Британська дослідниця політичної соціолінгвістики Рут Водак (RuthWodak) у 2015 році опублікувала монографію «The Politics of Fear. What Right-Wing Populist Discourses Mean» (London: Sage, 2015). У 2018 році українське видавництво «Гуманітарний центр», що спеціялізується на виданні перекладів ультрасучасної західної гуманістики, випустило російський переклад книжки Водак: «Политика страха. Что значит дискурс правых популистов?» (Харків: Гуманітарний центр, 2018), який я прочитав. Повз цю працю, присвячену правим популістам у країнах Европейської Спілки і трохи у США, не може пройти жоден дослідник сучасної політики та медій.
Оглядаючи монографію Водак, спробую дати відповіді на такі питання за темою її розвідки і не тільки: 1) хто такі праві? 2) хто такі популісти? 3) яка політична роль медій? 4) як досліджувати медійний дискурс політики? 5) що таке «вторинний антисемітизм»? 6) що таке «юдео-християнська цивілізація» і як це стосується ісламофобії? 7) якими були праві популісти на пострадянському просторі?
У першій частині свого огляду зосереджуся на перших чотирьох питаннях, на які відповідає Авторка, а в другій – звернуся до інших трьох питань, які в книжці або не проаналізовані, або виникли в мене під час читання. Простіше кажучи: перша частина – більше про книжку, а друга частина – більше про післясмак книжки.
1. Хто такі праві?
Для Рут Водак «праві» – по-перше, етнонаціоналісти, і тільки по друге – консерватори. «Праві» – це провідники політики ідентичности, яка зазвичай виявляється в обстоюванні, за Авторкою, «чистоти національного тіла». «Праві» поширюють ворожнечу проти еміґрантів – передусім мусульман – у Західній Европі та проти євреїв і ромів у Східній Европі. У медіях праві популісти, про яких ідеться в книжці, категорично заперечують власний шовінізм чи расизм, звертаючись до мовних конструкцій на кшталт: «Я не расист, але…» чи «Мої друзі-євреї не вбачають у цьому жодного антисемітизму».
Притчею во язицах став антиіміґрантський плакат Швайцарської народної партії на виборах 2007 року про «чорну вівцю», аналог вітчизняної «білої ворони» (див. на ілюстрації праворуч). Звісно, «праві» є евроскептиками.
«Традиційний» консерватизм, за Водак, прямо виявляється серед американських «правих», які становлять один із сегментів Республіканської партії та, наприклад, виступають проти права жінки на аборт. Звісно, якби Авторка зверталася до польських прикладів, то Польща, яка опинилася за межами її дослідження (бодай партія «Право і справедливість» з Ярославом Качинським згадані в книжці), стала би джерелом не поодинокого важливого прикладу.
Що цікавіше, як демонструє Водак, консерватизм «правих» виразно відбивається в ґендерній політиці. «Праві» дискурсивно виступають проти сучасної зміни «традиційних» ґендерних ролей, не сприймаючи «пластикових жінок» і «картонних чоловіків». Подібний консерватизм радше відбивається не в пропозиції – політичних діях, бо ж ніхто не пропонує змінити законодавство про ґендерну рівність, а в попиті – сподіваннях виборців. Водак наводить дані соціологічних досліджень, що за правих популістів більше голосують чоловіки, ніж жінки. Чимало чоловіків зазнають фрустрації через втрату свого «патріярхального» значення, що й робить з них виборців «правих».
Мені ближче «традиційна» історія ідей, а тому не уявляю політичну розвідку без проведення меж і визначення полюсів: «ліві – праві», «ліберали – консерватори», «революціонери – популісти», «мультикультуралісти – шовіністи» тощо. Однак Водак іде іншим шляхом, занурюючись у порядок денний політики і медій Великої Британії, Австрії, Нідерландів, Швайцарії, Угорщини, США тощо.
2. Хто такі популісти?
Рут Водак змальовує популістів яко таких політиків, які протиставляють істеблішмент і «народ», промовляють до народу від його імені. Тай самі намагаються поводитися на кшталт «пересічної людини». «Популісти» спрощують суспільну дійсність, наголошуючи на простому рішенні складних проблем. Звідси «популісти» створюють «цапів відбувайлів», до яких належить й істеблішмент, й етнічно «чужі» спільноти.
