), який походив з України та Alma mater якого був Харківський університет. Ковалевський опублікував книжку «Націоналізм і національне виховання в Росії» та інші політичні трактати. Відомо, що 1912 року побачило світ уже третє видання «Націоналізму й національного виховання», що вказує на його відносну популярність. Звернувшись до цієї праці, ми побачимо, як публіцист намагався сформулювати понадпартійну ідеологію російського націоналізму. Для уточнення деяких положень концепцій Ковалевського – звертатимуся до монографії Стукалова, який вивчив інші його публікації. Якими ж були керівні теми найвідомішого трактату Ковалевського?
Alma mater Павла Ковалевського – «старий» Харківський університет (поштова листівка початку ХХ століття)
1) Критика історичного досвіду. Російські монархісти являли собою широкий спектр політиків та публіцистів: дехто перебував під впливом слов’янофільства з його ідеями про особливий шлях слов’ян загалом і росіян зосібна, а дехто був «державником» у «старорежимному» дусі Ніколая І, з перспективи якого Росія належала до Европи та реалізовувала західний шлях, від якого сама Европа зі своїм новочасним революційним духом буцімто відмовилася. До «державників» належав Павло Ковалевський. Він, всупереч слов’янофільський традиції, високо цінував постать Пєтра І, , називаючи його «великим націоналістом» [64] (виділення моє – М. Г.): «Великий Пьотр створив Велику Росію» [65].
Ковалевський, попри ідейну близькість до «державників» минулих часів, критикував імператорів ХІХ століття – Ніколая І й Алєксандра ІІ – з позиції етнонаціоналізму з притаманним йому ізоляціонізмом. В очах публіциста Ніколаю І було притаманне «втручання у чужі державні справи за рахунок російської корінної нації» [66]. Ковалевський відзначав, що Алєксандр ІІ «щиросердно любив Росії та російський народ» і скасував кріпацтво-«рабство» [67]. Проте засуджував його за «ліберально-космополітичний напрям», який на перше місце ставив загальнолюдські, а не національні інтереси. Тож під час Російсько-турецької війни 1877–1878 років, як і під час Кримської війни 1853–1856 років, «російська кров лилася та російська праця витрачалася не для Росії, а знову тільки для слов’янських загальнолюдських інтересів» [68].
Пізніше, говорячи про народи Росії та переходячи до сусідніх слов’ян, Ковалевський визначив свій ідеал імператора і зовнішньої політики, певна річ, ізоляціоністської (курсив мій. – М. Г.):
«Росія була, є і буде одна, сама по собі. Політика Великого Монарха – націоналіста, Алєксандра ІІІ, – політика цілковитої свободи від усіляких союзів – є найбільш величною та розумною політикою. Всі союзи з Німеччиною, Францією, Англією та іншими призводять тільки до того, що союзні держави нашими руками загрібають жар. <…> М. О. Меньшиков правий, говорячи, що нашому національному марнотратству пора покласти край. Настав час нам кинути проливати нашу кров за братушек [буквально болгарською мовою – «двоюрідний брат»; поширене йменування в Росії балканських союзників – болгар і сербів. – М. Г.], у Китаї, Персії й т. под. А втім пора нам навчитися захищати нашу національну гідність і не церемонитися з розгромленням 30-40 китайських, персидських та інших селищ за кожну російську голову, яка загинула від руки китайських і персидських злодіїв» [69].
Публіцист піддав неявній критиці активну зовнішню політику Ніколая ІІ, позаяк монархіст не міг прямо виступати проти чинного імператора. До чого ж тут «китайські та персидські злодії». Річ у тім, що Імперія Романових взяла участь у придушенні повстання іхетуанів («боксерів») у 1898–1902 роках, через активну політику на Далекому Сході спалахнула провальна Російсько-японська війна 1904–1905 років, яка тривала на китайській території. У 1907 році Росія уклала з Британією угоди про поділ сфер впливу в Персії, а ця угода вважається за фінішну риску формування Антанти на противагу центральноевропейському Потрійному союзу. До речі, про Японію публіцист не згадав, напевно, через болючість нещодавньої поразки. Тож ідеалом для Ковалевського був, перепрошую за тавтологію, ідеалізований Алєксандр ІІІ Миротворець. Завважу, що Ковалевський не взяв до уваги те, що Російсько-французький союз був укладений у 1891–1893 роках, саме за часів правління Алєксандра ІІІ.
Ідеальний імператор для Павла Ковалевського – Алєксандр ІІІ, разом із імператрицею Марією Фьодоровною (1893)
Критика Ковалевським історичного досвіду показує, що для нього Росія мала бути імперією «внутрішньою», а не «зовнішньою», кажучи сучасною мовою: без геополітичних амбіцій та утопічних доктрин. Припускаю, що в публіцисті могло промовляти розчарування в активній зовнішній політиці в західному напрямі, яка приносила Росії хіба тимчасовий престиж, але не довготривалих союзників та економічні вигоди. Так, Австро-Угорщина, – в якій у 1848 році (коли Дунайська монархія ще була Австрією без «Угорщини» в назві) російська армія за наказом Ніколая І придушила Угорську революцію, – згодом стала ворогом Росії. Російсько-турецька війна за визволення Болгарії коштувала Росії величезних фінансових ресурсів та припинення «великих реформ», посварила чи не з усіма великими державами Европи, а новопостала Болгарія не стала союзником Росії. Цікаво, чи підтримав Ковалевський вступ Росії в Першу світову війну – формально, на захист Сербії?
І як Ковалевський ставився до дворянства й інтеліґенції? Його оцінка російського суспільства була такою ж критичною і не одновимірною, як і позиція щодо російських монархів. Перед цитуванням укажу, що публіцист уживав поняття «суспільство» в розумінні ХІХ століття – фактично, літературної громадськости, яка у столичних салонах і на сторінках «товстих» журналів прямо чи напів приховано обговорювала минуле та майбутнє Росії (курсив мій. – М. Г.):
«Дворянство та суспільство переважно ставилися до народу зі співчуттям і доброзичливістю, – але в усьому цьому промовляло не рідне російське почуття, а космополітичний лібералізм, який примушував тлумачити та прагнути свободи особи та прав “людини”. Інтеліґенція – люди, які стоять у науки, літератури, освіти – безумовно були на боці страждального народу – безумовно добивалися його свободи та гідного існування. До цього стреміли й західники, і слов’янофіли, – але ті й інші піклувалися про порятунок “людини”, а не “російської людини”. Хіба слов’янофіли дещо замислювались і турбувались про Росію та російські інтереси, та й то відносно» [70].
Для Ковалевського не мали великого значення «права людини та громадянина». Для нього головне – «права нації». Інакший погляд для нього – вияв «космополітизму». Вочевидь, стримане ставлення публіциста до слов’янофільства було викликане утопічним панславізмом слов’янофілів, який закликав до захисту Росією інтересів православних слов’ян. Так сталося під час згаданої останньої Російсько-турецької війни, коли провідним публіцистом – захисником «слов’янства» виступив Іван Аксаков.
Головний осередок «старого» слов’янофільства – сім’я Аксакових:
зліва направо – Серґєй і його сини – старший Константін і третій Іван.
Джерело: «Информационно-аналитический центр»
Ковалевський був етнонаціоналістом – і засуджував поповнення лав російської інтеліґенції від середини ХІХ століття «інородцями» та захист інородницьких інтересів «ліберальною бюрократією» [71]. Взагалі він уважав, що після скасування кріпацтва місце російського «народу» зайняли у свідомости освічених росіян зайняли «інородці» (курсив мій. – М. Г.):
«Зі здійсненням емансипації селян, становище інтеліґенції дещо змінюється. Страждання народу перестають бути настільки ж тяжкими, як раніше. Ланцюг рабства знятий. Народу надано свободу. Національні якости народу космополітичну інтеліґенцію мало цікавили. Російський народ не є для інтеліґенції гострим, пекучим питанням днини. Через космополітизм її [інтеліґенцію. – М. Г.] почали цікавити питання побічні – долі людства. На сцену виходять національні питання поляків, малоросів, євреїв. Інтеліґенція обирає за свого кумира свободу людини, – а меткі інородці встигають зародити в ній симпатії до автономізму та сепаратизму тих саме націй, за завоювання яких предки проливали море крови» [72].
Побудови Ковалевського, на перший погляд, здаються цілком оригінальним. Однак наслідком запровадження етнонаціоналістами «національного принципу» стає не тільки відмова від «зовнішньої» імперії, про що йшлося вище, а й обмеження актуальної нації до росіян – або тільки «великоросів», або «великоросів» з «малоросами» та білорусами – яко державного ядра. «Вузьке» визначення нації поєднувалось із відмовою від забезпечення прав та інтересів інших спільнот – включених в імперію. Проте вказівка на «пролите море крови» означала, що відмова від захоплених територій і народів, хай там якими нелояльними та чужорідними вони не були, – ставала неможливою. Тож Імперія Романових видавалася приреченою на міжетнічні й міжконфесійні протистояння.
Послідовний російський націоналізм призводив автора до «ранжування політики»: на першому місці – національні справи росіян (напевно, «триєдиного російського народу»), на другому місці – загальні справи Росії, на третьому місці – міжнародні справи. Критика історичного досвіду, здійснена Ковалевським із позиції «національного принципу», не закликала до заперечення вартости тих чи інших історичних періодів та правителів із династії Романових, як-от слов’янофіли підважували вартість «петровського періоду» російського історії. Однак заперечувала властиву для більшости імператорів першість зовнішньої політики перед внутрішньою та притаманну російській інтеліґенції першість інтересів дискримінованих – «своїх» і «чужих» – людей перед національними інтересами росіян. Звідси держава має виступати за політичну ізоляцію, а інтеліґенція – за національний еґоїзм.
Проте чи спадало на думку Ковалевського питання: що триматиме неросіян в Імперії? Звісно, якщо йдеться про народи «внутрішньої» Росії, як-от тюркських і фінських народів Волго-Уральського реґіону, то їм – простіше кажучи – не було куди подітися. А щодо «окраїнних» народів? Насамперед, поляків та фінів зі шведською елітою. Наприклад, що би втримувало в Імперії поляків – тільки розуміння того, що у складі Німеччини вони зазнавали би більшої дискримінації?
Так послідовний російський націоналізм виявлявся антиімперським. Російські імперії – в різних своїх історичних реінкарнаціях – потребують дозованого російського націоналізму, як і дозованих чи-то світових утопій, чи-то геополітичних амбіцій. Залишу відкритим питання: чому би не обійтися без них і втілювати «громадянський націоналізм», як пропонував Струве, але без його зовнішньополітичних устремлінь?
2) Концепція «нації» та «націоналізму». Від критики історичного досвіду Ковалевський переходить до обґрунтування націоналізму. У своїй концепції він поєднував «індивідуальне» та «колективне» яко взаємодоповнювані феномени. Недарма він був фаховим психіятром. Підставу націоналізму публіцист убачав ув особистій гідности людини. За його словами: якщо людина є гідною, себто усвідомлює себе людиною, то вона побачить людину в іншій особі [73]. Інакше кажучи, людська свідомість від самої себе переходить до ближнього. Колектив ближніх – це нація. Тож ближні – це одноплемінники. Бо ж «права людини» публіцист заперечував. Як тут не звернутися до позиції сучасного фінського конфліктолога Тату Ванганена, що підставова причина етнічних конфліктів полягає в «етнічному фаворитизмі», тобто наданні переваги представникам «своєї» спільноти, подібної до «великої родини» [74].
Чим була для Ковалевського ця «велика родина»? Він сформулював своє визначення (виділення автора. – М. Г.):
«Що таке нація? Нація – група людей, яка займає певну територію на земній кулі, сполучена однією розмовною мовою, яка сповідує одну й ту ж саму віру, переживала одну й ту ж саму історичну долю, вирізняється одними й тими ж самими душевними та фізичними якостями і створила відому культуру» [75].
Визначення Ковалевського є цілком примордіялістським: нація – спільнота, виокремлена за історико-культурними принципами, до яких належить й ознаки фізичної антропології, позаяк вони сформувалися історично. Пізніше я повернуся до визначення Ковалевського і спробую його деконструювати в окремому ліхтарику – яко типову примордіялістську побудову, яка має не аналітичний, а саме аскриптивний характер. Простіше кажучи, не описує, а приписує. Трохи зачекайте!
Повернуся до дефініцій Ковалевського. Він дає визначення похідним поняттям: 1) «національний» – властивий для нації; 2) «національність» – сукупність властивостей і якостей повної нації; 3) «націоналізувати» – впроваджувати властивости певної нації. Він заперечував розуміння «національности» яко «піднації», наприклад, росіяни – «нація», а «малороси» – національність. Тай додав, що росіяни були погано націоналізованими [76].
Звідси відкритими залишаються питання: до якої нації, за Ковалевським, належали українці – російської чи «малоросійської»? І як можна «націоналізувати» націю? Про це теж ітиметься нижче. Стосовно українців – Ковалевський розглядав у цій книжці «українське питання», а щодо «націоналізації» – повернуся у моїй деконструкції примордіялістського етнонаціоналізму.
Що ж, за Ковалевським, актуально сполучає націю? Ту спільноту, яка мешкає на певній території, розмовляє спільною мовою, сповідує спільну віру, переживає спільну історичну долю, має певні антропологічні та психологічні якости і виробила спільну духовну культуру, яка пронизує все її існування.