Хрестоматійний історичний приклад правих популістів: диктаторський дует в Аргентині на межі 1940–1950-х років – подружжя Еви і Хуана Перонів
Авторка висновує історичну ґенезу правого популізму з правих і фашистських рухів ХХ століття. Однак не вдається до розгляду лівої альтернативи. Цікаво було би порівняти лівих і правих політиків – популістів або інших демагогів. Але чому непросто порівняти «лівих» і «правих»? Можливо, тому й таке порівняння не здійснила Водак. Річ у тім, що «ліві» зазвичай виступають не яко популісти, хоча фактично можуть бути такими, а в якости «революціонерів».
У чому вбачаю відмінність між «популістом» і «революціонером»? Хай і відносну відмінність. «Популіст» оскаржує сучасну дійсність яко несправедливу, але сам він належить до наявного соціяльного порядку і, перемігши на виборах, не буде кардинально змінювати соціяльну реальність, хіба лише дискурсивний її вимір. Адже, якщо в усьому винуватці «цапи відбувайли», то можна їх «прибрати» – і все має стати гаразд. Натомість «революціонер» заперечує сьогоднішній лад і прагне його докорінно змінити, не обмежуючись дискурсивною реальністю. Зрозуміло, на практиці різниця між «популістом» і «революціонером» може бути ефемерною, оскільки «революціонер» не захоче чи не зможе здійснювати принципові зміни.
Чому так часто термін «правий» і «популіст» об’єднуються в одне поняття? Позиція «правих» визначається тим, що вони ідеалізують минуле, і прагнуть повернутися до нього – такого «простого й правильного». Досить згадати передвиборче гасло Дональда Трампа: «Make America great again!».
«Ліві» ж романтизують майбутнє, а тому прагнуть перетворити сьогодення, відповідно до спроєктованих узірців. Саме тому «популістами» зазвичай бувають «праві», а «революціонерами» – «ліві». А якщо «праві» виявилися надто радикальними, то вони теж стають революціонерами, щоправда, їхні революції – «консервативні», тобто не зовсім революції.
Мої міркування показують, чому «популісти» – «праві», а «революціонери» – «ліві», хоч і невиключно. До одного прикладу не правих, але популістів – звернемося пізніше. Вочевидь, праця Водак стала би дещо змістовнішою, якби вона приділила кілька сторінок зіставленню різних політичних понять.
3. Яка політична роль медій?
Рут Водак – відома дослідниця медія-дискурс-аналізу – співавторка колективної методологічної праці «Методи текстового аналізу: керівництво та огляд»: «MethodenderTextanalyse. Leitfadenund Überblick» (Wiesbaden, 1998), теж перекладеної російською «Гуманітарним центром» [2]. Монографія Водак не належить до історії ідей, на відміну від мого огляду її книжки, а цікава насамперед аналізом дискурсивних актів, ініційованих правими популістами в ЗМІ та «Facebook». Авторка наголошує на дискурсивних стратегіях скандалу та провокацій з боку правих популістів, які епатують авдиторію/електорат заявами і плакатами на межі дозволеного в демократичних суспільствах. Так «праві» опановують порядок денний і творять «політику страху», конструюючи ворогів усередині та ззовні суспільства.
Медійний політик із голлівудською зовнішністю й один із чільних персонажів розвідки Рут Водак: Гайнц-Крістіян Штрахе («ГК Штрахе» соцмереж) – лідер Австрійської партії свободи, віце-канцлер Австрії у 2017–2019 роках
Передумовою використання правими популістами ЗМІ стало те, що Водак раніше назвала «белетризацією політики» – «розмивання кордонів у політиці між реальним і вигаданим, інформативним та розважальним» [1]. Популістські політики, нагадуючи зірок шоу-бізнесу, найкраще користаються із можливостей сучасних медій.
Якщо йдеться про зближення політики із шоу-бізнесом – як не згадати про Україну! Перший приклад найочевидніший – Володимир Зеленський. Він популіст, хоч і не правий, який примірює на себе позицію «простої людини», сякого-такого втіленого в дійсність свого телеперсонажа – президента з народу Василя Голобородька. Якщо не «правий» – то який? Ось питання для політологів!
Припускаю, що майбутні конкуренти Зеленського і його партії «Слуга народу» теж будуть популістами, тільки ідейно розмаїтими – на будь-який політичний смак, що дозволить їм перемагати не тільки за рахунок помилок «зелених», а й завдяки власній політичній пропозиції.