Публіцист відповідав яко справжній психолог/психіятр, який має справу з психічним життям індивідів, а тому переносить «індивідуальне» на «колективне». Він виділив два рівні духовних феноменів національного значення: «національне почуття» та «національна свідомість». Національне почуття є інстинктивною й обов’язковою ознакою спільноти – «душевної й фізичної організації». Наслідком національного почуття стає національна свідомість, яка розпочинається з культурного розвитку індивіда і переходить на національний рівень з усвідомленням того, що засвоєна ним культура – має колективний характер і робить індивіда учасником спільноти – нації. Народне почуття, так би мовити, «у чистому вигляді», притаманне «народним масам», себто нижчим верствам. Спершу носієм національної свідомости є винятково інтеліґенція [77].
У пізнішій брошурі 1915 року «Психологія російської нації» Ковалевський розвинув свою «психологічну» концепцію нації. Він визначив «національний характер», який виявлявсь у «національних почуттях», як-от: «наполегливість, спроможність володіти собою, непоборна завзятість, здатність до самопожертви заради ідеалу, непорушну повагу до закону» [78]. Простіше кажучи: прагнення діяти ради спільности. Однак «національну свідомість» Ковалевський замінив на «національну душу» – інтегральну характеристику, яка охоплювала зокрема й «національні почуття» [79]. Оскільки в монографії Стукалов не йдеться визначення «національної душі», припускаю, що Ковалевський еволюціонував у бік обґрунтування стихійної природи нації, чому мав би посприяти загальний – стихійний – ентузіязм на початку Першої світової війни.
Повернуся до більш раціонального «Націоналізму та національного виховання». З тези про наявність «національної свідомости», яко «горішнього поверху» духовного виміру нації, логічно випливає вимога до інтеліґенції поширювати «національну свідомість» на «народні маси», тобто проведення нею масової «націоналізації». Рухом за «націоналізацією», продовжуючи цю логіку, має бути «націоналізм». Ось що каже Ковалевський (курсив за виділенням автора. – М. Г.):
«Що таке націоналізм? Націоналізм – це вияв поваги, любови і відданости, вірности до самомпожертви у теперішньому, – пошани та схилення перед минулим і бажанням розквіту, слави й успіху в майбутньому тій нації, тому народу, до якого ця людина належить. Кожен член нації є частиною цілого, і як нація не може і не повинна залишати свого члена без захисту та відплати, як усередині, так і поза місцем її проживання, так само і частина її [нації. – М. Г.], її члени, мають бути завжди готові пожертвувати собою для своєї народности» [80].
Якщо продовжувати: «націоналізм» ставав виявом «національної свідомости». Для Ковалевського «націоналізм» не був масовим рухом. Але він писав про «російську національну партію», яку «національною» робило те, що вона була «народною» та «демократичною» [81]. Під «партією» автор навряд чи розумів окрему парламентську фракцією з рухом підтримки та відділеннями на місцях, на кшталт ВНС, радше йому йшлося про громадськість загалом – про національну еліту, яка «націоналізує» народні маси.
3) Соціял-демократія проти націоналізму. Ковалевський застосовував свою концепції «нації» та «націоналізму» щодо «сепаратизму» тих політичних сил і національних питань, в яких він убачав «камені спотикання» російського націоналізму. Фактично, під «сепаратизмом» публіцист розумів виступ частини проти цілого: одного руху проти цілої нації, як й однієї нації проти цілої держави.
Теоретик австромарксизму, один із лідерів австрійської соціял-демократії та міністр іноземних справ Австрійської республіки у 1918–1919 роках – Отто Бауер (на світлині 1919 року)
Свою критику опонентів Ковалевський розпочав із соціял-демократичного руху. Для нього соціял-демократія була протилежністю націоналізму: націоналізм полягав у тому, що вищі верстви піклуються про підвищення культурного рівня нижчих верств, а соціял-демократія – мала зворотній характер, будучи рухом «знизу» за здобуття культурних благ силоміць [82]. Але, як наголошував Ковалевський, «життя своє бере», і соціял-демократи в Німеччині готові були підтримати свої країну в можливій війні проти Франції, а соціял-демократи різних націй ворогували поміж собою в Австро-Угорщині [83]. Із констатації націоналізму европейських соціял-демократів він перейшов до розгляду австро-марксизму – як інтернаціонального націоналізму лівих сил – з його обстоюванням національно-культурної автономії кожного народу [84].
NB: Якщо до австро-марксизму – з його уявленням про людство яко сукупність націй – додати тезу про необхідність «націоналізації» щодо «селянських націй», то отримуємо ідеологію більшовицької коренізації 1920-х років.
4) Єврейське питання. Ковалевський оригінально перейшов до викладу єврейського питання. Напевно, про нього стільки писали сучасники, тим паче – однодумці, нашого автора, що він не волів перевантажувати своїх читачів, а зовсім промовчати про єврейське питання він не міг. Оригінальність переходу полягали в тому, що єврейське питання стало продовженням теми соціял-демократії. Причому публіцист у цій частині свого трактату не віддав данину поширеному ототожненню євреїв і революціонерів, а тільки вказав на поширеність євреїв у соціял-демократичному русі [85], що робив і цілком протилежний автор – Владімір Лєнін [86].
Ковалевський звертався до аналізу єврейського питання в очах тих-таки австрійських соціял-демократів. Вони, як і щойно згаданий Лєнін [87], не визнавали в євреях нації, вбачаючи в них, так би мовити, «колишню націю», позаяк розвиток капіталістичних відносин позбавляв євреїв культурної однорідности, не кажучи вже про відсутність в євреїв спільної території та однієї мови, за яку соціял-демократи державних націй відмовлялися визнавати їдиш, презирливо називаючи його жаргоном [88].
Войцех Грабовскі «Єврей – вічний мандрівник (Агасфер)» (1874)
Від загальних міркувань автор перейшов до ситуації в Росії, в якій євреї «прагнуть створення самостійної історичної нації», та – цілком у дусі соціял-демократів! – визнав це нереалістичною ініціятивою через неможливість тісного культурного сполучення [89]. Однак, наводячи міркування австрійських та єврейських лівих політиків про євреїв яко націю або не-націю, він виказав власний висновок, що євреї є особливою нацією – «антропологічною», сполученою кревним зв’язком [90]. Мовляв, євреї настільки відмінні, що для них потрібне особливе визначення нації.
Ковалевський виявився більш гнучким мислителем, ніж його ліві сучасники. Але тільки на перший погляд. Удруге він звернувся до єврейського питання у своєму оглядів народів Росії, розпочавши виклад із промовистої характеристики, яку міг надати тільки антисеміт (виділення автора. – М. Г.):
«Євреї – народність, не завойована нами, а яка сама прийшла до нас, – народність нами нетерпима, але яка наполегливо сама нав’язується, народність, якої ми всіма зусиллями намагаємося позбутися, а вона руками й ногами тримається за Росію і яка тим не менше, з надзвичайною завзятістю потребує рівноправности з державною нацією» [91].
Повторюся: для Ковалевського неважливі «права людини та громадянина», для нього головне – «національні права». Звідси і через наявність «нетерпимости» до них – євреї не можуть мати загальних громадських прав. Фактично, публіцист відповідає на єврейське питання в такий спосіб: «Ви самі до нас прийшли, то й радійте з того, що Вас терплять яко незваних гостей».
Авторова фраза «сама прийшла до нас» указує на те, що й Київська Русь, і «руська» частина Речі Посполитої, і сучасні Ковалевському «білоруські» та «українські» губернії – в очах нашого автора – були і залишалися інтеґральними частинами Росії.
Володимир Кадулін. Поштова листівка із серії «Типи студентів» (1910-ті роки)
Наступним кроком Ковалевського, судячи з монографії Стукалова, стало обстоювання власного принципу «рівносилля» у відносинах між народами Імперії, за яким у всіх націй мали бути однакові не права, а можливости. Відтак євреї, як суспільно успішна спільнота, мали зазнати економічної дискримінації, щоб «урівняти» їх з іншими народами [92]. На превеликий жаль, дослідник не вказав посилання на публікації Ковалевського. Для публіциста ж, попри декларований захист рівних можливостей, росіяни мали набути переважаючі права в Росії в ім’я, як би ми сказали сьогодні, «історичної справедливости» (виділення автора. – М. Г.):
«Наші права на панування в російській державі будуть – права крови. Державна панівна нація досягла такого свого становища шляхом пролиття моря крови своїх дітей і втрати сотень тисяч своїх громадян. …Потім – права історичного буття, Російський народ не має права забувати свою історичну долю і має обстоювати своє становище та призначення. Права майнові, бо Росія витратила мільярди на своє будівництво, відсотки по якому вона сплачує й нині. Далі – право самозбереження свого цілого, своєї єдности, свого буття. Право – культурного буття та культурної переваги над решти націями. …Нарешті, право переможця та право власности: хто не зберігає, той втрачає» [93].
Повернуся до єврейського питання. «Український досвід» Ковалевського, – набутий у дитинстві та юнацтві на Катеринославщині, а також під час навчанні в Харківському університеті, – робив його експертом з єврейського питання у власних очах:
«Я – малорос. Виріс із жидами. Мав їх товаришами дитинства. Йшов із ними в університеті, й донині з деякими в найтісніших дружніх стосунках. Я їх знаю добре й говоритиму цілком безпристрасно» [94].
На перший погляд, це «знання євреїв» відбивалось у тому, що Ковалевський заперечував культурну гомогенність євреїв, оскільки мав зустрічати у своєму житті надто різних євреїв. Ті, з ким разом навчався та продовжував приятелювати, мали бути обрусілими та не релігійними. Однак далі він жодним словом не згадував про власний життєвий досвід, а покликався на Старий Заповіт, Талмуд у викладі юдофобів і, зрештою, на тезу Меншикова та інших сучасників про євреїв яко «паразитичну націю» [95].
Цитати з Біблії та перекрученого Талмуду показують, що євреї ув очах антисемітів були настільки відмінними від решти народів, що й методи «дослідження» теж ставали особливими. Тож Ковалевський ані історизмом Біблії, ані практикою її тлумачення в рабинистичному юдаїзмі, ані достовірністю книжок про Талмуд не переймався. Повторюю, що про раніше задекларований свій особистий досвід йому не йшлося. Далі публіцист, подібно до своїх однодумців, дійшов до ототожнення євреїв, узагалі – інородців, та революцію, яку вважав за антиросійський рух:
«…[В]ерховоди із жидів та інших інородців у тяжкі роки 1904–1906, на мітингових зібраннях, у своїх промовах обдавали цілковитим презирством історію Росії, її минуле, її характер. …Новітні нігілісти із жидів одмінно знали історію Росії та важливе її значення в державному житті…» [96].
Ковалевський указав, що він – «малорос», щоби наголосити на своєму знанні євреїв, хоча це не підтвердив дальший виклад. Перепрошую за спрощення: дружба зі своїм сусідом Рабиновичем не робить експертом з єврейського питання. Ачи згадав публіцист він про своє «малоросійство», говорячи про українське питання?
4) Українське питання. Ковалевський один абзац приділив українському питанню – «малоросійському сепаратизму» монархістської преси, буцімто пов’язаному з антиросійськими інспіраціями, простіше кажучи, «теорією австрійського генштабу»:
«Даремно говорять про сепаратизм малоросів. Це – марення або юних, або дурних голів. Щоправда, останнім часом чимало з’явилось у Малоросії австрійських найманців, які сіють слабосильне насіння малоросійського сепаратизму. Ба навіть ми заохочуємо цей найманий сепаратизм своєю благодушністю і терпінням, – тай це наносне зло не затьмарить здорового глузду малоросів. Даремно говорять і про нерозуміння малоросійської мови росіянами. То не розуміють малоросійської мови Грушевського, – але його не розуміємо й ми, малороси» [97].
Колективний фотопортрет опонентів «малоросійських монархістів»: редакція та співробітники часопису «Киевская старина» (1898).
Джерело: Музей Михайла Грушевського
Відносну терпимість Ковалевського до українського націоналізму можу пояснити тільки тим, що, по-перше, він писав свою книжку «Націоналізм і національне виховання в Росії» під час занепаду українського руху між Першою російською революцією та передвоєнною активізацією громадського життя, а по-друге – тим, що він постійно мешкав за межами українських губерній з 1895 року, і не міг спостерігати за розвитком українського руху, хоч і знав про зусилля Михайла Грушевського з організації української преси та української науки.
Важливо те, що Ковалевський двічі згадує про своє «малоросійство», покликаючись на уявний колективний досвід «малоросів»: «обґрунтований» антисемітизм та неприйняття українського націоналізму. Ризикну припустити, що для «малоросійських монархістів» їхні одноплемінники були не просто місцевим відгалуженням росіян, а «досвідченими» росіянами, які мали перед своїми очима історію протистояння з євреями (тай поляками), а також оборони Росії від вигаданих іноземних намагань розірвати «триєдиний російський народ».