Другий приклад – журналіст Дмитро Гордон. До прикладів зближення в медіях політики із шоу-бізнесом наводжу Гордона, оскільки останнім часом він виступає передусім політичним журналістом. Його своєрідна манера створення «теплої ванни» для своїх респондентів виглядає наслідком того, щораніше Гордон більше був пов’язаний зі світом шоу-бізнеса, ніж політики. «Зірки» ж естради, як випливає з їхнього зіркового статусу, мають бути нарцистичними особистостями. Звідси Гордон не ставить гострих питань своїм співрозмовникам, чим викликає слушні закиди в нефаховости. Зате йому дають інтерв’ю «всі», а не тільки «свої» чи «ближні». Сам Гордон каже, що його інтерв’ю відображають історію доби. Погоджуюсь із цим, якщо: або респондент відвертий; або інтерв’юер гострий; або перше й друге водночас. А якщо, як в останніх резонансних інтер’ю: ані перше, ані друге – ну що тут скажеш?
4. Як досліджувати медійний дискурс політики?
Український читач наукової літератури звик, що книжки розпочинаються з аналітичних оглядів літератури, джерел та методів. Однак Рут Водак свою літературу оглядає принагідно – відповідно до сюжетів, а методи – окремо вже після презентації тематики монографії – наведення відповіді на питання: «хто такі праві популісти?». Тож і я перейду до методологічних засад розглянутої розвідки після окреслення основних питань авторського викладу.
Концепція дослідження має назву «дискурсивно-історичного підходу» (далі – ДІП), який передбачає дворівневий аналіз текстів: тематичний – «на вході» й детальний – «в глибину», для чого науковець визначає жанр і структуру тексту, схеми аргументації та дискурсивні стратегії. ДІП має три методичні засади:
І. Чотирьохрівнева модель контексту (соціяльно-політичний/історичний контекст; поточний контекст – конкретну дискусію; внутрішньотекстовий контекст; інтертекстуальні й інтердискурсивні зв’язки);
ІІ. Розуміння дискурсу яко серії «контекстно-залежних дискурсивних практик», що є «соціяльно конструйованими та соціяльно конституйованими» і пов’язаними з арґументацією (лапки Рут Водак. – М. Г.);
ІІІ. Аналіз «дискурсивних стратегій», якими здійснюється позитивне самовизначення й неґативна презентація інших [3].
Під час здійснення дискурс-аналізу, відповідно до ДІП, дослідник визначає топоси – «стратегії аргументації». Авторка наводить низку топосів, маніфестованих у дискурсивних актах. Серед них – широковживані «формальні топоси», як-от (курсив Рут Водак. – М. Г.:
- топос причини – «якщо існує причина, то існує й наслідок. Якщо причина не існує, то немає й наслідку»;
- топос протилежностей – «якщо протилежність предиката належить протилежности суб’єкту, тоді цей предикат належить цьому суб’єктові: якщо війна наносить нам усю цю шкоду, тоді ми маємо укласти мир».
І топоси, які застосовують праві популісти, наприклад:
а) топос народу – «якщо народ схвалює/заперечує конкретну дію, то дія має бути виконана/не виконана»;
б) топос історії – «позаяк історія вчить, що конкретні дії мають конкретні наслідки, то варто виконати чи не допустити конкретну дію в конкретній ситуації (нібито), аналогічній історичному прикладу»;
в) топос загрози – «якщо існують конкретні небезпеки або загрози, то для їхнього уникнення треба щось зробити»;
г) топос реальности – «позаяк реальність – така, якою вона є, то має бути виконана/ухвалене конкретна дія/конкретне рішення» [4].
Майже вся розглянута книжка – суцільний розгляд багатьох окремих сюжетів, в яких виказують себе праві популісти. Неможливо і намарно переказувати весь політологічний калейдоскоп. Тому зосередився на головних питаннях – і раджу всім читати змістовну монографію Водак!
Далі буде: Ч.2.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих інтернет-джерел
_______________________________________________________________
1. Рут Водак. Политика страха. Что значит дискурс правых популистов? / Пер. с англ. Елены Кочергиной и Оксаны Гритчиной; научн. ред. Анна Киселёва. – Харків: Гуманітарний центр, 2018. – С. 46.
2. Див.: Стефан Тичер, Майкл Мейер, Рут Водак, Ева Веттер. Методы анализа текста и дискурса / Пер. с нем.; научн. ред. Анна Киселёва. – Харків: Гуманітарний центр, 2017.
3. Рут Водак. Политика страха. Что значит дискурс правых популистов? – С. 112–113.
4. Там же. – С. 114–117.