5) Сеанс деконструкції примордіялістської теорії нації. Вище навів визначення нації від Ковалевського. І додам для порівняння аналогічне визначення тих самих часів – з нарису Іосіфа Сталіна 1913 року «Соціял-демократія і національне питання» (у пізніших перевиданнях – «Марксизм і національне питання»):
|
Визначення поняття «нація» Павлом Ковалевським |
Визначення поняття «нація» Іосіфом Сталіним |
|
«Нація – група людей, яка займає певну територію на земній кулі, сполучена однією розмовною мовою, яка сповідує одну й ту ж саму віру, переживала одну й ту ж саму історичну долю, вирізняється одними й тими ж самими душевними та фізичними якостями і створила відому культуру» [98]. |
«Нація є історично складена стійка спільність мови, території, економічного життя та психічного складу, який виявляється у спільности культури» [99]. |
|
Схематизація поняття «нація» за Павлом Ковалевським |
Схематизація поняття «нація» за Іосіфом Сталіним |
|
Нація – група людей, сполучених: 1. територією; 2. мовою; 3. віросповіданням; 4. історичною долею; 5. душевними якостями; 6. фізичними якостями; 7. культурою. |
Нація – група людей, сполучених: 1. історією; 2. мовою; 3. територією; 4. економічним життям; 5. психічним складом; 6. культурою. |
Визначення поняття «нація», сформульовані політичними протилежностями – Ковалевським і Сталіним – доволі близькі, й ґрунтуються на «об’єктивних ознаках». Різниця між визначенням, увочевидь, випливає з відмінного світогляду. Так, для Ковалевського мали значення конфесія («віра») і фізична антропологія («фізичні якості»), які були неважливими для ортодоксального марксиста Сталіна, зате для нього мала значення спільність економічного життя. Цікава відмінність між «історичністю» нації для двох політиків-публіцистів: Ковалевський наголошував на «історичній долі», себто багатовіковому спільному досвіді, а Сталін – на історичному формуванні, тобто часовій протяглости інших ознак нації, що не передбачає якийсь спільний історичний досвід її членів, тим паче: як оцінити «історичний досвід»?
Російський антрополог, історик, філософ Юрій Сємьонов (нар. 1929)
Російський науковець Юрій Сємьонов розкритикував Сталінове визначення за його порожнечу: наведені ознаки нації, але незрозуміло, що таке – нація, що за спільноту характеризують ці ознаки [100]. Адже сума ознак явища не стає ключем до феномену: багато яких спільнот можуть мати спільну територію, мову, віру тощо – і це ще нічого не означає. Як на мене: проблема в тому, що більшість етносів та націй мають спільну мову й території, а в тому, що означає для етносу та нації спільність мови й території.
NB: Додам свої завваги для полемічности викладу: 1. Сучасні українці розмовляють українською та російською мовами. Якщо вони говорять про одні й ті ж самі проблеми та мають спільні цінності, то хіба це не означає наявности метафоричної «спільної мови»? 2. Євреї не мають спільної території, за межами Держави Ізраїль. Однак до Першої світової війни у відносно обмеженому просторі західних губерній Росії та Царства Польського – спадщини Речі Посполитої та колонізованого колишнього Кримського ханату – мешкало більшість євреїв світу. Чим це не спільна «національна територія євреїв»? Хай і спільна з іншими народами.
«Об’єктивні ознаки» нації, з критичного погляду, виявляються «суб’єктивними поглядами» поверхневого спостерігача. Сємьонов взяв за взірець Лєнінове розуміння нації, яке виходило з реалій національних рухів капіталістичної епохи. Бо ж визначення поняття «нація» Лєнін так і не дав. Як тут не напів пожартувати – напів занотувати: від Лєніна один крок до Ернста Ґелнера – з його тезою про первинність націоналізму щодо нації в період капіталістичного суспільства.
Критику Сємьоновим Сталіна можна було би переадресувати й Ковалевському. Але той, на відміну від Сталіна, визначив зв’язок між членами нації «по-психологічному»: «національне почуття» та «національне свідомість». Причому «національне почуття» було для націоналіста-психіятра базовим. На жаль, Ковалевський докладно не описав, як виявляється «національне почуття».
Колеґа Ковалевського, інший психіятр-націоналіст Іван Сікорський у своїй доповіді 1910 року «Про психологічні засади націоналізму», прочитаній у Київському Клубі російських націоналістів, теж говорив про «душу» та «почуття» народу [101]. Зокрема про виявлення «почуттів» у «симпатії» та «антипатії». Особливо, останньої, яко більш потужного почуття, яке сприяє «самозбереженню» народу [102].
Припускаю, що Ковалевському аналогічно йшлося про «етнічне» почуття спільности між «своїми» і відмінностями від «чужих» – «національне почуття», за Сікорським, «симпатію» та «антипатію» до «чужих» націй. Критерій вияву цих «почуттів» – практика. Проблема полягає в тому, що нація – це «велика», принципово «гомогенна» спільнота, а тому й ідеться про її конструювання. Візьмемо українців: чому вестернізовані різночинці й традиційні селяни, чому слобожанці та закарпатці, чому православні та греко-католики мають виявляти спільні почуття? Зрозуміло, що націєтворення ніяк не є довільним. Але має конкретно-історичні підстави.
Примордіяліст – в обличчі заангажованого Ковалевського, а не відстороненого Сталіна – немовби каже: «Співвітчизники, ми живемо на одній території, маємо спільні мову та віру, маємо спільну колективну психологію та духовну культуру, а тому мусимо підтримувати нашу політичну силу». Але це не завжди працює: українські селяни у 1919 році мали вибір між Українською народною республікою, «червоними», «білими» та «махновцями». Від цього вони геть не перестали бути українцями.
Звідси випливає, що «ефективний націоналіст» мав бути соціяльним інженером, бодай на інтуїтивному, якщо не на понятійному рівні. «Націоналізація» і є доведенням одноплемінникам або співвітчизникам того, що спільна територія, спільна мова і віра, спільна колективна психологія та духовна культура тощо роблять їх неминучими політичними соратниками. А хто не згоден – той грає на боці «ворогів».
Підбиваючи попередні підсумки, наголошу, що Ковалевський – доволі цікавий представник російської монархічної думки початку ХХ століття. В одних питаннях – він представляє яскраві барви в палітрі консервативо-охоронних сил, як-от у своїй критиці російського історичного досвіду, а в інших – був «типовим представником» свого політичного табору, наприклад, в єврейському питанні.
31. «Російський проєкт вірнопідданої нації»
Перейду до загального аналізу проєкту, відповідно до моєї концептуальної схеми. «Внутрішні відносини» визначалися строкатістю аґентів проєкта – як ідейною, так і соціяльною. До монархічної громадськости належали різні люди та представники різних груп, яких сполучала відданість самодержавному режиму та скепсис (або навіть ворожість) до сучасности. Серед монархістів були й представники інтелектуальної еліти, наприклад – професори Київського університету Святого Володимира, і сільські священики з Волині. Правими були київські «націоналісти», на кшталт Василя Шульгіна, серед яких були доволі мужні особи, які виступили проти фабрикації урядовцями – за ініціятивою інших київських монархістів і за підтримки ВНС [103] – «справи Бейліса», а під час Першої світової війни – зробилися опозиціонерами, про що згадаємо нижче. Монархістами були й екзальтовані провісники апокаліпсису, на кшталт письменника Сєрґєя Нілуса. Широту ідейного спектру монархістів – од прибічників слов’янофільства до консервативних «державників» – показує аналіз критики історичного досвіду Росії від Павла Ковалевського.
Найвідоміший «політичний малорос» чи «малоросійський монархіст» останніх років Імперії Романових: російський політик і публіцист, редактор газети «Киевлянин» із 1913 року, депутат Державної Думи другого–четвертого скликання – Василь Шульгін (1878–1976)
Для тогочасних «правих» модерність, разом і з капіталізмом та революцією, була тотожною «єврейству». Бо для монархістів євреї – не просто іноетнічна спільнота, а якісь «ідеальні росіяни навпаки». Як влучно висловився Сєрґєй Подболотов:
«Для російського націоналізму “єврей” був символом і втіленням “антиросіянина” – внутрішнього ворога, іноземного багатого прибульця та зловісної живої суперечности щодо всіх позитивних якостей росіянина» [104].
Тож якщо уявляти етнонаціональні спільноти «реальними» великими сім’ями, то інородці здаватимуться джерелом усіляких негараздів. Приклад Ковалевського показує, наскільки тотальним могло бути «іншування» – ба більше «відчуження» – євреїв яко надто особливих людей, буцімто багато в чому відмінних від решти людства, що навіть потребувало для них окремих законів пізнання. Як тут не пожартувати: хто найбільше підносить «обраність» євреїв – антисеміти!
Пропоную на хвилину абстрагуватися від єврейського питання. В попередній російській традиції ХІХ століття подібного, хоч і геть не настільки важливого, символічного значення набували інші стереотипні аґенти модерности – «німці». Аналогічно «модерности» для «старих» правим, для новочасних праворадикалів «постмодерність» стала тотожною «своїм» геям та феміністкам і «чужим» міґрантам з Африки та Азії з їхніми «посіпаками» – соціялістами та екоактивістами. Зрештою, як тут не переінакшити Вольтера: якби євреїв не було – їх треба було вигадати. Принаймні, надати роль абсолютного чужинця якійсь іншій спільноті.
NB: ксенофобія монархістів була різною, як і їхнє ставлення до інших питань. Приміром, антисемітизм Шульгіна й антисемітизм Нілуса – дві цілком різних речі, які заслуговують на різні оцінки, але обидві настільки різні особи – були, простіше кажучи, проти євреїв і за царя. Тому, з погляду російського націєтворення, я сполучаю їх у межах одного національного проєкту, хоча з перспективи інших питань – Шульгін і Нілус опинилися би представниками протилежних течій і таборів.
До монархістів включаю, по-перше, правих – тих політиків, які називали себе «помірковано-правими», «націоналістами» та «прогресивними націоналістами». Найбільш відома права партія – згаданий ВНС. А по-друге – праворадикалів – чорносотенців, яких афористично називали «революціонерами справа», і в чиїй ідеології змішувалися православний клерикалізм та радикальний антисемітизм. Найбільш популярна партія – «Союз російського народу» (СРН), від якого у 1908 році відколовся «Російський народний союз імені Михаїла Архангела».
СРН мав символічну – у філософському, а не обивательскому розумінні терміну – підтримку при імператорському дворі. Структура СРН складалася з місцевих відділів, найбільш потужним з яких був Почаївський відділ у Південно-Західному краї, себто на Правобережній Україні, базою якого була Свято-Успенська Почаївська Лавра. Строкатість давалася взнаки в конкретних ситуаціях і в тому, що монархічний рух збанкрутував, тільки-но Ніколай ІІ зрікся престолу.
Провідні аґенти «російського проєкту вірнопідданої нації» на Волині:
колективний фотопортрет ієрархів Волинської єпархії Російської православної церкви перед Троїцьким собором Почаївської лаври; сидить посередині в першій лаві – архієпископ Волинський і Житомирський Євлоґій (Гєоргієвскій).
Джерело: EtoRetro.ru
«Зовнішні відносини» проєкту полягали, по-перше, в самозрозумілому протистоянні з лібералами та революціонерами, а по-друге – в боротьбі проти «західних» інородців та іновірців: поляків, фінів із фінськими шведами, не кажучи про євреїв, а також українських націоналістів (на противагу «політичним малоросам»). Загалом суспільна успішність представників неросійських народів західної частини Росії, як показують міркування Ковалевського про переважаючі права росіян, видавалася монархістам порушення суспільної «справедливости».
Натомість ставлення до «східних» неросіян, яких ніяк не можливо було назвати аґентами модерности, не було настільки ворожим, попри сповідування ними ісламу. Ба навіть СРН намагався залучити до своїх лав поволзьких татар-мусульман: у 1908–1909 роках у Чистопольскому повіті Казанської губернії діяло «Царсько-народне мусульманське товариство», яке було закрито «обережною» губернською владою.
NB: Ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. Ксенофобія – антисемітизм та полонофобія – монархістів була чинником об’єднання українців та росіян у лавах «триєдиного російського народу». Звідси ідея слов’янської православної єдности була надзвичайно популярна в українських губерніях. Для мене залишається питання: як вплинув чорносотенний рух на настрої українців у пізніші часи, насамперед – під час Української революції й тогочасних єврейських погромів?
«Відносини з владою» аґентів проєкту були неоднозначними. Почну з «окремих» фактів. Імператор і місцеві можновладці – представники «вертикалі» Міністерства внутрішніх справ – «загравали» з монархістами від 1905 року. Монархічні газети – «рептильна преса» – отримували грошові субсидії від урядників. Відкрито підтримував «націоналістів», тобто помірковано-правих, «пізній» Столипін. Однак, як ішлося вище, для проведення свої напів реформаторських законопроєктів у Державній Думі він спирався таки на правих лібералів-октябристів.
NB: Столипін був великим політичним продюсером, який намагався працювати з наявними гравцями в наявній ситуації, проводячи постійний відбір своїх гравців. Спершу він розвідував, чи можна створити «відповідальний уряд» за участю лібералів – представників Державної Думи, і прагнув скасувати «смугу осілости» євреїв. Йому все це не вдалося з різних причин – і він почав «гратися», поєднуючи реформи (за підтримки октябристів) з реакцію (за допомоги помірковано-правих). Столипін виявився настільки успішним і настільки довготривалим гравцем, що став ворогом для всіх сил. І став жертвою іншої гри – політичної поліції з революціонерами-провокаторами, яка коштувала йому життя.
«Політична спадщини» Столипіна давалася взнаки й надалі. Тріюмфальні для правих сил вибори до Четвертої Думи 1912 року були забезпечені підтримкою з боку місцевої влади. Напередодні Першої світової війни відверто ксенофобським був курс губернської адміністрації українських (особливо – Правобережних) губерній, зокрема спрямований і проти «мазепинського сепаратизму» – знову розквітлого українського руху, проти якого виступали місцеві праві сили. Апотеозом спілки між центральним урядом, місцевою адміністрацією та монархістами стала «справа Бейліса».
NB: Кожна політична сила – кожен аґент проєкту – грав власну гру, зокрема й з урядом, про що свідчить ставлення до особи фаворита імператорського двору Ґріґорія Распутіна. Першими сибірського авантюриста зненавиділи саме столичні монархісти, які «ревнували» імператора до нього. Згодом ненависть до Распутіна, разом із брудними чутками про життя двору, перейняли й інші політичні сили. Напевно, ненависть до Распутіна була тією політичною емоцією, яка об’єднували чи не весь російський політикум, незалежно від рухів та проєктів – од Лєніна до Пурішкевича.
Переходячи до «загальних» тенденцій, завважу, що сам імперський і бюрократичний характер російської держави був проблемою для монархістів. «Бюрократизм» оддаляв державу від «народу», а «імперськість» – призводила до нехтування «національними інтересами» росіян, змушуючи підкорювати новій терен та народи і вступати в европейські коаліції. Рецепту поєднання демократії та бюрократії, нації та імперії, суверенітету й геополітики жоден монархіст, наскільки розумію, так і не винайшов.
«Відносини з народом» являли собою сукупність каналів комунікації та інституцій, в яких відбувалася циркуляція дискурсів од аґентів до адресатів проєкту – від політичної еліти до народних мас. Праві сили видавали свої газети, розбудовували мережу місцевих відділень (насамперед – СРН) і використовували передвиборчу аґітацію, відкривали чайні, беручи участь у «русі тверезости», залучали до своїх лав сільських парохів. Залишалося тільки створити «партійний» кооперативний рух, що спробував зробити Почаївський відділ СРН. Тож «союзникам» удалося залучити до своїх лав міщан та селян, виграючи конкуренцію з революційними силами, які теж зверталися до «трударів», але з іншою риторикою.
Чи міг бути цей проєкт «ефективним»? Проблема була не тільки в неодноразово наголошеній мною роз’єднаности російської політичної еліти, а й у тому, що «ефективні» національні проєкти не можуть бути антимодерними та контр-прогресивними. Успіхи такого проєкту можуть бути хіба тимчасовими, що показав початок Першої світової війни, про що йтиметься далі.
* * *
Замість висновків до 15–17-го «сеансів читання» і на завершення всього мого циклу звернуся до «постісторії» національних проєктів російського націєтворення, початок якої можна простежити вже в період до 1917 року.
Початок Першої світової війни здавався тріюмфом російського націоналізму, особливо, монархічного ґатунку. Перемоги на австро-угорській ділянці фронту поєдналися з боротьбою проти «німецького засилля», депортаціями євреїв із прифронтової смуги, придушеннями українського руху тощо. Натомість, як показує американський історик Ерік Лор, «націоналізація» політики призвела не до згуртування росіян, а до зворотного ефекту – посилення протиріч: для шовіністів цих заходів були замало, тай «зраду» почали шукати у самій імператорській родині з її «німецьким» походженням та придворним оточенням; для лібералів – усе це було порушенням «принципу громадянства», ба більше – не тільки для лібералів були неприйнятними репресії проти тих «інородців», чиї родичі служили на фронті [105].
Так Перша світова війна продемонструвала засадничі суперечності російського правого націоналізму з його протиставленням росіян і неросіян, Росії та Імперії. Це ми побачили на прикладі трактату «Націоналізм і національне виховання в Росії» Павла Ковалевського. Такий націоналізм у своєму абсолютному втіленні ставав руйнівним для Імперії Романових.
Мілітаристсько-шовіністичного ентузіязму вистачило тільки на один рік – допоки не прийшли поразки. Внаслідок «Великого відступу» російської армії, коли протягом травня–вересня 1915 року австро-німецькі війська серією атак зайняли Галичину, Польщу та Литву, розпочалася криза відносин між урядом і значною частиною Державної Думи. У серпні 1915 року був утворений опозиційний Прогресивний блок, до якого ввійшли 236 із 442 депутатів, у складі не тільки більшости лібералів (кадетів, прогресистів, лівих і частини правих октябристів), а й за участи «прогресивних російських націоналістів» на чолі зі згаданим Шульгіним. Прогресивний блок виступав, зокрема, за «уряд довіри», тобто сформований Думою уряд, розширення прав земського самоврядування та запровадження волосного земства, а також перегляд національної політики: скасування «смуги осілости» для євреїв, припинення утисків «малоросійського друку» та надання автономії втраченій вже Польщі.
Прогресивний блок не мав наміру відкрито конфліктувати з урядом. Але восени 1916 року ситуація загострилося. 1 листопада лідер блоку, кадет Павєл Мілюков, виступив з думської трибуни зі знаменитою промовою «Глупство чи зрада?». Він перелічував помилки керівництва держави та риторично запитував, що стало причиною цього – «глупство чи зрада». Тож в опозицію пішли не тільки завжди лояльні октябристи, а й частина монархістів. Зрештою, 2 березня 1917 року в Ставку верховного головнокомандувача, яко представники Державної Думи, прибули правий октябрист Алєксандр Гучков і прогресивний націоналіст Василь Шульгін, які й прийняли зречення Ніколая ІІ.
NB: Згадані вище фабрикація «справи Бейліса» і «распутінщина», що виявлялася в обожненні імператорською сім’єю свого фаворита та іґноруванні громадської думки, вказують на деградацію російською монархії в останні роки її існування. Звідси ніщо не могло її врятувати за кризового часу. Тож не йшлося ані про запровадження конституційної монархії – хоч на британський, хоч на німецький кшталт, – ані якісь інші реформи. Зречення імператора безкомпромісно перегорнуло чергову сторінку російської історії…
Тимчасовий комітет Державної Думи, утворений у лютому 1917 року:
серед депутатів, які стоять, легко впізнати Василя Шульгіна й Алєксандра Кєрєнского
Кінець російської монархії поставив крапку в історії «проєкту вірнопідданої нації»: без монархії не могло бути жодних монархістів. Згодом провідні праві політики, насамперед неодноразово згаданий Шульгін, пліч-о-пліч із лібералами працювали в авангарді Білого руху. Той таки Шульгін у період Української Центральної Ради на сторінках своєї газети «Киевлянин» продовжував поборювати «українство», як робив це і до 1917 року. А в 1919 році, в «денікінському» Києві, спромігся відновити випуск газети. Однак усе це було справою особистостей і нових політичних сил, але не колишнього вже монархічного руху.
20
Провідними силами Тимчасового уряду стали ліберали – кадети й октябристи, а міністром-головою – колишній кадет і голова Всеросійського земського союзу князь Ґєорґій Львов. Але, як через 50 років написав поет Юрій Камєнєцкій: «Є в революції початок – немає в революції кінця».
Ліберали не могли утримати владу в умовах наростання кризи, революційного пошуку швидких рішень та суперництва із Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів, яку контролювали ліві сили. Внаслідок першої урядової кризи, у травні 1917 року в складі Тимчасового уряду, поряд із «міністрами-капіталістами», з’явилися «міністри-соціялісти» від Петроградської Ради. А в липні 1917 року новим міністром-головою став «есер» Алєксандр Кєрєнскій.
Натомість більшовики, від моменту повернення Владіміра Лєніна зі Швайцарії та виголошення ним знаменитих «квітневих тез», взяли курс на «другу революцію» – скинення Тимчасового уряду, встановлення влади Рад і «диктатури пролетаріяту» тут і зараз. Хиткий консенсус усередині політикуму революційної Росії зберігався до Жовтневого перевороту. Більшовики фактично зруйнували «імперську конфігурацію», втіливши своє гасло переростання «війни імперіялістичної у війну громадянську», тобто світової війни – на війну зі своїми політичними супротивниками.
Зрештою, більшовики заново «зібрали» Імперію на теренах майже всієї Північної Евразії за винятком Польщі та Фінляндії, які й за Романових здавалися чужорідними «тілами». Але справа більшовицької імперії – це вже інша історія інших проєктів… І в історичний курс «Нової імперської історії Північної Евразії» ці історії допоки не ввійшли.
Дякую своїм читачам за два з половиною роки уваги!
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[60] Даниил Коцюбинский. Русский национализм в начале ХХ столетия: Рождение и гибель идеологии Всероссийского национального союза. – Москва: РОССПЭН, 2001. – С. 35; Светлана Санькова. Русская партия в России: Образование и деятельность Всероссийского национального союза (1908–1917). – Орёл: Издатель С. В. Зенина, 2006. – С. 104–110.
[61] Див.: Даниил Коцюбинский. Русский национализм в начале ХХ столетия: Рождение и гибель идеологии Всероссийского национального союза. – С. 76–148.
[62] Див. збірник статтей публіциста, вперше опублікований у 1915 році: Михаил Меньшиков. Письма к русской нации / Предисл. М. Смолина. – Москва: «Москва», 1999.
[63] Пётр Стукалов. Политические и правовые учения в России во второй половине XIX – начале XX века: Всероссийский национальный союз и его идеологи. – Воронеж, 2011.
[64] Павел Ковалевский. Национализм и национальное воспитание в России: в 2 ч. / Предисл. Б. Бразоля. – Нью-Йорк: Союз «Единство Руси», 1922. – Перепечатка с 3-го доп. изд. (СПб., 1912). – С. 22.
[65] Там же. – С. 23.
[66] Там же. – С. 33.
[67] Там же. – С. 34.
[68] Там же.
[69] Там же. – С. 157.
[70] Там же. – С. 37–38.
[71] Там же. – С. 38.
[72] Там же. – С. 43.
[73] Там же. – С. 45.
[74] Тату Ванханен. Этнические конфликты: их биологические корни в этническом фаворитизме / пер. с англ. Д. Румянцева, вст. ст. В. Авдеева. – Москва: Кучково поле, 2014. – С. 227–228.
[75] Павел Ковалевский. Национализм и национальное воспитание в России. – С. 61.
[76] Там же. – С. 61–62.
[77] Там же. – С. 76–77.
[78] Пётр Стукалов. Политические и правовые учения в России во второй половине XIX – начале XX века: Всероссийский национальный союз и его идеологи. – С. 52.
[79] Наведено за: Там же. – С. 51–52.
[80] Павел Ковалевский. Национализм и национальное воспитание в России. – С. 83.
[81] Там же. – С. 81.
[82] Там же. – С. 99–100.
[83] Там же. – С. 101.
[84] Там же. – С. 102–107.
[85] Там же. – С. 111.
[86] Владимир Ленин. О праве наций на самоопределение // Его же. Полное собрание сочинений: в 55 т. – Москва: Полииздат, 1960–1981. – Т. ХХVI. – 1969. – С. 122–123.
[87] Владимир Ленин. Положение Бунда в партии // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. VIII. – 1967. – С. 72–75.
[88] Павел Ковалевский. Национализм и национальное воспитание в России. – С. 111–114.
[89] Там же. – С. 114–115.
[90] Там же. – С. 118.
[91] Там же. – С. 159.
[92] Пётр Стукалов. Политические и правовые учения в России во второй половине XIX – начале XX века: Всероссийский национальный союз и его идеологи. – С. 139–140.
[93] Павел Ковалевский. Национализм и национальное воспитание в России. – С. 219.
[94] Там же. – С. 159.
[95] Там же. – С. 164.
[96] Там же. – С. 180.
[97] Там же. – С. 124.
[98] Там же. – С. 61.
[99] Цит. за: Юрий Семёнов. Из истории теоретической разработки В. И. Лениным национального вопроса // Народы Азии и Африки. – 1966. – № 4. – С. 121–122. Як наголосив Сємьонов, у наступних перевиданнях Сталін виправив своє визначення поняття «нація».
[100] Див.: Там же. – С. 122.
[101] Иван Сикорский. О психологических основах национализма: [Читано проф. И. А. Сикорским в собрании членов Клуба русских националистов 8 апреля 1910 года]. – Киев, 1910. – С. 4–6.
[102] Там же. – С. 5.
[103] Даниил Коцюбинский. Русский национализм в начале ХХ столетия: Рождение и гибель идеологии Всероссийского национального союза. – С. 40.
[104] Sergei Podbolotov. “True-Russians” against the Jews: Right-Wing Anti-Semitism in the last years of the Russian Empire, 1905–1917 // Ab Imperio. – 2001. – № 3. – P. 196.
[105] Эрик Лор. Русский национализм и Российская империя: Кампания против «вражеских подданных» в годы Первой мировой войны / Пер. с англ. В. Макарова. – Москва: Новое литературное обозрение, 2012. – С. 195–198. Дякую Данилові Судину за рекомендацію звернутися до цієї книжки.
